Perussuomalaiset: справжні фіни – справжні націоналісти

   В останній день 2012 р., що приніс багато цікавого у політичне життя як України, так і Фінляндії, де націоналістична партія "Справжні фіни" набирає популярності і може вже незабаром увійти в трійку партій-лідерів (де зараз перебувають центристи – Коаліційна партія Фінляндії "Коkооmus" і партія "Фінляндський Центр", а також ліві – Соціал-демократична партія), хотілося б підвести підсумки і забажати чогось неймовірного.

Suomen Suomi – ei maahanmuutto!

Всенародний рейтинг

   За результатами цьогорічного грудневого опитування популярності політичних партій, проведеного телеканалом YLE, найбільший зліт продемонстрували "Справжні фіни", популярність яких з листопада зросла на 2%. Правляча Коаліційна партія "Коkoomus" зберегла позиції найбільш популярної з підтримкою в 21%. Опозиційна націоналістична партія "Справжні фіни" показала найвищий результат за цей рік: партію підтримали в грудні 18% опитаних. (В опитуванні взяли участь 1513 чоловік в період з 3 по 27 грудня. Статистична похибка дослідження становить +/- 2%). Таким чином на кінець 2012 р. Фінляндія розділилася на два політичні табори – тих, хто підтримує глобалізацію (центристи та ліві) і тих, хто критикує її (націоналісти).

   Націоналістична партія "Справжні фіни", яка після виборів у квітні 2011 року стала фундаментом опозиції через свою антиімігрантську риторику, впродовж вже двох років здобуває все більше шаленої популярності не тільки серед мешканців столиці Фінляндії та промислових центрів як Тампере чи Еспоо. На сьогодні іммігранти заселяють і прикордонні з Росією провінції – Північна та Південна Карелія, які є переважно сільськогосподарськими, тому й тут відчувається зростання рейтингу партії "Справжні фіни": із червня по серпень 2012 р. з 7,9% до 17,5%.

Грудневий рейтинг – "Справжні фіни" стали 2-ю партією за популярністю

Президент-консерватор

   5 лютого 2012 р. в другому турі президентських виборів у Фінляндії перемогу здобув колишній спікер парламенту (Президент Едускунти у 2007-2011 рр.) представник центриської Коаліційної партії "Коkoomus" – Саулі Нійністьо, який за своїми переконаннями близький до націоналістів зі "Справжніх фінів". Президент-консерватор, політична лінія якого різниться від лінії однопартійця і прем’єр-міністра Юркі Катайнена, в день незалежності своєї країни зауважив, що Фінляндія повинна дотримуватися трьох основних принципів в галузі оборонної політики:

a)      військове неприєднання до будь-яких військово-політичних блоків, на кшталт НАТО чи ОДКБ;

b)      загальна військова повинність (тобто – призов) всіх громадян чоловічої статті (жіночої – за бажанням) у віці від 18 до 25 років, строк служби – від 6 місяців до 2 років залежно від роду військ;

c)      оборона всієї території країни.

   Президент Саулі Нійністьо збирається дотримуватися цих принципів і залучити на свій бік уряд і депутатів фінляндського парламенту, за для єдності в захисті рубежів Фінляндії. В цьому його підтримують всі члени партії "Справжні фіни", депутати якої вже внесли свій законопроект щодо належного фінансування армії для оборони та захисту територіальної цілісності Фінляндії, особливо на східних кордонах. На думку багатьох фінляндських політичних аналітиків 2013 р. стане для президента Саулі Нійністьо та лідера партії "Справжні фіни" – Тімо Сойні роком політичної єдності у зовнішньополітичній риториці: від питання щодо можливого виходу Фінляндії з Єврозони до можливого вступу в НАТО.

12-й Президент Фінляндії – Саулі Нійністьо

Боротьба iз забрудненням

   У листопаді 2012 р. поблизу фінляндського міста Йоенсуу стався витік отруйних відходів з нікелевої шахти в містечку Талвіваара. Аварія загрожувала обернутися найбільшою екологічною катастрофою в історії країни. За даними фінляндських екологів, рідкі отруйні відходи з шахти, що містять важкі метали (уран, нікель) і токсичні хімічні речовини, виплеснулися у найблищі водойми. За даними Гельсінського центру радіаційної та ядерної безпеки, в одному з струмків в трьох кілометрах від Талвіваара концентрація урану в 50-80 разів перевищує норму, але поки вона не загрожує здоров'ю людей.

   Фінансування шахт з видобутку нікелю та руди у Талвіваара відбувається з бюджету Фінляндії, на яке дав згоду уряд Юркі Катайнена. Про те, інцидент з витоком хімічних речовин у водойми спричини не тільки екологічний, але й політичний колапс. У Гельсінкі представники партії "Справжні фіни" та просто не байдужі до екології мешканці столиці Фінляндії провели демонстрацію "Stоp Таlvіvааrа!", метою якої стало висунення вимог щодо закриття шахт у Талвіваара і виплати мешканцям цього населеного пункту відшкодувань.

   На думку Тімо Сойні, лідера партії "Справжні фіни" компанія TalviVaara в свій час отримала ліцензію на видобуток сировини на хибних підставах. Тому націоналісти вимагають переглянути питання про видачу ліцензії цій гірничо-видобувній компанії. Учасники акції зібралися біля будівлі Едускунти, звідки вони пройшли до будівлі Міністерства промисловості та праці Фінляндії, де вони передали петицію міністру праці Лаурі Іхалайнену представнику Соціал-демократичної партії. Демонстранти вимагали від міністра реальних дій, замість слів. Після цього учасників ходи зустрічав міністр навколишнього середовища Віллі Нійністьо від Партії Зелених, який підкреслив, що подібних екологічних проблем більше не повинно виникати, однак протестувальники не повірили цьому і повернулося до будівлі Едускунти. Протест закінчився мирно виступом депутатів-націоналістів, які закликали боротися з бюрократією.

Акція проти забруднення шахт Талвіваара

Від передвиборчих гасел до реальних дій

   28 жовтня 2012 р. стало вирішальним днем для Фінляндії – на виборах до муніципальних рад "Справжні фіни" зуміли не тільки збільшити свій рейтинг на +7,2%, але й свою присутність в муніципалітетах у двічі – у порівнянні з 2008 р. в місцевих радах було 440 депутати-націоналісти, відтепер їх вже 1195. Лідер націоналістичної партії "Cправжні фіни" Тімо Сойні на початку листопада 2012 р. в інтерв'ю фінському телеканалу YLE заявив, що його партія зможе вивести з промислової кризи країну завдяки активній протидії політиці мультикультуралізму, посиленню участі представників титульної нації у самоврядуванні, однак не полишаючи депутатських крісел, а лише омолодивши кадри новими професіоналами.

   Економічна криза об'єднала фінів, надала нового поштовху фінському націоналізму, зробивши партію "Справжні фіни" флагманом національного відродження в політиці. Вже на першому сесійному засіданні муніципальної ради Еспоо 26 листопада 2012 р. фракція "Справжніх фінів" ухвалила рішення про відновлення діяльності місцевого заводу Nokia та збільшення його персоналу з 1,5 тис. осіб до 3 тис. осіб, що має позитивно відбитися на рівні зайнятості в Еспоо.

   Тим часом 21 грудня 2012 р. депутати Едускунти прийняли бюджет Фінляндії на наступний рік. У підсумку п'ятиденного розгляду, до бюджету не було внесено жодної зміни, хоча опозиція у вигляді націоналістів з фракції "Справжніх фінів" змусила парламентарів голосувати майже не 400 разів. Проект бюджету, представлений фінансовою комісією, був схвалений без змін. Остаточна цифра бюджету склала 54 млрд. євро. Розгляд та прийняття бюджету зайняло в Едускунті в цілому майже 3 місяці. Опозиція представила найбільшу кількість пропозицій щодо змін у бюджеті. Більшість побажань традиційно стосувалися видатків міністерства зв'язку і міністерства транспорту. По завершенні розгляду бюджету, парламентарі проголосували і з приводу довіри уряду – недовіру уряду висловили депутати з фракції "Справжні фіни", більше їх ніхто не підтримав.

Тімо Сойні – лідер партії "Справжні фіни"

   «Гасла і агітація закінчились, прийшов час реальних дій та справжньої політики. "Справжні фіни" стануть форпостом фінської національної самоідентичності в політиці як республіканського, так і місцевого рівня. Жоден голос відданий на виборах нам не буде втрачений, навпаки, ми зробимо все аби вивести Фінляндії з кризи завдяки підтримці нашого виборця. Досить годувати Грецію та Італію, ми маємо забезпечити своїх громадян гідною зарплатнею та пенсією. Уряд Катайнена-Урпілайнен довів багату Фінляндію до напівжебрацького стану, ми маємо все повернути на місця, як це було на початку 2000-х. Від сьогодні ми всі маємо усвідомити, що підтримка населення у 2012 році має бути виправдана і закріплена реальними справами у 2013 році» – заявив Тімо Сойні на урочистих партійних грудневих зборах в Еспоо де він очолив місцеву раду.

Замість висновків

   Як і багато інших націоналістичних партій Європи та ЄС "Справжні фіни" ведуть послідовну боротьбу за національну справедливість на всіх рівнях – від муніципальної ради у маленькому провінційному містечку до столичної Едускунти. Фінські націоналісти протягом останніх двох років довели всім, що вони – реальна сила, яка може впливати на ситуацію як в межах, так і поза межами Фінляндії. Незважаючи на різного роду абсурдні звинуваченні у ксенофобії та неонацизмі від лівих партій та організацій, рейтинг "Справжніх фінів" тільки зростає. Реальні дії – захист населення від безробіття і мультикультурності довів правдивість гасел фінських націоналістів.

Kansallisuusaate – рelastus Suometä

   Таким чином, ми – українські націоналісти, маємо брати приклад з наших фінських побратимів. Фракція ВО "Свобода" у Верховній Раді України має розгорнути масштабну боротьбу з українофобією та повернути нарешті Україну українцям. Досить ходити маршами, час реальних дій! Не можливо збудувати сильну державу сидячи в кав’ярні чи з прапором на майдані, державу будують люди з революційним запалом у серці! Прагнемо більше ніж просто фракції – націоналістичного уряду та президента-націоналіста. Лиш так збудуємо українську Україну.

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту aamulehdenblogit.ning.com)

Чи буде у Берегова український міський голова?

   Минулого тижня місто Берегово залишилося без міського голови – Іштвана Гайдоша доля знову "покликала" до українського парламенту – Верховної Ради України, тепер вже в якості члена фракції Партії регіонів. За офіційними результатами виборів місце мера Берегова у списку виявилося непрохідним, однак завдяки самовідводу окремих лідерів Партії регіонів, той все ж увійшов до парламенту.

Двомовний дорожній знак при в'їзді у Берегово

   Між тим, саме такого сценарію й очікували, а тому не дивно, що ще задовго до цієї події у місті почали говорити про наступні вибори нового голови. А отже і ширитися чутки про можливих кандидатів на цю спокусливу посаду. Адже Берегово є стратегічним містом для Закарпаття та загалом для України:

а) по-перше, це центр досить чисельної угорськомовної громади;

б) по-друге, місто має вигідне розташування – поблизу кордону з Мадярщиною, де незабаром може пройти велика транснаціональна магістраль;

в) по-третє, Берегово є досить нестабільною “точкою” щодо проявів сепаратизму.

   Це все пов’язано з масовим наданням мадярського громадянства мешканцям цього регіону України. Сусідня країна також веде політику на підтримку мадярських культурних товариств та партій на Закарпатті. Останні чим далі, тим все більше "абстрагуються" від усього українського – в тому числі націлюють мадярськомовну молодь на державні цінності саме Мадярщини, а не України, зокрема на подальшу роботу за кордоном.

Сучасна мапа Берегівського району

   У таких умовах, вважалося до недавніх пір, міський голова Берегова, якому, поки що, так і не вдалося перейменувавти місто на мадярський Beregszász (Береґсас), може бути лише мадяром за національністю, ну, а може  мадяроном, який послідовно буде вести політику в місті, яку надикутють не Києві чи Ужгороді, а у Будапешті.

   Хоча минулі вибори у листопаді 2010 р. показали, що це не зовсім так. Адже за підсумками голосування друге місце посіла Ольга Бізіля, яка представляла партію "Єдиний Центр". Найбільшу кількість голосів отримав Іштван Гайдош, за якого проголосували 4313 виборців – це 47,71%.  Однак другий результат Ольги Бізілі (за яку берегівчани віддали 2783 голосів – це 30.97 %) – був для багатьох досить неочікуваним. Справа у тому, що Берегово вже давно не є містом, де переважає мадярськомовне населення. До того ж, мадярський електорат поділений на прихильників двох ворогуючих партій: ДСУУ та "КМКС" – Партія мадярів України, а також є не надто активним під час виборчого процесу. Тому інтрига існує і боротьба за крісло мера буде досить напруженою.

Іштван Гайдош – екс-мер Берегова

   Можна сказати, що перегони вже розпочались. Звісно, вже колишній мер, зібравшись у народні депутати, Іштван Гайдош не міг не залишити після себе потенційного наступника. На початку мова йшла про Чабу Пийтера, директора великого виноробного підприємства "Котнар-М", обласного депутата від ДСУУ. Для цього його ще влітку було затверджено на посаду першого заступника міського голови. Але після виборів все змінилося. Чабу Пийтера, мабуть із стратегічних міркувань, замінили на Золтана Бабяка. Не приховується, що саме Золтан Бабяк буде балотуватися на міського голову від ДСУУ і як продовжувач справи Іштвана Гайдоша. Про це заявив нещодавно і сам Чаба Пийтер в коментарі для мадярського видання "KárpátiIgazSzó": «Для мене наразі важлива насамперед розбудова нашої партійної організації та підготовка до виборів мера Берегова. У нас вже є непогана кандидатура – це Золтан Бабяк, який користується довірою у суспільстві».

Одна з претендентів на посаду мера Берегова – Ольга Бізіля

   Саме між цими двома кандидатами, ймовірно, розгорнеться головна боротьба за крісло мера. Хоча є й інші претенденти:

 1. Ольга Бізіля, 44 роки, перший заступник міського голови Берегова з гуманітарних питань, голова Берегівської міської організації "Єдиного центру". Була активісткою подій Помаранчевої революції у Берегові в 2004 р., очолювала штаб "Нашої України". Є давнішнім опонентом Іштвана Гайдоша на виборах. У 2010 р., якраз перед черговими виборами мера, Ольгу Бізілю було із скандалом звільнено з посади першого заступника. Таким чином Іштван Гайдош намагався нейтралізувати найголовнішого конкурента. Однак після виборів був змушений поновити Ольгу Бізілю на роботу, згідно з рішенням суду. Хоча аналітики пов’язують це із намаганням міського голови шукати тимчасової підтримки у Віктора Балоги, аби сформувати більшість у міській раді. Голосуватимуть за кандидата в основному ті, кого не влаштовує нинішнє керівництво міської ради, в тому числі й частина мадярів.

 2. Золтан Бабяк, 40 років, перший заступник Берегівського міського голови. Позапартійний, міський депутат від фракції ДСУУ. Давній бізнес-партнер Іштвана Гайдоша і його близький родич. Вже перебував на посаді заступника мера до початку 2005 р., коли змушений був піти у зв’язку з подіями Помаранчевої революції, оскільки був представником СДПУ(о) та соратником Віктора Медведчука. Займається туристичним бізнесом, а також є директором ТзОВ "ГлобалПроджектІнвестЛомпертсас", який розробляє проект будівництва аквапарку у Берегові. Саме аквапарк, скоріш за все і буде головною "козирною картою" в руках цього кандидата. Розігрував її і Іштван Гайдош на минулих виборах – тоді було закладено капсулу у фундамент, але будівництво масштабного комплексу відпочинку  не розпочато і досі. Цілком можливо, аби залучити мадярський електорат Золтан Бабяк знову підніматиме питання перейменування Берегова у Береґсас. Основні важелі: застосування адмінресурсу та різних виборчих технологій, в тому числі підтримка ромського населення. Голосуватимуть за кандидата симпатики партії ДСУУ та особисто Іштвана Гайдоша.

 3. Гейза Орос, 48 років, проректор Закарпатського мадярського інституту імені Ференца Ракоці. Практично незмінний кандидат від партії "КМКС" – Партія мадярів України на виборах міського голови у Берегові. Гейза Орос відомий як неконфліктний політик. Для того, аби перемогти конкурента йому одного разу не вистачило всього 170 голосів. Справа у тім, що "КМКС" – Партія мадярів України, зазвичай, відстоює правила чесної боротьби, навідміну від іншої мадярської партії. На минулих виборах Гейза Орос отримав 997 голосів на свою підтримку (11%) – результат досить посередній. Тому є вірогідність, що "КМКС" – Партія мадярів України висуватиме нині нового кандидата. Ним цілком може стати Ілдика Орос, директор Закарпатського мадярського інституту. Адже її персона досить відома і публічна. За кандидата від "КМКС" – Партія мадярів України голосуватимуть переважно представники мадярськомовної інтелігенції.

Партійна символіка "КМКС" – Партія мадярів України

   Серед інших можливих кандидатів можна назвати також Володимира Маргітича (лідер фракції "Фронт Змін" у міській раді) – його результат на минулих виборах склав майже 8% (710 голосів). Неодноразово пробував свої сили у міських перегонах Йосип Галайда, нинішній директор підприємства "Водоканал Карпатвіз". Однак тепер цього скоріш за все не станеться – Йосип Галайда є депутатом міськради від ДСУУ, а там досить сувора  партійна дисципліна. Хоча з рядів цієї мадярської партії цього року було виключено Габора Кінча, колишнього заступника міського голови. Основною причиною стало його бажання балотуватися у народні депутати "без дозволу" керівництва. Габор Кінч також цілком можливо візьме участь і в боротьбі за крісло мера Берегова. Хоча шансів в нього без підтримки небагато. Хіба що саме його кандидатуру буде обрано в якості противаги Золтану Бабяку якоюсь потужною політичною силою.

   Цікаво розгортатиметься ситуація, якщо Партія регіонів вирішить не підтримувати кандидата ДСУУ Золтана Бабяка, а висуне свого.  Скажімо, Миколу Якимця – молодого амбітного підприємця, власник комплексу "Золота пава" та директора підприємства "Берег-Верикал".  Слід також очікувати традиційного для Берегова параду технічних кандидатів,  мета яких – відтягування голосів від потужних гравців. Єдине, що наразі невідомо – це дата виборів міського голови.

Чи стане українець міським головою Берегова?

   Відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" нині тимчасово виконує повноваження міського голови секретар Берегівської міської ради Віталій Кайнов. Він буде виконувати цю функцію аж до моменту початку повноважень нового міського голови, обраного на позачергових виборах, або до дня відкриття першої сесії міської ради, обраної на чергових виборах. Депутати міської ради на останній сесії доручили Віталію Кайнову звернутися до Верховної Ради  України з клопотання щодо призначення  позачергових виборів  Берегівського  міського голови.

   Хоча багатьох, мабуть, влаштовує і нинішня ситуація – коли місто знаходиться без голови. І тому вибори у Берегові можуть відкластися на невизначений термін. Найбільш імовірний час перевиборів – весна наступного року. Як кажуть – поживемо та й побачимо.

Автор – Іван Романчук

(світлини взяті з сайту mukachevo.net)

Отамани з родини Соколовських

  «Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по мужськи. Їздила верхи як найкращий козак. Добре володіла рушницею, як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом», − писав Микола Фещенко-Чопівський, хорунжий армії УНР, про 16-літню Олександру Соколовську, легендарну отаманку Марусю.

Монумент українським воякам на варшавському цвинтарі "На волі!"

  У кожній країні є своя Жанна д'Арк. На Житомирщині такою національною  героїнею  є діва-воїн із Горбулева, яка народилася 1 грудня 1902 р. Олександра Соколовська була останньою восьмою дитиною дяка Тимофія Соколовського та Явдохи Квасніцької. Це була одна з сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали одними з ідеологів та організаторів Національно-визвольної війни українства 1917-1920-х рр. Саме зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 р. було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина старшого брата Дмитра Соколовського – Надія.

  Але, оскільки родина Соколовських, що дала Україні чотирьох отаманів, боролося проти більшовиків, то більшість відомостей  про неї у радянські часи було приховано, а їх імена стерті з історії. Правда про отаманських рух під час Громадянської війни у наші часи стає потрохи доступною завдяки розвідкам науковців та письменників, що об’єдналися довкола історичного клубу "Холодний Яр", який очолює  історик Роман Коваль. У своїй книжці "За волю і честь" історик згадує і про Марусю-Олександру Соколовську.

Незалежні українські держави – УНР та ЗУНР

  Коли прийшли більшовики, спочатку отаманську шаблю взяв у руки наймолодший син Тимофія Соколовського – Олекса 1900 р. народження. Наприкінці 1918 р. він відгукнувся на заклик "Українського національного союзу", збив ватагу з двох сотень завзятців. 5 січня 1919 р. Олекса загинув. Трагедія сталася в Коростишеві на мосту через Тетерів, влучила куля, яку хтось випустив із сусідньої хати. Отаманську шаблю на початку січня 1919 р. підхопив Дмитро, що був на шість років старшим від Олексія. Його загін уже збільшився до 500 козаків. Він був найуспішнішим отаманом і воював найдовше. Більшовики визнавали, що повстанське військо Соколовських та Ілька Струка було другим (після отамана Зеленого) "крупным очагом кулацко-бандитского движения" на Правобережжі.

  В квітні 1919 р. виступи проти російських окупантів переросли на Поліссі в масове повстання. Провідником його став отаман Дмитро: «Будемо держати Україну!» – оголосив він.  Штаб повстанців очолив Тимофій Соколовський, якому тоді виповнилося 67 років. Але 8 серпня 1919 р. Дмитра вбив зрадник-односелець у тій школі, яку родина Соколовських перетворила в українську гімназію. Навіть у повітовому центрі Радомишлі не було такого навчального закладу. І в цій гімназії вчителювала наймолодша донька Тимофія – Олександра.

Монумент отаманам Соколовським у Горбулеві

   Саме учителькою її називали в своїх дослідженнях історики. І тільки згодом з’ясувалося, що вона була гімназисткою 4 класу, і хоча через війну не змогла закінчити повний курс навчання, викладала дітям. Тому ніхто із дослідників не здогадувався, що ця вчителька така юна. Дівчина була зв’язковою, маючи дар слова, їздила по селах, вербувала повстанців. Один із них – письменник Клим Поліщук так описував її: «Вона була в чоботях із острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!».

   Коли вбили брата Дмитра, отаманом став Василь Соколовський. Люто помстилися повстанці за його смерть: вже за тиждень вони здобули Радомишль. Один із свідків тієї події згадував, що до ноги було винищено залогу міста і московську частину, яка прибула для придушення повстання. Невдовзі повстанська бригада імені Дмитра Соколовського на чолі з Василем рушила з українським військом на Київ. Пішли здобувати столицю і дяк Тимофій та його донька Олександра. Слава про Соколовських дійшла і до Симона Петлюри.

Портрет отаманки Марусі-Олександри Соколовської

   В серпні 1919 р. він зустрівся з Василем та командиром Першого повстанського полку імені отамана Петлюри Тимошем Лободою. Але отаманська стежка Василя виявилася ще коротшою, ніж у братів: його теж по-зрадницькому вбили односельці. Треба було обрати отамана, оскільки магія прізвища Соколовських була дуже сильна, то погляд повстанців зупинився на Марусі, яка воювала разом із братами. Розповідають, що вона піднялася на Дівич-гору, яку, за легендою, насипали в давнину ті дівчата Горбулева, які втратили своїх захисників, набрала в кубанку-шапку жорстви і поклялася: «Нехай кожен камінь цей упаде на голову ворогам!». І Саша Соколовська, 16-річна вродлива дівчина з трішки рудавим волоссям і веснянками, стала отаманом Марусею.

   Після  смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанцями. Маруся очолила загін із 1000 козаків – 300 кінних і 700 піших вояків. Про бойовий шлях Марусі відомо не так багато. Відомо, що в серпні 1919 р. вона співдіяла із частинами Української Галицької Армії, що наступали на Київ. Сотник УПА Василь Бачинський, який зі своєю частиною пробивався до столиці, зустрівся тоді з Марусею в селі Вересах біля Житомира. Перше, на що він звернув увагу, це "гострий погляд", "сміливий вояцький зір" дівчини і "кріс через плече". Маруся хотіла приєднатися до галичан.

Отамани-брати Соколовські

  У 1920 р. зі своїм нареченим Оверком Куравським, братом Степаном і вірним козацтвом Маруся рушила на південь, на Поділля. То був час українсько-польської спілки. На початку листопада 1920 р. її загін перебував неподалік Козятина. Маруся намагалася пробитися через фронт на з’єднання з армією УНР. Але перевага червоних частин у прифронтовій смузі стала цьому на заваді. Тож довелося її війську відійти на південь на певну відстань від театру бойових дій. А вранці 10 листопада більшовики перейшли в наступ по всій лінії фронту, і армія УНР почала відступати, віддаляючись від загону Соколовських. Тому мусила Маруся продовжити боротьбу в запіллі Червоної армії.

   Вже 14 листопада 1920 р. в містечку Вахнівці (нині це село в складі Липовецького району Вінницької області) гайдамаки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ї залізної дивізії. Після цього вони розігнали продзагін у селі Брицьке того ж повіту, забравши при цьому загарбаний червоними фураж. Із цього ж села кілька чоловік зголосилося до загону Марусі, а її брат, отець Степан за сестрою далі не пішов, вирішив залишитися у Вахнівцях і служити тут у церкві. Маруся в Брацлавському повіті з’єдналася з трьома повстанськими відділами. Об’єднаний загін очолили Артем Онищук і Маруся Соколовська. Далі їхній шлях, напевне, проліг у бік кордону, адже достеменно відомо, що Артем наприкінці грудня 1920 р. опинився в Румунії. А з ним, ймовірно, Маруся. Але точних даних про її подальше життя немає.

Полісся – бунтівний отаманський край УНР

   Слава про героїчну боротьбу Марусі та інших членів родини Соколовських поширилася по всьому Поліссі, постановою Директорії УНР вдові отамана Дмитра – Надії Соколовській було призначено пенсію. Немає і точних даних про загибель Марусі Соколовської. Відомо, що загін Соколовської у вересні 1919 р. розбив мадярський полк 58-ї совєцької армії, а важко поранену Марусю замучили до смерті. Про існування її могили твердив і Клим Поліщук у книзі "Червоне марево. Нариси і оповідання з часів революції". Він навіть описав могилу, на ній була нібито табличка: «Тут спить донька України Маруся Соколовська, родом із Горбулева Радомишльського повіту. Боролася за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919 року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!». 

  Але в родині Соколовських існувала інша версія. Тут стверджували, що Марусю не вбили, а вона із сотнею козаків гайнула за Дунай, а потім виїхала до Канади. Рідня тихо раділа, що їй вдалося вберегтися. Можливо, якийсь час Маруся жила в таборах інтернованих у Румунії або Польщі. Напевне, поруч був і Оверко Куравський. А в Канаду Маруся якщо і виїхала, то, напевне, жила там під чужим ім’ям, може, тому що хотіла вберегти свою родину від більшовицьких переслідувань.

Військові нагороди УНР

  Після падіння совєцької влади в Горбулеві були відновлені могили членів родини Соколовських та встановлено пам'ятник козакам і козачкам "соколовцям", що полягли в українсько-радянській війні 1917-1921 рр. Увіковічити пам'ять про Олександру взявся і письменник Василь Шкляр. Наразі він збирає матеріал для свого нового історичного роману про отамана Марусю.

Автор – Оксана Чужа

(світлини взяті з сайту wikipedia.org)

Антигетьманський переворот: від псевдомонархії до уявної республіки

   Холодного осіннього дня, 13 листопада 1918 р. на таєм­ному засіданні політичних пар­тій було створено орган для проведення антигетьманського повстання та відновлення Українсь­кої Народної Республіки — Ди­рек­торію. До її складу увійшли Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Петро Андрієвський, Андрій Мака­ренко і Федір Швець. Від їхніх рішень і дій у надзвичайно відповідальний історичний момент залежала подальша доля України.

Герб Української Держави (ІІ-го Гетьманату)

   У день обрання Директорія мала переїхати до Білої Церкви, звідки планувалося розпочати наступ на Київ. У столиці залишився тільки Володимир Винниченко, щоб підготувати відозву до населення й призначити заступників Директорії для координації революційної акції. Відозву розклеїли на вулицях Києва вже 15 листопада 1918 р. — одночасно з грамотою Павла Скоропадського про федерацію з небільшовицькою Ро­сією. У листівці наголошувалося на антинародній, антинаціональній сутності гетьманщини, давалася оцінка останньому крокові гетьмана — рішенню про відновлення федерації з білогвардійською Росією. Паралельно із поширенням відозви Директорії з Білої Церкви Симон Петлюра розіслав свій Універсал, підписавши його — «Головний Отаман військ Ук­раїни». У документі особливий наголос робився на військовому аспекті заходів.

   Вістря виступу спрямовувалося на гетьманський Київ. Із двох можливих варіантів наступу — негайно вдарити з Білої Церкви на столицю або підняти на боротьбу найширші маси населення, озброїти їх, сформувати надійні військові сили і обхопити ними Київ — перевагу було надано другому. Але реалізацію планів істотно скоригував Симон Петлюра. Першим виїхавши до Білої Церк­ви, він поквапився видати від власного імені згаданий Універсал. Таким чином від імені Директорії — в цілому, і одного з її членів — зокрема, практично одночасно з’явилися два схожі документи. Ця неодностайність, радше неузгодженість, була лише першим проявом суперечностей, які набудуть із часом величезних масштабів, наберуть непримиренного характеру.

Гетьман Павло Скоропадський

   Повстання почалося з Білої Церкви, Бердичева і Харкова 16 листопада 1918 р. Полковник Євген Конова­лець (Січові стрільці), Василь Пелещук (Чорноморський кіш) і Петро Болбочан (Запорозька дівізія) одночасово виступили з своїми військами на бій з ворогом. Одночасово запалало на Правобережній і Лівобережній Україні. Скрізь філії УНСоюзу робили перші кроки, скидали представників старої влади і призначали нову іменем УНСоюза. Військову владу стави­ла Директорія і військова команда. Скільки було міст на Україні — скільки переворотів, скинутих і поставлених влад, море незарегістрованого героїзму, необчислених жертв, згорілих в пристрасті сердець, саможертвенно віддано на службу Україні.

   Розпочавши виступ з Білої Церкви, повстанці наступного дня зайняли Фастів. Просуваючись далі, того ж дня їм вдалося зненацька захопити й станцію Мо­товилівка куди прибула добре озброєна офіцерська дружина (570 багнетів і шабель) під проводом князя Святополк-Мирського, полк особистої охорони Гетьмана — сердюки (700 багнетів) і бронепотяг. На під’їзді до станції офіцери залишили ешелони і почали наступ через відкрите поле на позиції січовиків (400 багнетів, 10 кулеметів і 2 гармати), які засіли в лісі, що оточував Мотовилівку.

Схема бою під Мотовилівкою

   Припустившись тактичного прорахунку, недооцінивши суперника (гетьманці гадали, що їм доведеться втихомирювати бунт малоорганізованої банди — так їм пояснювали сутність справи в Києві), зазнавши розколу в своїх лавах (сердюки відмовилися йти в атаку за офіцерами), дружинники зазнали нищівної поразки. Половину їхнього особового складу було буквально викошено кулеметним вогнем. Шлях на Київ було відкрито. Сердюки — елітна частина гетьман­ського війська — після бою під Бояркою перейшли на бік повстанців. Так само чинили й інші гетьманські підрозділи.

   Свій внесок у розвиток подій зробив й Український Війсь­ково-Революційний комітет (УВРК), сформований Директорією відразу ж після свого створення для координації повстанської боротьби в Києві й поза ним. Комітет (М. Авдієнко, В. Че­хівський, З. Висоцький, М. Га­лаган, Н. Завгородній і М. Марченко) існував при ЦК УСДРП і готував виступ проти гетьманської влади безпосередньо в столиці. З наближенням республіканських військ УВРК призначив окремий оперативний штаб — М. Авдієнко, М. Галаган і Г. Горобець, який почав організовувати бойові групи.

Члени Директорії УНР — А. Макаренко, Ф. Швець та С. Петлюра

   Коли 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизилися до Києва, ВРК вирішив розпочати в місті повстання. В ніч з 22 на 23 листопада 1918 р. революційні загони захопили Поділ, Либідський район, частину Старокиївської дільниці, Лук’янівки і Куренівки. Але через відсутність належної координації дій захопити все місто не вдалося, й за наказом комітету повстанці відступили. Порушивши укладену 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією та гетьманською владою, окупанти висунули на підступи до Києва свої частини. А згідно саме з угодою повстанці зобов’язувалися не нападати на австро-німецькі війська. Проте чимало німецьких та австро-угорських солдатів відмовлялися брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями й дедалі настійливіше вимагали відправити їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо.

   Успіхи повстанців зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг їм протиставити. Загальна мобілізація, оголошена Гетьманом, майже нічим не зарадила загальному станові справ. Головнокомандувачем української армії Павло Скоропадський призначив генерала від кавалерії графа Ф. Келлера, якому наказувалося якнайшвидше приборкати повстання. Генерал дістав дик­таторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили й місцеві органи влади. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, він утворив підпорядковану персонально йому Раду оборони. В оточенні головнокомандувача визрівала змова з метою повалити гетьмана. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами граф Ф. Келлер загострив стосунки з командуванням багатьох військових частин. Відтак на бік повстанців перейшли За­порозька дивізія під командуванням полковника Петра Болбочана та "сірожупанники".

Російський генерал граф Федір Келлер

   Вже 26 лис­топада 1918 р. Павло Скоропадсь­кий звільнив Ф. Келлера з посади командувача, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О. Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у Павла Скоропадсь­кого не було сил чинити серйозний опір військам Директорії. Однак, в той же час, намагаючись не вийти за межі досягнутої з окупантами угоди та й, вочевидь, побоюючись вступати у відкриту боротьбу з австро-німецьким військом, Директорія відвела свої повстанські загони від Києва — спочатку до Фастова, а потім і до Вінниці. Тим часом австро-угорські та німецькі війська поспіхом залишали Україну. Республіканські загони на кінець першої декади грудня знову наблизилися до Києва. Останній ешелон окупантів покидав українську столицю 12 грудня 1918 р., а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.

   У ніч на 14 грудня 1918 р. за наказом оперативного штабу українські робітничі й військові групи захопили Печерськ, Куренів­ку, Шулявку, Лук’янівку і район залізниці. До ранку було роззброєно всі гетьманські загони на Печерську, захоплено Гене­ральний штаб і Військове міністерство. На Куренівці загони повстанців захопили батарею Сердюцького полку і, порозумівшись із сердюками, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій у Пущі-Водиці. В районі залізниці загін ревкому захопив панцерний потяг російських білогвардійців. Коли з’ясувалося, що повстання перемагає, частини колишніх гетьманських військ почали надсилати до Оперативного штабу своїх уповноважених із заявами, що вони приєднуються до революційних військ. Пообіді Павло Скоропадсь­кий оголосив, що він зрікається гетьманської влади. Переодягнений у німецьку військову форму, Павло Скоропадський деякий час переховувався в Києві, а потім санітарним поїздом виїхав за межі України.

Проекти державного гербу УНР

   Відразу ж після капітуляції гетьманського уряду, під вечір 14 грудня 1918 р. УВРК призначив Раду комісарів як тимчасову найвищу політичну владу в Києві до прибуття членів Директорії. Комісари встановили свій нагляд над міністерствами, а також звільнили з тюрем Києва близько 500 політич­них в’язнів. 17 грудня 1918 р. УВРК, з огляду на те, що військо­ва влада в Києві перейшла до командувача Осадного корпусу Євгена Ко­новальця, а політична — до Ради комісарів, саморозпустився.

   Вже 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва й від­разу почала наради щодо вироблення платформи відроджуваної УНР. Зокрема було відхилено план частини українських есерів-центристів про відродження Центральної Ради, відновлення її законодавства і наступної передачі влади заново сформованому, правоздатному центральному робітничо-селянському органові Української Республіки, який би гарантував дальший поступовий розвиток української революції. Після тривалих дискусій було погоджено "Декларацію Директорії Української Народної Республіки", яку оприлюднили 26 грудня 1918 р. Документом сповіщалося про знищення гетьманського режиму та його місцевих органів.

Мапа УНР за 1918 р.

   Директорія урочисто заявила, що вона передасть владу, свої права й повноваження лише трудовому народу Української Народної Республіки. Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Конгрес трудового народу України, який матиме верховні права й повноваження вирішувати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки. Втілена в Декларації Директорії концепція розвитку Українсь­кої Народної Республіки стала відправним моментом якісно нового етапу національного державотворення. Вона дуже непросто, часом навіть украй суперечливо й непослідовно почала втілюватися в життя, що заслуговує на спеціальну предметну розмову.

Автор – Валерій Солдатенко

(світлини взяті з сайту wikipedia.org)

Тернистий шлях до неомріяної незалежності

  Цьогоріч 6 грудня Фінляндія відзначає 95-ту річницю з моменту здобуття своєї незалежності (фін. Itsenäisyyspäivä) від Російської держави. Цей день є національним державним святом, який на відміну від України святкується завжди помпезно і тріумфально – військовим парадом усіх сил (ВВС та ВМФ до піхоти та наземної техніки), а також прийомом видатних фінських громадян у палаці Президента Фінляндської Республіки в Гельсінкі. Але чому у Фінляндії, яка на відміну від України, не мала 1000-літню історію державотворення так бережно відносяться до своєї незалежності та державної самостійності? – Зверномось до історії аби дізнатись це!

Фінська листівка "З днем незалежності!"

   У середині XI ст. фіномовне населення (племена суомь, гяме, корела, іжора),  що жило між Балтійським морем та Онезьким озером, знаходилося в залежності від Новгородської республіки, пізніше від Шведського королівства. Фіномовні племена сприйняли західну культуру і шведські соціальні підвалини, через те, що були нав’язані "хрестом і мечом", а верхівка суспільства стала говорити шведською мовою. Кордон шведської та новгородської  (пізніше московської) сфер впливу багаторазово змінювалися протягом століть, поки ініціатива однозначно не перейшла до московської сторони.

   У 1710 р. і 1743 р. Швеція втратила південно-східну частину Фінляндії (Стара Фінляндія), а в 1808-1809 рр. – і всю решту Фінляндії. Російський імператор Олександр I не перешкоджав збереженню колишніх шведських традицій і ввів самоврядування для фінів, які розпоряджалися власними коштами незалежно від наказів з Петербургу. В той час, коли деспоти Європи манірно вправляються в освіченому абсолютизмі, завдяки ідеям романтизму у 1840-х рр. сформувалася національна самосвідомість фінів.

Фінська мапа змін кордонів Фінляндії з 1323 р. по 1944 р.

   У роки "великих реформ" Олександра ІІ почалися політичні дискусії, щодо політичного статусу Фінляндії: так, у 1863 р. було видано "Сейм наказ", згідно з яким у Гельсінкі щорічно почались скликатись представницькі збори – Фінляндський Сейм та Сенат. В Україні у цей час видається славнозвісний "Емський наказ", який забороняє друк книжок українською мовою. Великою перевагою Фінляндії був її автономний статус, який надав Олександр І ще в 1809 р. у Порвоо, що передбачав, зокрема, створення фінських національних військових формувань. У 1878 р. була створена фінська армія з дев'яти батальйонів.

   Після "Весни народів" і польських повстань  російські генерал-губернатори, як ставленики російського монарха і Великого Князя Фінляндського, почали підтримувати фіномовний національний рух, аби обмежити шведський вплив у Фінляндії, орієнтований на Захід, і не допустити можливі заворошуння у себе під боком. Завдяки такому необачному кроку російської влади фінська еліта (шведсько-, німецько-, фінсько-, російськомовна) зробила свій історичний вибір: бути фінами! А це означало — у майбутньому створити цілісну, потужну, структуровану національну культуру, громадянське суспільство, власний національний капітал, політичну систему і так далі.

Російський орел намагається відібрати збірник законів у Діви-Фінляндії

   Як тільки у 1880-х рр. фінська мова розвинулася настільки, щоб реально претендувати на роль загальнонаціональної літературної — в саме у цей момент тільки починає визрівати ідея фінляндської самостійності, але не створення окремого державного утворення, а приєднання Фінляндії до союзу вільних європейських націй. У подальшому ця ідея трансформується у ідею створення незалежної національної держави – Фінляндія. У так званий "Бобриковський період" (1899-1904 рр.) проводилась масова русифікація Фінляндії у всіх сферах життя.

   Революція 1905-1907 рр. змусила російський царизм відступити і схилитися до реформ. Фіни зробили свій внесок у цю революцію загальним страйком і Свєоборзьким збройним повстанням. В результаті чого "бобриківська" політика асиміляції була припинена, а конституційне управління Фінляндії було відновлено. Робітничий рух вдалося утихомирити введенням загального рівного виборчого права і скликанням однопалатного парламенту – Едускунти, замість чотирьохстанового Сейму.

Фінська листівка присвячена революції 1905-1907 рр.

   Після врегулювання загольноімперських питань прем’єр-міністр Російської імперії Петро Столипін взявся за Фінляндію. У 1910 р. питання загальнодержавного значення знову перейшли від Едускунти у відання російських органів влади – Державної Думи і Ради міністрів. Замість несення військової служби фінів змушували платити особливий податок, бо довірити їм зброю було вже неможливо, ще свіжим було Свєаборзьке повстання, а фінська преса піддалася цензурі. У 1912 р. молоді фінські політики Юго Кусті Паасіківі і Пер Евіннд Свінгуфвуд у приватній бесіді в кулуарах Едускунти прийшли до висновку, що так далі тривати не може: настав час відокремитися від Росії. Однак сильний російський гарнізон у Фінляндії не залишав можливостей для досягнення поставленої мети. Власне, дві хвилі насильницької асиміляції, спочатку бобриківська, потім столипінська, з боку російського уряду і стали причиною своєрідного відчуження фінів від Росії. Ставлення до росіян у той час характеризувалося антипатією, іноді забарвлений в ксенофобські тони.

   Справжній рух за незалежність Фінляндії розпочався після Лютневої революції в Росії у 1917 р., котру спричинили заворушення через чисельні поразки у Першій світовій війні. Такий розвиток подій дав нагоду Фінляндії вийти з-під впливу Росії. У березні 1917 р. були відновлені привілеї Фінляндії, втрачені після революції 1905-1907 рр. Був призначений новий генерал-губернатор і скликаний новий склад Едускунти. Однак закон про відновлення автономних прав Фінляндії, ухвалений Едускунтою 18 липня 1917 р., був відхилений Тимчасовим урядом, а Гельсінкі зайняли російські війська. Після повалення Тимчасового уряду більшовиками у Петрограді та декількох непорозумінь між націоналістами і соціал-демократами у Гельсінкі про те, хто повинен мати владу в Фінляндії – ліві чи праві, Едускунта на чолі з Пером Евіндом Свінгуфвудом, проголосила Фінляндію незалежною державою 6 грудня 1917 р. За десять днів Рада народних комісарів на чолі з Владіміром Лєніним офіційно визнала незалежність Фінляндії.

Оригінал декларації незалежності Фінляндії

   В цей час радикально налаштовані соціал-демократи разом з іншими лівими силами організували загони Червоної гвардії і в січні 1918 р. проголосили Фінляндію соціалістичною робітничою республікою. Уряд Фінляндії на чолі з Пером Евіндом Свінгуфвудом формують незалежний національний уряд у Ваасі, де лідер консервативної партії барон Карл Ґустав Маннергейм очолив охоронні загони білої гвардії – Шюцкор (швед. Skyddskår), щоб перешкодити поширенню червоного революційного руху на північ. Розгорілася громадянська війна між "білими" і "червоними" – останнім допомагали російські війська, що ще залишалися в країні.

   Німецька імперія направила одну дивізію, щоб допомогти уряду у Ваасі встановити пронімецький режим – створити Королівство Фінляндія, де королем мав стати німецький принц Фрідріх Карл Гессен-Кассельський. Червоні виявилися не в змозі протистояти добре озброєним німецьким військам, які незабаром захопили Тампере і Гельсінкі. Останній оплот червоних Вііпурі (Виборґ) здався у квітні 1918 р. А 16 травня 1918 р. було скликано новий склад Едускунти для формування уряду, і Пер Евінд Свінгуфвуд був призначений виконуючим обов'язки голови держави – регентом. Розорення господарства країни і блокада з боку країн Антанти зробили життя в країні нестерпним, через що багато політичних партій втратили довіру народу.

Фінська листівка "Фіни та німці разом захищають незалежність Фінляндії"

   Вже у квітні 1919 р. була прийнята перша конституція незалежної Фінляндської Республіки, а президентом було обрано шведа за національністю, але фіна по духу – Каарло Юго Столберґа. Спірні питання з РРСФР були улагоджені завдяки мирній угоді, укладеній в Тарту в жовтні 1920 р., тоді ж Фінляндія стала членом Ліги націй. Конфлікт зі Швецією через Аландські острови був вирішений в 1921 р.: архіпелаг відійшов до Фінляндії, але був демілітаризований. Мовне питання в країні було зняте шляхом визнання обох мов — фінської і шведської — державними.

   Отже, підсумовуючи вище написане, хотілося б зазначити і підкреслити важливу думку. Навідміну від України, де процес націотворення і національної свідомості нараховував століття і призвів також до здобуття самостійності у 1917-1921 рр., у Фінляндії цей процес тривав всього 30-50 років, однак фінам вдалося втримати цю таку бажану незалежність. Українська влада Грушевського-Скоропадського-Винниченка-Петлюри не дбала про націю, не хотіла її охороняти армією, а тому програла власну державу носіям антиукраїнської ідеології. Якби там не було, але історія все ж таки розтавила все на свої місця. Тож, хай буде!

   Вітаю всіх з днем незалежності Фінляндії!

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту wikisource.org)