субота, 3 травня 2014 р.

Місце русинів-українців в національних державах ІХ–ХVIIІ ст. Частина 2

Hаступною державою, в якій руський нарід був державотворцем, було Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Навіть назва цієї держави промовисто каже сама за себе. Ця держава отримала своє ім’я і остаточно склалася в 1359 р. шляхом приєднання до Литви руських і литвинських (білоруських) земель, яке відбулося майже без спротиву місцевих еліт, бо литовці діяли за принципом «старого не рушимо, нового не вводимо», тож в руських землях продовжували правити руські князі і буденне життя не відрізнялося від попередніх князівських часів. Більше того, литовці, будучи народом менш розвинутим в плані державобудування та законодавства повністю прийняли руське законодавство: Руська Правда була головним правовим документом в молодій державі, бо перший подібний новий документ в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському був прийнятий лише в 1505 р., це була Радомська конституція, але і після цього законодавство ґрунтувалося на Руській Правді. Литовці потрапили під вплив руської культури, руська мова стала офіційною державною мовою і мовою діловодства. Герб Великого князівства, Погоня, був запозичений у Юрія Львовича (онук Данила Галицького), короля Русі, який був зображений на його печатці.
   Після Радомської конституції законодавство отримало подальший розвиток в Литовських статутах, на яких ми і зупинимося, а саме на другому і третьому, які були прийняті відповідно в 1566 і 1588 рp. Литовський статут – це був головний правовий документ в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському, який регулював в ньому всі сфери життя. Всі статути були складені руською мовою, жоден з статутів не мав офіційного перекладу на польську чи литовські мови.
   Розглянемо цікавий закон II-го Литовського статуту: «Роздєлъ третій о вольностяхъ шляхецкихъ и о розмноженью Великого Князства Литовского. Артыкулъ 9. Ижъ достоенствъ врядовъ въ дєдицтво чужоземцомъ давано быти не маеть. Въ томъ панствє Великомъ Князствє Литовскомъ и во всихъ земляхъ ему прислухаючыхъ достойностей духовныхъ и свєцкихъ городовъ дворовъ, державъ, врядовъ земскихъ и дворныхъ посесый, або кгрунтовъ староствъ  въ держаньи и пожываньи и вєчностей жадных чужоземцомъ и заграничникомъ ани сусєдомъ таго панства давати не маемъ; але то все мы и потомки наши Великіе Князи Литовскіе давати будуть повинни только Литвє а Руси, родичомъ старожитнымъ и врожонцамъ Великаго Князства Литовского и иныхъ земль тому Великому Князству належачыхъ».
   Згідно з цим законом, державні, земські, міські, духовні та інші посади мали належати лише уродженцям Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського – русинам і литовцям. Як бачимо цей закон дискримінує навіть литвинів (білорусів), причиною цьому був занепад могутності їх еліти, і поляків, для того, щоб вони не втручалися в внутрішні справи в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському. Цей закон був перенесений в ІІІ-й Литовський статут 1588 р., що каже нам про його принциповість і важливість для державного життя. Так як ІІІ-й Литовський статут був укладений після Люблінської унії 1569 р., він став головним законодавчим документом для усіх руських земель Речі Посполитої (Руське, Волинське, Брацлавське, Подільське, Київське і Чернігівське воєводства).
   Варто згадати, що ІІ-й Литовський статут ще називають Волинським, бо в його написанні взяла ключову участь волинська шляхта, з цього можна зробити висновок, що вищезгадана стаття про обмеження прав чужоземців була написана за безпосередньою участю руської шляхти, як найкращих представників руського народу. Отож зробимо висновок, що законодавство Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського визначало руський народ як державницький, наділяло його найвищим правом бути обраним на будь-які посади в державі і дискримінувало у цьому праві всі інші народи, окрім литовського.
   Оглянувши закони Русі і Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського можна стверджувати, що руський нарід цілеспрямовано на протязі 500 років творив законодавство згідно з яким підкреслював і закріплював свою вищість над іншими народами на території власної держави.
   ІІІ-й Литовський статут є таким собі правовим містком з Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського до Речі Посполитої, отож до розгляду законів останньої ми і звернемося. Наш розгляд буде включати як документи походження Речі Посполитої, так і її угоди з козаками, а саме часів Громадянської війни в Речі Посполитій 1648-1657 рр. (пол. Wojna domowa), яка в українській історії отримала назву національно-визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким.
  Отож спершу ми звернімося до часів перед вищезгаданими військовими подіями і тоді розглянемо Ухвалу шляхти Волинського воєводства у Луцьку 1632 р.: «Укріплюємо й те собі, аби ми роздавання вакансій у нашому воєводстві, почавши від біскупств, владицтв, світських вищих дигнітарств аж до найменшого, обивателів тільки осілих з предків підпирали у наших краях». В даній ухвалі бачимо чітко визначену позицію волинської шляхти, провідного стану суспільства Речі Посполитої, щодо роздавання усіх вакансій у Волинському воєводстві виключно місцевим мешканцям, предки яких здавна мешкали на Волині, тобто русинам. Відповідно руський нарід продовжував законодавче оформлення своєї вищості на рідній землі і виключному праву панування на ній.
   Тут ми переходимо до періоду інтенсивної дипломатії між Військом Запорозьким Низовим і Річчю Посполитою. Першим документом, який ми розглянемо є Пункти козацьких вимог до короля Яна Казимира та польського уряду від 24 лютого 1649 р. Складанню цих пунктів передував 1648 р., який увійшов в історію з блискавичними перемогами козацького війська на чолі з Б. Хмельницьким під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Потім була облога Львова і 2 січня 1649 р. на чолі військ Б. Хмельницький в’їхав до столиці Русі, князівського Києву. Там і були складені Пункти козацьких вимог до короля Яна Казимира та польського уряду від 24 лютого 1649 р., в яких було наступне: «Просимо, щоб київський воєвода був з руського народу і додержувався грецького закону, щоб не переслідував церкви Божої, як теперішній , який викидає з замку церкву і не дозволяє будувати…Також щоб наш київський митрополит мав місце в сенаті його милості короля, щоб ми, Русь, мали щонайменше трьох сенаторів: серед світських — воєводу і київського каштеляна, які б у сенаті захищали нашу віру і права руського народу». Як бачимо йде конкретна вимога щодо руської національності київського воєводи, київського митрополита і київського каштеляна, які повинні бути і сенаторами.
   Після неоднозначної за фіналом Зборовської битви, коли короля Яна Казимира і військо Речі Посполитої від знищення козацькими військами врятувала зрада кримського хана Іслам III Ґірея(на той час ще союзника козаків), який розпочав перемовини з королем, до них був вимушений долучитися і Б. Хмельницький. Результатом цих перемовин стала Зборівська угода, або Зборовський трактат від серпня 1649 року, в якому був наступний пункт: «Жиди державцями, відкупниками й закупниками християн і жителями не повинні бути в українських містах, де козаки мають свої полки». Згідно з цим пунктом козаки, як провідний стан руського народу продовжували князівські законодавчі традиції і виганяли жидів з міст Гетьманщини, роблячи їх поза законом по факту їх національності.
Позиція руського народу щодо жидів була послідовною, про що кажуть наступні події – в 1651 р. відбулася поразка козаків під Берестечком, після якої Б. Хмельницький був вимушений підписати Білоцерківський трактат із Річчю Посполитою від 28 вересня 1651 р., в якому всіляко притіснялися права козацького стану та і усього руського народу, в тому числі відновлювалися права жидів:  «Жиди в добрах його королівської милості і в шляхетських, як бували мешканцями та орендаторами, так і тепер мають бути».
   Але жодна з сторін не вважала цю мирну угоду остаточною, що показали наступні військові дії, які завершилися нищівною поразкою військ Речі Посполитої від козацьких військ під Батогом в 1653 р., внаслідок чого Білоцерківська угода перестала мати силу, з приводу чого Богданом Хмельницьким були надіслані пункти супілки, послані через Антона Ждановича, полковника київського, до польського короля від червня 1653 р., в 3-му пункті читаємо наступне: «Просимо принижено, щоб на потім у подальші часи його королівська милість зволив нас утримати згідно Зборовських пактів війську Запорозькому…». В цьому пункті козаки повідомляли(через улесливу до короля форму, Б. Хмельницький знався на тодішній дипломатії, для якої було аксіомою улесливі звернення до опонентів) королю, що з цього моменту відновлюються усі пункти Зборовської угоди. Тож жидівське населення на законних підставах полишило територію Гетьманщини знову.

Немає коментарів:

Дописати коментар