Сьогодні, у день Святої Тріїці, вашій увазі, шановні читачі, пропонується цікаві роздуми лідера та голови Центрального Проводу ВО "Тризуб" імені Степана Бандери полковника Дмитра Яроша, яка взята з праці революціонера, борця за УССД, головного тризубівця – "Українська Революція: XXI століття" (Розділ ІІ. Імперія Має Бути Знищена). Приємного прочитання!
Символіка ВО "Тризуб" імені Степана Бандери
Українцям за багатотисячолітню історію своєї нації доволі часто доводилося протистояти численним ворогам і вести одночасно боротьбу на декілька фронтів. Не є винятком і сьогодення. Східний, і один з головних, антиукраїнський фронт – це Московська імперія, вона ж Росія, вона ж РФ. Московія не може повноцінно існувати без того, щоб не мати в своєму імперському силовому полі України та українців. Для неї життєво важливо зробити так, щоб наша земля і люди надалі були під їх повним контролем, бо інакше Кремль ніколи не зможе відродити свою „велич” та стати конкурентом США і Китаю.
Будь-яка імперія, що не проводить експансіоністської політики, не розширює свою територію та духовний простір, припиняє розвиток, деградує, зменшується, втрачає сили, занепадає і розвалюється на національні держави або міні-імперії, які теж, у свою чергу, за деякий час зникають.
Така ж доля чекає й імперію Московську. За останні 350 років вона переживала різні етапи свого розвитку. Але завжди імперія була імперією тільки тоді, коли в її складі перебувала Україна. Відрив Росії від Києва – це обрив життєдайних комунікацій, які завжди забезпечували Москву історичними державотворчими міфами (точніше, брутальною псевдоісторичною брехнею); людським ресурсом, здатним вирішувати духовні (церковні), інтелектуальні, політичні, військові, культурні, економічні завдання для імперії; матеріальними благами, створеними на нашій землі. Ліквідація таких зв’язків з Україною завжди мала наслідком втрату панівного становища Росії в тих регіонах, де вона до того почувала себе абсолютно вільно.
Командир ВО "Тризуб" імені Степана Бандери, полковник Дмитро Ярош
Усвідомлюючи це, сучасні кремлівські царики, Путін і Мєдвєдєв, йдуть стопами своїх попередників: Пєтра І, Єкатєріни ІІ, Лєніна і Сталіна – вони насамперед намагаються вирішити українське питання як найважливіше. І для цього використовують будь-які методи і засоби, адже чудово знають, що на війні не існує жодних обмежень. Головними напрямами ударів імперських сил проти України є духовний, культурний, економічний, інформаційний, військовий тощо.
У духовній площині найрезультативнішою зброєю масового ураження є "Русская православная церковь" – РПЦ. Століттями вона йшла в авангарді імперських полків на завоювання українських земель. З того часу, як Константинополь за тридцять юдиних срібняків продав Київську митрополію Москві, ерпецешні попи тільки те й роблять, що переконують нас, українців, у неіснуванні українського народу, у тому, що московський цар (або генсек, або президент) є "Богом посланий нам керівник" і таке інше.
Ми пам’ятаємо з історії, скільки зла принесли кремлівські прислужники у рясах, переконуючи Богдана Хмельницького підписати заздалегідь програшний Переяславський військово-політичний договір з "єдиновірним православним царем"; як вони ж намовляли козацьку старшину виступити проти національно-визвольного повстання гетьмана Івана Мазепи; як холуї-чорноризці "братали" лицарів святої помсти – гайдамаків, з російськими офіцерами, які по-зрадницьки схопили і стратили провідників Коліївщини; врешті, як, виконуючи волю своїх господарів, московський поп на славетній Запорізькій Січі єлейно закликав не чинити опору "російським єдиновірним воїнам" і здав без бою цей орденський оплот волі козацького народу. Та й пізніше, в добу УНР і ЗУНР, під час Другої світової війни і після неї Московська церква в Україні відігравала роль духовного сатрапа, який мав упокорити вільнолюбний християнський дух українців.
Праця Дмитра Яроша "Українська Революція: XXI століття"
Навіть науковий атеїст Сталін зрозумів користь, що йшла від Московського патріархату для справи утвердження "пролетарської революції" в світі. Саме з його наказу витягнули з-під поли нового московського патріарха Алєксія І та запустили механізм "відродження русского імперського християнства". При тому спробували і Українську Греко-Католицьку Церкву знищити. Але сил проти Божої інституції не стало – безсилий диявол проти Бога. Ось і зараз чекістські вилупки, що з кремлівських стін хижим оком зиркають на українські гори і доли, максимально активізували РПЦ та її передовий загін, так звану УПЦ МП, для духовно-імперського впливу на "канонічну територію Малої Русі". Останній приїзд новопризначеного Путіним патріарха Кіріла тому підтвердження.
Стиль поведінки, слова, інтонації та наголоси, до речі дуже схожі з путінськими, жести – все мало показати "хохлам нерозумним" їх місце в історичному процесі. Звісно ж, у складі "єдіного і нєдєлімого" московського православного простору. При цьому розрахунок у цій політико-релігійній акції робився не тільки і не стільки на мирян, а саме на певні самостійницькі групи у середовищі кліру "української православної церкви московського патріархату". Візит не залишив жодних сумнівів у тому, що шлях УПЦ МП до автокефалії Москвою на деякий час перекрито. А отже, ті єпископи та священики, що стояли на автономних позиціях, мають вибирати – пожертвувати московською "канонічністю", відкинути імперський і, підтримавши національно-державницький шлях українського народу, наблизитись до Бога, чи далі плазувати перед закордонними ґаздами, обслуговуючи інтереси московської кгбешної влади тут в Україні.
Натомість, про їхній вибір сьогодні неважко здогадатися: доки в державі Україна панує режим внутрішньої окупації, доти не буде створено потужного силового поля, здатного притягувати до себе український православний люд та творити єдину Христову Церкву. Москва знає про це і тому буде максимально і надалі використовувати відцентрові тенденції в українському християнстві. Чи надовго їм це вдасться? – залежить не від них, а від нас. Не можна не звернути увагу і на певну тактичну модернізацію РПЦ. Будучи вмілим бізнесменом, мільярдер Кіріл розуміє, що впоратися з відповідальними завданнями, які на нього поклав Путін, можна лише у тому випадку, коли розрухати закостенілу московську церкву, яка, за визначенням геніального Тараса Шевченко, "смердить поганським капищем".
Дві голови одного орла: московський цар Путін та його піп Гундяєв
Московська церква почала використовувати різні нові підходи до формування свого впливу на свідомість і підсвідомість людей. РПЦ почала брати під патронат різні неформальні рухи. Найкумедніший приклад подібної діяльності – це їх "місіонерство" в середовищі "байкерів". Останнє збіговисько імперських "байкерів" у липні 2009 р. під Севастополем проходив під опікою та гаслами "русской православной церкві". Не все пройшло вдало, бо дехто з російських "байкерів" зіпсував телевізійну картинку: перебуваючи у православному екстазі, возив голих дівок на мотоциклах. А загалом успіх був: понапивавшись доброї української горілки, російські "байкери" під імперськими триколорами та православними коругвами, у паузах між матюччям, славили Путіна, Мєдвєдєва, патріарха Кіріла і якусь "мать" – пропагандивного ефекту було досягнуто. Не виключено, що доволі скоро для модернізації своєї церкви патріарх Кіріл звернеться за підтримкою до ліги сексуальних меншин. Поживемо – побачимо…
На протиповітряних видах озброєння в українських збройних силах до сьогоднішнього дня не перекодовані системи розпізнавання "Свій-Чужий" – існують ще старі, радянські взірці. Так само виглядають справи і в не менш важливій сфері – культурній. Русифікація українського культурного простору – невід’ємна частина імперського панування Росії над душами українців. Тут Кремль просто робить дива. Він використовує будь-які можливості для закидання у наші українські культурні тили свого численного десанту.
Література в Росії служить своєрідним підвидом "бактеріологічної" зброї. У нас вона активно розповсюджується у вигляді різних книжок. Наприклад, сучасне примітивне чтиво в основному двох напрямків.
Український націоналізм та хрестиянство очами тризубівців
Перший – "бойовики", що возвеличують російську зброю і бойовий дух імперії та творять образи ворогів з грузинів, чеченців, "ліц кавказької національності", прибалтів, європейців, американців і, звичайно ж, українців. Причому за останні роки увага їх військових "письменників" саме до України та українців збільшується ледь не в геометричній прогресії. Росія готує своїх підданих до того, що скоро російські танки приїдуть "захищати права російськомовних співвітчизників від бандерівського гніту" та "примушувати Україну до миру". Дещо їм у цій площині вдається – особливо це видно в Криму.
Другий – сопливі повісті та романи, де розповідається про всілякі російські любовні історії. Після їх прочитання складається враження, що в них автори намагаються викликати співпереживання українських жінок з російськими, і таким чином звести зруйновані "ненависними націоналістами" мости "дружби" між народами.
Також не можна не звернути увагу на зростаючий потік в Україну книжкової імперської класики. Чужокультурна класика є корисною лише тоді, коли вступає в критичний діалог із сформованою на національній традиції класикою вітчизняною. А що в нас із цим? Твори Пушкіна, Толстого, Чехова та інших безальтернативно обтяжують полиці книжкових магазинів по всій Україні, а особливо у тих регіонах, де московська "п’ята колона" є більш потужною. Літературна класика будує основи людського світосприйняття, і, на гадку Москви, українці мають сприймати світ саме з точки зору імперії, а не своєї незалежної держави. Маса псевдоісторичних російських книжок дивляться з книжкових полиць своїми історико-героїчними обкладинками і промовляють: «вчіть, брати-малороси, нашу спільну історію. А то якщо не ми, то й не будете знати, що вас не існує...». І багато хто вчить це "вчення" і розносить далі, заражаючи інших небезпечним імперським вірусом.
Сучасні кримські козачки – виконавці ідеї "русскава міра"
Російських книг в Україні з кожним роком стає все більше. Російська література служить російській імперії – це закономірно. А владний режим України, зі зрозумілих причин, не протиставляється літературній експансії – йому не до того: хто ж красти буде? Але кожна дія, врешті-решт, викликає протидію. Так буде і у нас…
Міжнародний терорист Вова Лєнін ставив кіно на перше місце у пропаганді своїх комуно-сатанинських ідей. Вірні кремлівські нащадки "вождя світового пролетаріату" продовжують його справу – максимально використовують художнє і документальне кіно для імперської експансії та розширення свого "культурного" простору. Звичайно ж, не минула "чаша сія" і Україну. Наша держава стала певним полігоном для випробування кіно-зброї відвічного ворога. Кожного дня в кінотеатрах демонструються фільми про героїчних русскіх солдат, які проливають кров, захищаючи „хороших людей” у різних точках світу, в тому числі й в Україні. Кожну годину по різних каналах телебачення крутять серіали про "мєнтів", фсбешників, грушників та інших "борців з тероризмом". Українки тепер плачуть не над важкою долею мексиканських чи бразильських жінок, а над нестерпними душевними муками своїх колишніх співвітчизниць по Радянському Союзу.
Російські кров і соплі з екранів телевізорів заливають українські оселі. Росія панує в кінопросторі України і нав’язує українцям свій псевдокультурний кінопродукт. Української ж культурної кіно-альтернативи не існує і у найближчий час існувати не буде – доти, доки у нас панує режим внутрішньої окупації (яскравий приклад – "Тарас Бульба" в московській інтерпретації, влучно перейменований дотепним українським глядачем на "Тарас Картошка").
Агітаційна листівка ВО "Тризуб" імені Степана Бандери
«Нам пєсня строіть і жить памагаєт...» – ці слова відомої брехливої радянської пісні сьогодні Росія може перефразувати: російська пісня допомагає Кремлю збивати докупи колишні свої колонії. Використовуючи проти співочої української нації свої дешеві "попсові" та "шансонові" скигління, пропагуючи содомітську "культуру" Моісеєвих, Пенкіних та їм подібних, Росія тим самим викликає у старшого покоління ностальгію за втраченою молодістю, а у молодого вбиває інстинкт національного самозбереження, нейтралізує той, згаданий вже код "Свій-Чужий", примітивізує та люмпенізує українську молодь. До того ж, завдяки масовому напливу російської музики в Україну, все важче пробитися через непрохідні псевдокультурні імперські хащі якісному і справді висококультурному українському музичному продукту.
Масована атака російської "попси" боляче ранить і українські популярні співи, перетворює їх на малоцінні римовані набори слів під непрофесійний музичний супровід. А додайте сюди всі ці неукраїнські "Фабрики зірок", антинаціональні псевдофестивалі, "пошук пісенних талантів" для російського агітпропу… Битву у цій сфері поки що виграє Імперія: недарма ж переможеці та найпопулярніші артисти Росії – вихідці з України, які працюють на розвиток імперії. Агов! Українські музиканти, композитори, поети, продюсери! Не набридло відсиджуватись у тилу? Чи не пора дати москалям, і не лише, вирішальний пісенний бій?!
Слава Україні!
Автор – Дмитро Ярош
(світлині взяті з сайту banderivets.org.ua)
Немає коментарів:
Дописати коментар