субота, 3 травня 2014 р.

Місце русинів-українців в національних державах ІХ–ХVIIІ ст. Частина 1

Cучасні українські історики намагаються змалювати український народ як миролюбний, який повставав лише в разі крайньої експлуатації, був переважно дружнім з іншими народами і ніколи не мав почуттів власної вищості на якимись іншими народами.
 Це дослідження допоможе Вам, українським соціал-націоналістам та просто прихильникам українського етнічного націоналізму щодо обґрунтування тези про законодавче закріплення тези про вищість русичів-українців над іншими народами в усіх формах української державності до соціалістичної УНР, де принцип національної вищості Української Nації був викинутий геть з законодавства через хворобливість самої ідеології соціалізму, незважаючи на її можливі національні надбудови.
 Отож нами були проаналізовані законодавчі акти і розпорядження наступних державностей русичів-українців: 1) Русь, пізніше Королівство Руське; 2) Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське; 3) Велике Князівство Руське в складі Речі Посполитої Трьох Народів; 4) Гетьманщина.
   Розпочнімо з першої державності русичів-українців, а саме з Русі, першим великим князем, при якому були впорядковані усі закони і зведені в єдиний документ, був Ярослав Мудрий (1019-1054), цим документом була Руська Правда, також за його правління був створений Церковний статут, який теж частково регулював життя русичів. Перші закони про вищість русичів над іншими народами ми знаходимо саме в Руській Правді в наступних статтях: «Якщо буде на кого наклепна віра (звинувачення в убивстві), то треба мати 7 свідків, які і встановлять віру (провину). А коли варяг, чи хто інший, то 2».
   Наступна стаття знаходиться в зведеній главі під назвою А це коли прийде закривавлений муж на двір князівський: «Коли штовхне муж мужа або до себе, або від себе, або ж по обличчю вдарить, і 2 свідки засвідчать, чи коли жердиною вдарить, то платити 3 гривні продажі. Коли буде варяг або колбяг, то забезпечити повноту свідків (7 свідків), які мусять взяти присягу».
  Як бачимо в цих статтях існує явна дискримінація щодо варягів, колбягів (фіно-угорські племена з півночі) та інших народів, яка виражається у різному ступені довіри до їх свідчень в процесі суду на Русі. В першій статті бачимо, що для перевірки наклепа на звичайну людину – русича, потрібно 7 чоловік, які б підтвердили звинувачення, а у випадку з іншими народами – всього 2. В 2-й статті бачимо подібну закономірність, але в іншому випадку, для звернення до князя потерпілого русича щодо бійки потрібні всього 2 свідки, щоб притягти учасників. Але якщо на князівський двір прийде варяг чи колбяг і вкаже на учасників бійки, то для перевірки його свідчень буде потрібно 7 свідків, які до того ж повинні дати присягу, чого не треба у випадку з русичами.
 Іншою законодавчою памяткою, яку ми розглянемо буде Церковний устав, теж прийнятий за часів Ярослава Мудрого, а зацікавила нас 19-а стаття Церквоного Уставу, яка каже: «А ще жидовин или бесерменин будет с рускою, на иноязычницех митрополиту 50 гривен, а рускую поняти в дом церковный». Також цікавою є і 51-я стаття: «А ще кто с бесерменкою или съ жидовкою блоуд створитъ, а не лишится – церкви отлучится и христьян, а митрополиту 12 гривенъ» (Древнерусские княжеские уставы 11-15 вв. М., 1976. С. 88, 90).
   Як бачимо, руську жінку, яка вступила в статевий зв’язок з жидом або мусульманином, треба було довічно заточити в монастир, а руському чоловіку, який вступив в статевий зв’язок з жидівкою або мусульманкою, загрожувало відлучення від церкви і християнської общини, тобто вигнання з населеного пункту, де він мешкав. Фактично перед нами задокументований закон дотримання расової чистоти, якому майже 900 років і за яким жили наші пращури і будували одну з наймогутніших держав того часу.
  Наступним великим князем Русі, який продовжив рух за дотримання національної чистоти на Русі був Володимир Мономах, який в 1113 році скликав Видобичевський з’їзд князів, на якому був ухвалений наступний закон: «Тепер з усієї Руської землі усіх жидів з усім їх майном вислати і більше не впускати, а якщо таємно увійдуть, то дозволено їх грабувати і вбивати». (Василий Татищев. История Российская. Части 2-4. 13. Великий князь Владимир Мономах, сын Всеволода I, сего имени II). В даному випадку цей закон був ухвалений після вічового повстання в Києві, яке відбулося в 1113 р. Причиною цьому стала смерть князя Святополка Ізяславовича, який був схильний до збагачення і всіляко надавав пільги жидівським торговцям і дозволив жидам жити в руських кварталах, чого, судячи з повідомлення, раніше не було. Про це по приїзді до Києва Володимира Мономаха йому було повідомлено народними представниками: «однако ж просили его всенародно об управе на жидов, что отняли все промыслы у христиан и при Святополке имели великую свободу и власть, из-за чего многие купцы и ремесленники разорились; они же многих прельстили в их веру и поселились в домах между христианами, чего прежде не бывало, за что хотели всех их побить и дома их разграбить».
   Після смерті Святополка Ізяславовича по старшинському праву Києвом мали правити князі Давид Святославович або Олег Святославович. Але кияни-русичі не бажали мати цих князів і після віча послали гінців до Переяславля, де княжив Володимир Мономах, на той час уславлений в багатьох перемогах над половцями та своєї справедливістю у княжінні. Тож, не бажаючи мати Святославовичів, кияни почали нищити тих, хто наживався над ними за життя Святополка Ізяславовича – почали з двору тисяцького Путяти, тисяцький – це одна з найвищих посад на Русі, намісник князя, який як відав справами економічними, так і військовими – очолював тисячу дружинників.
   Окрім Путяти, у своїх бідах винуватцями кияни бачили і жидів, які отримали занадто багато прав і привелегій, тож почалося нищення жидівських кварталів і їх мешканців. Ті, хто вижив під час погрому, сховалися в синагозі і чекали на прихід Володимира Мономаха, який повинен був на їх думку поставити повсталий люд на місце, як зробив Ізяслав Ярославович (батько померлого Святополка Ізяславовича), під час першого вічевого повстання в Києві в 1068 р. (тоді кияни вигнали його з міста через відмову у спорядженні зброєю народного ополчення для боротьби з половцями, тоді Ізяслав Ярославович за допомогою польської армії повернувся до Києва і вчинив розправу над зачинщиками вічевого повстання).
   Але сталося інакше, отримавши двічі послів з Києва (від простого люду та від бояр) Володимир Мономах вирушив до Києва, де його перед міською стіною зустрів народ і почав жалітися на життя та вимагати кардинальних змін. Ці зміни були прийняті заздалегідь і спрямовані на полегшення життя простого люду, які були зафіксовані в укладеному Уставі Володимира Мономаха. Однією з вимог киян було вигнання жидів з Києва і Русі загалом. Князь відповів, що жиди живуть не тільки в Київському і Переяславському князівствах, але і в інших, які йому на той час були непідвладні, тож пообіцяв розглянути це питання на князівському з’їзді, який і відбувся в тому ж році (1113 p.) в місті Видобичеві. Князі прислухалися до волі руського народу і вигнали жидів з Русі, лишивши їх будь-яких прав, що будь-якого жида, який посмів зайти на Русь було дозволено вбити і пограбувати. Варто зауважити, що цей закон ніким не відмінявся, тож по ньому жили всі руські князівства – Київське, Переяславське, Чернігівське, Галицьке, Волинське.
   Після занепаду Київського князівства його провідну роль у державному житті руського народу зайняло Галицько-Волинське князівство, яке в 1253 р. перетворилося на Королівство Руське, коли Данило Галицький був коронований римським кардиналом, який привіз корону, освячену Папою Римським. Прагнучи до розширення та розбудови королівства, Данило Галицький та його нащадки не змінювали законодавства, а керувалися Руською Правдою і законами, прийнятими на попередніх князівських зїздах, в тому числі і Видобичевського. Тож усі вищезгадані закони, затверджені Ярославом Мудрим і Володимиром Мономахом справно виконувалися і в Королівстві Руському.
  Закінчуючи огляд доби Київської Русі і Королівства Руського можемо зробити наступний висновок: 1) закони на Русі визначали русичів як народ, вищий за інші, що відображалося у різних процедурах судового розслідування; 2) закони на Русі були спрямовані на підтримання чистоти крові руського народу; 3) за надмірне визискування руського народу жиди опинилися поза законом і назавжди виганялися з Русі та позбавлялися будь-яких прав.

Немає коментарів:

Дописати коментар