четвер, 1 травня 2014 р.

Дбаймо про стиль

Коли говоримо про стиль, думаємо, звичайно, про мистецтво, або про письменство, що в різні часи дали людству різні стилі, які характеризу­ють окремі періоди людського життя, що в них з особливою силою позначилися духові властивості того чи іншого народу тієї доби. Знаємо стилі ассиро-вавилонський, єгипетський, клясичний греко-римський, візантійський, мавританський, Готич­ний, бароковий, рококовий, ренесансовий і т.д.
  Кожні часи, кожний окремий історичний пе­ріод мають і мусять мати свій окремий стиль, бо в кожному з цих історичних періодів люди інак­ше жили, цікавилися інакшими справами, фор­мували свої думки й почування навкруги інак­ших духових і матеріяльних інтересів. Стиль протиставляється звичайно невиразному, нефоремному хаосові, з якого мистець добуває гарну й закінчену мистецьку — стилеву — форму. Що більше гармонії між формою і мистецьким змислом, змістом, тим більше стилю в творі. Бо кож­ний стиль — це перш за все гармонія між фор­мою й змістом.
   З цього випливає, що осягнення стилю при­ходить не легко, а шляхом впертої боротьби між творчим змислом творця і нефоремним матеріялом, який він намагається так опанувати, щоб вийшов із нього гарний, досконалий твір.
   Але ж така боротьба творчого духа з нефоремним хаосом за гарну стилеву форму відбуває­ться не тільки в мистецтві, ми її знаходимо в кожній систематичній діяльності, що в ній твор­ча думка опановує й плязмуе нефоремний хаос безладдя й анархії, плязмує й оформлює його, зосереджуючи навкруги одного осередку, підби­ваючи його одній головній ідеї. Все те, що цій ідеї суперечить, або не стоїть із нею в безпосе­редньому зв’язку, повинне бути усунене, відкине­не.
  Хоч нам іноді це й тяжко, і боляче зробити, але справжня творчість, що має дати гарний твір, все вимагає жертви. Бо стиль — це ж наслі­док вибору, наслідок численних окреслень, обрі­зувань, відмов, що мають на меті позбавити твір усього зайвого і в той спосіб зробити його найдос­коналішим, себто найбільш відповідним до ви­значеної мети, до вжитих матеріялів і до засобів вислову творчого духу, щоб здавалося, що вже не можна до того твору нічого ані додати, ані від­няти.
  В кожному творчому процесі перед творцем з’являються тисячі всяких можливостей, сотки різних способів до того, як потрактувати безфоремний матеріял і саме з нього взяти, а що відкинути. Та кожний вибір несе за собою безпо­воротну смерть невикористаних можливостей, які вже ніколи не повторяться.
   Усе життя — це, зрештою, одна низка таких свідомих, чи несвідомих, актів вибору, які зали­шають по собі трупи невикористаних можливо­стей, бо все воно — тільки шукання кожним свого власного стилю, що без нього не може бути ані якоїсь визначної особистости, ані тривалої державности.
   Бо, як писав Кайзерлінґ в своїй «Всесвітній революції», «глибокий змисл і одночасно спі­льне явище всіх шукань, які б відмінні вони нам не видавалися, — це шукання нового національ­ного стилю. Бо стиль — це нація, так само, як, за виразом Бюффона, стиль — це людина. Як в осо­бистому стилі окремої людини всі вияви її особистости (а в стилі окремого архитвору мистецтва всі його раціональні й ірраціональні складники) формують в живій гармонії одну досконалу ці­лість, так і кожна нація намагається витворити свій особливий стиль, який виправдував би її осо­бовість...»
  В «Спектральному аналізі Европи» цей же філософ писав: «Життєвий матеріял, загально кажучи, був завжди той самий. Але що з того матеріялу ви­никли ті, а не інші народи та культури, це зале­жало від існування духу, який їх проникав, і від якости того духу. Він надавав кожного разу ма­терія лові ту форму й душу, яка йому відповідала. Тут було не інакше, як у малярстві. Фарби, фор­ми і їх закони знаходяться в розпорядженні кож­ного, а проте лише один Рембрандт зумів створи­ти з ними неповторні речі. Тисячі й тисячі наро­дів, створених з того самого матеріялу, або бодай дуже зближеного, пройшли землею. Але тільки незначне число з них витворили собі власну фор­му і ще менше їх число довго в цій формі про­трималося. Це були ніби твори Рембрандта в від­ношенні до творів посередніх малярів... Нарід без власної душі, себто без власного стилю, залишається сирим етнографічним матеріялом. Чергуван­ня панівних народів на землі — це чергування стилів, а не народів, бо народи все народжуються з часів Адама, як нефоремний матеріал, лише панівний дух надає їм кожного разу властиву їм форму...».
   Та ми вже бачили, що, щоб здобутися на власний життєвий стиль, треба пройти сувору й трудну школу самовиховання, самообмеження і дисципліни. Не можна бути дилетантом у всіх ді­лянках людської діяльности; не можна плавати тільки по поверхні, поверховність ніколи ні­чого цінного не створила, треба вміти в щось заглибитися, на чомусь зосередитися, багато чого від себе, як зайве й шкідливе, відкинути.
  Не можна, отже, бути одночасно українським патріотом, самостійником, державником, і при­хильником чи захопленим культивувачем куль­тур, себто стилів тих чужих народів, які роблять усе можливе, щоб заполонити й вихолостити ду­шу українського народу, вбити в ній всі зародки самостійної національної творчости, власного на­ціонального стилю — зробити з українців — ли­ше «малоросів» чи «малополяків». Тут необхідне самообмеження. Тут необхідний свідомий вибір, і хто того вибору не робить, той — зраджує.
  Щоб вибороти українську державність, ми повинні бути людьми українського стилю, ми по­винні бути людьми, що бодай шукають того сти­лю, який ще не так то легко схопити й визначи­ти. Бо ж кожному ясно, що він не може бути сти­лем українців ані XVII ст., ані XVIII ст., — він має бути стилем українців XX ст., від тих попередніх стилів значно відмінним. Не козацькі шаравари, ані селянські народні танки визначатимуть укра­їнський новий стиль, — а лише нова духовість, виплекана в гарті боротьби і в витривалому опорі переслідуванням, — нова духовість, що просвіт­лена стражданнями і осяяна перемогою, дасть на­решті світові неперевершені зразки українського творчого генія.
   20 років тому Є. Маланюк писав в «Літ. Наук. Вістнику» (за р. 1930, XI): «Коли Бог, перший Майстер і перший Мистець, створив із глини людську постать, вона стала Адамом, живою людиною, лише після того, як Бог «вдихнув в неї дихання життя». Так Біб­лія уймає питання стилю. І, може, в жодного ін­шого народу так гостро й болюче не стоїть проб­лема стилю, проблема духа форми (як саме в українського народу)... бо «нація, що осягнула форму, це державна нація)...».
   Проте, і Маланюк уже тоді заперечував жит­тєвість для нас тепер давніх українських стилів і зокрема писав про стиль козацького бароко: «Безвладний, розхристаний, двомірний, врі­вень із несито просторими степовими обріями, в такт із широкими помахами важких степових вітрів, — він фатальний, цей специфізовано ук­раїнський барок, стиль непевности, тривоги, та­тарських погонь і рвучих заграв вічних пожарів. В цей стиль Дикого Поля, землі, що століттями корчиться в лютих породильних муках навал, воєн, повстань, рабства, дошкульних канчуків і традиційно-євразійської обабічности («шатости»), він сам у собі несе каліцтво, несуцільність, руїнність, він сам у собі, як стиль, стоїть на гострій грані заперечення всілякого стилю...».
  Себто – на грані хаосу. Ні, до цього стилю, — хоч із його характери­стикою в Є. Маланюка ми й не зовсім погоджує­мося, — ми не маємо повертатися. Маємо творити новий в гармонії з новим світом, із новими часа­ми. І тут ми знову пригадаємо собі те, що було вже сказано спочатку: Кожний стиль, справжній стиль, — це перш за все гармонія між змістом і формою. Ми повинні, щоб бути стилевими, бути гар­монійними. Щоб у нас слово не розходилося з ді­лом, а діло з словом. Ніяке фарисейство не ви­творить ніколи стилю. Ми повинні ясно усвідо­мити собі свою велику мету і непохитно' йти до неї, відкидаючи все зайве, а тим більше — шкід­ливе.
 Вже Іван Франко тужив за цілісною, гармо­нійною людиною: «Як життя цілу путь чоловіком цілим. Не прийдеться тобі бути, будь хоч хвилечку ним!». Хоч хвилечку, але будь дійсно повною, ці­лісною, стилевою людиною, бо тільки такі цілісні стилеві люди здатні на великі діла самопожер­тви, героїзму, лицарськости, що їх вимагає від нас наша Батьківщина.
   Тільки такі стилеві цілісні люди, загартовані в унутрішній дисципліні і в самообмеженнях, ма­тимуть відповідну духову поставу, щоб не підпа­дати змінливим настроям та сумнівам, які вико­ристовує ворожа нам пропаґанда, щоб збити нас із нашого ясного шляху на манівці внутрішніх партійних фронтів та смертоносного розбрату.
   Пройшло 20 років, як писав Є. Маланюк про каліцтво, несуцільність, руїнність, від­носячи ці слова до стилю козацького барака, але. насправді, охоплюючи ними ввесь давній стиль українського життя, що від століть проходило під знаком нефоремности, руїнництва та духового упідлення... Але українська нація ще й досі му­сить пильно шукати за своїм новим стилем, па­м’ятаючи, що знайти його вона зможе тільки на шляху безнастанного самоокреслення, безнастан­ного самоочищування, безнастанного самовдоско­налення, безнастанного духового зросту й самопідвищення. «Власна хата», вживаючи слів Т.Г. Шевченка – це перша форма творчого духа кожної нації. Досконалість її прийде у дальшому творенні…
Автор – Євген Онацький

Немає коментарів:

Дописати коментар