Регіоналізація Європи

  Історично так склалося, що тривалий час Європа була джерелом нестабільності й конфліктів: дві найбільш руйнівні та географічно поширені війни минулого сторіччя розпочалися в центрі Європи, а післявоєнний мир в Європі тримався лише загрозою постійної небезпеки виникнення третьої, ще страшнішої війни. У часи "Холодної війни", коли Європа була поділена на зони впливу двох наддержав, розколи та тертя між різними європейськими націями були припинені. Сьогодні ж міжнародна політика розвивається на різних рівнях: від створення великих між- та наддержавних структур до утворення міжнародних асоціацій та спілок на місцевому, регіональному рівнях.

Сучасна мапа Єсвпропейського Союзу

   Процес глобалізації у розвитку сучасного суспільства призвів до утворення кількох найбільших конкуруючих регіонів у світі. Організаційно їм відповідають три політико-економічні структури: ЄС, НАФТА та АСЕАН. Західна частина географічної Європи, об’єднана Європейським Союзом, прямує до створення Європи політичної, об’єднаної Європейським Союзом. Від порівняно невеликого утворення до пан’європейської структури ЄС подолав значну частину шляху, але сьогодні ще залишається чимало країн Європи, не охоплених ним.

  Закінчення "Холодної війни" поставило міжнародну спільноту перед об’єктивною необхідністю побудови нового устрою, котрий би спромігся забезпечити атмосферу взаємоповаги, відчуття безпеки, стабілізацію, розвиток демократії та поглиблення міжнародної співпраці. Власне 1989 р. увійшов в історію Європи як annus mirabilis – рік, коли повоєнний порядок було зруйновано, що принесло не тільки демократичні свободи народам Східної Європи, але також непевність щодо природи європейських політичних структур та структур безпеки в майбутньому. Глибокі зміни в Східній Європі сталися у той самий час, коли головна регіональна організація Західної Європи, також зазнавало змін, перетворюючись на сучасний ЄС: Європа намагалася довести до кінця створення єдиного внутрішнього ринку, поглибити рівень інтеграції, прокладаючи шлях до економічного, монетарного і політичного союзу.

Сучасне бачення "Холодної війни"

  Після Другої світової війни Європа еволюціонувала як автономний регіон міжнародної політики, котрий характеризувався ліберальними демократичними формами урядування та ринковою економікою із значним рівнем соціального забезпечення. Повоєнний поділ Європи призвів до утворення надто різних економічних, політичних та соціальних систем у двох її частинах. У Західній Європі з’явилося багато формальних регіональних організацій, які склали мережу політичних та економічних зв’язків між західноєвропейськими країнами. Оскільки ЄС виникло як головна регіональна організація, існувала тенденція розглядати його як аналог Західної Європи або навіть і Європу назагал. Такий погляд ігнорує існування та роль таких організацій, як Європейська асоціація вільної торгівлі, Рада Європи, Північна Рада та інших організацій з перехресним членством.

  Разом з тим, ані ЄС, ані інші західноєвропейські організації не є продуктом поточної геополітичної ситуації. Сучасна ідея європейської єдності через співпрацю, а не через гегемонію, передує Другій світовій війні. Після Першої світової війни вийшла друком книга австрійця Ріхарда Куденгове-Калергі "Пан’Європа" (1923 р.), у травні 1930 р. французьким урядом була зроблена формальна пропозиція Лізі Націй заснувати федеральний європейський союз. Аристид Бріан, міністр закордонних справ Франції, просував ідею створення "постійного режиму спільної відповідальності за раціональний устрій Європи".

Ріхард Куденгофе-Калергі автор маніфесту "Пан’Європа"

   І міжнародна співпраця, й інтеграція є способами залучення держав до спільної діяльності, але остання відрізняється більшою інтенсивністю взаємовідносин між державами-учасницями та методами організації відносин. Міждержавна співпраця здійснюється у чітких межах та контролюється державами. Інакше кажучи, організації, які здійснюють міждержавну співпрацю, не намагаються порушувати державний суверенітет. Організації, створені для розвитку міждержавної співпраці, не формують центру влади, незалежного від держав-учасниць. Інтеграція ж, навпаки, є процесом створення політичних спільнот, або, процесом трансформації раніше окремих одиниць в компоненти узгодженої системи.

   Вивчення регіональної інтеграції пов’язане із поясненням, як і чому держави перестають бути повністю суверенними, чому та як вони добровільно змішуються, зливаються, об’єднуються зі своїми сусідами, так що втрачають фактичні атрибути суверенності, набираючи нових технік вирішення взаємних конфліктів. Регіональна співпраця, спільні організації, системи та підсистеми можуть допомогти описати кроки на цьому шляху, але їх не можна сплутувати із прикінцевим станом. Суверенітет у міжнародному праві означає, що держава має під своєю юрисдикцією певне населення та територію і що державна влада має контроль над легітимним використанням сили та тиску. Коли держави включаються у процес інтеграції, вони передають частину індивідуального суверенітету для спільного його здійснення з іншими державами.

Європейський Центральний Банк – економічний центр Європи

   Безперервне економічне зростання було запорукою політичної та соціальної стабільності у цьому регіоні. Економічна інтеграція в Європі відбувалася паралельно з посиленням ролі держави в управлінні економікою та реалізацією програм соціального забезпечення. Інтеграція країн із розвинутими змішаними економіками є значною мірою фактом політичним, тому що функціонування економіки є ключовим чинником у виборчій тактиці партій. Потенційні економічні переваги від посилення спеціалізації, позитивного ефекту збільшення масштабу, покращання умов торгівлі та посилення конкуренції забезпечують логічне обгрунтування інтеграції. Коли відбувається групування економіки на регіональному рівні, доступ до ринків через членство чи через асоціацію стає головним пріоритетом всіх країн поза тим угрупованням.

   Економісти визначили декілька рівнів економічної інтеграції:

1) Зона вільної торгівлі: скасування тарифів і квот на торгівлю між країнами-учасницями, але в торгівлі з третіми країнами вони залишаються.

2) Митний союз: країни усувають обмеження на торгівлю та встановлюють спільні зовнішні тарифи стосовно третіх країн.

3) Спільний ринок: передбачає вільний режим розвитку виробництва — рух робочої сили, капіталу та послуг, крім того, вільне переміщення потоків товарів.

4) Економічний та монетарний союз: стадія глибшої інтеграції, аніж спільний ринок. Економічний та монетарний союз включає гармонізацію деяких галузей національної економічної політики та єдину валюту чи сталий фіксований обмінний курс валют.

Євро – символ економічної євроінтеграції

   Повна економічна інтеграція: включає не тільки інтеграцію продуктів та засобів виробництва, але й єдину економічну політику. Політична інтеграція має багато граней, але зазвичай описується виникнення політичної спільноти, що грунтується на довірі, лояльності та спільних цінностях. Інституційна інтеграція стосується запровадження практики колективного ухвалення рішень групою країн. Спільні інституції є необхідними для розвитку та адміністрування правил та регуляцій, котрих вимагає економічна інтеграція. Ухвалення рішень передбачає дотримання певних правил щодо ролі та владних повноважень окремих інституцій. Наднаціональні інституції можуть залучати до співпраці громадян країн-учасниць прямо і можуть ухвалювати рішення незалежно, а часом і всупереч бажанням країн-учасниць.

   Інтеграція державної політики полягає у мірі відповідальності за проведення політики на вищому наддержавному рівні, або політики, що спільно здійснюється або координується на кількох рівнях. Межі, міра та узгодження спільної державної політики мають найбільше значення для політики інтеграції. Належний рівень управління для виконання різних функцій є ключовим питанням для пошуку нових форм економічної інтеграції, особливо для укладення економічного та монетарного союзу. Інтеграція ставлень пов’язана з підтримкою регіональної інтеграції громадськістю та політичною й економічною елітами. Ставлення громадян впливає на розвиток інституційної та політичної інтеграції.

Сучасний поділ Європи на регіони

   Майже п’ятдесятирічний історичний розвиток процесу свідчить, що європейська інтеграція є еволюційною, а не революційною. Країни ЄС в процесі нелегкої і довготривалої взаємодії навчились забезпечувати динамічну рівновагу між загальними і сепаратистськими інтересами шляхом ухвалення компромісних рішень і здійснення кроків, які дозволяють їм просуватись вперед по тривалому тернистому шляху інтеграції. Інтеграція країн Західної та Східної Європи до європейських структур різних рівнів супроводжується створенням міцного підгрунтя для взаєморозуміння країн-сусідок. Належну увагу привернув особливий характер стосунків у межах прикордонних співтовариств, їх регіональна індивідуальність. Підтримка місцевих та регіональних об’єднань, розташованих по обидва боки кордону, допомагає реалізувати прагнення до взаєморозуміння, демонструючи, якою повинна бути об’єднана Європа з усім притаманним їй розмаїттям.

   Регіональна інтеграція в сучасній Європі втрачатиме свій сенс, якщо не сприятиме консолідації континенту. Саме тому велика увага приділяється міжкордонній співпраці із європейськими країнами, що не входять до складу ЄС. На міждержавному рівні важливу роль в об’єднанні Європи відіграють такі організації, як Рада Європи, ОБСЄ тощо. Розгортання та поглиблення співробітництва із країнами Центрально-Східної Європи відбувається не тільки в різних галузях, але й на різних рівнях суспільства.

Віденська штаб-квартира Організації з безпеки і співробітництва в Європі

 Зараз, коли створені досить ефективні прагматичні програми співробітництва, чіткіше усвідомлюються тактичні й стартегічні цілі інтеграції, цей процес набуває характеру сталого поступу. Звертаючися до питання взаємодії різних європейських регіональних організацій, бачимо, що хоча на початковому етапі створення їх повноваження та функції перетиналися, дублювалися, то на сучасному етапі спостерігається певна гармонізація цих функцій.

   Досягнення ЄС — це наслідок раціонального використання об’єктивних чинників і результат цілеспрямованої діяльності урядів країн-учасниць. Лідери країн по-новому вирішують проблему розв’язання суперечностей, які супроводжують інтеграційний процес. Суперечки і кризи є не лише певним гальмом на окремому відрізку шляху інтеграції, але й дієвим стимулом ії розвитку. Кожна спіраль ускладнень дає поштовх до зростання інтелектуального, наукового і політичного потенціалу учасників ЄС з метою подолання цих бар’єрів.

Автор – Олеся Бесараба

(cвітлини взяті з сайту wikipedia.org)

Ідеолог ОУН з Полтавщини

   В українському суспільстві і нині досить живучими залишаються стереотипи, нав’язані колишньою тоталітарною системою. Значна частина людей продовжує вважати, що борцями за волю України були лише уродженці Західної України (Галичини і Волині). Навіть і сьогодні можна почути вислови, якими одні люди прагнуть дорікнути іншим лише за приналежність їх до певного регіону. Причому для одних такі вислови звучать лайкою, для інших – високими компліментами, адже для останніх слова "мазепинці", "петлюрівці", "бандерівці", "оунівці" давно стали символами боротьби за незалежність України, нескореності та незламності духу.

Символ УВО (з 1929 р. – ОУН)

   Ім’я Дмитра Андрієвського ще маловідоме широкому загалові, але воно добре знане поміж гуманітаріїв-науковців і серед членів ОУН. Дмитро Андрієвський – один з фундаторів націоналістичного руху, член першого Проводу українських націоналістів (ПУН), делегат установчого Конґресу ОУН, політичний та ідеологічний референт у Проводі ОУН, автор численних праць, присвячених проблемам українського націоналізму та міжнародної політики України. Тож, як бачимо, підстав для представлення визначного діяча ОУН землякам більш ніж достатньо.

   Дмитро Юрійович Андрієвський народився 27 вересня 1892 р. в селі Бодаква Полтавської губернії в родині священика. Здобувши вищу освіту, фах інженера-архітектора, він деякий час мешкає в Петербурзі. Та з початком української революції 1917-1921 рр. повертається до Києва і активно поринає у громадсько-політичне життя. За Директорії УНР він працює у складі дипломатичної місії у Швеції, консулом УНР у Швейцарії, а в 1922 р. переїжджає до Брюсселя.

Дмитро Юрійович Андрієвський

   Маючи нахил до мистецтва та літератури, Дмитро Андрієвський допомагає організовувати у Бельгії виставки творів українських митців, дописує до науково-літературних часописів, займається громадсько-політичною роботою. Зважаючи на активність та різнобічні зацікавлення Дмитра Андрієвського, його незабаром обирають головою Українського комітету Бельгії. У цей період він активно співпрацює з українською еміграційною елітою, яка продовжує репрезентувати за кордоном ідеї Української Народної Республіки, його численні статті національно-державницького спрямування з’являються друком у часописах "Національна думка" та "Тризуб".

   Дмитро Андрієвський мав аналітичні здібності, а тому намагається спрогнозувати розвиток подій на терені СРСР, і, зокрема, в Україні. У колі діаспори відомим стає його гасло: «Петлюра загинув, нехай живе петлюрівщина!», яке Дмитро Андрієвський виголошує в "Тризубі" після загибелі Головного отамана військ УНР Симона Петлюри у Парижі. Потяг до органічного взаємного об’єднання націоналістичних організацій посилився внаслідок проведеної в Берліні 3-7 листопада 1927 р. Першої конференції українських націоналістів під головуванням Дмитра Андрієвського. Ця конференція стала знаковою подією в житті українського націоналістичного руху, оскільки фактично завершила нескоординований етап розвитку цього руху і започаткувала новий етап створення єдиної організації.

Симон Васильович Петлюра

   На Першій конференції українських націоналістів було створено Провід українських націоналістів, до якого увійшли голова ПУН, полковник Євген Коновалець і члени Проводу – Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець і Микола Сціборський. Для поширення націоналістичних ідей було вирішено видавати журнал "Розбудова нації" – офіційний орган ПУНу. Новоствореній організації ОУН (діяла від 1929 р.) потрібний був час для усвідомлення своєї ролі і місця в українському визвольному русі та завоюванні в ньому передових позицій. І цю важливу обставину добре розумів провідник ОУН, полковник Євген Коновалець. Мало хто міг тоді передбачити, що через 10 років ОУН стане не тільки реальною, але й провідною силою в українському визвольному русі.

   На початку 1930-х рр. Дмитро Андрієвський перебирає на себе організаційні справи, пов’язані із закордонною політикою ПУНу, пропагує українську визвольну чинність у світі. Основні засади закордонної політики ОУН він викладає у своїй праці "Українська пропаганда за кордоном" ("Розбудова нації", 1931 р., ч. 1-2), в якій доводить необхідність цієї діяльності в боротьбі за державну незалежність України. Водночас він уважно відстежує події, що відбувалися на теренах СРСР, усіма засобами намагається популяризувати українську визвольну справу, привернути до неї увагу світової громадськості.

"Розбудова нації" – ідеологічний часопис ПУНу

   Отримуючи інформацію з України, де на той час уже лютував голод та відбувалися масові репресії, він 1934 р. від імені Європейського об’єднання українських націоналістичних організацій пише протест проти вступу СРСР до Ліги Націй. У роки Другої світової війни полтавчанин за завданням ПУН координує дії українських повстанців за кордоном. Але 1944 р. разом з іншими провідниками ОУН Дмитра Андрієвського заарештовує гестапо і відправляє до табору Бреці, де ув’язненим націоналістам інкримінують поширення антинімецької пропаганди та спроби створення в межах тодішнього Третього Райху ще однієї держави – незалежної України. Лише за щасливим збігом обставин Дмитру Андрієвському тоді вдалося врятуватися від загибелі.

   У повоєнний період українськими політичними об’єднаннями та групами (крім колишніх гетьманців) було зроблено важливий крок до об’єднання. 1948 р. в Баварії створено Українську Національну Раду (УНРаду), яка незабаром і стає основою Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі. Членом УНРади та її виконавчого органу обирають Дмитра Андрієвського. У своїх численних статтях він намагається об’єднати українців задля великої мети, він переконаний, що тільки через національну та націоналістичну єдність лежить шлях, що приведе до української державності, що на цьому шляху мають виступати єдиним фронтом, у тісній співпраці як діаспора, так і народ поневоленої України.

Пам'ятний знак братам Андрієвським у Лохвиці на Полтавщині

   Дмитро Андрієвський належав до плеяди інтелектуалів, вихованих на засадах гуманізму та християнської моралі, у своїх поглядах він гармонійно поєднував ті риси, що виніс із батьківської хати, з тими духовними набутками, які дала йому інтелектуальна Європа. Для кількох поколінь української молоді за кордоном він став справжнім учителем, на його працях виховалася ціла когорта українських націоналістів. «Майбутнє совєтської імперії, – писав Дмитро Юрійович ще в 1958 р., – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться!».

   Як ми вже знаємо, ці його слова виявилися пророчими, але самому побачити розпад СРСР йому вже не довелося. 30 серпня 1976 р. Дмитро Андрієвський відійшов у вічність в місті Дорнштадт, що у ФРН, а похований був у Мюнхені. Вже у незалежній Україні 22 січня 2010 р. прах Дмитра Андрієвського перепоховали на полі героїв Личаківського цвинтаря у Львові.

Автор – Тарас Пустовіт

(світлини взяті з сайту gromada-lv.at.ua)

Безкомпромісна "релігія миру"

  Вже майже тиждень у країнах мусульманського світу відбуваються протести проти відео-стрічки "Невинний іслам", яку назвали образливою для ісламу. Серед жертв насильницьких демонстрацій – американський посол в Лівії та багато інших невинних людей. Але давайте замислимось над тим, чи є правомірною дія мусульман і чи свобода слова не є актом насилля проти свободи совісті у сучасному мультикультурному (а може вже ісламському?) світі? Мусульмани обурені кінострічкою, яку фактично ніхто не бачив. То може це є власне ісламською провокацією?

Хрестові походи (сучасний малюнок)

   Сьогодні ставлення більшості населення Європи до ісламу нагадує угодовську політику 1930-х рр. – готовність пожертвувати своєрідною Чехословаччиною і євреями "заради миру для цілого покоління". У 1930-х рр. європейці були навіть не проти підхопити чуму фашизму та нацизму, яка, як їм здавалося, принесе безперечні вигоди, у тому числі від грабежу і вбивства євреїв. А от вже у наш тривожний і грубий час сучасності, наповнений делікатними виливами політкорpектності, витікаючими з найнесподіваніших джерел, правда живе на положенні нещасної падчерки.

  Чорне не завжди називається білим, а тільки за потреби панівної владної верхівки чи олігархічного клану. Інтерпретація певної події відбувається залежно від однієї обставини: не має значення, що робиться, важливо тільки ким і проти кого! Тому сьогодні, коли мусульманський терор прорвав кордони Близького Сходу і вирує європейськими та американськими просторами, ЗМІ стали борцями проти тероризму на свій власний, збочений лад.

Алегорічне зображення ісламу

  Безкомпромісна боротьба вимагає героїзму і чесного розуміня подій. Набагато легше спробувати умиротворити терористів і виступити разом з ними проти євреїв чи когось іншого. Після 11 вересня 2001 р. стало модно говорити, що іслам це "релігія миру і терпимості". Між тим, іслам ділить світ на дві частини: Дар-ель-Іслам (світ підкорений ісламом) і Дар-ель-Харб (світ подольшого підкорення). З цього правила немає винятків. Де ступила нога мусульманина: у Німеччині, Франції, Швеції або Америці, там утворилася назавжди ісламська земля. Недарма в заяві Аль-Каїди після теракту в Іспанії у 2006 р. було сказано: «Ми зуміли прорватися в серце хрестоносців Європи і вдарити по базах союзу хрестоносців».

   Релігійний обов'язок кожного мусульманина – вести джихад для розширення Дар-ель-Іслама за рахунок Дар-ель-Харбі, до зникнення останнього назавжди. Так, поки Європа, а пізніше і Латинська Америка, вирували і корчилися у вогні "визвольних рухів", арабське суспільство залишалося в традиційній сплячці біля верблюдів у пустелі, звично кероване тиранами і законами ісламу. І навіть після приходу арабського націоналізму у 1950-х рр. у вигляді національно-визвольного руху чи соціалізму з арабським присмаком, цивілізація пустелі залишалася в колишньому східному запустінні. Терпимість в ісламському світі означає бути істотою третього сорту, не мають ніяких прав ні в житті і ні в смерті.

Акція протесту в одній з ісламських країн

   У 1492 р. мусульман вигнали з Іспанії – хтось пішов сам, когось змусили, але терпіти владу "невірних" правовірні не могли. Сьогодні йде зворотній процес: не в силах перемогти на полі бою, мусульмани сподіваються захопити світ демографічним джихадом. І вони процвітають: у Великій Британії 300 тис. мусульман вимагають створення мусульманського парламенту, в Італії вони вимагають заборонити "Божественну комедію" Данте Аліг’єрі, тому що він насміхається над пророком Магометом, в Німеччині мусульмани намагаються створити халіфат у декількох федеральних землях (Вестфалія, Бранденбург, Саар). Якщо нічого не зміниться, через 20-30 років мусульмани складуть більшу частину населення Європи.

   Не тільки народжуваністю і будівництвом мечетей наступають мусульмани, сьогодні у хід йде усе: підсолоджена пропаганда ісламу і байки про пріоритет мусульман над іншими "недолугими" релігіями. За цим майже імпресіоністським фасадом, ховається залізна когорта ідейних фанатиків з відсталим мисленням і невгамовним, лютим прагненням до захоплення всесвітньої влади, заради якої їй доведеться повторити подвиги пророка Магомета, каліфа Абу Бакра і каліфа Омара.

Іслам – релігія миру

  Запам’ятайте, від сьогодні і назавжди, що іслам – це зелена чума арабського релігійного фашизму, нацизму, більшовизму, тоталітаризму, як хочете так і називайте, що народилася під час походів Магомета (622 р.), загрожує спопелити все людство у жорнах світового джихаду. А ось і підтвердження цього смертоносного кастету ісламу в віршах його першоджерела Корану:

   Сура 5 (Аят 33). Воїстину, ті, хто воюють проти Аллаха і Його Посланця і творять на землі безбожність, будуть за це вбиті, або розп'яті, або їм відрубають навхрест руки і ноги, або їх виженуть з країни. І (це) для них – велика ганьба в цьому світі, а в майбутньому житті (чекає) їх велике покарання.

   Сура 8 (Аят 12). (Пригадай, Магомет), як Аллах вселив янголам, (надісланих в допомогу Мусліма): Воїстину, Я – з вами. Так надайте ж підтримку тим, хто ввірував! Я посію страх в серцях тих, які не вірують. Рубайте їм голови і відрубайте всі пальці (в помсту) за те, що вони ухилилися від покори Аллаху і Його Посланця. Якщо хто-небудь ухиляється від покори Аллаху і Його Посланця, то Аллах сильний у покаранні.

   Сура 8 (Аят 39). Боріться з невірними, поки вони не перестануть спокушати (віруючих зі шляху Аллаха) і поки вони не стануть поклонятися тільки Аллаху.

   Сура 9 (Аят 5). А коли скінчаться місяці заборони, то бийте багатобожників (хрестиян), де їх знайдете, захоплюйте їх, пустіть, влаштовуйте засідку проти них у всякому прихованому місці!

   Сура 22 (Аят 19). Ось – два вороги, які ворогували про їх Господи; тим, які не вірували, викроєні одягу з вогню, проливається на їх голови окріп.

Або ми їх, або вони нас! Обирай! (малюнок Ярослава Божко)

   Людство перехворіло важкою формою чуми комунізму, нацизму, сіонізму та фашизму. 300 років знадобилося Європі, щоб відстояти свою незалежність і відвоювати у ісламу захоплені землі. Але зараз їй не хочеться битися з ісламом, якого вона перемогла колись двічі. Проїдені до дірок мусульманської імміграцією, навпаки, Європа покірно чекає дозволу своєї долі, потай сподіваючись на ненависну їй Америку. І в той же час, робить все, щоб перешкодити Америці перемогти у війні з тероризмом. Загибель європейської цивілізації відбулася падінням Берліну у 1945 р., але агонія триває. Хто знає, як повернуться події, історія повторюється, але чи зуміє Америка принести визволення Європі, як у 1918 р. і 1945 р., невідомо.

   Відомо нам всім сьогодні одне – світ гине у ісламізації, яка не рахує жертв, яка знищує все, що їй не скориться. Європа чекає на нові хрестові походи, і цього разу вони мають бути остаточними і безповоротними, до повної перемоги над мавпами з Азії та Африки.

   Слава білій арійській расі! Слава Ісусу Хресту! Амінь!

Автор – побратим Ревуч

(світлини взяті з сайту politklub.ru)