Чота вчорашніх гімназистів онде покошена – хто де укляк від кулі – на Красному Полі, а тяжко поранений її провідник насилу стогне в калабані. Перед його побляклими очима розпластав крила грубезний чорний коршак: пожадливо гребе під себе воскові фігури, цицяє дрібок запеченої крові. Хижак нищівно рве на трупах шкіру, чіпкими пазурами та гачкуватим дзьобом. Тяжко поранений чотар і на собі чує той глум, але несамовитий біль геть притис його до землі, не дає звестися. І все-таки, мало-помалу, підупалого вояка настигли в муках сили, якось зміг ворухнути рукою, а відтак уже намацав у баюрі гострий уламок, що було моці шпурнув, і влучив кані прямісінько в роззявленого рота.
Пам'ятний хрест захисникам Карпатської України на Красному полі
Шуліка ошелешено висолопив язика, проковтнув осколок, звалився на перегамужений мовби сукровицею сніг, накрив собою криваве побоїще. Лиш-но сконав яструб, як молодий провідник позбувся немочі, вибрався з-під пернатої мерші. Над Красним Полем ніч. Падає сніг, розкисла березнева слякоть устеляє собою довколишні гори, ближнє містечко, руїни замку. Чотар Роман Драґош гірко посміхнувся до Хуста – вчорашньої столиці вільної Карпатської України. Вчора там була проголошена нова країна, Сойм обрав президента та уряд. Вчора, вигнавши перед тим чеську залогу з містечка, загони слабо навчених вояків, переважно учні гімназій, вийшли захищати власне сумління, власну державу. То було вчора. Того вже не вернеш.
Звідкись зринає відлуння кулеметних черг, долинають одинокі постріли. Роман Драґош полегшено зітхнув, розрадив себе: «Карпатські січовики просто так не вмирають!». Він розшукав у тому липкому місиві свого старенького кріса, витер його об полу шинелі, поцілував студену крицю: «Ми ще повоюємо з тобою...». Лічить набої в ладівниці: «Один... два... три...». Тре потилицю: «Мало... Добре озброєних мадярів насунуло тьма...». Нахиляється над тілами вбитих побратимів, аби запастися набоями з їхніх обладунків, і не йме віри: майже кожен другий січовик без голови. Сталося так, що мадяри повідрубували та пометали голови молодих січовиків у бурхливу Тису. Роман Драґош несамовитий: «Мерзота!».
Чотарі "Карпатської Січі" перед боєм
Але перекипів, руками обхопив голову: «Такого ніхто не чекав. Ми знали, що загинемо, але нащо так збиткуватися.». Легінь плаче. Здригаються плечі, тремтить усім тілом змужнілий дітвак. Роман Драґош тепер зостався один, мов стовп при дорозі. Перед учорашнім боєм відвідав отцюжину, побував дома, в присілку. Його няньо – заможний ґазда – Богом просив сина лишитися, сісти на гузицю, не рипатися: «Най собі батько Волошин змагається з мадярами, а ти, Романе, не лізь в оті січовики. Однак програєте Горті, бо той мадяр, як і Гітлер, фашист. Куди нам, вошливим карпаторосам...».
Перебив його син:
– Нянью, я не вошливий карпаторос, а українець, і саме такі, як батько Волошин, пролупили нам очі на світ.
Старий батько Драґош гримнув п'ястю по столу:
– Он воно як. Я, виходить, вошливий карпаторос, ай навіть русин, а ти – чистотний українець. Геть, кополе, з моєї хижі. Най тебе годує і вбирає ваш, смолошів, батько Волошин, а я аби не видів тебе більше ніколи. Вон! – показав перстом на двері.
Син принишкло підійшов до зажуреної матері, що не сміла втручатися до чоловічої розмови, пригорнув її до себе:
– Мушу йти матко, – раз і щез у сінях.
Меморіальний парк "Красне поле" у селі Рокосово
А зараз онде стовбичить на Красному Полі один, самісінький, зализує, мов загнаний вовчук, свіжі рани. «Головне, я живий!», – поправив пас ґвинтівки на плечі. Вийшов на биту дорогу, постояв, обдивився довкола. Край загарбаний, няньо вигнав його з рідного дому, сусідки-держави розстрілюють кожного на кордоні, хто рятується від мадярської кулі. Увесь світ йому на заваді – хоч іншого шукай. Роман Драґош мне зубами губу, кусає до крові: «Туди ще рано. Весна на носі.». Ноги несамохіть ведуть у гори. Чавкає сльота під ногами, падає гнітючий сніг, вогке тяжке повітря гне до землі. Набряклі чоботи, мокрі онучі труть п'яти, натирають кісточки. Ледве дістався рівної стежки, що прокопана впоперек схилу, віддихався.
У світанковій імлі розвиднюються верховини, звори, дерева, кущі, засніжені пішники. Заломиста копанка що далі гнучко звивається, петляє бескидами, тікає в нетрі, гейби замітає сліди від погоні. Чотар хляне. І голод дав знати про себе: з учорашнього рана не мав ні ріски в роті. В кишенях і наплічнику гуляє вітер. Їстівних припасів катма. Доведеться вполювати якусь звірину, аби приколисати голод. Вибравши зручну засідку, про всяк випадок багнет одділив від кріса. Не встиг добре вмоститися, як на витоптаній смужці вздовж берега пристали олениця та її плямисте дитя. Зброя напохваті. Роман Драґош цілиться то туди, то туди, ніяк не зважиться натиснути курок. Шкода обидвох. Розпачливо лунає постріл, гаряча куля зашкварчала в сльотавій кваші.
Меморіальна дошка на Красному полі
Цвенькнула гільза. Сполохана звірина дала чосу. Клубочок диму розвіявся над дулом. Він опустив ґвинтівку, задоволено потер змерзлі долоні: «Мастак...». І сніг перестав іти. Завмерло в лісі. Тільки дужче калатає серце. Під грудьми присмоктався грубезний червак, висотує останні сили. Чотар Роман Драґош зараз скидається на такого собі невдаху, зачуханого волоцюгу. От-от ґиґне, і ніхто не знатиме де. В очах розпливаються яскраві кола, кудись зникають. «Лем я зоставсь... Лем я один...» – стугонять напружені скроні.
Автор – Ярослав Орос
(cвітлини взяті з сайту zakarpattya.net.ua)
Немає коментарів:
Дописати коментар