неділя, 11 грудня 2011 р.

Аргентинський вибір – хустисіалістська держава

   Протягом перших десятиліть XX ст. в Аргентині стала відчутно слабкою роль суспільства в управлінні країною – економічні кризи, ненависть і недовіра землевласників до інтересів інвесторів-британців призвели до військового перевороту в 1943 р. На чолі нового уряду, що складався з військових, встав генерал Педро Пабло Рамірес. Національний конґрес Аргентини, що знаходився під контролем радикалів і соціалістів, був розпущений, в країні була введена цензура, і вибори вже не могли бути проведені. Проте, новому уряду не вдалося заручитися підтримкою населення. Для вирішення питання підтримки група військових в межах нового уряду, на чолі з полковником Хуаном Пероном, на той час секретарем міністра оборони і головою міністерства праці, почала активні дії. Після переговорів з керівниками робочого руху ця група вирішила добитися підтримки населення, розпочавши програму соціальних перетворень і поліпшення положення промислових робітників. Вже до середини 1944 р.
Аргентинська Республіка (ісп. República Argentina)
   Хуан Перон користувався підтримкою більшості профспілок. На деякий період уряд почав пом'якшення авторитарного режиму та відновив політичні партії і свободу слова. Проте, коли опозиційні круги сприйняли свої права серйозно і організували в кінці вересня масовий марш протесту, уряд знову почав репресії і заарештував Хуана Перона. Протягом кількох днів з 9 по 17 жовтня 1944 р. — країна залишалась без уряду. Але прихильники Хуана Перона практично захопили всю столицю Буенос-Айрес і 17 жовтня 1944 р. повернули Хуана Перона до влади. Протягом наступних чотирьох місяців у країні розвернулася активна кампанія по виборах президента.
   Оголосивши про висування своєї кандидатури на президентський пост, Хуан Перон не обмежився підтримкою створеної в листопаді 1945 р. лабористськой (робочої) партії, а залучив на свою сторону частину радикалів − ''Хунту відновлення'' − Громадянський радикальний союз і націоналістів − ''Визвольний альянс''. Пероністському блоку протистояв Демократичний союз – більш ліберальна фракція Громадянського радикального союзу, прогресивних демократів, соціалістів і комуністів. Уряд США активно прагнув перешкодити перемозі Хуана Перона, опублікувавши ''Синю книгу'' про зв’язки Хуана Перона з фашистськими країнами Європи у 1940-х рр. Однак цей факт лише сприяв згуртуванню всіх націоналістів Аргентини. На цій хвилі 24 лютого 1946 р. Хуан Перон під гаслом «Браден або Перон» здобув перемогу на президентських виборах, зібравши 54% голосів. Прихильники Хуана Перона – пероністи, одержали також більшість місць у Національному конгресі та провінційних органах влади.
Хуан та Ева Перон у 1945 р.
   Причиною такої популярності стала, насамперед, сама особистість Хуана Перона. Він – нащадок італійських іммігрантів,  тому обрав типову для багатьох представників середніх прошарків населення військову кар’єру. Перший політичний досвід він придбав у 1930 р., коли, прийняв активну участь у військовому перевороті. Службове відрядження до Європи в 1939–1941 рр. дозволило йому вивчити досвід фашистських країн у вирішенні соціально-економічних і політичних питань, що він і використав згодом, очолюючи Секретаріат праці й соціального забезпечення Аргентини. Не дивно, що Хуан Перон розглядав промисловий підйом 1930–1940-х рр. як основу зміцнення майбутнього державного потенціалу Аргентини та її гегемонії у Південній Америці на шляхy державотворення і досягнення країною економічної незалежності.
   Хуан Перон приступив до створення націонал-реформістської (хустисіалістської) держави, почавши з організації пероністської партії. На відміну від домінуючих раніше політичних партій, головною метою яких був захист інтересів різних соціальних груп у рамках багатопартійної системи, Хуан Перон прагнув створити ''державу юридично організованої нації'' із єдиною партією та централізованим партійним і державним керівництвом. Пероністи ніколи не розглядали свою організацію як політичну партію, що відбивала інтереси певного класу, а затверджували загальнонаціональний характер свого руху.
Інавгурація Презедента Аргентинської Республіки Хуана Домінґо Перона
   Хуан Перон різко негативно поставився до сформованої після подій 17 жовтня 1945 р. лабористської партії  як самостійної робочої партії, створеної на базі профспілок. У травні 1946 р. він розпустив свою виборчу коаліцію – лабористську партію, ''Хунту відновлення'' Громадянський радикальний союз і ''Визвольний альянс'', включивши їхніх членів у Єдину партію національної революції. На установчому з’їзді в грудні 1947 р. вона була перейменована в пероністську.
   З'їзд пероністської партії прийняв статут і програму, у яких вона визначалася як «національний революційний рух, що направляється доктриною генерала Хуана Перона». За статутом керівні органи партії – Національний з'їзд і Вища рада − підкорялися йому як «верховному лідерові партії й держави». Хуан Перон міг скасовувати будь-які рішення, прийняті партією, переглядати кандидатури, обновляти керівні органи й ставити на розгляд партійного з’їзду або плебісциту будь-яке питання, яке вважав за потрібне. У керівництві переважали представники радикалів, консерваторів, військових і клерикальних кіл. Головою партії став адмірал Альберто Тесайре. Пероністська партія так і не стала діючою партійною організацією, залишаючись передавальним механізмом між лідером і низовими організаціями.
Логотип Хустисіалістської партії
   У 1949 р. була створена жіноча пероністська партія, яку очолила дружина президента, Ева Перон, а після її смерті в 1952 р. – Делія де Пароді. Цьому передувала кампанія за надання права голосу для жінок, розгорнута Евою Перон у пресі та на радіо. Місцеві організації жіночої партії носили характер будинкових комітетів, у яких хатні господарки прилучалися до пероністської доктрини.
   Найважливішою частиною пероністського руху стали профспілки, об’єднані у Загальну конфедерацію професій. Демократична структура профспілок була замінена централізованою – керівники всіх ланок, за винятком нижчої, призначалися у міністерстві праці. Профспілки будувалися за територіально-виробничою ознакою на чолі з виконкомом відповідної федерації і мали характер державного інституту. За аналогічною із Загальною конфедерацією професій схемою були створені організація підприємців – Загальна економічна конфедерація, замість розпущеного Хуаном Пероном Промислового союзу і Загальна університетська конфедерація, що об’єднала середні шари суспільства й інтелігенцію.
   Відповідно до пероністської доктрини «вождь, керівні кадри й організована маса» були трьома опорами хустисіалістської держави. Вони утворили свого роду піраміду, основою якої служили вищеназвані конфедерації. Пероністська партія була покликана зв’язувати масові організації із президентом Аргентини, який був одночасно главою держави та лідером руху, вінчаючи, таким чином, політичну надбудову хустисіалістської держави.
Виступ Хуана Перона перед народом Аргентини 17 жовтня 1950 р.
   Пізніше, 17 жовтня 1950 р., у своєму виступі перед народом, Хуан Перон виклав так звані ''20 істин перонізму'' – Las veіnte verdades del peronіsmo, які виходили з Національної Доктрини:
1) демократична істина – уряд робить те, що бажає народ і захищає тільки один інтерес – інтерес народу;
2) перонізм є народним, все політичне суспільство – антинародно і в силу цього воно не є пероністським;
3) перонист працює задля суспільного руху, а той, хто від його імені служить суспільству або каудільо, лише називається пероністом, але не є ним насправді;
4) існує єдиний клас – клас людей: для перонізму не існує більше жодного  класу, крім тих, хто працює;
5) робота є правом та обов’язком: у Новій Аргентині, робота це право, що створює гідність людини, і це обов’язок, тому що в інтересах справедливості, кожний  повинен виробляти не менше, ніж споживає;
6) солідарність пероніста: для пероніста не може бути нікого краще, ніж інший пероніст;
7) не більше того, що є – це не менш, ніж повинно бути: жоден  пероніст не повинен отримувати ні більше того, що є, ні менш того, що повинно бути, а коли пероніст починає отримувати надлишок, він перетворюється на олігарха;
8) шкала цінностей у політичній діяльності: у першу чергу, Батьківщина; потім суспільний рух; і, нарешті, народ;
9) політика – це не кінець, а середина для блага Батьківщини, яким є щастя її дітей і національна велич;
10) соціальна справедливість і соціальна допомога: це дві руки перонізму;
11) перонізм і національна єдність: перонізм жадає національної єдності, але не бореться за неї, він вимагає героїв, але не мучеників;
12)  єдиним привілейованим прошарком суспільства у Новій Аргентині є діти;
13)  уряд без доктрини – тіло без душі; тому перонізм має свою власну політичну, економічну та соціальну доктрину – Хустисіалізм;
14)  Хустисіалізм – це не тільки нова філософія, але й філософія життя, завжди практична, народна, глибоко християнська й глибоко гуманістична;
15) Хустисіалізм як політична доктрина – здійснює рівновагу між правом індивіда та суспільства;
16) Хустисіалізм як економічна доктрина − здійснює соціальну економіку, надаючи капітал у служіння економіці й в остаточному підсумку –соціальному благополуччю;
17) Хустисіалізм як соціальна доктрина здійснює соціальну справедливість, що дає кожній людині право на соціальну функцію;
18)  справедливість, воля й суверенітет: ми хочемо Аргентину соціально справедливу, економічно вільну й політично суверенну;
19) уряд, держава та народ: ми засновуємо централізований уряд, організовану державу й вільний Народ;
20)  народ: на цій землі найкраще, що ми маємо, це Народ.
Пероністська агітація щодо електрофікації Аргентини
   Основні положення доктрини Хуана Перона увійшли до Конституції Аргентини, яка була прийнята 11 березня 1949 р. Конституція містила 103 статті та перехідні положення. У преамбулі вказувалося: «Ми, представники аргентинської нації, зібрані в Загальний Установчий Конгрес, з волі й вибору провінцій, які його складають, у завершення попередніх угод, з метою заснувати національний союз, зміцнити справедливість, консолідувати внутрішній мир, забезпечити загальний захист, породити загальне благополуччя й гарантувати вільний прибуток, для нас, для наших нащадків й для людей всього світу, які хочуть проживати на аргентинській землі, ратифікуючи остаточне рішення заснувати єдину соціально справедливу, економічно вільну й політично суверенну Націю, і призиваючи до захисту Бога – ключ усього розуму й справедливості, наказуємо, постановляємо й затверджуємо цю Конституцію для Аргентинської Нації».
   Відповідно до Конституції, Аргентина проголошувалася федеративною республікою, главою держави затверджувався президент, вищим законодавчим органом – Конґрес, що складався з 2 палат: Сенату та Палати Депутатів, з досить обмеженими повноваженнями. Варто відзначити, що повноваження президента були значно розширені: крім традиційних – головнокомандуючий всіма Збройними Силами країни, представник країни на міжнародній арені, до його компетенції входив контроль за діяльністю Конґресу – продовжувати звичайні сесії Конґресу і скликати надзвичайні. Президент Аргентини обирався на 6 років із правом повторного обрання.
Пероністська агітація щодо побудови хустисіалістської держави
   Конституція 1949 р. вперше згадувала про права і свободи людини та громадянина, які характеризують соціальний конституціоналізм, і ввела юридичну рівність чоловіка й жінки. Термін ''соціальний конституціоналізм'' з’явився внаслідок індустріальної революції, що викликала формування робітничого класу і його організацію в синдикати й робочі партії з метою заявити про особливі права на працю. Головна особливість соціального конституціоналізму − соціальна справедливість, що розуміється як необхідність перетворити чисто формальні заяви про права людини на фактично діючі, до того ж гарантовані державою. Соціальний конституціоналізм містить у собі також економічні, соціальні й культурні норми. Серед перших виділяються поняття соціальної функції власності й соціальної економіки ринку. Серед соціальних норм – найважливішими є права на житло, соціальну безпеку. Серед культурних норм – гарантія на загальну і безкоштовну освіту.
   У фундамент Конституції Хуана Перона було покладено проект пероніста лівого напрямку Джона Вільяма Кука. Зокрема, стосовно втручання держави в економіку він зазначав: «Величезні фінансові концентрації, − фатальний результат боротьби за сировину й ринки, − створили умови, в яких не змогли бути виконаними жодні з положень, на яких ґрунтувалася економічна ліберальна доктрина. Перед зростаючою владою великих капіталістичних організацій, світових проектів, був міф свободи, вже не економічної, а політичної, що зробило необхідним втручання держави в економічне життя націй, щоб перешкоджати використанню слабких людей і полегшувати органічний й урівноважений розвиток економічних сил».
   Таким чином, прийшовши до влади в результаті президентських виборів в 1946 р., Хуан Перон практично відразу приступив до розробки теоретичних положень своєї пероністської доктрини, яка остаточно оформилася у 1950 р. Деякі положення доктрини було покладено в основу Конституції 1949 р.
Автор – Ірина Радченко
 (світлини взяті з вільної енциклопедії Wikipedia)

Немає коментарів:

Дописати коментар