Місце русинів-українців в національних державах ІХ–ХVIIІ ст. Частина 3

В 1657 р. Б. Хмельницький раптово помирає, гетьманом до дорослішання його сина,  Ю. Хмельницького, обирається генеральний писар Іван Виговський, який змінює вектор зовнішньої політики: розриває Переяславську угоду 1654 р. з Московським царством та підписує Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, головний сенс якої полягав у перетворенні Речі Посполитої Обох Народів(поляків і литовців) на Річ Посполиту Трьох Народів(поляки, литовці і русини), за цією угодою утворювалося Велике Князівство Руське, яке ставало одним з державотворчих суб’єктів Речі Посполитої поряд з Королівством Польським і Великим Князівством Литовським, руський народ в Речі Посполитій ставав державницьким народом. Річ Посполита перетворювалася на конфедерацію 3-х держав.

   Поглянемо ж на найцікавіші частини тієї угоди, яку уклали гетьман Іван Виговський та король Ян Казимир: «Комісія Гадяцька поміж станами Корони Польської та Великого князівства Литовського, з одного, і поміж вельможним гетьманом та військом Запорозьким, з другого боку, через повноважних комісарів з сейму від найяснішого короля польського та Великого князівства Литовського Яна Казимира з вельможним Іваном Виговським, гетьманом, та всім Запорозьким військом в обозі під Гадячим, закінчена 16 вересня року 1658 р. У воєводстві Київському достойності сенаторські не інакше мають бути дані, тільки шляхті віри грецької достойним тих урядів, і у воєводствах Браславському та Чернігівському ті ж чини сенаторські мають роздаватися альтернативно, тобто перемінно: після смерті сенатора віри грецької має бути сенатор віри римської, однак у всіх тих трьох воєводствах мають роздаватися тамтешнім уродженцям, які володіють достатнім добром, зберігаючи права теперішніх посесорів 6 чи власників».

 Тут бачимо, що бути приналежним до католицизму чи християнства східного обряду було мало для отримання посади в Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах, треба було бути їх корінним мешканцем, тобто русином.

  «Уся Річ Посполита народу польського і Великого князівства Литовського, і Руського хай буде відновлена в першобутті так, як була перед війною, тобто щоб ці народи в межах своїх і свободах залишалися непорушені, як були перед війною, і за правами, описаними в радах, у судах і вільному виборі государів своїх та великих князів литовських та руських, а коли в потребі війни з іноземними государями щось постановлено щодо порушення кордонів та волостей тих народів, те має бути знищене й утверджене, а ті вищезгадані народи мають залишатися доброю волею при своїх свободах, як одне тіло однієї і нероздільної Річі Посполитої, без суперечок поміж себе щодо віри, але хто якого був віросповідання і є християнського, римського чи грецького, усіх у мирі та вольності залишають, хоч би які права і декрети як з очевидних суперечок, також і для докору були видані раніше, а в час війни правні розшуки». В даній статті затверджується виключна роль руського народу, як одного з трьох державотворчих народів Речі Посполитої.

   «Для ліпшої ж вірності, оскільки гетьман із Запорозьким військом і відлучені воєводства всі інші протекції сторонніх народів відкинув, а добровільно, як вільні до вільних, рівні до рівних і чесні до чесних, повертаються, через те для певнішого утримання цієї нинішньої постанови дозволяє його королівська величність і Річ Посполита вільних печатарів, маршалків і підскарбих  із достоїнством сенаторським та інші чини народу руського, котрі згідно до роти коронних урядників мають учинити присягу...».

  В даній частині документу зазначається, що державні посади в Великому Князівстві Руському, такі як канцлер, підканцлер, маршалки, підскарбії, та всі інші посади повинні займати представники руського народу. Вчергове руський нарід самочинно законодавчо утвердив свою вищість над іншими на рідній землі і не дав чужинцям права керувати русинами.

  Після підписання Гадяцької угоди велика частина козаків і загалом руського народу не змогла прийняти повернення до держави, з якою ще 2 роки тому воювали, тому не бажаючи розпалювання громадянської війни вже всередині Гетьманщини Іван Виговський добровільно відмовився від гетьманської булави в жовтні 1659 р. Гетьманом було обрано Юрія Хмельницького, який заключав угоди з різними державами, але серед них усіх нас зацікавила угода з Московським царством 1659 р., яка мала назву "Переяславльські конституції", дані при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького всьому Запорозькому війську від великого государя царя всеросійського". В ній ми знаходимо наступну статтю: «Про чужовірців, щоб не було у військовому начальстві неправославних. У Запорозькому війську надалі не можна бути в начальниках людям деяких інших вір, крім православних християн, аби не було від того ніяких сварок і оман. Не можуть бути в керівних людях і новохрещені іноземці, тому що від новохрещених іноземців починається у війську великий розрух та чвари і їм, козакам Запорозького війська, чиняться налоги й ущемлення».

   Ухвалення цієї статті показало, що син Богдана Хмельницького перевершив свого батька у радикальності законів щодо дискримінації чужоземних народів та гарантуванні вищості руського народу , а також створив прецедент, коли в Війську Запорозькому іноземці не мали права обиратися на керівні посади. Прецедент полягає у тому, що ця стаття руйнує припущення більшості істориків і політиків щодо інтернаціоналізму серед козацтва та переваги приналежності до віри, ніж до певного народу.

  Останнім штрихом у нашій статті про національне законодавство в різних державних утвореннях руського народу буде витяг з  першої у світі конституції, Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького, яка була складена гетьманом Пилипом Орликом та затверджена на Генеральній Раді Війська Запорозького 5 квітня 1710 р.

Отож в ній ми знаходимо наступне положення: «Також не давати дозволу на проживання в Україні послідовникам чужовір'я, а особливо облудного іудаїзму». Коментарі зайві…

  Після усіх вищенаведених законодавчих актів та законодавчих бачень руського народу ми можемо сказати, що русичі-українці на протязі майже 700 років творили закони, в яких:

1) Свідомо підкреслювали свою вищість на рідній землі над іншими народами, яка ґрунтувалася на руському походженні;

2) Залишали право лише за представниками руського народу творити майбутнє власних державних утворень;

3) На законодавчому рівні дискримінували ті народи, які заподіювали шкоду руському народу або могли це зробити гіпотетично;

4) Не давали права іншим народам керувати собою;

5) Створювали механізми для збереження чистоти крові руського народу;

6) Забороняли деструктивні релігії і вірування, які могли зашкодити руському народові.

   Висновок цієї статті є наступним, поки русичі-українці самостійно керували у власній державі, без впливових чужинських елементів всередині неї, доти в законодавстві був присутній національний дух, який проявлявся у прагненні до збереження та розвитку народу та держави, як найорганічнішої форми об’єднання людей кровноспорідненого походження. Цей національний дух давав нашим предкам впевненості не соромлячись визнавати русича-українця володарем Русі-України, який є вищим за усі інші народи і народності лише за правом крові.

   Соціал-націоналізм, який пропонує побудову державного життя за моделлю Nаціократії, дасть змогу Українській Nації творити власне законодавство, яке, як і сотні років тому, буде затверджувати панівне місце русичів-українців на власній землі лише за священним правом походження, правом крові.

   Слава Русі-Україні! Майбутнє належить Nам!

Автор – Святозар Руський