Via Finnica: per Suecia ad Russia

  Шлях фінів до власної державної незалежності й створення самостійної держави був драматичним та довгим. Все почалося у буремні роки наполеонівських війн, коли могутні імперіалістичні країни Європи прагнули розподілити сфери впливу, однак на шляху цих планів постала маленька північна країна – Фінляндія.

Герб Великого князівства Фінляндського

   У Фінляндії на початку ХІХ ст. дуже відчутною була присутність шведської політичної еліти, яка протягом багатьох століть експлуатувала фінську націю. Під вплив зовнішніх політичних намірів російського уряду Фінляндія вперше потрапила ще за часів Північної війни (1700–1721 рр.): наприкінці 1700 р. Петро І програв битву під Нарвою шведським військам на чолі з Карлом ХІІ. Однак поразка не призвела до відчутного послаблення військової могутності Росії. Коли Карл ХІІ після перемоги під Нарвою повів свої війська на Польщу, Петро І у 1702 р. зміг вторгнутись до Інґерманландії, і захопити фортецю Шліссельбург. А в 1703 р. розпочалося будівництво нової столиці Петербурга і оборонної фортеці Кронштадт.

   Однак завоювання Карелії та інших фінських провінцій відбулося пізніше – після перемоги Петра І під Полтавою в 1709 р. Так, головна східна фортеця Швеції – Виборг (Вііпурі) був взятий влітку 1710 р., Кексгольм – восени 1710 р., Савонлінна протрималась до 1714 р., останньою в 1716 р. впала Каянська фортеця у Карельських болотах. На півночі Фінляндії російські війська досягли Оулу та містечка Ій, у Східній Фінляндії головною базою росіян стала Савонлінна.

Мапа російської "Старої Фінляндії"

   Мета Росії в цьому регіоні була військово-стратегічна: новій столиці, Петербургу, потрібно було забезпечити просторову зону військової безпеки. Зокрема, Виборг мав стати заслоном для посилення безпеки нової російської столиці з півночі. Але свої основні завдання Росія мала намір вирішувати не в північній, а у південній частині Фінської затоки, в Естляндії та Інґерманландії. Остаточний кордон встановлений за Ніштадтським миром у 1721 р. був, власне, визначним компромісом: Росія отримала всю Ладогу, але Швеції вдалося не допустити вторгнення росіян до області озера Сайма. Кордон був проведений "суворо по лінійці", що навіть окремі садиби та маєтки виявилися поділеними навпіл.

   У війні 1742–1743 рр. Швеція спробувала взяти реванш і повернути втрачені фінські землі, прагнучи встановити кордон, який пролягав би від Білого моря до Ладоги. Але вийшло інакше: росіяни знову захопили всю Фінляндію аж до провінції Пох'янмаа (Естерботнія). Аби полегшити процес подальшого завоювання, російська імператриця Єлизавета І обіцяла зробити з Фінляндії "незалежну" країну під заступництвом Росії. Проте, коли завоювання було повністю завершено, про незалежність більше не згадували.

Головний північно-західний форпост Росії – Савонлінна

   На розпочатих мирних переговорах зі Швецією, в міру того як вона погоджувалася на все нові й нові умови, пропонували "викупати" території, що опинилися завойовані Росією (тобто Фінляндія). Внаслідок цієї угоди новий кордон мав би пролягти таким чином, що тільки Пох'янмаа та губернії Турку (Або) й Порі (Бйорнеборґ) входили б до складу шведської держави. Окремими пунктами на переговорах стояли також питання щодо губерній Гяме (Тавастланд) й Саво (Саволакс). За Абоською мирною угодою 1744 р., новий російсько-шведський кордон пролягав по річці Кюмійокі, потім повертав на схід, обгинаючи Савонлінну з заходу й з півночі. Новий кордон в цілому відповідав старим кордонам між провінціями та збігався з водними шляхами, виняток становила лише невелика ділянка кордону довкола Савонлінни.

  "Війна капелюхів" у Швеції за владу, а слідом за нею російська окупація 1742–1743 рр. показали як шведам, так і іншим скандинавським народам, що військова та політична розстановка сил на півночі Балтики докорінно змінилася на користь зростаючої Росії. Війна, розпочата королем Ґуставом ІІІ, хоч і завершилася визнанням status quо у селища Вяряля, не змінила балансу сил у цьому регіоні.

Російсько-шведська війна 1742-1743 рр.

   В результаті Ніштадтської та Абоської мирних угод виникли, територіально, дві різні Фінляндії: шведська – "Нова Фінляндія" та російська – "Стара Фінляндія". Спочатку російською "Старою Фінляндією" була власне Виборзька губернія, поки її не розділили на дві – Виборзьку губернію (східну) та губернію Кюмменкартано (західну). Цей поділ стався після розширення території за Абоським миром у 1744 р. Адміністративне управління над російською Фінляндією здійснювала "Колегія ліфляндських, естляндських та фінляндських справ", що підкорялася Сенату Російської імперії. Таким чином, Фінляндія отримала право на самоврядування та особливі привілеї, аналогічні до тих, що мали Ліфляндія та Естляндія.

   В період війни 1788–1790 рр. виділяється диференційована зовнішня політика Росії щодо Швеції та Фінляндії. Чітко утримуючись на ґрунті власного легітимізму, Росія і на цей раз не схотіла зовсім залишати Швецію без Фінляндських земель, аби не загострювати з нею відносини. Російський уряд дотримувався тієї точки зору, що досягнена лінія розмежування у Фінляндії по річці Кюмійокі є найбільш розумним й задовольняючим обидві сторони рішенням прикордонної проблеми, так як, з одного боку, забезпечувалась безпека нової столиці – Петербурга, а з іншого – залишає за Швецією більшу частину Фінляндії.

Коронний герб Великого Князя Фінляндського

   Однак шведський уряд не сприймав таку позицію Росії. Густав ІІІ ультимативно вимагав від Росії повернення усіх територій Фінляндії та Карелії, що й спричинило тісні взаємовідносини російського уряду з представниками "незалежної" влади Фінляндії – Ан'яльським союзом. Але російський уряд намагався аби ці взаємовідносини не мали статус офіційних, тому подальші обговорення зайшли у глухий кут.

   Уряди Катерини ІІ та Павла І у продовж кінця ХVІІІ ст. підтримували міцні дружні відносини зі Швецією, й навіть неодноразово допомагали їй придушити антиурядові заколоти 1793 р. та 1799 р. за допомогою військового вторгнення. Такої ж політики до 1807 р. дотримувався й Олександр І. Однак все змінилося після підписання мирної угоди у місті Тільзіт між Росією та Францією. За якою обидві держави ставали союзниками й мали повне право поширювати свою гегемонію у Європі: Франція у Західній, Південній та Центральній Європі, Росія у Північній та Східній Європі, разом з турецькою частиною Балканського півострова.

Зустріч Наполеона І та Олександра І у Тільзіті

   Згідно з Тільзітською угодою Росія брала на себе обов'язок тиснути на Швецію з метою змусити її приєднатися до континентальної блокади Англії. Така політика  призвела за рік до російсько-швецької війни. Саме тоді почались процеси загальнополітичної адаптації фінського суспільства до нових історичних реалій, а саме початок їх співіснування з російським суспільством. Соціальні взаємовідносини між різними верствами населення Великого князівства Фінляндського та новою владою розпочалися з Борґоського сейму.

   У лютому 1809 р. російським урядом та військовою окупаційною адміністрацією було видане розпорядження про скликання сейму в фінському містечку Порвоо (Борґо). І вже 16 березня російський імператор Олександр I особисто відкрив його у Кафедральному соборі Порвоо, підписавши напередодні маніфест про державний устрій Фінляндії. Як свідчать документи, 17 березня члени Борґоського сейму принесли присягу в тому, що «…визнають своїм государем Олександра I імператора і самодержця Всеросійського, Великого Князя Фінляндського, і будуть зберігати корінні закони і конституції краю в тому вигляді, як вони в даний час існують…».

Мапа новоутвореннного Великого князівства Фінляндського

   На станових зборах під час засідання Борґоського сейму було розглянуто 4 питання:

1) про військове відомство (збереження системи військових поселень);

2) про податки до державної та місцевої скарбниці (податки збирали російськими рублями та шведськими ріксдаллерами);

3) про фінансове відомство;

4) про заснування Фінляндської Урядової Ради.

   Олександр I наголосив на тому, що має на меті підняти Фінляндію до рівня «нації серед націй», тобто була номінально проголошена національна держава для фінів, яка знаходилась у фактичній державній власності Російської імперії. Чому так? – Бо ідеї французької революції та просвітництва тоді були модними і у Європі, і у Росії, тому аби не допустити бунту серед новоприєднаних підданих, Олександр І вирішив закріпити певні успіхи своєї псевдоліберальної політики саме таким чином.

Засідання Борґоського сейму

   Тим часом Борґоський сейм затвердив своєрідну "нейтральну" автономію Великого князівства Фінляндського, пов’язаного тісно лише з Російським імператорським домом Романових особистою унією. Ця автономія виражалася у тому, що Олександр І офіційно надавав собі, з дозволу Борґоського сейму, титул Великого Князя Фінляндського, зобов’язувався зберігати головні державотворчі акти видані за шведських часів – "Про форму правління" та "Про об’єднання та безпеку" та не втручатись у внутрішні справи Фінляндії, однак ці зобов’язання втратили свою силу після придушення декабристського повстання у 1825 р.

   Однак те, що російський імператор Олександр І додав до своїх чисельних титулів титул Великого Князя Фінляндського, само по собі ще не означало створення, а ні автономного, а ні залежного Великого Князівства, адже його кордони ще й досі не були визначені –"шведська" й "російська" Фінляндії не були об’єднані. Фінляндське суспільство, що очікувало на радикальні зміни на свою користь, не могло собі уявити, які зміни прийдуть із новим російським імператором-поліцаєм Миколою І, і що "дарована автономія" перетвориться у фікцію для тотального впровадження російського царизму.

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту wikisource.org)

Naціональний фінський опір — на межі нацизму і націоналізму

   Одне з найбільших міст Фінляндіїї, та її промислова столиця – Тампере славиться не тільки тим, що є центром фінської народної культури, освіти і спорту, але й концентрацією африканських і азійських іммігрантів, а також, їхніх захисників, тому й не дивно, що 20 жовтня 2012 року молоді фінські патріоти з організації Kansallissosialistinen Suomen vastarintaliike (Kansallinen Vastarinta) – Naціональний фінський опір провели одну з радикальних акцій за всю історію свого існування – марш проти місцевих іммігрантів, представників ЛГБТ-спільноти, комуністів і антифашистів.

"Борися!" – гасло Naціонального фінського опору

   Захід не минув без сутичок – як тільки представники Kansallinen Vastarinta прийшли на центральну площу Тампере біля місцевого ринку, прихильники одностатевих шлюбів з іммігрантами, спробували напасти на активістів, кидаючи в них скляні пляшки та каміння, але зустрівши адекватну відсіч, застосували улюблену тактику – просто втекли, іншого від толерастів ніхто не чекав. А тим часом, активісти Kansallinen Vastarinta, безперешкодно провівши свою акцію, парадним строєм пішли з площі, з гордо піднятими прапорами.

  Організація Kansallinen Vastarinta – одна з найзагадковіших націоналістичних організацій Фінляндії – мало чисельна і дислокується лише у великих промислових містах як Гельсінкі, Тампере, Турку, Лахті, Оулу, Йоенсуу, Вааса, Ювяскюля та Куопіо. Виник Naціональний фінський опір у 2008 р., в період коли Фінляндія зповна пізнала всю справжність мультукультурності єдиної Європи та єдиної валютної системи – єврозони. Молоді націоналісти з Гельсінкі утворили своєрідний ідеологічний клуб, де читали та обговорювали праці відомих націоналістів Європи. Система освіти і сфера соціальних послуг Фінляндії спрямована на те, щоб допомогти азійським та африканським іммігрантам вивчити фінську мову і щоб вони могли брати участь у суспільному житті країни, виштовхуючи при цьому представників титульної нації – фінів.

Мапа провінцій Фінляндії

   Фінляндська Республіка – моноетнічна країна із населенням 5 млн. 401 тис. 267 осіб (станом на січень 2011 р.), де фіни складають 4 млн. 183 тис. 58 осіб (93,4%), шведи – 265 тис. осіб (5,4%), росіяни – 54 тис. 546 осіб (0,51%), естонці – 28 тис. 355 осіб (0,42%), саами – 8 тис. осіб (0,15%) і мігранти – вихідці з Африки (12 тис. 985 осіб) та вихідці з Азії (10 тис. 379 осіб). Власне збільшення кількості мігрантів з Африки та Азії призводить до радикалізації спокійного фінляндського суспільство, викликає напруженість і прояви ксенофобії. Навіть деякі політики, представники партії "Справжні фіни", дозволяють собі расистські висловлювання, аби хоч якось захистити свою націю від мультикультурного та толерантного змішення, як це сталося в Німеччині, Франції, Швеції, Великій Британії та Бельгії, Нідерландах, Данії, Норвегії та Австрії.

   Так склалося що саме на початку 2010-х рр. населення Фінляндії розуміє всю суть європейських мультикультурних реформ, тому й віддає перевагу правій ідеології – протягом останніх виборів з 2011 р. по 2012 р. націоналісти з партії "Справжні фіни" отримали більшість у у місцевих радах та парламенті, тому стали посідати вагоме місце у політиці Фінляндії. Але Фінляндія бере приклад з інших країн Європи, зокрема з Італії та Швеції. Фінський рух Kansallinen Vastarinta є своєрідною калькою з італійського CasaPound (неофашистський сквот в Римі, лідером є Джанлука Іанноне) та швецького Svenska motståndsrörelsen (неонацистська організація в Стокгольмі, лідером є Клас Лунд), так як також організовує презентації націоналістичних (більше нацистських і фашистських) книжок, концерти правих гуртів, видає щомісячний часопис і вуличні протестні акції, направленні в основному проти іммігрантів, комуністів та антифашистів.

Naціональний фінський опір на марші в Тампере

   Naціональний фінський опір увібрав у себе риси як націоналізму і консерватизму, так і нацизму (у більшості правого) й фашизму. У порівнянні з українськими організаціями Kansallinen Vastarinta на початку своєї діяльності (2008-2010 рр.) був ідеологічно близький до Автономного Опору, через ухил в бік соціалізму, але після "грецького колапсу" восени 2010 р. і "ефекту Брейвіка" влітку 2011 р. став близьким до СNА та "Патріоту України". В чому така схожість? – Все просто, Kansallinen Vastarinta намагається наслідувати ідеологічні засади NSDAP вбираючи у себе все новіші й сучасніші пізнання та уявлення щодо націотворення та соціальної справедливості, класовості та боротьби з сіонізмом, не переходячи при цьому на шлях неонацизму чи неофашизму, залишаючись у рамках радикального націоналізму.

   У 2008-2009 рр. коли розпочалась новітня економічна криза капіталістичні досягнення Фінляндії вдалося силою втримати до кризи у Греції і не впасти у боргову яму. Але коли криза все ж увірвалась до Фінляндії, то кожен третій мешканець країни був не в змозі забезпечити собі гідних умов життя. Економічне мислення кожного фіна зруйнував глобальний капіталізм, а точніше – транснаціональні корпорації, що є в руках представників семіто-хамітської групи.

"Приєднуйся до Naціонального фінського опору!"

   Представники Kansallinen Vastarinta жорстко критикують політиків, як власних, так і міжнародних. Зокрема, критиці був відданий міністр закордонних справ Олександр Стубб, який за час сого перебування у міністерському кріслі погладшав і зміг у двічі збільшити свої банківські депозити. Неприязнь до сучасного капіталізму, одна з основних засад Kansallinen Vastarinta, через що іноді інші праві організації Фінляндії, зокрема члени партії "Справжні фіни", її критикують за ухил "в ліво". Але для представників Kansallinen Vastarinta це єдина можливість показати всю трагічність кризи капіталізму Фінляндії через вплив транснаціональних корпорацій не стаючи при цьому на бік соціалізму чи комунізму, які повністю заперечують існування приватної власності, що є одним з чинників капіталізму.

   Проблеми капіталізму усуваються шляхом реанімації та "революції" капіталізму, тобто повна ліквідація таких факторів як олігархія, монополія, "чорний ринок" і корупція. Сучасний транснаціональний (семіто-хамітський) капіталізм це система, де люди не можуть вільно і самостійно впливати на своє майбутнє, так як на прийняття суспільно важливих і політичних рішень влади впливає великий капітал транснаціональних фірм та банків. На думку представників Kansallinen Vastarinta єдиний спосіб зробити Фінляндії знову соціально відповідальною та безпечною державою є створення економічної системи, яка не буде залежати від великих транснаціональних компаній і продовження економічного зростання у рамках протекціонізму.

"Всі на барикади новітньої революції!"

   Повертаючись до діяльності та організації Kansallinen Vastarinta хотілося б зазначити, що що головна увага приділяється критиці та викриттю справжності мультикультуралізму, комунізму, антифашизму та ЛГБТ-віянням. Висуваються думки щодо відтворення "нордичної раси" – поєднавши фінів, шведів, естонців та норвежців, але це лише думки. Однією з основних цілей Kansallinen Vastarinta є створення Національної Соціалістичної Республіки Скандинавії (союз Норвегії, Швеції та Фінляндії), щоб зберегти північні народи від змішування і асиміляції з іммігрантами.

   Для представників Kansallinen Vastarinta дуже важлива расова чистота, про що йдеться в маніфесті організації:

1) Міжетнічне змішання не є природним, а раса – є ключем до людської природи;

2) Фіни, як і інші північні нації мають протистояти "чорному" вторгненню в "білу" Європу;

3) Ніщо не може зруйнувати сильної нації і сильної держави, які підкріпленні ідеологією боротьби за своє виживання в світі пригноблення;

4) Насильство – це самооборона, якщо тебе пригнічують ти маєш відповісти жорстко;

5) Конфлікт арійців і сіоністів не може закінчитися мирно – для тих, хто хапає рушницю й біжить, це вічний закон;

6) Kansallissosialistinen Suomen vastarintaliike – не пацифістська організація. Ми знаємо, що можемо перемогти тільки фізичною боротьбою до кінця.

"Кожен частина цілого!"

   Маніфест Kansallinen Vastarinta має на меті створення нової держави, шляхом військової ієрархії, дисципліни, вірності, відкиданням існування домінуючої партії і, перш за все, перехід до "третього шляху". Naціональний фінський опір поєднує в собі революційний націоналізм та правий націонал-соціалізм, виступаючи за безкласове суспільство, пропагуючи ліквідацію політичної еліти, антиглобалізацію – кожна нація має власну ідентичність, культуру і самобутність.

   Це лише невелика частка основних ідей, але вона дає можливість в повній мірі зрозуміти, головні цілі Kansallissosialistinen Suomen vastarintaliike, який впевнено крокує у майбутнє.
   Слава нації!

Автор – побратим Ревуч

(світлини взяті з сайту patriootti.com)

Selâm, Latvija!

   Різниця між біженцем і трудовим мігрантом непомітно стирається… Тема мігрантів – біженців і гастарбайтерів з країн третього світу (Африки та Азії) – усе активніше обговорюється в латвійському суспільстві. Не стільки обговорюється питання самих мігрантів, скільки перспективи їх появи в Латвії та подальша ісламізація одного з ''балтійських тигрів''. Ну що ж, поміркуємо на цю тему і ми.

Вже скоро так будуть вітатись уЛатвії

   Отже, Західна Європа задихається від зростаючої кількості приїжджих з країн третього світу, в основному – з Північної Африки і арабських країн. Якщо зовсім недавно на основному маршруті нелегальної імміграції (через Північну Африку морем до Італії і далі – у всі країни ЄС) стояла своєрідна "стіна" у вигляді режиму Каддафі, то сьогодні цієї "стіни" немає. Чому? – Тема окремого і серйозного обговорення. Але як би там не було, в результаті на кордонах країн Шенгенської угоди час від часу вводиться паспортний контроль, а самі країни ЄС загрузли в сварках: куди подіти всіх цих єгиптян, тунісців, лівійців та інших мешканців з "благословенних Аллахом" Африки та Азії, які під шумок тунісько-єгипетсько-лівійської революцій хлинули в Європу?

  Не так давно керівники країн ЄС констатували, що програма інтеграції провалилася. А іммігранти, навіть ті, хто приїхав до країн ЄС "на заробітки" – в більшості своїй замість того, щоб скромно і творчо працювати, забезпечувати пенсії та допомогати "корінним" європейцям, самі працювати не бажають. Більш того – іммігранти із задоволенням користуються цими пенсіями і соціальними допомогами, попутно займаючись усілякими кримінальними справами. Загалом, у ЄС вистачає турбот з тими, хто вже там окопався. А тут – нова хвиля приїжджих!

Замість Європейського Союзу – Союз Ісламський

   І ось вже чути міркування про те, що всі країни ЄС повинні ділити це навантаження порівну. Тобто користуватися ресурсами Лівії після падіння Каддафі бажають Німеччина, Велика Британія, Франція і США (про що вже, судячи з повідомлень у пресі, є домовленість між урядами), а от приймати втікачів повинні всі. При цьому обговорюється кілька варіантів. Зокрема, країна, що приймає біженців, буде отримувати кошти на їх утримання (соціальні допомоги) безпосередньо з ЄС та ЄЦБ. Отака форма "загальноєвропейської данини", яку більш розвинені країни будуть платити менш розвиненим за щастя утримувати у себе певну кількість вихідців з країн третього світу.

   Зрозуміло, латиські чиновники в прагненні догодити ЄС (що, знову ж таки, зрозуміло – допомога на утримання національного чиновництва надходять саме із загального бюджету ЄС) знову попереду планети всієї. Вже звучать заклики про те, що підтримка ЄС – наш загальноєвропейський борг. І десь у глибині душі з'являється велика підозра, що в брюссельських кабінетах, де будуть розподіляти квоти на розподіл жителів з країн третього світу з "новачкам" ЄС, непомітно зітреться різниця між біженцем і трудовим мігрантом. Виплатять їм "підйомні", як це зробив Ніколя Саркозі, висилаючи циган, і – здрастуй, Латвія!

Рига сьогодні

   Ну з боку уряду як виправдання можливого напливу іммігрантів до Латвії звучить взагалі вбивчий аргумент: що "без припливу іммігрантів нам не підняти економіку". Ну а мешканцям Латвії – громадянам і особам без громадянства, відповідно, треба робити висновок, що миролюбні і так люблячі корисна праця араби, негри та інші сомалійці – це спасителі економіки Латвії. Зауважте, не працьовитий латиський народ – що повинно звучати з вуст латиських патріотів, і не працьовитий латвійський народ – що повинні проповідувати прагматичні латвійські політики різних національностей, а якісь трудові мігранти з зовсім далеких за менталітетом балтійським народам країн...

   У будь-якої розсудливої ​​людини тут же виникає питання, вірніше, навіть два:

 1) По-перше, де наші шановні чиновники бачили ці самі робочі місця, які повинні розвивати економіку Латвії та на які можуть претендувати оні мігранти? Безробіття, що досягає 20-22% в реалі, бачить кожен. Те, що в службах зайнятості висять вакансії або для фахівців (яких в Латвії вже немає), або з такою зарплатою, якої і безробітні гидують, теж бачать все. Про створення свого концерну на зразок фінської Nokia, або будь-яких інших великих виробництв в Латвії якось поки не чути. По крайней мере, не при цьому уряді. Тобто при існуючому положенні в економіці Латвія і своє населення не може забезпечити роботою, і оне населення, незважаючи на загальну кризу, продовжує бадьоро розбігатися по містам Франції, Великої Британії і Німеччині. Загалом, питання, де, на яких таких гігантах латвійської промисловості працьовиті мігранти реалізують свій потенціал, відкритий.

Мусульмани експортують іслам в Європу

 2) По-друге, хто вирішив, що приїжджі з арабо-африканських країн збираються працювати? У будь-якій розвиненій країні Західної Європи кількість тих вихідців з третього світу, які вважають за краще сидіти на посібниках, на порядок вищі від тих, хто працює – це вже ні для кого не секрет. Втім, є види діяльності, яким для них займатися престижно – рекет, сутенерство, торгівля наркотиками. Є підозра, що цього добра в нас вистачає і без трудових мігрантів, про заїзді яких так клопочуть наші правителі. А враховуючи, що в рамках необхідної консолідації бюджету кількість і якість правоохоронних структур також не підвищується, наслідки напливу іммігрантів у сфері кримінальної також не змусять себе чекати. Єдине, що можна передбачити – це повна відсутність інтересу потенційних гостей до латвійських окраїнах на зразок Латгалії. Центри з прийому іммігрантів можуть перебувати де завгодно – хоч в Даугавпілсі, хоч в Лудзі, хоч посеред найбільшого Латгальського болота. Все одно вся ця публіка-якими шляхами буде просочуватися в столицю, бо там є де розвернутися. А що їм робити в злиденній латвійської провінції?

   Ось в Ризі – при будь-яких розкладах – трудовим мігрантам буде де реалізувати свої таланти. І куди більше шансів на те, що говір торговців наркотою і сутенерів з країн третього світу зазвучить під стінами Сейму Латвії, а не у латгальському Резекне чи у Дінабурзькій фортеці в Даугавпілсі. Особисто мені, відверто кажучи, краще всього чути цей говір під час туристичних поїздок – десь біля Ейфелевої вежі, Колізею або Бранденбурзьких воріт.

Мапа регіонів Латвії

  Але, латвійське чиновництво так шанує будь-які установки чиновництва ЄС, тому вимушено з радістю приймати новоприбулих мігрантів. І між іншим, у Латвії перед цим самим ЄС стільки боргів. Очевидно, що виходячи з цих двох міркувань, ми все-таки маємо неабиякий шанс стати великим відстійником для цих "гостей" з країн третього світу. Причому, як зазвичай, населення Латвії ніхто і не спитає. Багато честі! Дивуватися, правда, особливо нічому – латвійських правителів думку виборців, схоже, не дуже-то й цікавить. Прагнення прогнутися перед Брюсселем їм замінює і честь, і совість, і патріотизм, і здоровий глузд.

   Хоча напевно у більшості з них, як у справжніх патріотів Латвії, вже прікуплени нерухомість в Англії, Шотландії або на худий кінець в Іспанії чи Італії. Ну, так, на всяк випадок. Так що – Selâmün aleyküm, Latvija!

Автор – Артем Губерман

(світлини взяті з сайту imhoclub.lv)

Виборчі цензи та перспектива поступу України

   З деяких пір питання виборчих цензів певною мірою доволі штучно замовчується, адже ценз, що розуміє під собою обмеження, може тягнути щонайменше на порушення головних засад демократії, особливо загального і рівного виборчого права. Але це питання є принциповим, коли ми хочемо говорити про виживання Нації.

Україна і вибори

  Сьогодні з боку здорових сил українського суспільства, здорових не лише у сенсі медичному, але й у сенсі соціально-психологічному, має підніматися ініціатива про впровадження деяких виборчих цензів з огляду на перспективи виживання Української Держави і Нації. Аби нас не звинуватили у недемократичності, ми маємо відзначити, що всі демократичні держави мають відповідні виборчі цензи і успішно їх застосовують у своїх політичних практиках.

   Не позбавлене таких цензів і виборче законодавство України. Але варто відзначити, що дані цензи не є результатом напруженої роботи думки, а скоріше є мавпуванням чужого досвіду, неприйнятного в українських політичних та історичних реаліях. Серед таких цензів є віковий ценз, ценз осілості, наявність громадянства. Але, як показує українська політична практика навіть ці цензи в українських реаліях або не діють, або працюють проти Української Держави і Української Нації.

   Нижче мені би хотілося зосередитися в основному на віковому цензі, аби показати, як його використання може піти на користь Українській Державі і Нації і як воно шкодить у сучасному його застосуванні.

УССД – віковічна мрія української нації

   Відповідно до чинного законодавства активне виборче право наступає у 18 років і не припиняється ніколи. Можливо нас звинуватять у демагогії, але скажіть будь ласка чи є істотна різниця в здатності судження між 5-річною дитиною і 70-річним пенсіонером, який страждає на певні вікові хвороби, що не дозволяють йому самостійно зробити свідомий політичний вибір? Я вам скажу, різниця тільки одна – вік. Тому вповні логічно було б, щоб і 5-річна дитина мала активне виборче право, якщо в здатності судження вона нічим не відрізняється від 70-річного пенсіонера. До певної міри, зрозуміло, це дещо іронічне спрощення, яке у декого може навіть викликати усмішку, але з точки зору розбудови держави це питання виявляється дуже серйозним. Чому? Давайте подивимось на демографію.

   На сьогодні кількість працездатного населення і пенсіонерів приблизно 1:1. Незабаром ця цифра може стати 1:2. Не зайвим буде нагадати, що переважна більшість пенсіонерів виховувались радянською системою з усіма її вадами і недоліками і на сьогоднішній день такі концепти як "Українська Нація", "Незалежна Україна", "незалежність", "Україна", "нація" є для них приблизно тим, що, як то прийнято казати, для бика червоне рядно. Переважна більшість цієї пенсійної братії надзвичайно вороже ставиться не лише до існування Української Держави, але і до всього українського. Очевидно, що це має беззаперечний вплив через інститут виборів на формування державної влади і державної політики. Тому чи варто дивуватися, що і влада у нас налаштована відверто вороже до всього українського і постійно заграє з антиукраїнськими силами всередині країни та поза її межами?

Карикатура присвячена виборам

   Звісно, подолати одним махом цю проблему не можна, але на нашу думку, одним із важливих моментів у цьому відношенні є використання такого інструменту виборчих технологій як віковий ценз. На нашу думку, одним із першочергових завдань парламентських фракцій проукраїнського табору має стати зміна вікових виборчих цензів. Наприклад, право голосу надавати громадянам України із видачею паспорту, а припиняти із виходом громадянина на пенсію, або досягнення ним загального пенсійного віку прийнятого у державі. У свою чергу паспорти можна видавати не з 16, а з 15 років. Це матиме досить таки позитивний вплив на політичну соціалізацію молоді і сприятиме її активному включенню у політичне життя суспільства.

   З іншого боку це дозволить вирішити певну проблему, яка існує на сьогодні із обліком цієї вікової категорії виборців, особливо у провінції. У 16 років вони отримують паспорти, але не потрапляють до Державного реєстру виборців. Потім йдуть вчитися, не зрозуміло де отримують реєстрацію і в решті виявляється, що людині вже 20 років, а її досі немає в Реєстрі виборців і вона не спішить туди потрапити, бо у неї не виробилась відповідна політична культура включеності у політичне життя своєї громади, своєї країни, своєї нації. У переважній більшості ця категорія молоді становить таке собі болото, яке не має політичної визначеності, вирізняється політичною безпринципністю, відсутністю чітких ідеологічних орієнтирів, це, якщо за такі не визнавати головні ідеї споживацької ідеології, або (як надиктовував герою Віктора Пєлєвіна – Вавану Татарському сам Че) анально-орального вау!-імпульсу.

Показник скорочення української нації з 2005 р.

   Така рання політична соціалізація дозволить молоді у більш ранньому віці, коли вона власне ще навчається і має певний потяг до навчання, а не відбуває його у вишах, коледжах і ПТУ особливо технічного спрямування, долучатися до політичних процесів, більш уважно ставитися до сторінок історії, виробляти такі ціннісні орієнтири, які будуть підтримувати ідею української державності і самостійності.

   Навпаки, відбираючи право голосу у людей, яким виповнилося 65 років, а то і 60, ми тим самим зменшуємо сегмент так званого "совка", людей, які не здатні критично ставитися до політичної дійсності, позбавлених автовідповідальності, людей, які орієнтовані виключно на споживацьке ставлення до держави і суспільства, носіїв злочинної свідомості вихованої в умовах партноменклатурного свавілля, господарської безвідповідальності і тотального правового нігілізму. Саме цей сегмент, продаючись за кіло гречки підтримує знищення української мови, бо вони русскоязичниє, знищення української держави, бо ані раділісь в СРСР – вєлікой странє, каторую разрушилі гнілиє дєрьмократи, вони ненавидять все українське, бо хахли і бандєравци прєдатєльскі стрєлялі в спіну "нашим".

Націю єднає спільна та сильна ідея

   Втім, віковий ценз можна застосовувати не лише в активному, але і в пасивному виборчому праві. Що мається на увазі? Наприклад, заборонити балотуватися на виборні посади найвищого рівня (Президент, депутат ВРУ тощо) не лише пенсіонерам, але й особам, яким на момент завершення їхньої каденції може виповнитися 60 чи 65 років, тобто у яких може наступити пенсійний вік. Цим самим ми не лише омолодимо керівну ланку нашої держави і очистимо її від камсамольцев і чєкістав, а й зможемо ліквідувати таке поняття як депутатська пенсія, та скасувати цілий ряд таких непотрібних бюджету нашої країни витрат на привілеї кількох тисяч осіб. Наближається пенсійний вік? Не маєш права балотуватися. Повертайся на робоче місце, з якого ти прийшов чи прийшла у Раду чи на пост Президента, і звідти вирушай на пенсію на загальних умовах. Тільки за таких умов депутати реально задумаються про пенсійну реформу і соціальну справедливість у державі.

   Отже, ми бачимо, що одне лише запровадження вікового цензу дозволить провести у нашій країні не лише і не просто люстрацію, воно дозволить омолодити наше державне керівництво, заллє в державний механізм свіжої молодої крові і відкриє шлях для нових інтелектуальних і творчих підходів в управлінні державою.

Карикатура на геронтократію у владі в СРСР та РФ

   Насамкінець хочу сказати, що даний матеріал готувався ще задовго до того, як була оприлюднена програма УДАРу, в якій, до речі, є один цікавий пункт про набуття активного виборчого права з 16 років. На жаль, ніхто з опозиційних сил питання виборчих цензів на щит політичної боротьби більше не взяв, але я гадаю ще не все втрачене і попередні результати виборів дають надію на те, що гірше не буде, а наші ідеї хоч частково та почнуть втілюватись у життя як і Ідея Nації.

   Слава Україні!

Автор – Володимир Махновець

(світлини взяті з соціальної мережі вКонтакті)

"Справжні фіни" – переможна сенсація

  28 жовтня 2012 року стало вирішальним днем не тільки для України, де відбулись довгоочікувані парламентські вибори, але й для Фінляндії – у цій північноєвропейській країні населення обирало депутатів у муніципальні ради. Як не дивно, але вперше за все існування незалежної Фінляндської Республіки провладні партії використали технології для дискредитації партії "Справжні фіни" в очах пересічних мешканців назвав фінських націоналістів ідейними наступниками Адольфа Гітлера.

Логотип партії ''Справжні фіни''

   Цей успіх — результат протесту фінів проти традиційних партій, який здатен докорінно змінити політичну сцену Фінляндії. Останніми роками політичний клімат у цій країні став більш радикальним, і "Справжні фіни" спромоглися цим скористатися. Деякі фінські експерти вважають: "Справжні фіни" спромоглися публічно сказати речі, про які народ думає, але яких не здатен сам озвучити. Розуміння небезпеки імміграції має постійно бути на політичному порядку денному. Аби не довести ситуацію до такого стану, коли негативні тенденції виявляться незворотними. До того ж метушня навколо Греції, Ірландії і Португалії не могла не позначитися на результатах виборів. Оскільки фіни переконані, що немає жодного сенсу фінансувати країни-марнотратники.

   Цієї неділі у Фінляндії відбулися вибори до муніципальних рад. В цілому, в порівнянні з місцевими виборами 2008 року, в мінусі опинилися всі політичні партії, за винятком фінських націоналістів – "Справжні фіни" зуміли збільшити свій рейтинг на +7,2%. Найбільшої поразки отримала Соціал-демократична партія Фінляндії, а саме -1,7% – для СДП результат цих місцевих виборів став найгіршим за останні 50 років. А от Національна коаліційна партія втратила лише –1,6%.

Післявиборчий рейтинг партій

   Після підрахунку 100% голосів на виборах до муніципальних рад стало зрозуміло, що формальним переможцем стали консерватори – Національна коаліційна партія прем’єр-міністра Юркі Катайнена, яка отримала 21,9% голосів. Це вже третій поспіль успіх Національної коаліційної партії, чий кандидат Саулі Нійністьо минулої зими переміг на президентських виборах. Соціал-демократична партія Фінляндії отримала 19,6% голосів, показавши другий результат на цих виборах. Партія Фінляндський центр отримала 18,7% голосів посівши третю позицію.

   Напередодні голосування багатьох цікавило, чи вдасться "Справжнім фінам" повторити успіх 2011 року, ставши справжніми переможцями парламентських виборів. Формально – не вдалося. "Справжні фіни" стали четвертими отримавши 12,3% голосів. Підсумок цьогорічних муніципальних виборів засвідчив про повернення Фінляндії до старої доброї "системі трьох великих партій", де основна політична боротьба буде відбуватися між СДП, Фінляндським центром та Національною коаліційною партією. Результати решти партій після підрахунку 100% голосів: Зелений союз – 8,5%, Союз лівих сил – 8%, Шведська народна партія – 4,7%, Християнсько-демократична партія Фінляндії – 3,7%.

Лідери партій переможців

   Проте не все так просто. Незважаючи на те, що "три великі партії" набрали найбільшу кількість голосів, чисельна перевага за "Справжніми фінами", які зуміли збільшити свою присутність в муніципалітетах у двічі – за них проголосували більше 307 тис. виборців, що майже на 170 тис. більше, ніж чотири роки тому. Тепер у фінляндських муніципальних радах 1195 депутатів-націоналістів (у порівнянні з 2008 роком – 440 депутати-націоналісти). Такого помітного плюса за кількістю отриманих голосів більше не в змозі пред'явити жодна з партій, які брали участь у виборах. Навпаки, кожна з найбільших політичних партій Фінляндії втратила приблизно 50 тис. голосів порівняно з 2008 роком.

   У той же час результат цьогорічних місцевих виборів у Фінляндії означає, що в багатьох муніципальних радах, в особливості у сільській місцевості, "Справжні фіни" суттєво похитнули позиції Фінляндського центру та Національної коаліційної партії. Партія Фінляндський центр отримала найбільші фракції у провінціях Лапландія, Оулу, Центральна Фінляндія, Вааса, Північна Карелія, Південне і Північне Саво. Національна коаліційна партія лідирує в Гельсінкі, у провінціях Уусімаа, Варсінайс-Суомі, Канта-Гяме, Пяйят-Гяме та Пірканмаа. У СДП найбільші фракції в провінціях Сатакунта і Кюмі.

Мапа електоральних вподобань

   Лідер "Справжніх фінів" Тімо Сойні після оголошення 100% результатів виборів заявив, що "Справжні фіни" стали єдиними реальними переможцями на цьогорічних виборах до муніципальних рад. За словами Тімо Сойні, результат виборів є величезною перемогою фінської нації у боротьбі із економічною кризою не тільки у Європі, а й власне у Фінляндії. "Справжні фіни" зуміли збільшити свою підтримку у всіх виборчих округах, проте найбільше – на сході та півночі Фінляндії. Так, у Північній Карелії зростання рейтингу "Справжніх фінів" склав 10,2%, у Лапландії – 9,4%, у Південному Саво – 8,1% і в Північному Саво – 8,2%. "Справжні фіни" увійшли в трійку найбільших фракцій у багатьох містах, зокрема, у Вантаа, Гямеенлінна, Коувола, Лахті, Порі та Рованіємі. Найбільші фракції "Справжні фіни" створили в муніципальних радах Кігно та Уурайнена.

   На думку багатьох політичних оглядачів Фінляндії, перемога "Справжніх фінів" на виборах до муніципальних рад означає, що тепер фінські націоналісти почнуть відігравати суттєву роль у муніципальній політиці. Низька явка виборців стала розчаруванням для багатьох, насамперед для політиків. Тімо Сойні назвав катастрофічною цифру в 58,2%, пояснюючи це "виборчим марафоном" – за останні 18 місяців фінам довелося голосувати вже втретє. А чинний прем'єр-міністр Фінляндії та лідер Національної коаліційної партії Юркі Катайнен вказав на те, що активність виборців була важлива саме зараз, коли фінське суспільство переживає випробування старінням населення та економічною реструктуризацією.

Тімо Сойні – лідер партії ''Справжні фіни''

   Шоком для цих муніципальних виборів стала поява в списках багатьох партій, особливо СДП, Партії Фінляндського центру та Національної коаліційної партії, більше 700 кандидатів-іммігрантів, вихідців з країн Африки та Азії, частині з них вдалося заручитися підтримкою виборців. Наприклад, в новий склад Гельсінської міської ради увійшло четверо іммігрантів – 2 вихідців з Сомалі, 1 виходець з Сирії і 1 виходець з Уганди. Наступні ж вибори до фінляндських муніципальних рад, які пройдуть через чотири роки, будуть проходити вже в абсолютно інших умовах – кількість муніципальних рад, згідно із запропонованими урядом Юркі Катайнена планом реформ, може скоротиться у двічі.

   Сьогодні "Справжні фіни" ставлять перед європейцями дуже непросте запитання: «Куди має йти Європа?» Адже голоси національного піднесення у Фінляндії почули всі європейці, і стає дедалі очевидніше, що в такому вигляді, в якому нині функціонує ЄС, він далі існувати вже не може. Країна-континент на кшталт Австралії, до якої ведуть зверхники ЄС не влаштовує багатьох. І розмивання берегів національної самобутності іммігрантами з країн третього світу, фактично, забезпечило перемогу євроскептиків у Фінляндії.

Остаточні результати муніципальних виборів

   Отже, можна сміливо констатувати безперечну перемогу націоналістичних сил у Фінляндії та Україні як на виборах до муніципальних рад, так і до Верховної Ради України. Що і як би там не казали різні політологи і соціологи, але факт залишається фактом – відродження націоналізму не тільки поширюється країнами Європи, але й набирає шалений розмах. Так, приклад Фінляндії і вже від вчора – України, дає сподівання на те, що пригноблені титульні нації нарешті скидають з себе кайдани окупаційного літургічного сну і йдуть до перемоги.

   Рука свідомого українця не здригнулась 28 жовтня змінити все на свою користь віддавши голос ВО "Свобода", так само не здригнулась рука свідомого фіна віддати на виборах до муніципальних рад голос "Справжнім фінам". Тому, очікуємо вже невдовзі докорінних позитивних змін, і хай нарешті олігархи та окупанти отримають "своє"!

   Слава нації!

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту yle.fi)