Чи може держава існувати без ідеології?

Проблеми ідеології набули в сучасних умовах першорядне значення як для нашої республіки, так і для всього світу. Це пояснюється переломним характером історичної епохи, в яку вступило людство у зв'язку з руйнуванням геополітичного гіганта СРСР. В результаті порушений не тільки баланс світових сил, але й поставлено під загрозу стабільний розвиток всієї земної цивілізації. Ось чому центральним питанням ідеологічних дискусій стало питання: яким шляхом піде розвиток світу?

  Деідеологізація суспільства, про яку так багато говориться в останні роки, за яку так ратує ліберальна “опозиція”, означає занурення його в такий стан, коли місце боротьби ідей займає силова боротьба, а усвідомлена і відчута діяльність людей підміняється механічним виконанням зазначених “зверху” функцій.

  Сьогодні Республіка Білорусь є єдиною країною, яка офіційно заявила про необхідність розробки державної ідеології. Прав Президент Лукашенко, який зазначив: «Суспільство не може існувати без цілісного зводу ідей, цінностей і норм, що об'єднують усіх громадян. Держава без ідеології, як і людина без думки, не може жити і розвиватися, тим більше протистояти внутрішнім та зовнішнім загрозам і викликам. Ідеологія для держави – те ж саме, що імунна система для живого організму. Якщо імунітет слабшає, будь-яка, навіть сама незначна, інфекція стає смертельною. Точно так само з державою: коли руйнується ідеологічна основа суспільства, його загибель стає лише справою часу, яким би зовні держава не здавалося сильним і грізним».

   Само собою, з боку Заходу і живе за його рахунок опозиції як горох з відра посипалися крики про “фашизмі”, “тоталітаризмі”, “повернення до 1937 p.” тощо. Цікава деталь: всі обвинувачі і судді чомусь також апелювали до ідеології, тільки до іншого. Який, запитаєте ви? Та до лібералізму, звичайно ж.

  Ідеологія взагалі – не суспільний феномен, а феномен науковий, який може вилитися, а може і не вилитися в феномен соціальний. Більш того, ідеологія в деяких формах може передбачати профанацію, підмінюючи дійсність символами, створюють ілюзії.

  Науковість феномена ідеології аж ніяк не суперечить її близькості релігії. Сама наука не чужа релігії і не суперечить їй. Наукові істини - предмет віри. Для того, щоб визнати науковий факт, треба повірити в те, що додаткові його перевірки вже не потрібні. Це показує і сучасна наука, пов'язана з побудовою картини світу, яка не може бути підтверджена експериментом, але спирається на гармонію теорії.

   Однак ідеологія, на відміну від науки, володіє світоглядним ядром і динамічної оболонкою його міфологічних проекцій. Саме ці проекції консолідують різні сегменти суспільства і мотивують їх поведінку, виправдовують дії громадських і соціальних інститутів, служать засобом боротьби проти конкуруючих ідеологій.

  Ідеологія завжди спрямована в майбутнє, вона є інструментом, відмова від якого прирікає на неуспіх. Відмовлятися від ідеології можна тільки на користь іншої ідеології. Тому ні економічне процвітання держави і народу, ні забезпечення національної безпеки, ні створення стійкого правопорядку неможливе без відродження духовно-моральних основ.

  Саме духовність є тим базисом, на якому тільки й може відродитися економіка і культура суспільства. Це можливо тільки на основі відновлення традиційних цінностей, атакованих сьогодні агресивними прихильниками космополітичної маскультури.

   Ідеологія білоруської держави повинна розвиватися на основі багатовікових духовних традицій нашого народу. Саме вони – природна основа світогляду, етики та поведінки більшості білорусів. Західні рецепти і проповіді заїжджих місіонерів ми рішуче відкидаємо.

  Разом з тим, наше законодавство визнає право кожного громадянина сповідувати будь-яку віру, крім “навчань” бузувірських сект і самозваних об'єднань, перекручують суть духовності, підривають культуру і мораль нашого народу. Саме духовне, релігійне і культурне надбання білоруського народу і східнослов'янської цивілізації в цілому, робить і буде робити благотворний вплив на свідомість кожного громадянина Білорусі.

  Історичний досвід показує, що цей вплив ніколи не придушував і не гнітило, а навпаки, завжди збагачувало й розвивало культуру всіх етнічних груп, що населяють нашу країну. Крім того, ідеологія білоруської держави, безсумнівно, повинна враховувати весь позитивний досвід, накопичений ще в роки СРСР.

  Державна ідеологія є апологія Вітчизни, і вона не може подобатися всім людям на землі. Розслаблення духу патріотизму якимось “об'єктивізмом” не дозволить нашому народу перевідкрити вищі ідеї та цінності, виправдати перед ними своє існування. І тут не обійтися без свого роду цивілізаційного відокремлення від Заходу з його показними “гуманізмом” і “общечеловечность”, що усувають любо громадян з системи відповідальності за долю нації і країни. Тому державна ідеологія Республіки Білорусь повинна існувати у вигляді доктрини, оновлюваною по мірі розробки патріотичного світоглядного вчення.

  Виживання білоруського народу зобов'язує виробити життєстверджуючу ідеологію, що спирається на сильні ідеї – ідеї духовного зосередження, служіння Батьківщині, протистояння моральному розпаду. Незважаючи на те, що ідеологія відродження намацується державними діячами найчастіше інтуїтивно, вона зароджується в умах інтелектуалів, провідних науковий пошук і готових пред'являти суспільству свою аксіологію та соціальну філософію. Нехтування до цього пошуку якраз і призводить до перекручення ідеології відродження аж до підміни її тоталітарною ідеологією.

  У глобальному світі перед кожним народом виникає жорстка дилема: або йому вдасться вибудувати власну стратегію майбутнього, або її вироблять інші у відповідності з власними інтересами. Майбутнє являє собою реакцію на витрати і крайнощі попереднього періоду - тут діють швидше закони контрасту, ніж наступності.

  Претензія на “кінець історії” або “остаточну перемогу” лібералізму нав'язує свій «рай», який нащадки, можливо, вважатимуть справжнім пеклом. Замість питання “яке майбутнє нас чекає” варто запитати себе – “яке майбутнє ми спровокували”. Майбутнє спростовує наші прогнози не тільки тому, що ми не в силах врахувати всі фактори, але й тому, що між причинами і очікуваними наслідками лежить поле невизначеності.

  Виродження глобальної влади може стати незрівнянно більшим викликом людству, ніж тоталітаризм, що виявляється на національному та регіональному рівні. Непередбачуваність майбутнього виступає в якості реакції на “однополярність” світу. Світова спільнота вже давно не піддавалося таким випробуванням, як зараз, в епоху торжествуючого лібералізму. На ділі це є карт-бланшем примітиву і хаосу варварства, завжди ждущим випадку вирватися назовні і затопити суспільство.

 Прямим наслідком цього стає домінування в пострадянському суспільстві збоченого гіперіндівідуалізма – т.зв. психології деревного хробака – психології духовного виродження і занепаду для мас. Лібералізм не тільки готує небезпечну формацію “нових людей” – від “нових білорусів” до “нових американців” – для штурму соціальних інститутів і норм в ім'я нічим не стиснутого інстинкту прибутку. Він готує атмосферу нового жорстокого переділу світу. Він формує людей двох формацій: на одній стороні “человекочервей”, що йдуть від реальності в наркотики, сексуальні збочення чи “віртуальну реальність”, на іншій – “суперменів” великої кримінальної революції, що перетворюють суспільство в джунглі.

  Режими, створені на пострадянському просторі принесли переважній більшості населення замість обіцяного процвітання – розорення, злидні, повсюдне відступ від традиції. Ідеологія ліберальної модернізації, якої манили народи колишнього СРСР, виявилася гігантським блефом. Це означає, що союзники Заходу в пострадянських республіках сьогодні становлять меншість. Причому корумповане, найгірше за своїми морально-психологічними якостями, меншість.

  Білоруському суспільству надається унікальний шанс – розробити концепцію “відкритого майбутнього”, в якому отримають новий шанс ті, хто виявився обділеною в сьогоденні. Цією ідеологією можуть стати наші традиції, солідарність і консолідація суспільства…

З листа білоруських націоналістів, листопад 2004 р.

Єднаймося й борімося!

Ми – українці, європейська нація, яка подарувала світові Г. Сковороду, Т. Шевченка, І. Франка, М. Лисенка, М. Малевича, Е. Воргола, С. Корольова, І. Сікорського, А. Макаренка, М. Приймаченко та багато інших митців і спортсменів, політиків та літераторів, науковців і просто представників українства, якими пишаємось ми і весь світ. Але сьогодні, коли при владі в ніби незалежній України перебувають антиукраїнські сили, якими керують такі ж самі олігархи, пересічним українцям важко боротись за свою національну ідентичність, завжди хтось зліва чи з права зведе наклеп і звинуватить у фашизмі, лібералізмі, соціалізмі, тощо. Але вихід завжди є, і ми маємо вже сьогодні гуртуватись за національними ознаками проти тих, нас пригноблює. Гуртуватись у громади і боротись за наше світле майбутнє.

   Шановні читачі, ви можете подумати, що це чергова стаття про те, як треба брати вила, і нарешті бити антиукраїнський режим, ну і тому подібне. Але розмова піде про зовсім інше. Щоб в нашій країні відбулися якісні покращення у всіх галузях життя, зокрема в галузі виробничих відносин, нам треба змінити державний устрій. В сьогоднішній моделі держави є такі  системні протиріччя, котрі значно гальмують розвиток всього українського суспільства. Найбільше шкоди  природнім процесам керування суспільством, завдано пресловутим принципом розподілу влади на 3 незалежні гілки: владу виконавчу, владу законодавчу і владу судову.

  Січеславський правник Юрко Якубa зазначив: «За правом справедливості, вся влада в країні завжди належить її народу. Будь які розмови про якесь принципове розмежування влади між якимись гілками, в кінцевому висліді веде до відсторонення народу від його владних повноважень. Народ в період між виборами і референдумами, доручає державному органу користуватись владою від імені народу. Влада, є такою специфічною субстанцією, яка в природному вигляді існує тільки в цілісному стані. Будь-який її поділ, абсолютно закономірно веде до протиріч і боротьби за її повернення до природного стану, тобто до цілісності влади. Поки триває боротьба за цілісність влади, суспільство і його виробничі сили розвиваються не завдяки цим гілкам влади, а в супереч їм. Така ситуація схожа на таку, коли на великому промисловому підприємстві одночасно керують два, а то й три "генеральні директори". Саме така абсурдна система управління функціонує в так званих "демократичних" країнах. Головним історичним аргументом за впровадження принципу розподілу влади був той, що нібито в такому випадку народ матиме певні гарантії від узурпації влади в руках диктатора…».

  Таким чином, замість створення справжніх важелів народного контролю за дорученою владою, цивілізація пішла облудним шляхом під назвою – розподіл влади на незалежні гілки. Ситуація зміниться, шляхом прийняття нового Головного Закону України. Формою майбутнього устрою стане сучасний Гетьманат. Цей державний устрій повністю відповідає  природним законам самоорганізації суспільства. Своєю традицією він глибоко коріниться в  тисячолітньому українському історичному досвіді, та водночас використовує сучасні технологічні досягнення. Але щоб цього досягти вже зараз нам слід гуртуватись і громади, як колись народовці-громадівці Наддніпрянщини з просвітницькою метою.

   Новітніми громадами, які гуртуватимуть українців і захисників національної ідентичності стануть свого роду соціальні центри. Першочерговим напрямками цих соціальних центрі, що водночас будуть налаштовані націоналістично, є накопичення ресурсу та активних людей, ідеологічною основою буде велична мета – боротьба за повне національне та соціальне визволення української нації. Ми хочемо вижити – це наш природний інстинкт. Саме тому ми боремось за збереження свого будинку, своєї нації, землі, мови, країни. Ніхто нічого за тебе не зробить. Кожен має розпочати із себе. Стати собою українці зможуть у згуртованих громадах – соціальних центрах.

Націоналісти України і Європи все більше говорять про соціальне. Це новий політичний "тренд". Тепер націоналіст має доводити свою корисність, а не тільки декоративну вартість. Це звичайно дуже добре. Але це не віяння сучасності, а історична необхідність. Щоб створити соціальні центри, згуртувати українців навколо великої мети слід розпочати з малого, хоча б з агітації цих самих ідей. Звернемось до історії розвитку соціальних центрів у Італії. Досвід новітніх італійських фашистів у розвитку соціальних центрів – громад має свої особливості, і може стаит в нагоді у майбутній розбудові дійсно української держави, про яку мріяли М. Міхновський, Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера, Р. Шухевич.

    Наприкінці 1970-х рр. італійські ліві розробили і взялися розвивати для свого руху концепцію “громадських центрів” – по суті, це були пристойно облаштовані сквоти, де молодь збиралася для обговорення політичних ініціатив, де створювались бібліотеки, саморобні бари і музичні концерти. Не дивно, що радикальні націоналісти, натхнені “культурною революцією 1977”, не могли оминути увагою настільки вдалий задум.

  Перші спроби створення націоналістичних “громадських центрів” робилися неофашистами ще наприкінці 1970-х рp., коли позапарламентський рух “Terza Posizione” висунув стратегію “захоплення і контролю території” – самозахоплення порожніх будинків. На початку 2000-х pp. центром римських націонал-радикалів стає бар в кварталі Есквілін “Каttіe Sаrc”. Саме в цьому культурному шинку і народжується концепція “нонконформістської окупації” (італ. Occupazionі Non Conformi). Вважається, що одним з головних ідеологів “нонконформістської окупації” є Джанлука Іанноне, лідер “CasaPound Italia”. Отже, у 1999 р. банда з “Каttіe Sаrc” вирішує розширити сферу своєї діяльності та організувати стабільно розвиваючись “самоврядний громадський центр”. Спочатку це був центр “Casa Monteg”, а з 2003 р. це вже “CasaPound Italia”, що швидко перетворюється на головний “громадський націоналістичний центр” Риму, який реалізує численні соціальні програми, облаштовує цілий культурно-суспільний комплекс (бібліотека, тренажерний зал, конференц-зал, репетиційна студія, житлові приміщення для незаможних, спортивний майданчик, студія цілодобового інтернет-радіо “Bandiera Nera”).

   На сьогодні українцям слід брати приклад і переймати досвід італійської “нонконформістської окупації”. Звичайно, що молодим українським націоналістам у державі, де панує українофобський режим, буде складно піти шляхом захоплення незаселених та порожніх приміщень. Це простіше зробити олігархам та нафто-газовим капіталістам завдяки рейдерському захопленню із використанням “тітушок”. Однак організовувати соціальні центри як це зробила “CasaPound Italia” ми маємо вже сьогодні. Я може вас здивую, але такі центри вже почали існувати в Україні, хоча і ворогують один з одним у ідеологічному плані.

  Соціальний Центр “Цитадель” – соціальний проект (організований стійкими ідеологічними послідовниками “Автономного Опору” у Львові, яким часто закидають прихильність до анархізму і лівацтва), покликаний розвивати спорт та пропагувати здоровий спосіб життя серед підростаючого покоління. Проект розроблений низкою громадських організацій та рухів, таких як “Здоровий Спорт Українських Вулиць”, ГО “Центр досліджень молодіжного руху”, Громадський Рух “Твереза Україна” та благодійною ініціативою “Щире серце”.

  Головна мета Соціального Центру “Цитадель” – дати зрозуміти кожному, що свою країну ми будуємо самі, адже кожен із нас - сам собі країна,яку ми будуємо в собі. Краще майбутнє лише у наших руках! Мета діяльності така: дослідження різних аспектів діяльності молодіжних організацій та сприяння їх роботі; екологічна діяльність; оздоровча та аматорсько-спортивна діяльність; культурна діяльність; і нарешті, розробка та впровадження програм, що будуть сприяти активізації та національно-патріотичному вихованню молоді.

  Ще одним соціальним центром, на противагу “Цитаделі”, що формується, є філіал-сквот Автономних Націоналістів України у Тернополі. Вже декілька місяців йшли розмови про створення єдиного автономного руху націоналістів, що міг би об’єднати всі міста задля спільної боротьби. І ось, після розмов хлопці перейшли до справи: віднині створюється мережа “Автономні націоналісти України”. Так, зокрема в Тернополі автономні націоналісти щотижня проводять аналогічні до “CasaPound Italia” акції – презентації українських націоналістичних книг (проза, поезія, історія), організація ідеологічних конферцій, проведення спортивних турнірів та екологічні толоки, тощо.

   Одже, невеличкий підсумок – шановні читачі, маємо гуртуватись у громади – соціальні центри та починати боротись із режимом внутрішньої окупації всілякими можливими засобами – від мистецьких графіт, на кшталт «Україна понад усе!», до масових вуличних акцій протесту. Йдемо вперед, наше світле майбутнє, то революційні події, піт та барикади! Розумію, що не всім до вподоби ідея Гетьманату, однак на сьогодні, це єдина форма української держави, де не будуть пригноблені українці, а так звана соціальна справедливість не тільки буде на словах і в законах, а буде впроваджуватись всіма його громадянами.

   Тому, єднаймося та борімося! Слава нації і смерть ворогам!

Автор – Денис Ковальов

Українська хвиля в Севастополі

Роздумуючи, відколи почати розвідки про заснування просвітницької організації в Севастополі, вирішив, що точкою відліку повинен стати 1900 р. Тоді в місті більшість населення була українською. Документи перепису перед Кримською війною стверджують, що в Севастополі проживало 32 тис. осіб, з них 24 тис. — українці, але становлення їхньої національної свідомості — початок XX ст.

  Українець почав виокремлюватися не лише походженням та знанням історії власного народу, а відчув духовну потребу в українській ідеї — побудові самостійної Української держави. Почали поширювати твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, і до 1905 р. не лише українська інтелігенція, а й прості селяни прагнули незалежності Української держави. Вони збиралися гуртами за вечірнім читанням книг. Студенти в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Херсоні, Катеринославі поширювали і читали заборонені газети й журнали. Севастопольські гімназисти захоплювалися газетами “Син Отечества” і “Наша Жизнь”, цікавилися новою російською літературою — творами Чехова, Горького, Андреєва, Чірікова, що друкувалися в популярному збірнику “Знание”.

   Севастопольська молодь намагалась активізувати українське життя, юнаки писали вірші й оповідання, молилися українською мовою, перекладали з інших літератур українською, пропагували театральне мистецтво, насамперед вистави про гірку долю Кобзаревих героїнь, зростало значення української пісні та музики. Хор, який створив учитель Севастопольської державної жіночої гімназії українець Микола Кагарлицький, робив непомітну, але дуже важливу справу. В його репертуарі були пісні на слова Шевченка “По діброві вітер віє”, “Зоре моя вечірняя”, “Така її доля”, “Думи мої, думи мої”, “Нащо мені чорні брови”, “Реве та стогне Дніпр широкий”. На початку минулого століття в цьому хорі починала свій творчий шлях севастопольська співачка Оксана Петрусенко.

   Найбільше українському національному руху в Севастополі сприяв Левко Мацієвич, конструктор-підводник, теоретик та практик військового літакобудування, який з 1906 р. працював у Севастопольському військово-морському відомстві. Він став членом Робітничої Української Партії ще 1901 р. студентом Харківського інженерного інституту.

  В березні 1906 р. українська патріотична інтелігенція створила міську просвітницьку організацію “Кобзар” і обрала керівником Левка Мацієвича. Він активно працює до 1908 р., потім їде в Петербург для організації військового літакобудування. Стає активним членом петербурзької української громади і матеріально допомагає севастопольській організації “Кобзар”, яку очолив директор державної жіночої гімназії В’ячеслав Лищенко. Організація діяла в будинку на Великій Морській.

  До української справи почали горнутися люди. Найгірші часи для просвітницької громади настали після трагічної загибелі 1910 р. Левка Мацієвича під час випробувань нового військового літака. Припинилася фінансова допомога, а через три роки міська жандармерія заборонила діяльність організації, адже навколо неї почала згуртовуватись національно свідома місцева інтелігенція.

   Із 1914 до 1917 рр. організацію “Кобзар” переслідував царський уряд, а її нова національна течія відродилася лише в січні-квітні 1918 р., коли війська українського полковника УНР отамана Запорізької дивізії Петра Болбачана здобули Сімферополь і Бахчисарай. Українські патріоти Севастополя прагнули бачити Крим у складі України, військові підняли на флоті національні прапори. Українська інтелігенція міста відродила громадську організацію “Кобзар”, яку очолив учитель української мови Терещенко.

 А у 1917 р. під керівництвом молодого ентузіаста Григорія Йосиповича Заголо в Севастополі почав діяти український аматорський хор “Рада” на Корабельній стороні. До його складу входило 60 співаків, переважно матросів Чорноморського флоту та учениць жіночої гімназії. Тоді на флоті служив режисер української драматичної трупи Микола Коновалов, який брав активну участь у громадському житті.

   У квітні 1918 р. режисер Картушин створив Севастопольську драматичну аматорську трупу, в якій працювали Костянтин Борисенко, Микола Гамов, Любов Найдьонова, матрос Ляшенко-Задунайський, командир загону моряків Усенко та Микола Попов. На жаль, Центральна Рада III Універсалом не наважилася включити Крим до складу УНР.

  У кінці 1920 р. Крим завоювали більшовики. Вони ліквідували українську організацію “Кобзар”, а приміщення з бібліотекою та українським видавництвом “Атос” перейшло в розпорядження російського флоту, на його базі було створено “Морську бібліотеку”.

  Відродження просвітницького руху в Криму розпочалося 21 травня 1989 р. 20 патріотів заявили про існування в Севастополі Товариства української мови ім. Т. Шевченка. На честь 175-річчя Кобзаря посадили алею, де нині встановлено пам’ятник поетові. Нині севастопольське об’єднання “Просвіти” налічує 77 індивідуальних і 11 колективних членів. Просвітяни активно допомагали в створенні національного флоту. 1600 активних українців упроваджують ідеологію незалежності, соборності й інтеграції в європейську спільноту.

Автор – Володимир Проценко

Пряма дія

Криза правого руху не в останню чергу викликана невизначеністю тактики і форм боротьби. Відсутність концепції боротьби призводить до розпорошеності і безсистемності дій правих.

   На наш погляд єдиною стратегічною лінією націоналістів повинно бути завоювання вулиці. Завоювання симпатій, авторитету і сили в конкретному місті, селі, вулиці, будинку. Але завоювання вулиці – це тема окремої серйозної праці. Тут ми зупинимося на окремій формі боротьби за вулицю – Прямій Дії.

  Пряма Дія – це доповнення і самодостатня форма пропаганди правих. Щоб довести нашу правоту до наляканого і забитого “пересічного громадянина” нам треба довести реальну можливість змін тут і зараз, а також те, що ми і є та сила, яка може змінювати дійсність на користь населення.

  Пряма Дія – це тиск засобами постійного нарощення акцій, маршів, мітингів, блокувань, силових дій, патрулювань, який може бути спрямований на такі проблеми суспільства як: проблеми засилля мігрантів, витіснення торгівлі наркотиками, релігійні (побудова сектантських храмів) чи соціальні проблеми населення.

   Основними правилами Прямої Дії є: багаторазовість акцій (до повного вирішення проблеми), нарощуваність обертів і масовості акцій, різноплановість акцій (тиск на владу, моральний, силовий тиск) Етапи Прямої Дії:

1) після перших акцій ворог обурений і хоче протистояння;

2) після продовження акцій ворог, побачивши принциповість, хоче перечекати «хвилю» і повернути свій status quo;

3) морально і фізично заляканий ворог відступає і відмовляється від своїх планів.

 Щоб проілюструвати концепцію Прямої Дії наведемо приклад боротьби ВГО “Патріоту України” і українського населення з в’єтнамською діаспорою за парк “Зустріч”.
  В 2003 р. “помаранчевий” мер Шумілкін за відповідну суму доларів виводить парк “Зустріч” зі складу рекреаційних (паркових) земель, відтоді парк офіційно вважається пустирем.

  В 2004 р. в’єтнамська діаспора за допомогою в’єтнамського посла в Україні і тієї ж відповідної суми грошей отримує дозвіл на побудову на території парку буддистського храму.

 Ранньою весною 2006 р. починається будівництво. Проводяться акції протесту місцевих жителів. “Блакитний” мер Добкін обіцяє людям розібратися і дозволяє в’єтнамцям продовжувати будівництво. За справу береться ВГО “Патріот України”:

- в першу чергу налагоджуються контакти з місцевим населенням, з’яляється домовленість про координацію дій;

- 3 червня 2006 р. – марш ВГО “Патріоту України” через весь Комінтернівський район міста Харкова до самого парку “Зустріч”. Антив’єтнамську листівку і колону в формі люди зустрічають з радістю. В парку проходить зустріч Організації з двома сотнями місцевих мешканців. Після втечі з парку представників в’єтнамської сторони, члени Організації за допомогою місцевої молоді розчищають парк від будь-яких матеріалів, вкладають на місце зірвані плити. Міліція погрожує, але не діє;

- наступна акція – марш до суду, де розглядається позов місцевих жителів до в’єтнамської діаспори. Суддя, яка явно проводить справу на користь мігрантів, під тиском Організації залишає будівлю суду через запасний вихід;

- повторне пікетування суду. Суддя бере відпустку на місяць;

- пікетування Міської ради з вимогою припинення будівництва; 

- підготовка до основної акції. Вночі весь район проживання в’єтнамців забитий плакатами і графіті антимігрантського спрямування;

- ранок перед основною акцією – суботник у парку, наведення порядку після в’єтнамського свинства;

- середина того ж дня – велика колона вирушає маршем до в’єтнамського консульства, маршрут прокладено через місця проживання в’єтнамців.

Автор – Андрій Білецький

Людська повінь

Каарло Пентті Лінкола (фін. Kaarlo Pentti Linkola) – радикальний фінський еколог і анти-індустріаліст, багато хто звинувачує його в екофашизмі через його надто активні дії щодо захисту та охорони навколишнього середовища, а він цього і не соромиться. Пан Лінкола послідовно виступає проти імміграції, особливо мусульман та чорношкірих до Європи, технічного прогресу і демократії, пропагуючи євгеніку, евтаназію і стерилізацію неповноцінних осіб. Свої ідеї фінський екофашист доводить власним прикладом, живучі вкрай аскетичним життям в малонаселеному краю Фінляндії, у глибині боліт та лісів. У його будинку на березі озера немає водогону. Він не користується автомобілем – для пересування у пана Лінкола є кінь та велосипед.

  Сьогодні, шановні читачі, редакція незалежної мережевої інформаційної аґенції "Nаціональна Ініціатива" спробує подати переклад однієї з видатних праць пана Лінколи "Людська повінь" (англ. Humanflood) наданий нашим кореспондентом і головним редактором Денисом Ковальовим.

  …Що таке людина? Термін "людина" може бути визначений в довільній кількості способів, але передати його найфундаментальніші характеристики можна двома словами: занадто багато. Мине дуже багато, тебе занадто багато, нас всіх аж занадто багато на цій землі. Колись нас було 5 млрд., однак сьогодні неймовірна кількість людських осіб продовжує рости. Біосфера Землі могла підтримувати населення у 5 млн. великих ссавців такого розміру як людський індивід, враховуючи їх вимоги до їжі, до субпродуктів, які вони виробляють, для того, щоб вони могли існувати у власній екологічної ніші, живуть як один з видів серед багатьох, без дискримінації щодо багатства інших форм життя.

  Всі види мають негабаритну здатність до відтворення, в іншому випадку вони б вимерли під час кризи через зміни обставин – випадкове похолодання чи потепління. Зрештою це завжди призводить до голоду, який забезпечує обмеження розміру населення. Дуже багато видів мають саморегулюючі механізми контролю над народжуваністю, які заважають на постійно падаючі регулятивні фактори в кризових ситуаціях страждаючи від голоду. Щодо людини, однак, такі механізми виявились взагалі слабкими і неефективними: наприклад, дрібні дітовбивства практикується в примітивних культурах Африки та Океанії.

 Протягом свого еволюційного розвитку, людство кинуло виклик і випередила лінії голоду. Людина була явно екстравагантною дитиною природи, і рішучою за тварину. Людство виробляє особливо великі приплоди як в тісних, проблемних умовах серед бідних верств, а також серед дуже процвітаючих верств населення. Люди відтворюють самі себе в достатку як в мирний, так і особливо рясно в період після війни, в силу своєрідного закону природи. Можна сказати, що методи захисту людини безсилі проти голоду. Контролювати свої зростання населення не здатне. Людина надзвичайно експансивний вид ссавця.

   В історії людства ми є свідками запеклої боротьби проти природи, помилки власної еволюції. Старі і раніше ефективні методи скорочення населення, як голод, почали все більше втрачати свою ефективність в якості інженерних здібностей людини прогресувала імунна стійкість до голоду. Людина вирвалася у вільну нішу і стала хапати все більше і більше природних ресурсів, витісняючи інші форми життя. Тоді природа взяла оцінити ситуацію в свої руки, з'ясувалося, що вона програла перший раунд, і тому змінила стратегію. Природа почала розмахувати у другому раунді власною зброєю, вона не змогла використовувати свої сили тоді, коли ворог – людина – рясні і зростав кількісно.

 Сьогодні природа активно веде з людиною війну. За допомогою мікробів – або "інфекційних хвороб", як цю природну зброю називає людина, висловлюючись мовою пропаганди війни – природа наполегливо бореться протягом 2000 р. проти людства і добилися багатьох блискучих перемог. Але ці тріумфи залишалися локалізованими, і все більше і більше неминуче перетворюються на глобальні, з кожним роком . Природа не була здатна знищити ешелон людства, в якій вчені і дослідники трудилися на користь людей світу, і в той же час їм вдалося роззброїти природу в її арсеналі.

  На даний момент, природа – більше не володіє зброєю для досягнення перемоги, але вкрай озлоблена і зберігаючи власне почуття самоповаги – вона вирішила поступитися пірровою перемогою на користь людини, але тільки в самому абсолютному значенні цього слова, тимчасово. Протягом усієї війни, природа стверджувала її своєрідним підключенням до ворога: людина і природа – обидві є одними і тими ж джерелами живлення, які обидві вони пили з одного горнятка та їли з одних і тих же полів. Незалежно від ходу війни природи проти людини і навпаки, постійне положення обмеження переважало в цей момент людство. Тому що так само, як ворогові – людині, не вдалося захопити всі запаси харчування для себе, природа також не володіє здатністю приймати ці ж цілі для повної ліквідації людства. Єдиним можливим варіантом є тактика випаленої землі, яку природа вже випробовує на невеликий масштаб під час мікробних епідемій, різного роду захворювань – чума, пневмонія, сказ – це фази війни, яку вона вирішила довести до кінця. Природа не підпорядковується поразкам, вона частіше визнає нічиєю, але за ціною самоспалення. Людина не була ворогом як таким, а швидше власної пухлиною природи. І доля пухлини природа наказує, що вона завжди повинна померти разом з його господарем.

 Що стосується людини, то вона дійсно знаходиться на вершині харчового ланцюга, але проте в неї відсутня можливість утримати свій власний приріст населення. Може здатися, що порятунок буде лежати своєрідній теорії – вбивство людиною свого ближнього, сильнішим слабшого. Характерно, що людський інститут війни, з її оптовою різаниною товаришів гуманоїдів, здавалося б, містить основу для управління бажань населення. Тобто, якби не війни, не було б ніякої людської культури, де молоді жінки приймають участь в війни. Таким чином, навіть значне зменшення населення внаслідок війни вражає тільки чоловіків, і триває дуже короткий час в даному поколінні. У наступному поколінні буде повністю розгорнутий, так званий, але природний закон "бебі-буму".

  Насправді, еволюція війни з її безладдям, насправді є негативом: на ранніх стадіях її розвитку було більше воєн, що змели помірну кількість цивільних осіб. Але за іронією трагікомічна доля людини, в той самий момент, коли інститут війни виявилися здатними знищити дійсно значну частку запліднених самок людини, як це було під час Другої світової війни, проте військова передова технологія великомасштабної світової тотальної війни на знищення різного роду озброєння, зокрема ядерного, біологічного, хімічного, можливість внести суттєві демографічні наслідки, стало неможливо. Людство приречене на перенаселення та на масове поширення синтетичної штучної їжі.

  Можна сказати, що сучасні методи захисту людини безсилі проти голоду. Будь-яка держава світу не здатна контролювати зростання свого населення. В історії людства ми є свідками запеклої боротьби проти природи з боку людини, це помилки нашої власної еволюції, особливо сьогодні, в епоху технологічного прогресу та комп'ютеризації.  Природа має право захищатись, так і ми маємо право на виживання, але тільки разом: людина і природа, у такому синтезі можливе наше подальше спів-існування. Не природа для людини, а навпаки, так нас вчили мудрі попередники.

Автор – Каарло Пентті Лінкола