Правий шлях Мадярщини та закарпатське питання

   В 2002 р. група студентів Будапештського університету організувала в Мадярщині "Молодіжну Асоціацію Правого Крила" (угор. Jobboldali Ifjúsági Közösség – JOBBIK), яка в жовтні наступного року була зареєстрована як політична партія і до 2007 р. вже представляла собою серйозну політичну силу з власним воєнізованим молодіжним крилом "Мадярська гвардія" (угор. Magyar Gárda Mozgalom), на чолі якого став Габор Вона, нинішній очільник партії.

Партійна емблема партії Йоббік

   Незважаючи на заборону офіційної діяльності "Мадярської гвардії" в грудні 2008 р., на виборах в Європарламент вже за рік партія Jobbik отримала 14,77% голосів мадярських виборців (3 місця з 22 в Європарламенті), що, безумовно, є серйозним успіхом для партії з правою ідеологією. На виборах 2010 р. партія отримала 47 місць із 386. Програмними завданнями партії Jobbik є наступні:

 1) розвиток сільськогосподарського сектору, як найбільш занепалого за останні десятиліття;

 2) впровадження методів стимуляції зростання населення Угорщини (для прикладу, 25 % прибуткового податку з фізичних осіб, що сплачується будь-якою дорослою дитиною, додається до пенсії її батьків);

 3) підтримка та розвиток сімейних цінностей в суспільстві;

 4) реформування освіти (серед реформ обов`язкове впровадження уроків моральної та релігійної освіти в початкових та середніх школах);

 5) люстрація влади, захист національних символів (Святої Корони, Турула та прапора Арпада), демонтаж символів радянської епохи та встановлення меморіалів на честь Горті Міклоша, Пала Телекі та інших;

 6) підтримання закону та порядку (залучення ув`язнених до громадських робіт, переселення безхатченків до спеціального життя, заснування корпоративного поліцейського органу, що займається ромською злочинністю тощо);

 7) захист навколишнього середовища (посилення санкцій за забруднення навколишнього середовища, маркування продуктів, що містять ГМО тощо);

 8) політика щодо ЄС (ініціювання референдуму щодо спільної Європейської Конституції  та захист Європейських цінностей від впливу США, тобто від культурної та економічної глобалізації).

Нова Мадярська гвардія

   Незважаючи на те, що партія Jobbik була одним з ініціаторів створення Альянсу європейських національних рухів, вона вирізняється серед інших правих партій Європи сповідуванням принципів туранізму. В українській пресі та на сайтах новин тільки лінивий не писав про спроби Мадярщини в майбутньому переглянути Тріанонський мирний договір, в результаті якого Мадярщина втратила 2/3 своєї території. Спробуємо подивитись на це питанням очима правих мадярських партій.

   Вже після окупації Закарпаття гортистами у 1939 р. знаходимо матеріали, які розповідають про ставлення правих сил Мадярщини до питання Закарпаття (витяг з довіреної розмови регента Підкарпатської області Міклоша Козьми): «…Тут мали місце висловлювання з боку вкрай правих елементів про те, що у нас, нібито, нема права на захоплення Русинської області, оскільки вона не населена угорцями». Можна припустити, що ці висловлювання належали представникам вже сформованої на той час партії "Схрещені стріли" (угор. Nyilaskeresztes párt) Ференца Салаші. Цікавим, однак, малодослідженим фактом є зустріч в жовтні 1940 р. голови Українського національного об`єднання та однієї з ключових осіб Карпатської України Федора Ревая і декотрих представників закарпатської гілки ОУН(б) з Ференцем Салаші в будапештському ресторані "Гало". В рамках цієї зустрічі було підписано меморандум про співробітництво. Конкретні деталі меморандуму, на жаль, невідомі.

Мадярський вождь – Ференц Салаші

   Щодо думок членів партії Jobbik (яка, до речі, активно використовує символіку "Схрещених стріл") то вони є наступними: «Ми заявляємо лише про те, що не маємо права відмовитися від зарубіжних мадярів» (депутат парламенту Мадярщини Іштван Саваї). Його доповнює соратник Мартон Дьондеші: «Але, звичайно, мова не йде про організацію військових дій щодо повернення територій. Передусім, не можна забувати про закордонних угорців і потрібно думати про збереження їх культурних традицій, мови та звичаїв. Кордони одного дня можуть змінитися, і таке буває».

   В перспективі співпраці українських та мадярських правих рухів можна передбачити виникнення деяких гострих питань. По-перше, це символіка, яка українськими націоналістами трактується як імперська (турули на території Закарпаття та монумент на Верецькому перевалі). По-друге, власне та територія Закарпаття, яка компактно заселена мадярами (прикордонні "мадярські" села в Ужгородському, Виноградівському та Берегівському районах) і яка вже мадярськими націоналістами може розглядатися як мадярська. Крім того, можна передбачити, що Jobbik буде пропагувати підтримку мадярської культури, мови та звичаїв на території, яка відійшла до Мадярщини після Першого Віденського арбітражу 1938 р. (міста Ужгород, Мукачево, Берегово, Виноградово та прилеглі села).

Українські і мадярські націоналісти на Верецькому перевалі

   Спільними для націоналістичних рухів Мадярщини та України (конкретно Закарпаття) можуть бути законодавчі ініціативи щодо запобігання ромській злочинності та пропагування ролі відповідального батьківства серед ромів. Однак, українські праві заявили, що співпрацювати з мадярською партією  Jobbik, яка спонсорує русинських сепаратистів буде антиукраїнським кроком, що може в подальшому вплинути на розвиток сепаратиських настроїв не тільки в Закарпатті, а й в Криму, Донбасі і Буковині.

Автор – друг "Альґіз"

(cвітлини взяті з сайту jobbik.com)

Доба темряви над Карпатською Україною

Моя Карпатська Україно – найкраща квітко на землі,
Лежиш тепер уся в руїнах після погрому мадярні.

Василь Гренджа-Донський

   Появу автономної у 1938 р. Карпатської України вороже зустріли деякі країни, перш за все Мадярщина та Польща. Перша відверто прагнула анексувати ці землі. А от польський уряд був проти утворення в Закарпатті української державності в будь-якій формі. Він вбачав у цьому загрозу своєму пануванню в Західній Україні, населення котрої могло наслідувати приклад закарпатських братів. Тим часом Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні підтримали агресивні прагнення своїх мадярських союзників. 2 листопада 1938 р. було організовано так званий перший Віденський арбітраж про територіальні претензії Мадярщини до Чехословаччини, рішенням якого Мадярщині було передано 12% території та 97 населених пунктів Закарпаття.

Агітаційна листівка із зображенням карпатського січовика

  Міжнародне становище Карпатської України з кожним днем ускладнювалось. Мадярщина, територіальні претензії котрої були задоволені не повністю, безперервно здійснювала антиукраїнські дипломатичні демарші, направляла в Карпатську Україну провокаційні терористичні групи. Їй симпатизувала санаційна Польща, уряд якої неодноразово порушував перед Адольфом Гітлером питання про передачу, крім анексованої поляками Тєшинської області Чехословаччини, ще й північних районів Закарпаття. Польщу влаштовувало навіть повне підпорядкування його Мадярщині. Тодішній режим Польщі ніяк не міг змиритися з існуванням поряд з Галичиною осередку української суверенності й також засилав сюди свої диверсійні групи для саботажу та терористичних акцій.

   Мадяри 13—14 березня 1939 р. знову напали на територію Карпатської України. Але цього разу до банд терористів додалися регулярні війська. Мадярські війська вели загальний наступ у чотирьох напрямках: перший — Перечин—Великий Березний—Ужок, другий — Свалява—Воловець, третій: Іршава—Кушниця, четвертий — Севлюш—Королеве—Хуст—Солотвине—Ясіня. Опір нападникам чинили стрільці "Карпатської Січі", а також частини чеської армії, що намагались прорватися до Словаччини. Під вечір 18 березня 1838 р. агресори окупували основні райони Закарпаття, хоча бої в його гірській частині тривали аж до травня. В цілому Карпатська Україна оборонялася від агресорів довше, ніж Франція чи Польща після початку наступу на них агресорів. Не кажучи вже про Чехословаччину, яка взагалі не зробила жодного пострілу на свій захист.

Зустріч польських і мадярських військ на Верецькому перевалі

   Після виходу мадярів до польського кордону там їх радісно зустріли польські війська, які в разі потреби були готові допомогти окупантам. На північному кордоні Карпатської України весело лунало: «Венгер, поляк два братанки, як до шаблі, так до склянки». Срібна земля, як поетично називають Закарпаття, з благословення Адольфа Гітлера була розтоптана кривавим чоботом фашистського режиму Міклоша Горті. Йому допомагали Польща й Румунія.

   Закарпаття було поділено окупантами на три експозитури — Ужанську, Бережську й Мараморошську. Повсюдно запанувала мадярська адміністрація, мадярська мова. Незадоволених і борців з режимом відправляли в концтабори в село Крива на Хустщині, у селища Чинадієве, Тур’ї Ремети, Перечин, а також в Будапешт, Надьканіжі і Кіштарчі. В мукачівському палаці Ковнера і чинадієвському помісті Шенброна ув’язнених катували в спеціальних камерах допитів. Усі тюрми були переповнені. Через нестачу місць для ув’язнення і катувань виділялися будинки в Ужгороді, Мукачевому, Хусті, Сігеті, використовувалися приміщення шкіл Великого Бичкова та Перечина.

Мапа гортиської Мадярщини у 1938-1944 рр.

   За "неблагонадійними" мадярська поліція встановила суворий нагляд. Українці не мали права переступати межі свого міста чи села, вести телефонні розмови, виходити з дому після 10-ї години вечора і до 5-ї години ранку, повинні були регулярно реєструватись у поліцейських чи жандармських пунктах. Нестримним потоком у Закарпаття прибували сотні мадярських жандармів, створювалася широка мережа контррозвідувальнпх органів, вербувалась агентура серед різних верств населення. Спеціально створена комісія з перевірки благонадійності закарпатських українців звільнила з роботи близько двох тисяч службовців. Без її санкції ніхто не міг зайняти навіть найнижчої посади в державних установах. Уся влада була зосереджена в руках мадярських комісарів, яких Міклош Горті власноруч наставляв: почувай себе віце-королем, щоб противник відчув твій кулак.

   А тим часом, в Закарпатті різко впав життєвий рівень населення, більшість жила в злиднях. Зросли ціни, було запроваджено карткову систему розподілу продуктів і промислових товарів. Три дні на тиждень заборонялося продавати м’ясо. За невиконання обов’язкових поставок сільгосппродукції селян карали ув’язненням до трьох років. Широко застосовувалася примусова праця. Продовольство, сировину Закарпаття гортіська владп вивозила ешелонами. З перших днів окупації жителі Закарпаття чинили масовий опір окупантам, який став продовженням вітчизняної війни українства за незалежність.

Мадярські й польські військові на спільному кордоні

   Ненависному режиму Міклоша Горті не сплачували податків, відмовлялися постачати мадярській армії продовольство, коней, сіно тощо. Молодь саботувала заняття в створеній мадярами молодіжній організації "Левенте" (угор. Levente Egyesületek), хоча за це винних карали штрафом і двомісячним ув’язненням. В навчальних закладах Мукачевого, Ужгорода, Хуста створювали антифашистські підпільні групи та організації. Так, у квітні-жовтні 1939 р. члени підпільної молодіжної групи студентів і викладачів у Мукачевому М. Фегер, В. Русин, Г. Токар, В. Кампій, В. Решетар, П. Іванчо, Е. Шандор, Ф. Яцина, В. Овсак, М. Головко та інші писали на будівлях антифашистські лозунги, випустили кілька листівок.

   Активно діяли організації українського національного спрямування. Для керівництва цим рухом у Хусті в 1940 р. Д. Бандусяк, М. Орос та А. Цуга створили територіальний комітет. Підпільників краю було поділено на три райони, їх очолили А. Цуга з Малого Березного, Д. Бандусяк з Ясині, П. Погоріляк із Широкого. Територіальний комітет підтримували українські організації, що діяли в Братиславі, Кракові, Львові, надсилали йому інструкції, друковану продукцію, листівки. Організатори руху проводили пропаганду, збирали зброю, створювали партизанські загони, видавали друкований орган "Чин". У березні 1941 р. один із членів руху І. Романець установив синьо-жовте знамено на Хустському замку, зірвавши звідти мадярський прапор.

Символ мадярської молодіжній організації "Левенте"

   Під час окупації Закарпаття місцеві мешканці, особливо молодь, переходили на територію СРСР та Польщі. Це була своєрідна форма опору гортіській владі. Останні видали наказ стріляти в порушників кордону після першого попередження. Населенню прикордонної смуги заборонялося світити в будинках, розкладати вогнища. І все ж, незважаючи на репресії, 5,3 тис. закарпатців за 1939-1941 рр. (до нападу Німеччини на СРСР) перейшли кордон. Вони не бажали служити в мадярській армії, шукали кращого життя, хотіли вчитись. Усіх втікачів сталінсько-беріївське керівництво піддавало репресіям. За вироками особливих нарад і трійок органи НКВД відправляли перебіжчиків у виправно-трудові табори. Понад 20 радянських концтаборів стали останнім притулком нещасних, багато з них там і загинуло. Влітку 1942 р. розпочалося формування першого чехословацького батальйону в місті Бузулук. Восени цього ж року закарпатців, які мали чехословацьке громадянство, було амністовано. 3 різних радянських концтаборів туди прибуло 886 закарпатців. Багато з них взяло участь у боях на фронті проти гітлерівців та їхніх союзників.

   Отже, з прадавнього українського краю, сонячного Закарпаття, ще в березні 1939 р. почалась довга й запекла Вітчизняна війна українства проти окупантів-гортистів — на захист своїх земель, своєї свободи, свого існування. Слава полеглим героям за Україну! Навіки слава!

Автор – Володимир Шевчеко

(cвітлини взяті з сайту zakarpattya.net.ua)

Крути під Хустом

   Історія відвела Карпатській Україні небагато часу. Вже 15 березня 1939 р. за санкцією Адольфа Гітлера війська гортиської Мадярщини розпочали її окупацію. На захист краю стала Національна оборона Карпатської України, яку очолив полковник армії УНР Сергій Єфремов. Її основою були відділи військової організації "Карпатська Січ", нашвидкуруч мобілізоване чоловіче населення, придатне для військової служби, українці – офіцери чехословацької армії. Попри поспіх в організації та комплектуванні збройних сил, брак ма­те­рі­ально-технічної бази й озброєння, а також слабкий рівень військової підготовки січовиків, відділи Національної оборони Карпатської України протягом 14–18 березня 1939 р. чинили запеклий опір мадярським військам. Кульмінацією оборони Карпатської України в ході мадярської військової кампанії став бій на Красному полі на шляху просування мадярських військ до Хуста – столиці незалежної української держави.

Агітаційний плакат "Карптської Січі"

   В той час як у Хусті відбувалося історичне засідання Сойму (15 березня 1939-го з 16-ї години), на якому було оголошено незалежність Карпатської України, січовики разом із місцевими добровольцями та українськими старшинами чехословацької армії організували оборону підступів до Хусту. 15 ­березня 1939 р. під ке­рів­ництвом поручика Івана Чучки та професора вчительської семінарії Якова Голоти січовики тримали оборону Севлюша (нині Виноградів) на шляху до Хуста. До 14-ї години оборонці відбили кілька наступів мадярських військ, а згодом під натиском противника, сили якого значно переважали і який використовував для наступу танки, бронетехніку, літаки, гармати та важкі кулемети, були змушені відступити до Великої Копані.

   Героїчна оборона Севлюша забезпечила проведення історичної сесії Сойму. Проте жодна країна світу не визнала Карпатської України. Внаслідок наближення угорських військ до столиці вранці 16 березня 1939 р. почалася евакуація уряду та державних установ із Хуста. Тим часом обороною Великої Копані керував районний командант "Карпатської Січі" Іван Ковач. Він озброїв прибулі із Севлюша відділи семінаристів, січовиків та пластунів (разом близько 200 осіб) і відправив до Королева. Ці сили тримали лінію оборони вздовж залізничного шляху та річки Тиси цілу ніч з 15 на 16 березня 1939 р. і тільки о 10-й годині ранку відступили з боями до Великої Копані, втративши 43 осіб. Під час відступу біля залізничного мосту на Тисі в оточення потрапила розвідувальна група семінаристів під керівництвом Миколи Козичара, яку відразу ж розстріли мадяри.

Меморіальний парк "Красне поле" у селі Рокосово

   На допомогу командування Національної оборони відправило одну сотню січовиків. На відрізку шляху, що сполучав Хуст із Великою Копанею, було організовано лінію оборони, яка тягнулася вздовж залізничного шляху Рокосово – Веряця – Велика Копаня та вздовж Тиси на 3–4 км і складалася з двох сотень вояків, озброєних легкими кулеметами, гвинтівками, ручними гранатами та пістолетами. Проти них виступала регулярна угорська армія з танками, бронемашинами, літаками, мінометами, гарматами та важкими кулеметами. Саме тут з 10-ї до 14-ї години 16 березня 1939 року відбулася найбільша битва у воєнній кампанії із захоплення гортиською Мадярщиною незалежної Карпатської України – битва на Красному полі.

   Після короткого півгодинного бою січовики під сильним артилерійським обстрілом були змушені відступити до залізничної станції на околиці Великої Копані й звідти вести кулеметний вогонь по ворожих позиціях. О 12-й годині оборонці разом із прибулою з Хуста сотнею перейшли в контратаку, намагаючись відновити контроль над Великою Копанею. Однак за деякий час вони були змушені відступити через сильний артилерійський вогонь з угорського боку, зазнавши при цьому великих втрат. О 14-й годині наступ угорських військ посилився, що змусило січовиків із боями відступати до Хуста. Відступ січовиків до столиці прикривав відділ із 20 осіб під командуванням Олександра Блестів-Гайдамаки та Миколи Єрфана, а також чота Івана Бутковського при в’їзді до Хуста. Завдяки цьому захисники змогли перейти майже без втрат залізничний міст і влилися до головної колони січовиків, яка відступала з Хуста в напрямку Великого Бичкова, сподіваючись організувати там другу лінію оборони проти угорської армії.

Мапа мадярсько-польської окупації Карпатської України

   Повідомлення про бій на Красному полі викликало неабиякий резонанс. Мадярщина в очах демократичних країн постала агресором проти молодої української держави. За мадярськими даними, у боях на Красному полі загинуло 230 січовиків, українських вояків чехословацької армії та добровольців, переважно семінаристів і пластунів. Крім того, мадяри захопили в полон 450 січовиків, поміж яких було багато вихідців із Галичини. Втрати угорців становили 160 загиблих і близько 400 поранених. Як писав про бій на Красному полі член Генерального штабу Національної оборони Карпатської України підполковник армії УНР Василь Филонович: «Тут повстали нові Карпатські Крути».

   О 15-й годині 16 березня 1939 р. машиною в напрямку Великого Бичкова з Хуста виїхав командант Національної оборони Сергій Єфремов. О 16-й до Хуста увійшли перші підрозділи мадярської армії. Січовики, які не встигли відступити з головними силами, організували опір у місті. 18 березня 1939 р. мадярська армія остаточно завершила окупацію території Карпатської України, дійшовши до карпатських перевалів. Бої карпатських січовиків з мадярськими військами в березні 1939 р. стали першим у Європі збройним виступом проти агресивних планів Третього Рейху та його союзниці – гортиської Мадярщини.

Автор – Олександр Пагіря

(cвітлини взяті з сайту territoryterror.org.ua)

Наддніпрянський погляд на розстріляне Закарпаття

   Протягом свого недовгого, навіть, закороткого, правління прем’єр-міністр та Президент вільної Карпатської України Авґустин Волошин нещадно боровся з усіма антиукраїнськими проявами, і це правильно. Навіщо молодій українській державі різні сепаратистські та імперіалістичні рухи, як і руйнуйть всю суть її незалежності? Звичайно, що не для чого! Молода українська держава в долині річок Тиса, Ріка, Латориця і Уж мала самостійно, силами своєї нації стати на ноги. Однак цьому завадили сусіди-загарбники: Мадярщина, Польща, і навіть, Румунія.

Символіка автономних націоналістів Закарпаття

   Сімдесят три роки тому, провівши блискавичне військове вторгнення на територію Карпатської України, гортиська Мадярщина, яка перебувала в альянсі з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, окупувала молоду незалежну українську державу зі столицею в Хусті. Відтак, саме тоді, для українського народу і почалася Друга світова війна. Хоча, загально відомо, що Друга світова війна вибухнула у вересні 1939 р., коли німецькі війська розпочали військові дії у Польщі. Але ще за півроку до того в Карпатах стався міждержавний воєнний конфлікт, який позначив початок того великого європейського, а згодом і світового геополітичного переділу.

   Так, 15 березня 1939 р. на мапі Європи з’явилася нова незалежна держава — Карпатська Україна. Вже через три дні цю крихітну країну окупували війська сусідньої Мадярщини. Її оборонці полягли у боях на Красному полі біля Хуста, частину карпатських січовиків розстріляли на Верецькому перевалі на кордоні з Польщею. Рештки збройних сил Карпатської України вели партизанські дії в горах ще два місяці, навіть після того, як подалися в еміграцію усі урядовці на чолі з президентом країни, батьком  карпатоукраїнського народу Авґустином Волошином.

Маніфестація в Хусті за день до проголошення незалежної Карпатської України

   Карпатська Україна постала із автономної Підкарпатської Русі, яку проголосили в жовтні 1938 р. закарпатські українці, у складі занепадаючої Чесько-Словацької республіки. На початку вона займала територію майже цілого теперішнього Закарпаття. Але вже через місяць, після першого Віденського арбітражу, найбільш промислово розвинені райони Підкарпатської Русі включно з Ужгородом, Береговом та Мукачевим були передані Мадярщині. Столичне життя закарпатських українців змістилося в Хуст. А перед урядом Карпатської України постали важкі завдання у сфері внутрішньої та зовнішньої політики, а головне – в господарстві.

   Зростання цін, безробіття, реальна загроза голоду - такими були економічні реалії того часу. Уряд, який очолював богослов та журналіст Авґустин Волошин, вдавався до разових допомогових акцій найбіднішому населенню і скасування окремих податків, налагоджував зовнішньоекономічні стосунки з іншими державами: до Карпатської України почалися поставки кукурудзи з Румунії, а з Німеччини та Словаччини постачали зерно в обмін на тверду закарпатську "валюту" – сіль та ліс. В січні 1939 р. розпочалися переговори з урядами Німеччини та деяких інших країн про можливість для закарпатців виїжджати на заробітки за кордон. Більшість важливих господарських питань, як-от земельна та пенсійна реформи, програма електрифікації, на жаль, залишилися тільки планами на папері.

Вояки "Карпатської Січі" перед боєм на Красному полі

   Значних успіхів Авґустину Волошину вдалося досягти у внутрішній політиці, яку він проводив у руслі повної українізації. Причому йшлося не про елементарне запровадження в урядових установах та навчальних закладах української мови. Авґустин Волошин нещадно і майже по-диктаторськи боровся з усіма антиукраїнськими проявами в суспільстві, особливо з мадяронством і москвофільством. Для реалізації цієї мети в Карпатській Україні було створено чітку вертикаль виконавчої влади: окружні начальники отримали повноваження розпускати сільські громадські заступництва на чолі із старостами повсюди, де буде потреба, призначаючи на їх місця урядових комісарів та дорадчі комісії. З огляду на загрозу громадській безпеці уряд Авґустина Волошина розпустив усі політичні партії, дозволивши існування єдиної – Українського Національного об’єднання (УНО). За список УНО, який особисто очолював Авґустин Волошин, на виборах до Сойму Карпатської України проголосувало 92,4% виборців.

   Українська автономія з кінця жовтня 1938 р. отримала право на власну поліцію та службу безпеки. Але, прагнучи більшої самостійності, ще до проголошення незалежності уряд Карпатської України розпочав створення місцевих збройних сил. На початку листопада 1938 р. для підтримання порядку та охорони кордонів була утворена організація народної оборони – "Карпатська Січ". Однак було зрозуміло, що з таким скромним за європейськими мірками військом оборонити навіть крихітну країну неможливо. Щоб заручитися підтримкою сильного союзника,  у своїй зовнішній політиці Карпатська Україна орієнтувалася на найпотужнішу в той час у Європі державу — нацистську Німеччину. Загравання рейхсканцелярії Адольфа Гітлера з українським урядом сприймалося в дипломатичних колах і серед громадськості європейських держав як очевидний намір Німеччини гарантувати незалежність Карпатської України, а згодом об’єднати навколо неї усі українські землі.

Мадярські окупаційні війська в Хусті

   Вночі 14 березня 1939 р. стала очевидною загроза територіальній цілісності української держави в Карпатах. На кордонах з Карпатською Україною зібралося 40-тисячне військо мадярських гонведів. Наступної доби почався угорський наступ з Мукачевого на Чинадієве і Сваляву. Польща теж підтягнула три додаткових дивізії на Карпато-Український фронт, долучившись до розправи над українською державою. Сойм Карпатської України спішно зібрався на сесію, проголосив повну незалежність, обрав президентом держави Авґустина Волошина, прийняв ряд конституційних законів. Тим часом карпатські січовики зі зброєю в руках стримували наступ ворога.

   З надією на приязні стосунки з Німеччиною Авґустин Волошин вдарив телеграму в Берлін, особисто Адольфу Гітлеру: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем’єр-міністр доктор Волошин. Хуст». Але вранці німецький консул у Хусті порадив українцям не чинити опір мадярському вторгненню, бо німецький уряд у даній ситуації не може, на жаль, взяти Карпатську Україну під протекторат. До поради німців захисники Карпатської України не прислухалися. Почалися криваві бої. На Красному полі поблизу Хуста боронити державу стали січовики під проводом Михайла Колодзінського та півтори тисячі студентів та семінаристів, які на добу затримали наступ агресора.

Мадярські солдати розстрілюють українського січовика

   На Верецькому перевалі розігралася трагедія, яку тепер називають "українська Катинь". Беззбройних українських юнаків поляки просто розстрілювали, як озброєних, так і беззбройних. Зробили це на мадярському боці, виправдовуючи себе тим, що січовики були порушниками міждержавного кордону. На Верецькому перевалі мадяри і поляки скарали на смерть шість сотень українців. Вороги української нації, особливо мадяри та поляки, так ненавиділи українців, що знущалися не тільки над живими, а й над мертвими січовиками. Вони всупереч міжнародним угодам щодо поведінки з військовополоненими, вбивали їх, знищували і насміхалися над трупами січовиків. Коли мадяри підтиснули сюди на перевал частини січовиків з окупованої Карпатської України, вони не просто вбивали полонених. Вони знущалися над ними, над мертвими тілами – розпорювали животи і витягали кишківники, обкручували їх навколо смерек, демонструючи у такий спосіб всю свою ненависть і зневагу до всього українського.

   Тепер на місці символічної могили карпатських січовиків стоїть мадярський монумент на честь так званого "віднайдення мадярами батьківщини" або ж 1100-літнього переходу мадярів через Карпатські гори. Але пам’ять про січовиків живе! Кожного літа молоді націоналісти збираються археологічним табором на Верецькому перевалі, аби знайти залишки тіл героїв Карпатської України. Відшукати місце поховання вояків "Карпатської Січі" стало можливо завдяки свідченням очевидців. У результаті кожного літа молоді націоналісти що раз розкривають черговий злочин проти українського народу. Січовики були розстріляні без суду й слідства, поранених добивали пострілами в голову, трупи скидані у яму хаотично, в більшості випадків обличчям до низу, деякі черепи проломлені.

Перепоховання віднайдених тіл закатованих січовиків

   Однак, попри всі негаразди, що спідкали українську націю, пам'ять про героїв вільної Карпатьської України буде жити в серцях українців! Слава карпатським січовикам, які загинули за свою свободу, за вільну Україну від Попраду аж по Кавказ!

   Слава нації! – Смерть ворогам!

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту territoryterror.org.ua)

Забута сповідь чотаря Романа Драґоша

   Чота вчорашніх гімназистів онде покошена – хто де укляк від кулі – на Красному Полі, а тяжко поранений її провідник насилу стогне в калабані. Перед його побляклими очима розпластав крила грубезний чорний коршак: пожадливо гребе під себе воскові фігури, цицяє дрібок запеченої крові. Хижак нищівно рве на трупах шкіру, чіпкими пазурами та гачкуватим дзьобом. Тяжко поранений чотар і на собі чує той глум, але несамовитий біль геть притис його до землі, не дає звестися. І все-таки, мало-помалу, підупалого вояка настигли в муках сили, якось зміг ворухнути рукою, а відтак уже намацав у баюрі гострий уламок, що було моці шпурнув, і влучив кані прямісінько в роззявленого рота.

Пам'ятний хрест захисникам Карпатської України на Красному полі

   Шуліка ошелешено висолопив язика, проковтнув осколок, звалився на перегамужений мовби сукровицею сніг, накрив собою криваве побоїще. Лиш-но сконав яструб, як молодий провідник позбувся немочі, вибрався з-під пернатої мерші. Над Красним Полем ніч. Падає сніг, розкисла березнева слякоть устеляє собою довколишні гори, ближнє містечко, руїни замку. Чотар Роман Драґош гірко посміхнувся до Хуста – вчорашньої столиці вільної Карпатської України. Вчора там була проголошена нова країна, Сойм обрав президента та уряд. Вчора, вигнавши перед тим чеську залогу з містечка, загони слабо навчених вояків, переважно учні гімназій, вийшли захищати власне сумління, власну державу. То було вчора. Того вже не вернеш.

   Звідкись зринає відлуння кулеметних черг, долинають одинокі постріли. Роман Драґош полегшено зітхнув, розрадив себе: «Карпатські січовики просто так не вмирають!». Він розшукав у тому липкому місиві свого старенького кріса, витер його об полу шинелі, поцілував студену крицю: «Ми ще повоюємо з тобою...». Лічить набої в ладівниці: «Один... два... три...». Тре потилицю: «Мало... Добре озброєних мадярів насунуло тьма...». Нахиляється над тілами вбитих побратимів, аби запастися набоями з їхніх обладунків, і не йме віри: майже кожен другий січовик без голови. Сталося так, що мадяри повідрубували та пометали голови молодих січовиків у бурхливу Тису. Роман Драґош несамовитий: «Мерзота!».

Чотарі "Карпатської Січі" перед боєм

   Але перекипів, руками обхопив голову: «Такого ніхто не чекав. Ми знали, що загинемо, але нащо так збиткуватися.». Легінь плаче. Здригаються плечі, тремтить усім тілом змужнілий дітвак. Роман Драґош тепер зостався один, мов стовп при дорозі. Перед учорашнім боєм відвідав отцюжину, побував дома, в присілку. Його няньо – заможний ґазда – Богом просив сина лишитися, сісти на гузицю, не рипатися: «Най собі батько Волошин змагається з мадярами, а ти, Романе, не лізь в оті січовики. Однак програєте Горті, бо той мадяр, як і Гітлер, фашист. Куди нам, вошливим карпаторосам...».

   Перебив його син:

– Нянью, я не вошливий карпаторос, а українець, і саме такі, як батько Волошин, пролупили нам очі на світ.

   Старий батько Драґош гримнув п'ястю по столу:

– Он воно як. Я, виходить, вошливий карпаторос, ай навіть русин, а ти – чистотний українець. Геть, кополе, з моєї хижі. Най тебе годує і вбирає ваш, смолошів, батько Волошин, а я аби не видів тебе більше ніколи. Вон! – показав перстом на двері.

   Син принишкло підійшов до зажуреної матері, що не сміла втручатися до чоловічої розмови, пригорнув її до себе:

   – Мушу йти матко, – раз і щез у сінях.

Меморіальний парк "Красне поле" у селі Рокосово

   А зараз онде стовбичить на Красному Полі один, самісінький, зализує, мов загнаний вовчук, свіжі рани. «Головне, я живий!», – поправив пас ґвинтівки на плечі. Вийшов на биту дорогу, постояв, обдивився довкола. Край загарбаний, няньо вигнав його з рідного дому, сусідки-держави розстрілюють кожного на кордоні, хто рятується від мадярської кулі. Увесь світ йому на заваді – хоч іншого шукай. Роман Драґош мне зубами губу, кусає до крові: «Туди ще рано. Весна на носі.». Ноги несамохіть ведуть у гори. Чавкає сльота під ногами, падає гнітючий сніг, вогке тяжке повітря гне до землі. Набряклі чоботи, мокрі онучі труть п'яти, натирають кісточки. Ледве дістався рівної стежки, що прокопана впоперек схилу, віддихався.

   У світанковій імлі розвиднюються верховини, звори, дерева, кущі, засніжені пішники. Заломиста копанка що далі гнучко звивається, петляє бескидами, тікає в нетрі, гейби замітає сліди від погоні. Чотар хляне. І голод дав знати про себе: з учорашнього рана не мав ні ріски в роті. В кишенях і наплічнику гуляє вітер. Їстівних припасів катма. Доведеться вполювати якусь звірину, аби приколисати голод. Вибравши зручну засідку, про всяк випадок багнет одділив від кріса. Не встиг добре вмоститися, як на витоптаній смужці вздовж берега пристали олениця та її плямисте дитя. Зброя напохваті. Роман Драґош цілиться то туди, то туди, ніяк не зважиться натиснути курок. Шкода обидвох. Розпачливо лунає постріл, гаряча куля зашкварчала в сльотавій кваші.

Меморіальна дошка на Красному полі

   Цвенькнула гільза. Сполохана звірина дала чосу. Клубочок диму розвіявся над дулом. Він опустив ґвинтівку, задоволено потер змерзлі долоні: «Мастак...». І сніг перестав іти. Завмерло в лісі. Тільки дужче калатає серце. Під грудьми присмоктався грубезний червак, висотує останні сили. Чотар Роман Драґош зараз скидається на такого собі невдаху, зачуханого волоцюгу. От-от ґиґне, і ніхто не знатиме де. В очах розпливаються яскраві кола, кудись зникають. «Лем я зоставсь... Лем я один...» – стугонять напружені скроні.

Автор – Ярослав Орос

(cвітлини взяті з сайту zakarpattya.net.ua)

Карпатська Січ – історія української армії самостійного Закарпаття

   В листопаді 1938 р. утворилась Організація Народної Оборони – "Карпатська Січ" (ОНОКС), хоча перші січові загони ще на початку 1930-х рр. почав формувати Дмитро Климпуш з Ясіня. Вони були звичайними протипожежними і культурно-просвітніми товариствами, як і в сусідній Галичині. Не було і потреби створювати паралельні чехословацькій армії українські збройні сили, адже вона справедливо вважалася однією із наймодерніших і найбоєздатніших у Європі. Наприкінці 1930-х рр. різко загострилася міжнародна ситуація. Напади мадярських і польських терористів, антиукраїнська діяльність промадярської "п’ятої колони", бажання допомогти чехословацьким військам захищати територію краю, змусило уряд Авґустина Волошина прискорити процес створення місцевих збройних сил.

Агітаційна листівка із зображенням карпатського січовика

   І вже 9 листопада 1938 р. в Хусті відбулися установчі збори ОНОКС, на яких було прийнято Статут організації. Керівництво січовими відділами здійснювала Головна Команда, що перебувала в Хусті. Комендантом Карпатської Січі було обрано Дмитра Климпуша. Військовий штаб спочатку очолював полковник Микола Аркас, потім полковник Гнат Стефанів. Поет і науковець ОлегКандиба-Ольжич, який в ОУН займав посаду культурного референта, став координатором ідеологічної і політичної роботи в Карпатській Україні. До штабу Карпатської Січі також увійшли майбутній командарм УПА Роман Шухевич (псевдо Щука), Зенон Коссак-Тарнавський, Михайло Колодзінський.

   Сучасними дослідниками наводяться різні дані про кількісний склад "Карпатської Січі". Тільки у Волівському окрузі нараховувалося близько однієї тисячі січовиків. Станом на 30 листопада 1938 р. крім команди "Карпатської Січі" у Воловому, аналогічні підрозділи були засновані в Іршаві, Великому Березному, Перечині, Рахові, Середньому, Тячеві і Хусті. До команд "Карпатської Січі" масово вливалася молодь, однак лише одиниці взяли участь у боях з угорським військом. Кількість вишколених січовиків, або так званих дійсних членів "Карпатської Січі", не перевищувала двох тисяч.

Загін ОНОКС з Дмитром Климпушом

   Найбільш боєздатні військові частини "Карпатської Січі" знаходилися в Хусті. Складна ситуація була з озброєнням, а сама розбудова "Карпатської Січі" вимагала значних коштів. Авґустин Волошин звернувся до громадян краю та української діаспори. Очікувана допомога незабаром почала надходити. 19 лютого 1939 р. українська діаспора Канади вислала $ 5200 на руки прем’єра Авґустина Волошина для розбудови "Карпатської Січі". Надходили пожертви від окремих політичних діячів краю, а також пересічних громадян.

   В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. в Карпатській Україні відбулися події, які мали значний вплив на подальшу долю краю. Йдеться про військові сутички між карпатськими січовиками і чехословацьким військом, які збіглися із вторгненням гортистської мадярської армії. Ці події вилилися в безглузде кровопролиття, яке зробило неможливим військове співробітництво. Уряд Мадярщини ніколи не покидав думки про розширення своєї території за рахунок Закарпаття. В березні 1939 р. ці настрої стали особливо відчутними. Мадярщина концентрує свої збройні сили на кордоні з Карпатською Україною. Відповідали за територіальну цілісність Карпатської України чехословацькі війська, однак напередодні агресії вони були деморалізовані.

Мапа незалежної Карпатської України

   «Тоді, коли вісім мільйонів чехів віддали себе під панування німецької держави без найменшого спротиву, в той час тисячі українців збройно виступили проти мадярської кількатисячної армії», — писав кореспондент галицького журналу "Жіноча воля". Про битву на Красному полі повідомляв львівський часопис "Нова зоря": «Під Хустом відбулася велика битва, в якій з обох сторін полягло багато соток вояків. Мимо всієї симпатії до мадярів не можемо не підкреслити, що український народ хоробро боровся». Мадяри визнали, що під час березневих операцій на Карпатській Україні мадярська армія мала 72 убитих, 163 ранених, 4 пропавших без вісти і 2 полонених. Сучасні дослідники мають можливість назвати більш точні дані про втрати обох сторін. На центральному напрямі бої січовиків з мадярськими військами відбулися в Чинадієві, на околиці міст Сваляви та Іршави. А 17 березня мадярські військові частини втратили 37 чоловік убитими і 134 пораненими. Січовики втратили близько 200 убитими і понад 400 пораненими; в полон було взято близько 300 чоловік. В боях на Красному Полі загинуло близько 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців. Втрати мадярів: убитими близько 160 чоловік і близько 400 чоловік одержали поранення. В боях по лінії фронту від Королева до Хуста мадяри взяли в полон багато чехів і 450 січовиків, серед яких було чимало галичан.

   18 березня 1939 р. останні захисники Карпатської України припинили опір, однак окремі відділи "Карпатської Січі" продовжували боротьбу в партизанських загонах. Генеральний штаб мадярської армії в березні 1939 р. прийняв рішення провести ряд бойових операцій по очищенню Карпатської України від "чужих елементів", а про їх очищення доповідати кожні десять днів. "Чужі елементи", до яких відносили і галичан, виводили до мадярсько-польського кордону, і там передавали на розправу полякам. Гортисти збільшували кількість військ і жандармського корпусу в окремих округах.

Прем'єр-міністр та Президент Карпатської України — Авґустин Волошин

   Діяльність партизанських загонів була відповіддю на масові репресії і колонізаторську політику "визволителів русинів". Перша військова адміністрація Закарпаття була сформована, фактично, ще напередодні окупації. Її очолив Борис Новакович, а членами були призначені тринадцять вищих офіцерів мадярської армії. Закарпаття мадяри одержали тільки за допомоги німців. Без них це зробити було б важко. Уряд Німеччини ще на початку 1939 р. заявляв, що для неї Мадярщина необхідна як міцний і дружній сусід. Берлін вимагав, щоб після окупації Карпатської України Мадярщиною було взято до уваги німецькі транспортні потреби та економічні інтереси імперії. Вже за перші два місяці окупації на роботи в Мадярщину відправлено 59377 чоловік, а в Німеччину — 686 осіб.

   Завоювати Закарпаття за допомоги німців було легко, але важко буде його утримати, тому що мадяри не вміли і не вміють поводитися з іншими народами гідно і нарівні. Жертвами репресій гортистів ставали різні категорії місцевого населення, однак найбільш жорстоко окупанти поводилися з членами "Карпатської Січі". 17 березня 1939 р. потрапив у полон і був розстріляний гонведами керівник іршавських січовиків Василь Галас. Така ж доля спіткала команданта Волівської Січі Степана Фігуру, якого розстріляли 18 березня. Ватажок Хустських січовиків Олександр Блестів-Гайдамака, перебуваючи в хустській в’язниці, не мав олівця, тому шпилькою проколов палець і кров’ю написав записку: «Я, Олександр Блестів, 22-річний з Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну».

Штаб "Карпатської Січі" в Хусті

   Вже перебуваючи в еміграції, Авґустин Волошин писав: «Кривава окупація, безжалісні переслідування українського народу, безтактна поведінка представників мадярської влади по відношенню до корінного населення, відсутність в мадярських урядників всякого соціального чуття, а також економічна відсталість Мадярщини стали результатом того, що з часу свавільного захоплення Карпатська Україна перетворилась у вогнище наруги». Навівши конкретні факти про різке падіння матеріального і духовного добробуту закарпатців, Авґустин Волошин підсумував: «Мадярський королівський уряд розглядає Карпатську Україну з перспективи 1914 року. Ось чому в країні не видно ніяких ознак на покращення умов життя».
   Репресії гортистів стосовно карпатських січовиків були прикладом грубого порушення міжнародних угод відносно трактування військових полонених. Після підписання Степаном Клочураком наказу про призначення 15 березня 1939 р. полковника Сергія Єфремова командуючим "Карпатською Січчю", уряд Карпатської України перетворив напіввійськову організацію у збройні сили краю. Виходячи з цього, "Карпатська Січ" знаходилася під охороною постанов Женевської конвенції відносно ведення війни, захисту полонених тощо. Але для агресора цей факт не мав ніякого значення.

Автор – Микола Вегеш

(cвітлини взяті з сайту dazo.gov.ua)