Україна на узбіччі Великого Турану

2020-й рік став справді проривним для країн тюркського світу. Азербайджану вдалося відновити свій суверенітет над окупований вірменами майже 3 десятиліття Нагірним Карабахом. Своєю чергою, Туреччина посилила власні позиції у Середземноморському регіоні, потіснивши з Балкан, Сирії та Лівії до того амбітного Кремля.

   На превеликий жаль Україна у цій геополітичній грі пасе задніх і це попри бажання вітчизняного міністерства закордонних справ здобути для нашої держави статусу спостерігача у Тюркській Раді. Проте, навіть усупереч перепонам Москви, Київ все ж прагне заявити про свою суб'єктність на просторах Євразії, а зацікавлення справами так званого Великого Турану (тур. Büyük Turan) фактично підтверджує це. Додамо ще й інтерес Лондона, Варшави та Будапешта до цього процесу і назверх отримуємо унікальну геополітичну вісь.

   Варто зауважити, що створена восени 2009 р. Тюркська Рада (азерб. Türk Şurası) об'єднує 5 тюркомовних країн: Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туреччину й Узбекистан із метою зближення політичних поглядів, обміну інформацією, пропаганди спільної для них культури, розширення економічних зв'язків, тощо. Статус спостерігача має сусідня з нами Мадярщина, а влада Туркменістану до тепер розмірковує над своїм вступом до цієї міжнародної організації, де провідну роль займає активний просувач пантюркізму Реджеп Тайїп Ердоган. За президенства останнього, Турецька Республіка стала справжнім регіональним лідером, а відтак суперником РФ, Ірану, Франції, ба навіть США, які мають свій інтерес у Північній Африці, на Близькому Сході та Середній Азії.

   А ще "неоосманіст" Ердоган у 2013 р. започаткував військово-політичний блок TAKM (тюркський аналог NATO), куди входять Азербайджан, Киргизстан, Монголія й Туреччина, де на подив панують ідеї Мустафи Кемаля-Ататюрка. Можна дорікати чинному турецькому президенту за його надмірну увагу до проблем близьких і не дуже країн, але як невтомному відроджувачу пантюркізму та їх безпосередній реалізатор у конкретних геополітичних умовах йому вдається запропонувати справжню альтернативу заблудлим у глобалізованому світі вівцям. Там, де, скажімо, Москва і Брюссель активних суб'єктів своїх інтеграційних проєктів перетворюють на пасивні об'єкти, Анкара пропонує рівноправне партнерство, яке вже відчув на собі Баку.

   Яке ж місце у такому випадку залишається Києву? — Наразі, поки, лише спостерігача. Проте двері можливостей для України (важливого зв'язкового чинника між Півднем і Північчю, Сходом і Заходом!) у тюркському світі не зачинятимуть; на це є кілька причин, вагомими з яких є, безумовно, кремлівська агресія і вибагливі примхи ліваків-євробюрократів, що маємо нарешті здолати, спершися на надійних союзників, а не ситуативних партнерів, тож хай буде!

Автор — Данило Катраник

Вітаємо у післякоронавірусному світі!

Пандемія коронавірусу вплинула на міжнародні ринкові відносини, поставивши під сумнів поточну форму капіталізму. Захворювання спонукало найбагатших і найвпливовіших людей на планеті до вироблення нової схеми зміцнення глобальної диктатури, контролю за збіднілими масами. Фактично, повернення до нормального життя, яким воно було рік чи два тому, вже неможливе.

   Станом на тепер найбільші транснаціональні компанії, зокрема у сфері інформації (Google, Facebook, Twitter) беруть на себе більше суспільної відповідальності, впливаючи на політичне життя тієї чи іншої країни (згадаймо останні події у США). Клуб мільярдерів під назвою Всесвітній економічний форум, що відбувається щороку у швейцарському Давосі, працює над перетворенням акціонерного капіталізму у капіталізм "зацікавлених сторін", де глобальні корпорації крім строго економічної діяльності активно втручатимуться у життєдіяльність громадянина кожної держави на планеті відповідно до власних інтересів. А пандемія коронавірусу тільки на руку цим спритним ділкам, адже вона знаменує різкий поворот нашої глобальної траєкторії.

   Найзаможніші мешканці Землі, як-от Сорос, Рокфеллери та їм подібні, формують для всіх нас "нову нормальність", радикально відмінну від тієї, яку ми потроху залишимо позаду. Іншими словами, світова політика й економіка постраждають настільки серйозно, що шлях назад буде відрізаний. Якщо раніше можна було говорити про Нове Середньовіччя, то тепер ситуація все більше нагадує первісний світ, коли криза посилиться, а всіх нас спіткають незворотні руйнування разом із bellum omnium contra omnes!

   Уся політична опозиція, включно з маргінальними радикальними групами, буде розчавлена всіма доступними засобами. Спонсори Всесвітнього економічного форуму мають намір насадити COVID-диктатуру культурмарскистського чи ліволіберального штибу, де сім'ї, релігії та традиційним цінностям не буде місця, як і здоровому мисленню. Можна мати певність, що це нова "класова війна" за масову примусову передачу влади та багатства від широких верств робочого і середнього класу до вищого з повною зачисткою інакодумства.

   Якщо ліберальна демократія (у тому вигляді, якою вона є тепер) і глобалізація будуть розширюватися, то й національній державі місця не залишиться. Вихованці псевдоінтелектуальної Соросівської школи вже працюють над цим, насаджуючи всюди ЛҐБТ-тоталітаризм і заґратовуючи при цьому незгідних, поки що поодиноких дисидентів консервативних настроїв. Якщо зараз не дати бій цій необмеженій диктатурі фінансового капіталу, то ми станемо заручниками втіленої у життя химерної Орвеллівської антиутопії "1984".

За матеріалами "Steigan"

Панфіноуґризм як відповідь на слов'янофільство

Серед науковців-гуманітаріїв існує усталена думка, що ідеологія і рух з об'єднання та культурної взаємодії фіно-уґорських народів з'явилися у так званий міжвоєнний період (1919-1938 рр.). Однак насправді коріння панфіноуґризму чи панфеннізму (фін. Panfennismi, нім. Panfinnougrische) сягає першої половини позаминулого століття. Він постав не на порожньому місці, на відміну від офіційного імперського наративу держави Романових — "православ'я-самодержав'я-народність" — запровадженого графом Сєргєєм Уваровим й ідеологом слов'янофільства Міхаілом Погодіним.

   Оскільки царська ідеологія панславізму не була актуальна для Великого Князівства Фінляндського, її місце заступила гідна місцева альтернатива, розробкою якої в 1830-1850 рр. займалися члени Фінського літературного товариства, відомі нам як фенномани. Вони пропагували зверхництво великих фіно-уґорських народів (головно фінів у Суомі та Карелії, естонців в Естляндії й Ліфляндії, а також мадярів на землях корони святого Іштвана) над малими (саамами, карелами, лівами тощо). Задля підкріплення беззаперечності теорії панфіноуґризму, здійснювався збір і публікація власне фінських фольклорних творів.

   Крім того, фенномани налагоджували перші тісні культурно-політичні зв'язки із представниками естонського та мадярського національних рухів. Спільно вони мали не тільки наукову, але, в першу чергу, ідеологічну спрямованість, оскільки воліли узаконити свою мовно-культурну асиміляцію менш розвинених братніх, а то й зовсім чужих народів (як до прикладу, здійснювалася мадяризація словаків і українців). Знаково, що попервах ні московський царат, ані австрійське цісарство не вважали панфіноуґризм якимось серйозним викликом собі, він-бо розвивався галузях науки, літератури, мистецтва і тільки з подіями "Весни народів" й після — набув відверто політичного забарвлення.

   У другій половині ХІХ ст. найпалкіші адепти цієї течії (племінного націоналізму або Heimoaate) на теренах Суомі та Мадярщини оголосили династії Романових і Габсбурґів колоніалістами й визискувачами фіно-угорської спільноти. Адже монархи, зокрема такі, як Ніколай I, репрезентували інтереси не всіх своїх підданих, а переважно російської та німецької націй. Тому вони вдавалися до репресивної державної політики проти інших, кількісно малих народів своїх багатоетнічних імперій — фіно-уґрів якщо не змосковщували, то понімечували.

   Фактично, панфіноуґризм став цілком природною відповіддю на такі дії влади: з культурно-наукової сфери боротьба стала політичною, вийшовши далеко за межі проживання тих же фінів, естонців і мадярів. Будителі останніх прагнули залучити до руху й інші фіно-уґорські (здебільшого безграмотні) племена, котрі мешкали на берегах Волги та на Уралі, але ті не змогли зберегти власну самобутність через імперський мовно-культурний тиск. Слід насамкінець додати, що такий погляд на Схід від Гельсінкі, Таллінна й Будапешта не мав на меті плекати створення спільного державного утворення для всіх фіно-угорських народів, а лише їхнє відособлення (усамостійнення) від імперського центру і набуття власної національної ідентичності через поголовне просвітництво.

Автор — Денис Ковальов

Бог відвернувся від Америки

Консервативно налаштовані люди можуть скільки завгодно нити в інтернеті, що Демократична партія США незаконно втручається у вибори (що, звичайно, є правдою). Однак це не скасовує простого факту: Дональд Трамп стрімко втратив 6% білого чоловічого електорату, основного кістяка Республіканської партії на цих виборах. Що зробив 45-й американський президент, аби покращити життя усім своїм громадянам, та зокрема своїм основним виборцям?

   Правильно, нічого, бо реальні доходи більшості населення стагнують або падають. Нафтова криза та некерована глобалізація зробили мільйони людей безробітними — так званий "індустріальний пояс" Америки тепер краще іменувати "іржавим". У США зростає нерівність, зникає середній клас, деградує середня освіта (американські школярі у світовому рейтингу з математики на 37 місті, тоді як польські на 10, а російські на 30), збільшується кількість тих, хто вкорочує собі життя через пристрасть до спиртних напоїв і наркотиків.

   Чи змінив пан Трамп ці ганебні тенденції в країні? Як бачимо, ні. Навпаки, в останній рік свого президентства він пришвидшив поляризацію суспільства, що спричинило зростання політичного насилля в країні, до чого додалися наслідки від коронавірусної пандемії.

   Тож чи варто нарікати на те, що ліберальний демократ Джо Байден використав поточну ситуацію на свою користь і впевнено йде до перемоги у Білий дім?! Адже навіть реформа його конкурента зі зменшення податків і регуляцій не призвела до збільшення інвестицій від приватних компаній: вони просто використали вільні гроші для викупу своїх акцій. Тепер Америка матиме зовсім інше обличчя, іншу роль, ніж дотепер.

   Звісно, в останні роки США втратили позицію міжнародного арбітра (жандарма глобального правопорядку), бо їх перенаситили власні величезні соціально-економічні та політичні проблеми. Десятиліттями усталенні там державі інституції тріщать по швах, а так званий "deep state" фактично розколотий, перебуваючи у пошуку нового ідеалу. Відтак, можливо, ми спостерігаємо присмерк старої Америки, від якої відвернувся навіть Господь.

За матеріалами "Гуляй Поля"

Українцям насадили штучну систему координат

Ну, що знову здивовані результатом виборів? Як за таких голосувати можна? Чому такі люди дурні, чому з ними ніхто не працює?

   Та штука ж не в людях, а в системі координат. Якщо загнати сотню академіків на молочну ферму – це навряд підвищить її ефективність. І навпаки, якщо трудовий колектив шахти №3 загнати в науково-дослідний інститут, то це так само вплине на інноваційну діяльність як академіки на ферму.

   Система координат, у якій перебуває політична система України, називається ліберальна демократія. Обидві складові: й ліберальність, і демократія свідомо брешуть. І якби вони брехали виборцям, то це було б ще пів біди, але вони брешуть самим собі у головному компоненті – у своєму погляді на те, що є людина.

   З точки зору лібералізму людина є доброю істотою. Зверніться до класиків цього вчення на триста років вглиб, якщо не вірите. І добру людину треба звільнити від пригноблення її доброти з боку монархії, аристократів, церкви (на початках лібералізму) та патріархату, стереотипів, буллінґів із шеймінґами (на даному етапі лібералізму). Бо суто через пригноблення своєї доброти людина може чинити зло.

   З точки зору демократії людина є раціональною істотою. Так, саме на такому твердженні базується виборче право. Не вірите – зверніться до джерел, тільки не до античності – вона з сучасною демократією має тільки спільну назву, позаяк раціональність тут береться як те, що людина у своїх діях керується розумом, розуміє причинно-наслідкові зв’язки та робить вибір зваживши альтернативи.

   Тож вибори, на які всі нарікають, відбуваються у системі координат зі свідомою брехнею про те чим є людина, а це десь те саме, як назвати миш’як рахат-лукумом, ґрунтуючись на цьому твердженні почати його жерти, а потім дивуватися отруєнню організму. Щоб усе було добре тут або ліберальної демократії потрібно позбутися, або для участі в ній людина має довести свою доброту та раціональність. Але обидва варіанти – обмеження загального виборчого права та ієрархізація суспільства.

Автор – Олексій Бешуля