Зовнішньополітична ''третя позиція'' Аргентини

   6 липня 1947 р. президент Аргентини Хуан Перон звернувся до всіх народів світу з промовою, яку транслювали більш ніж 1000 радіопередавачів, запропонувавши своє бачення економічного співробітництва і мирної згоди людства. «Праця, для досягнення міжнародної згоди повинна реалізовуватися на основі відкидання антагоністичних ідеологій і розвитку всесвітнього усвідомлення того, що людина перебуває над системами та ідеологіями». У своєму зверненні Хуан Перон вимагав ідеологічного роззброювання людства, бо у світі, де співіснують убогість і достаток, мир і війна, не може бути факторів, які призведуть всі народи світу до єдності і процвітання. Документ ''Про економічне співробітництво і мирну згоду'' був відісланий міністерством закордонних справ Аргентини урядам латиноамериканських країн і Папі Римському. Ідея того, що людина перебуває над системами, склало антропологічне і філософське ядро ''третьої позиції''. Мова йде про цілісну і врятовану від натурфілософії та  матеріалістичної діалектики людину, яку хустисіалісти розглядали і розглядають нині  як джерело освіченого розуму, де зберігаються як основа світогляду лише віра, довіра, відчуття нераціональної сили й почуття святості. Хустисіалізм визнає в якості свого центрального елементу людину, відновлену у своїй цілісності.

Президент Аргентини − Хуан Домінґо Перон

   ''Третя позиція'' нової Аргентини означала спробу зміцнити свої зовнішньополітичні позиції, лавіруючи між двома соціальними системами. ''Третя позиція'' відкривала можливість для зближення з державами різних суспільно-політичних систем − як із соціалістичними, які займали антиімперіалістичні позиції, так і з правоавторитарними режимами.

     Варто зазначити, що Аргентину і СРСР зв’язували особливі відносини. Це було пов’язане з особливою зовнішньополітичною лінією, яку проводив її уряд в той час, займаючи фактично позицію пособництва гітлерівській Німеччині. Далі, на Ялтинській конференції на черговому засіданні глав держав − її учасниць 8 лютого 1945 р. при обговоренні питання про майбутню міжнародну організацію (ООН) і членстві в ній, коли було порушене питання про латиноамериканські країни, Йосип Сталін запитав: «Як справи з Аргентиною?». Франклін Рузвельт відповів, що її немає в списку націй, запрошених на конференцію Об’єднаних націй і що вона не визнана в якості однієї із країн майбутньої ООН. Йосип Сталін зауважив, що, якщо на конференцію будуть запрошені не тільки країни, що оголосили війну, але й долучені, то країнам, що дійсно воювали з Німеччиною, буде образливо сидіти поруч із тими, які вагалися (натяк на Аргентину!) протягом  війни. Питання про Аргентину було порушено і на Потсдамській конференції. Але пізніше в позиції СРСР стосовно Аргентини почали відбуватися зміни, викликані, насамперед, внутрішньополітичними подіями в цій країні.

   Наприкінці  1945 р. аргентинський уряд через свого посла в Уругваї попрохав уряд СРСР направити до Аргентини радянську торговельну делегацію, яка здатна була б обговорити питання як про налагодження торговельних зв’язків, так і можливості встановлення між СРСР й Аргентиною дипломатичних відносин. Прохання було прийнято, і в Буенос-Айрес була спрямована делегація на чолі з К. Шевєлєвим.

   Відразу після перемоги Хуана Перона, 6 червня 1946 р., між Аргентиною та СРСР були встановлені дипломатичні відносини. Радянським послом в Аргентину був призначений М. Сергєєв. Сталін досить часто розмовляв із Сергєєвим відносно Аргентини; зокрема, він неодноразово підкреслював «величезні можливості Аргентини в експорті пшениці, кукурудзи, м’яса та інших продовольчих товарів, відзначив нашу зацікавленість у взаємовигідній торгівлі з нею». Аргентина на той момент була головним торговельним партнером СРСР у Латинській Америці.

   5 серпня 1953 р. СРСР й Аргентина підписали в Буенос-Айресі торговельну угоду, яка передбачала поставку нафтопродуктів, вугілля, сталі, машинного устаткування в обмін на аргентинські сільськогосподарські товари і сприяла різкому збільшенню вже наступного року обсягу товарообігу обох країн. Тим самим Аргентина прагнула послабити залежність від західних країн. На цьому тлі, скликана зусиллями США Міжамериканська конференція «для підтримки континентального миру й безпеки», що відбулася в серпні 1947 р. у Ріо-де-Жанейро, перетворилася на арену зіткнень інтересів США та Аргентини. Аргентинська делегація на чолі з міністром закордонних справ Х. Брамугліа під час обговорення представленого США проекту міжамериканського договору про взаємодопомогу виступила з цілою серією виправлень, з метою перешкодити гегемонії США в Західній півкулі. Зокрема, вона відстоювала принципи одноголосності під час розгляду будь-яких питань у майбутньому, що давало їй фактично право вето. Не одержавши підтримки інших делегацій, Аргентина була змушена погодитися із принципом 2/3. Проти аргентинської пропозиції виключити з договору конфлікти між американськими державами, обмеживши його дію лише позаконтинентальною агресією, виступили США. Крім того, під час обговорення питання про те, якому органу належить право визначати факт наявності агресії, Аргентина наполягала, що це питання стосується  компетенції Ради Безпеки ООН. Незважаючи на неприйняття її пропозицій, Аргентина підписала ''Договір Ріо-де-Жанейро'', але ратифікувала її далеко не відразу, а лише в 1950 р., з початком Корейської війни.

   Подібні сутички США та Аргентини тривали і на ІX Міжамериканській конференції в Боготі у 1948 р. під час обговорення уставу Організації американських держав (ОАД). Аргентина внесла пропозицію, щоб «діяльність ради ОАД не носила політичного характеру», але під тиском США вона була відхилена. Знову ж, Аргентина підписала устав ОАД, але він був ратифікований тільки після повалення режиму Хуана Перона в 1956 р.

   Самостійну позицію зайняла Аргентина і на 10-й конференції ОАД у Каракасі у 1954 р. Головним завданням форуму стало прийняття за настійною вимогою США антикомуністичної резолюції ''Декларація солідарності для захисту політичної цілісності американських держав проти втручання міжнародного комунізму''. Документ розглядав прихід лівих сил до влади у будь-якій американській країні як загрозу континентальній безпеці і підставу для приведення в дію військового пакту ''Договору Ріо-де-Жанейро''. Позиція Хуана Перона була такою: погроза комунізму не може виправдати відмову від принципу самовизначення держав і невтручання в їхні внутрішні справи і може бути усунута не військовими, а соціально-економічними заходами (наприклад, поліпшенням умов життя народу). При голосуванні Аргентина і Мексика втрималися. Гватемала, проти якої і була спрямована резолюція, голосувала проти.

   Аргентина активно діяла в напрямку об’єднання латиноамериканських країн. Так, у своїй роботі ''Третя позиція і латиноамериканська єдність'', Хуан Перон прямо говорить про необхідність об'єднання Аргентини, Бразилії та Чилі у так зване el ABC. Ця ідея не одержала можливостей для реалізації в 1947 р., але пізніше в статті Хуана Перона від 20 грудня 1951 р. можна прочитати наступне: «Знак Південного Хреста може бути прапором тріумфу Південної Америки... Об’єднані Аргентина, Бразилія й Чилі сформують, без сумніву, величезний союз, поєднуючи два океана сучасної цивілізації...». І це були не порожні слова. Ще наприкінці  1946 р. була укладена угода із Чилі про економічне та фінансове співробітництво і митний союз. У наступні два роки  відбулися зустрічі Хуана Перона із президентами Бразилії, Болівії, Парагваю і Уругваю, метою яких було розширення економічних і політичних зв’язків між Аргентиною та сусідніми країнами. Зусилля аргентинської дипломатії принесли певні результати. У лютому 1953 р. було укладено ''Пакт Сантьяго'', що передбачав більш тісне економічне й політичне співробітництво між Аргентиною та Чилі. У серпні 1953 р. до пакту приєднався Парагвай, у жовтні – Еквадор. Наприкінці 1954 р. пакт підписала Болівія.

   Розширюючи й зміцнюючи зв’язки з латиноамериканськими країнами, Аргентина прагнула поширити на них свій хустисіалістський досвід. Для цього при аргентинських посольствах був заснований інститут аташе. Ця діяльність увінчалася створенням в 1952 р. профцентру ATLAS – Об’єднання латиноамериканських працюючих синдикатів.

   Самостійна зовнішньоекономічна політика Аргентини проявлялася в її виступах проти скасування багаточисельності валютних курсів, двосторонніх торговельних і фінансових угод, ліцензій й обмежувальних митних тарифів. За часів правління Хуана Перона Аргентина так і не вступила у МВФ і МБР, але це не вплинула на подальший розвиток економіки цього латиноамериканського тигра.

Автор – Ірина Радченко

Життя держави в державі або виживання в українських фавелах

   Людство протягом всього свого існування  жило у різного роду поселеннях: спочатку це були печери, потім скупчення шалашів, потім землянки та глиняні будівлі, потім будинки з деревини та каміння, що еволюціонували у замки, навколо яких селилися селяни та ремісники – так у Європі  почали виникати міста. Однак не всі квартали були приємними та безпечними для всіх соціальних груп міського населення, так через класові протиріччя і соціально-економічні конфлікти виникали кримінальні квартали де мешкали представники міської голоти та кримінальної еліти.

Карикатура "Українці за межею бідності"

   У сучасній практиці системи різних суспільних наук міські квартали бідноти іменуються по різному, все залежить від країни та міста де знаходяться ці квартали: східноєвропейські нетрі або трущоби, бразильські фавели, перуанські та мексиканські барріо, французькі банльо. Сам термін нетрі визначається як житловий масив з високою щільністю спонтанної забудови міської місцевості, відрізняється відсутністю або гострим браком основної інфраструктури (електрика, каналізація, адміністрація, будівлі культури та освіти), необхідної для повноцінного суспільного життя людини, і, як правило, з сильно виділеним маргіналізваним соціальним середовищем. У широкому розумінні, нетрі – це квартали міста чи міста-супутника, які складаються із застарілих, недоброякісних і невпорядкованих помешкань.

Бідність – це нормальне українське сьогодення?

   Згідно з визначеннями ООН, територія де проживає людина та іменується нетрями, якщо вона позбавлена хоча б однієї умови з нище наведених:

• чистої, придатної до вживання води (вода повинна бути доступна і в достатній мірі);

• справність каналізації (одним туалетом не може користуватися велика кількість сімей);

• достатнього житлового простору (в одній кімнаті не може проживати більше 3-х чоловік);

• приміщення, призначеного для постійного проживання (житло повинне захищати від поганих погодних умов і перебувати на території, призначеної для житла, тобто не в гаражі або на складі);

• права управляти своїм житлом (мешканців не можуть зігнати просто так, як, наприклад, з дому на знесення).

   Нетрі формуються внаслідок непродуманої або занадто швидкої урбанізації в країнах з невисоким рівнем життя основної маси населення, особливо сільського, яке стрімко переселяється у міста. Найбільше поширення та розвитку нетрі отримали в країнах Африки, Азії і Латинської Америки. Старий житловий фонд в країнах з перехідною економікою, в тому числі і в Україні, підпадає під визначення нетрів, прийнятий ООН в акті ''Habitat''.

Нетрі Лагосу – найбільшого міста Нігерії

   Зростання або зникнення нетрів значною мірою пов'язано із загальним рівнем життя в конкретній країні, з соціальними програмами і політикою інвестування уряду країни. Нетрі, як правило, є найбільш поширеним видом поселення в країнах з тропічним і субтропічним кліматом, так як в холодному кліматі тривале існування в низькоякісному житлі при майже повній відсутності необхідної інфраструктури фізично неможливе.

   Слід також враховувати той факт, що щільність населення у країнах північної півкулі менш значна і рідко призводить до високої концентрації населення. Нетрі – досить збірне поняття. У країнах широкого розповсюдження терміна нетрі, вживається ціла група екзотизмів для більш чіткої характеристики їх реалій. Як зазначається у доповіді Комісії ООН про поселення, на початку ХХI ст. майже 40% людських поселень класифікувалися як нетрі. У них проживало близько 924 млн. мешканців. Найбільша частка нетрів спостерігається в містах Африки (70%) та Азії (40%).

Росінья – найбільші нетрі Ріо-де-Жанейро

   Яскравим прикладом латиноамериканських нетрів є фавела — бразильський варіант нетрів. Це своєрідне поселення бідняків змішаного походження, що розташовані по схилах гір і спускаються у напрямку мегаполісу. Фавели найчастіше контролюються злочинними угрупованнями наркобаронів і знаходяться у таких містах як Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Белу-Орізонті, Порту-Алегрі, Ресіфі, Бразіліа. Фавели найчастіше будуються з різноманітних матеріалів, від цегли до сміття. Багато фавел дуже щільно заселені (5 людей 1 м²). Часто вони не мають каналізації, стічні води та проблеми гігієни звичайно є великими проблемами у фавелах.

   В Азії нетрі яскраво виражені в Індії. Так район бідноти Дхараві в центрі 14-мільйонного міста Мумбай, відомий світу не менше, ніж інше індійське ''диво світу'' — мавзолей Тадж-Махал. Ці найбільші в Азії міські нетрі загальною площею 223 га збудували впродовж останнього століття індуси з різних куточків країни, які прибували до Мумбая на заробітки та в пошуках кращого життя. Але нажаль, кращого життя мігранти так і не знайшли, але залишалися жити у своїх халупах, збудованих iз картону, брезенту, черепиці та іншого сміття. Щільність забудови у нетрях Мумбаю така, що на вулицi інколи не можуть розминутися дві особи. Тут немає ні проточної води, ні водогону. Один туалет припадає в середньому на 1440 осіб! Більш благополучні райони міста з часом розрослися, і район нетрів Дхараві опинився в самому центрі Мумбая. Неважко здогадатися, що вартість цієї землі тепер у тисячі разів перевищує вартість халуп, які на ній стоять. Нетрі Мумбая фактично є містом у місті. Окремі мешканці впродовж усього життя не полишали їх, бо тут розташовані не лише халупи, а й невеликі гончарні майстерні, міні-фабрики з переробки пластику та мукулатури, які люди збирають на смітниках Мумбая, швейні та шкіряні псевдо-ательє, пекарні, автомайстерні та магазини. Щороку район Дхараві виготовляє товарів та надає послуг на більш ніж $ 700 млн. Дхараві є найбільшим, але не єдиним подібним ''містом халуп'' не тільки Мумбая, але й всієї Індії.

Дхараві — центр сучасного Мумбая

   Що стосується України, то нетрі є традиційним місцем проживання робочої бідноти та національних меншин, які не знайшли своєї соціальної ніші. Характерним для українських нетрів є те, що найчастіше вони розташовані в балках та на схилах пагорбів майже в центрі або на окраїні міст. Бідність в Україні перетворилася на один з найістотніших чинників, який постійно ініціює зростання соціальної напруги в суспільстві і сприяє соціальному регресу. Відчутний цей регрес саме у міських нетрях. Треба зазначити, що найбільшими та най чисельнішими нетрями в Україні є квартали-бідноти Києва, Харкова, Донецька, Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси, Кривого Рогу та Маріуполя.

   Особливістю прояву проблеми бідності в Україні є той факт, що не тільки перебування у складі соціально уразливих груп населення (сім'ї з дітьми, пенсіонери, інваліди), але навіть зайнятість не гарантує від попадання в групу бідних. Так, задля подолання проблеми існування нетрів Одеська міська влада розробила програму розвитку міських околиць, що розрахована на три роки – до 2015 р. Міська влада хоче привести в пристойний вигляд такі одеські нетрі як мікрорайон Жеваховскій, Курсак, Балтський, Хаджибеївський, Шевченко, Крива балка, а також Чорноморку. Зазначеним околицям одеська влада на чолі із мером Олексієм Костусєвим обіцяє нові дороги і ремонт існуючих, відновити вуличне освітлення, прокласти каналізацію і ліквідувати несанкціоновані звалища. Однак у міській раді Одеси пояснюють ''всихання'' вище зазначеної програми нестачею грошей. Всі розуміють, що гроші на розвиток інфраструктури в нетрях Одеси були вкрадені, і ніхто не планує надалі щось робити, однак населення одеських нетрів про це навіть не здогадується, так як людей запевнюють у тому, що ''оновлення'' їх поселень відбувається, але люди цього не бачать, бо цей процес відбувається вночі, коли всі сплять. Тому, проблема одеських нетрів залишається проблемою їх мешканців.

Одеські нетрі – мікрорайон Жеваховській

   Бездоріжжя, зруйновані фасади будівель, звалища на узбіччях – саме так виглядають вулиці в районі одного з головних проспектів східної столиці України Харкова – проспекту Гагаріна. Йдеться про вулиці Греківську, Староверещаківську і Достоєвського. Це – нетрі Харкова, усі ''принади'' яких починаються одразу після того, як звернути з проспекту Гагаріна на вулицю Греківську: тут проходять трамвайні колії, а між ними – одні ями в асфальті. Більше півстоліття не бачили ремонту і узбіччя по обидва боки вулиці. Вулиця Греківська має в основному двоповерхові будинки початку минулого століття, яі жодного разу не ремонтувались. Але ''жахи'' вулиці Греківської не такі жахливі порівняно з проблемами на вулиці Староверещаківської. Ось тут і починаються справжні харківські нетрі! Сюди можна потрапити тільки у двох випадках: або у вас немає іншого шляху, або ви тут живете. Без причини тут знаходитись просто небезпечно, існує загроза втратити або свій гаманець, або своє життя. Тут немає, а ні асфальту, а ні бордюрів, а ні інших ознак цивілізації. Не менш проблемними є вулиці Одеська та Достоєвського. Це давно забуті комунальниками Харкова території. Тут дивує все: починаючи від асфальту на проїжджій частині, до зарослих бур'яном узбіч. Немає тут ні нормальних тротуарів для пішоходів, ні дорожніх знаків для транспорту. Крім того, тут багато сміття вздовж приватного сектора. Мешканці цього району запевняють, що їх вулиці повністю занедбані. Одже, можна підсумувати, що навіть попри отримання значних грошових дивідендів Харковом, завдяки футбольному чемпіонату FIFA EURO-2012, місто повністю занедбане і не має планів змінити це, адже як і у випадку з Одесою, міська влада цинічно не помічає проблему нетрів.

Харківські нетрі на вулиці Греківській

   Подолання бідності та проблеми існування нетрів в містах — завдання не одного дня. Необхідною є координація різнопланових зусиль, визначення пріоритетів на коротко-, середньо- і довгострокову перспективу. Досить швидкими адресними діями (переважно пасивного характеру — грошовими виплатами, субсидіями, допомогою продуктами, одягом тощо) можна викоренити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом’якшення ж відносної бідності, пов’язаної насамперед з економічною нерівністю населення, потребує більше часу й зусиль в основному активного характеру (допомоги у працевлаштуванні, відкритті власної справи, отриманні необхідної кваліфікації). Що ж до суб’єктивної бідності, то для попередження викликаних нею соціальних конфліктів потрібні час, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії майже всіх соціальних інститутів суспільства.

Харківські нетрі на вулиці Староверещаківській

   Державна соціальна політика, що орієнтована на підвищення рівня життя всіх верств населення (незалежно від їх майнового положення), повинна бути пов'язана з такими задачами стабільного економічного розвитку як забезпечення реального зростання виробництва, поліпшення ситуації на національному ринку праці, заборона інфляційних процесів, ефективне використовування бюджетних коштів і засобів спеціальних позабюджетних фондів. Саме ефективний економічний розвиток на макрорівні закладає фундамент соціального розвитку країни і зрештою визначає рівень добробуту її населення. З урахуванням специфіки процесів, пов'язаних з трансформацією вітчизняної економіки, необхідним також представляється вживання першочергових заходів в таких напрямах:

а) скорочення майнової нерівності шляхом проведення гнучкої податкової політики;

б) стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу;

в) упровадження системи раціональних соціальних трансфертів;

г) легалізація тіньової економіки і незареєстрованих доходів.

Київські нетрі серед багатоповерхівок у мікрорайоні Дарниця

   Необхідною умовою подолання бідності та існування нетрів в містах стає надання працездатному населенню країни можливостей для самостійного вирішення проблем працевлаштування. Досягнення цієї мети сприятиме збалансованості попиту і пропозиції на ринку праці, а також запобіганню різкому збільшенню рівня безробіття унаслідок структурних перетворень в економіці. Однієї з таких можливостей, свого часу успішно реалізованої західними країнами, є створення нових ефективних робочих місць на базі розвитку малого і середнього бізнесу.

   Не менш важливим представляється також створення умов для зростання доходів, одержуваних від трудової діяльності. При розробці відповідних заходів політики доходів і зайнятості слід врахувати, що збільшення реальних трудових доходів населення може бути слідством: по-перше, стабілізації макроекономічної динаміки, що забезпечує зростання реальної заробітної платні; по-друге, встановлення економічно і соціально обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної платні з поетапним наближенням її розміру до рівня прожиткового мінімуму і, по-третє, забезпечення оптимальної між професійної і міжгалузевої диференціації заробітної платні всіх категорій працюючих.

Нетрі посеред сучасного мікрорайону в Києві

   Ще однією необхідною умовою для подолання бідності та існування нетрів в містах України є реформування системи соціального захисту, направлене на посилення її адресності і пов'язане з регулюванням величини гарантованого мінімального доходу. Як свідчить світова практика, ефективними заходами реформаторської політики в даному напрямі може стати розвиток нових соціальних технологій, які торкаються підтримки потребуючих (малозабезпечених) сімей, надання безкоштовних послуг охорони здоров'я і освіти, а також послуг соціальної реабілітації.

   Що можна й потрібно робити? В основі стратегії подолання бідності має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідний комплексний підхід, орієнтований як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави з підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їхнього матеріального становища мають спиратися на забезпечення стійкого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Червоноповстанська балка — головні нетрі Дніпропетровська

   Але нажаль, за умови внутрішньої окупації неможливо здійснити кроки до подолання бідності та існування нетрів в містах, адже саме сучасна влада сприяє зворотнім процесам, через що, вже у 2015 р. більше половини населення України може опинитись за межею бідності. Одже треба діяти рішуче! Досить годувати олігархів, час брати владу у свої руки! Українська націє – прокинься! Наш час настав!

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту ubr.ua)

Хустисіалізм очима жінки

   Велику роль у мобілізації народних мас для підтримки пероністського режиму та їхнього виховання в дусі хустисіалізму грала дружина президента Аргентини, Ева Дуарте Перон. Її шлюб з Хуаном Пероном символізував своєрідний союз військового й ''безсорочниці'' − представниці народних низів. Майбутня Ева Перон була позашлюбною дочкою сільського фермера та  куховарки перетворилася. Вона виступала як партійний функціонер ''Хустисіалістської партії'', діяч профспілок, лідер пероністської жіночої організації, здійснювала поїздки країнами Європи з дипломатичними дорученнями.

Офіціний портрет Еви Дуарте Перон

   Власне кажучи, два харизматичних лідери становили єдину команду й діяли за принципом «Перон – управляє, Ева – представляє!». Хуан Перон брав на себе обов'язок по керівництву державою, Ева Перон займалася суспільними справами, здійснюючи контроль за діяльністю міністерства праці, Загальної конфедерації професій, пероністської жіночої організації й створеного нею ''Фонду Еви Перон''. Із посиленням культу Хуана Перона, укріплювався і культ його дружини – Евіти. Вже за її життя пероністи називали Еву Перон символом соціальної справедливості – хустисіалізму. Вона мала численні титули: ''провідник пригноблених мас'', ''надія й страж революції'', ''щит Перона'', ''повноважний представник'', але надавала перевагу вислову ''міст любові між Пероном і народом''. Ці титули не були риторичними вигадками, створеними пероністською пропагандою або нею особисто. Вони були адекватними тій ролі, яку Евіта грала в пероністському русі.

Подружжя Перон – Хуан та Евіта

   Так, Ева Перон регулярно зустрічалася із численними делегаціями робітників, які зверталися до неї за допомогою: змусити підприємців виконувати робочий закон, поліпшити умови праці на якій-небудь фабриці. Вона вислухувала прохання, відправляла їх у відповідні установи й, діючи від імені Хуана Перона, домагалася позитивних результатів. Така діяльність Евіти не віддаляла маси від Хуана Перона, а навпаки, вона зміцнювала цей зв’язок, оскільки родина Перонів діяла спільно і в одному напрямку.

   Варто докладніше зупинитися на діяльності ''Фонду Еви Перон''. Створений в 1946 р., фонд одержав юридичне оформлення лише влітку 1948 р. Відповідно до статуту він являв собою громадську організацію, що існувала на добровільні пожертвування, однак кошти фонду складалися, крім цього, з відрахувань від проведення національної лотереї, доходів казино, а також кожного першого збільшення до зарплати робітників та службовців, одержуваної при переукладанні трудових угод. Фонд залучав також гроші профспілок (відрахування в розмірі зарплати робітників та службовців за 17 жовтня й 1 травня), приватних осіб і підприємств. Судити про ступінь добровільності цих зборів важко. Відомі випадки, коли на цьому ґрунті виникали конфлікти між робітниками і керівництвом профспілок та Загальної конфедерації професій. Річний бюджет фонду, що становив в 1948 р. усього близько $ 30 тис., до 1952 р. зріс до $ 500 млн. Хоча фонд і вважався громадською організацією, він користувався державною допомогою і ресурсами.

Зустріч з дітьми з провінції Санта-Крус у ''Фонді Еви Перон''

   Метою ''Фонду Еви Перон'' було надання термінової допомоги найбіднішим верствам населення, не охопленим державним або професійним соціальним забезпеченням. На відміну від звичайної приватної добродійності ця діяльність здійснювалася в загальнонаціональних масштабах і набула риси державної політики. Основні напрямки діяльності ''Фонду Еви Перон'' були наступні: будівництво безкоштовних лікарень, поліклінік, притулків для старих і бездомних, тимчасового житла для робітників, інтернатів для дітей-сиріт, фінансування загальнонаціональних програм:

1. шкільний туризм й екскурсії, літній відпочинок школярів, спортивно-оздоровчі заходи для дітей й юнацтва (наприклад, безкоштовне відвідування футбольних матчів дітьми молодше 12 років, створення безкоштовних секцій з футболу й проведення загальнонаціональних молодіжних футбольних змагань «Евіта» із врученням коштовних призів);

2. санітарно-гігієнічні заходи в школах, роздача новорічних подарунків дітям, безкоштовна видача підручників, одягу, взуття, солодощів, новорічних подарунків дітям-сиротам; роздача товарів повсякденного попиту незаможним (продукти харчування, одяг, взуття, посуд, швейні машини, дитячі коляски, велосипеди, придане немовлям);

3. особистий прийом громадян, які мали потребу у терміновому розв’язанні матеріальних проблем (пошук роботи, житла);

4. обробка листів від населення з аналогічними проханнями (більше 10 тис. листів щодня);

5. допомога по лінії фонду бідним в інших країнах.

Виступ Евіти перед народом Аргентини

   Про масштаби діяльності ''Фонду Еви Перон'' можуть свідчити деякі цифри. В 1948–1952 р. за його ініціативи в різних районах країни було побудовано близько 30 прекрасно обладнаних лікарень і 20 дитячих садків та інтернатів. Проводилося широке будівництво початкових шкіл і житла для робітників. Число місць у лікарняних стаціонарах виросло з 8 до 20 тис. осіб. У роботу спортивних секцій було залучено 500 тис. дітей. У дні різдвяних свят дітям роздавалося до 4 млн. подарунків. Хоча фонд мав у своєму розпорядженні приблизно 70 тис. штатних і позаштатних працівників, Евіта кілька разів у тиждень вела особистий прийом громадян, що тривав іноді багато годин. Робота ''Фонду Еви Перон'' була відзначена спеціальною подякою ООН і нагородами Ватикану.

   У діяльності фонду були і великі недоліки. Головний з них − відсутність контролю за коштами, які надходили та витрачалися. Колишні працівники фонду згадують, що не існувало ані бухгалтерських книг, ані записів приходу і витрат, ані звітів. Це повинно було неминуче призвести до використання частини його фінансів не за призначенням. Що стосується численних слухів про причетність самої ''авторитарної правительки'' до витрат коштів фонду в особистих цілях, то вони жодного разу не підтвердилися. Проте  не викликає сумніву той факт, що діяльність фонду мала політичне підґрунтя і використовувалась для зміцнення культу Хуана та Еви Перон.

Подружжя Перон під час проголошення ''20 істин перонізму''

   В умовах швидкого росту внутрішнього і частково зовнішнього ринків підприємці намагалися уникнути класових конфліктів та йшли назустріч вимогам робітників. У період економічного підйому 1946–1948 рр. робітничий клас домігся реальних поступок: поголовна синдикалізація усіх працюючих, колективні договори у кожній галузі, загальнонаціональна система соціального забезпечення для всіх категорій робітників, оплачувані відпустки, заморожування квартирної плати і цін на предмети першого попиту. Реальна зарплата зросла на 33%, а з огляду на різні пільги – на 70%. Останні поширювалися не тільки на робітників, але й на всіх незаможних, якщо приймати до уваги заморожування орендної плати, низьку вартість житла й допомогу ''Фонду Еви Перон''. Головний виграш одержали ті верстви населення, які мали недостатньо оплачувану працю. Якщо зарплата кваліфікованого робітника виросла на 27%, то некваліфікованого – на 39% . Робітничий клас у цілому виграв за рахунок середніх шарів, тому що частка робітників у національному доході виросла з 40% до 50%. Деякі групи буржуазії, зокрема  рантьє, втратили в прибутках.

   Практично зникло безробіття. Робітники не могли бути звільнені без поважної причини, яку в суді було важко довести. Жоден  робітник не міг втратити роботи за свою профспілкову діяльність. Всередині підприємств влада хазяїв була обмежена профспілковими комісіями, з якими вони повинні були погоджувати всі зміни на виробництві, включаючи зміну кваліфікації робітника, переведення його на інший розряд.

Маніфестація до річниці проголошення ''20 істин перонізму''

   Зміни, які відбулися в країні, покликана була узаконити Конституція Аргентини 1949 р., що відрізнялася соціальною спрямованістю. Відтепер власність мала соціальні зобов’язання (стаття 38), а працюючі – соціальні права (стаття 37). Природні багатства проголошувалися «невід’ємною й невідчужуваною власністю Нації» (стаття 40).

   Соціальна політика подружжя Еви та Хуана Перон наблизила до себе так званих descamіdados (безсоромники – радикально налаштована міська голота) і досить міцно забезпечила їх популярність. Справедливості заради варто відмітити, що такі соціальні заходи, безумовно, сприяли поліпшенню соціально-економічного становища в країні, бо були спрямовані на захист найбільш обділених верств населення – робітників, бідноти.

Автор – Ірина Радченко

 (світлини взяті з вільної енциклопедії Wikipedia)

Аргентинський вибір – хустисіалістська держава

   Протягом перших десятиліть XX ст. в Аргентині стала відчутно слабкою роль суспільства в управлінні країною – економічні кризи, ненависть і недовіра землевласників до інтересів інвесторів-британців призвели до військового перевороту в 1943 р. На чолі нового уряду, що складався з військових, встав генерал Педро Пабло Рамірес. Національний конґрес Аргентини, що знаходився під контролем радикалів і соціалістів, був розпущений, в країні була введена цензура, і вибори вже не могли бути проведені. Проте, новому уряду не вдалося заручитися підтримкою населення. Для вирішення питання підтримки група військових в межах нового уряду, на чолі з полковником Хуаном Пероном, на той час секретарем міністра оборони і головою міністерства праці, почала активні дії. Після переговорів з керівниками робочого руху ця група вирішила добитися підтримки населення, розпочавши програму соціальних перетворень і поліпшення положення промислових робітників. Вже до середини 1944 р.

Аргентинська Республіка (ісп. República Argentina)

   Хуан Перон користувався підтримкою більшості профспілок. На деякий період уряд почав пом'якшення авторитарного режиму та відновив політичні партії і свободу слова. Проте, коли опозиційні круги сприйняли свої права серйозно і організували в кінці вересня масовий марш протесту, уряд знову почав репресії і заарештував Хуана Перона. Протягом кількох днів з 9 по 17 жовтня 1944 р. — країна залишалась без уряду. Але прихильники Хуана Перона практично захопили всю столицю Буенос-Айрес і 17 жовтня 1944 р. повернули Хуана Перона до влади. Протягом наступних чотирьох місяців у країні розвернулася активна кампанія по виборах президента.

   Оголосивши про висування своєї кандидатури на президентський пост, Хуан Перон не обмежився підтримкою створеної в листопаді 1945 р. лабористськой (робочої) партії, а залучив на свою сторону частину радикалів − ''Хунту відновлення'' − Громадянський радикальний союз і націоналістів − ''Визвольний альянс''. Пероністському блоку протистояв Демократичний союз – більш ліберальна фракція Громадянського радикального союзу, прогресивних демократів, соціалістів і комуністів. Уряд США активно прагнув перешкодити перемозі Хуана Перона, опублікувавши ''Синю книгу'' про зв’язки Хуана Перона з фашистськими країнами Європи у 1940-х рр. Однак цей факт лише сприяв згуртуванню всіх націоналістів Аргентини. На цій хвилі 24 лютого 1946 р. Хуан Перон під гаслом «Браден або Перон» здобув перемогу на президентських виборах, зібравши 54% голосів. Прихильники Хуана Перона – пероністи, одержали також більшість місць у Національному конгресі та провінційних органах влади.

Хуан та Ева Перон у 1945 р.

   Причиною такої популярності стала, насамперед, сама особистість Хуана Перона. Він – нащадок італійських іммігрантів,  тому обрав типову для багатьох представників середніх прошарків населення військову кар’єру. Перший політичний досвід він придбав у 1930 р., коли, прийняв активну участь у військовому перевороті. Службове відрядження до Європи в 1939–1941 рр. дозволило йому вивчити досвід фашистських країн у вирішенні соціально-економічних і політичних питань, що він і використав згодом, очолюючи Секретаріат праці й соціального забезпечення Аргентини. Не дивно, що Хуан Перон розглядав промисловий підйом 1930–1940-х рр. як основу зміцнення майбутнього державного потенціалу Аргентини та її гегемонії у Південній Америці на шляхy державотворення і досягнення країною економічної незалежності.

   Хуан Перон приступив до створення націонал-реформістської (хустисіалістської) держави, почавши з організації пероністської партії. На відміну від домінуючих раніше політичних партій, головною метою яких був захист інтересів різних соціальних груп у рамках багатопартійної системи, Хуан Перон прагнув створити ''державу юридично організованої нації'' із єдиною партією та централізованим партійним і державним керівництвом. Пероністи ніколи не розглядали свою організацію як політичну партію, що відбивала інтереси певного класу, а затверджували загальнонаціональний характер свого руху.

Інавгурація Презедента Аргентинської Республіки Хуана Домінґо Перона

   Хуан Перон різко негативно поставився до сформованої після подій 17 жовтня 1945 р. лабористської партії  як самостійної робочої партії, створеної на базі профспілок. У травні 1946 р. він розпустив свою виборчу коаліцію – лабористську партію, ''Хунту відновлення'' Громадянський радикальний союз і ''Визвольний альянс'', включивши їхніх членів у Єдину партію національної революції. На установчому з’їзді в грудні 1947 р. вона була перейменована в пероністську.

   З'їзд пероністської партії прийняв статут і програму, у яких вона визначалася як «національний революційний рух, що направляється доктриною генерала Хуана Перона». За статутом керівні органи партії – Національний з'їзд і Вища рада − підкорялися йому як «верховному лідерові партії й держави». Хуан Перон міг скасовувати будь-які рішення, прийняті партією, переглядати кандидатури, обновляти керівні органи й ставити на розгляд партійного з’їзду або плебісциту будь-яке питання, яке вважав за потрібне. У керівництві переважали представники радикалів, консерваторів, військових і клерикальних кіл. Головою партії став адмірал Альберто Тесайре. Пероністська партія так і не стала діючою партійною організацією, залишаючись передавальним механізмом між лідером і низовими організаціями.

Логотип Хустисіалістської партії

   У 1949 р. була створена жіноча пероністська партія, яку очолила дружина президента, Ева Перон, а після її смерті в 1952 р. – Делія де Пароді. Цьому передувала кампанія за надання права голосу для жінок, розгорнута Евою Перон у пресі та на радіо. Місцеві організації жіночої партії носили характер будинкових комітетів, у яких хатні господарки прилучалися до пероністської доктрини.

   Найважливішою частиною пероністського руху стали профспілки, об’єднані у Загальну конфедерацію професій. Демократична структура профспілок була замінена централізованою – керівники всіх ланок, за винятком нижчої, призначалися у міністерстві праці. Профспілки будувалися за територіально-виробничою ознакою на чолі з виконкомом відповідної федерації і мали характер державного інституту. За аналогічною із Загальною конфедерацією професій схемою були створені організація підприємців – Загальна економічна конфедерація, замість розпущеного Хуаном Пероном Промислового союзу і Загальна університетська конфедерація, що об’єднала середні шари суспільства й інтелігенцію.

   Відповідно до пероністської доктрини «вождь, керівні кадри й організована маса» були трьома опорами хустисіалістської держави. Вони утворили свого роду піраміду, основою якої служили вищеназвані конфедерації. Пероністська партія була покликана зв’язувати масові організації із президентом Аргентини, який був одночасно главою держави та лідером руху, вінчаючи, таким чином, політичну надбудову хустисіалістської держави.

Виступ Хуана Перона перед народом Аргентини 17 жовтня 1950 р.

   Пізніше, 17 жовтня 1950 р., у своєму виступі перед народом, Хуан Перон виклав так звані ''20 істин перонізму'' – Las veіnte verdades del peronіsmo, які виходили з Національної Доктрини:

1) демократична істина – уряд робить те, що бажає народ і захищає тільки один інтерес – інтерес народу;

2) перонізм є народним, все політичне суспільство – антинародно і в силу цього воно не є пероністським;

3) перонист працює задля суспільного руху, а той, хто від його імені служить суспільству або каудільо, лише називається пероністом, але не є ним насправді;

4) існує єдиний клас – клас людей: для перонізму не існує більше жодного  класу, крім тих, хто працює;

5) робота є правом та обов’язком: у Новій Аргентині, робота це право, що створює гідність людини, і це обов’язок, тому що в інтересах справедливості, кожний  повинен виробляти не менше, ніж споживає;

6) солідарність пероніста: для пероніста не може бути нікого краще, ніж інший пероніст;

7) не більше того, що є – це не менш, ніж повинно бути: жоден  пероніст не повинен отримувати ні більше того, що є, ні менш того, що повинно бути, а коли пероніст починає отримувати надлишок, він перетворюється на олігарха;

8) шкала цінностей у політичній діяльності: у першу чергу, Батьківщина; потім суспільний рух; і, нарешті, народ;

9) політика – це не кінець, а середина для блага Батьківщини, яким є щастя її дітей і національна велич;

10) соціальна справедливість і соціальна допомога: це дві руки перонізму;

11) перонізм і національна єдність: перонізм жадає національної єдності, але не бореться за неї, він вимагає героїв, але не мучеників;

12)  єдиним привілейованим прошарком суспільства у Новій Аргентині є діти;

13)  уряд без доктрини – тіло без душі; тому перонізм має свою власну політичну, економічну та соціальну доктрину – Хустисіалізм;

14)  Хустисіалізм – це не тільки нова філософія, але й філософія життя, завжди практична, народна, глибоко християнська й глибоко гуманістична;

15) Хустисіалізм як політична доктрина – здійснює рівновагу між правом індивіда та суспільства;

16) Хустисіалізм як економічна доктрина − здійснює соціальну економіку, надаючи капітал у служіння економіці й в остаточному підсумку –соціальному благополуччю;

17) Хустисіалізм як соціальна доктрина здійснює соціальну справедливість, що дає кожній людині право на соціальну функцію;

18)  справедливість, воля й суверенітет: ми хочемо Аргентину соціально справедливу, економічно вільну й політично суверенну;

19) уряд, держава та народ: ми засновуємо централізований уряд, організовану державу й вільний Народ;

20)  народ: на цій землі найкраще, що ми маємо, це Народ.

Пероністська агітація щодо електрофікації Аргентини

   Основні положення доктрини Хуана Перона увійшли до Конституції Аргентини, яка була прийнята 11 березня 1949 р. Конституція містила 103 статті та перехідні положення. У преамбулі вказувалося: «Ми, представники аргентинської нації, зібрані в Загальний Установчий Конгрес, з волі й вибору провінцій, які його складають, у завершення попередніх угод, з метою заснувати національний союз, зміцнити справедливість, консолідувати внутрішній мир, забезпечити загальний захист, породити загальне благополуччя й гарантувати вільний прибуток, для нас, для наших нащадків й для людей всього світу, які хочуть проживати на аргентинській землі, ратифікуючи остаточне рішення заснувати єдину соціально справедливу, економічно вільну й політично суверенну Націю, і призиваючи до захисту Бога – ключ усього розуму й справедливості, наказуємо, постановляємо й затверджуємо цю Конституцію для Аргентинської Нації».

   Відповідно до Конституції, Аргентина проголошувалася федеративною республікою, главою держави затверджувався президент, вищим законодавчим органом – Конґрес, що складався з 2 палат: Сенату та Палати Депутатів, з досить обмеженими повноваженнями. Варто відзначити, що повноваження президента були значно розширені: крім традиційних – головнокомандуючий всіма Збройними Силами країни, представник країни на міжнародній арені, до його компетенції входив контроль за діяльністю Конґресу – продовжувати звичайні сесії Конґресу і скликати надзвичайні. Президент Аргентини обирався на 6 років із правом повторного обрання.

Пероністська агітація щодо побудови хустисіалістської держави

   Конституція 1949 р. вперше згадувала про права і свободи людини та громадянина, які характеризують соціальний конституціоналізм, і ввела юридичну рівність чоловіка й жінки. Термін ''соціальний конституціоналізм'' з’явився внаслідок індустріальної революції, що викликала формування робітничого класу і його організацію в синдикати й робочі партії з метою заявити про особливі права на працю. Головна особливість соціального конституціоналізму − соціальна справедливість, що розуміється як необхідність перетворити чисто формальні заяви про права людини на фактично діючі, до того ж гарантовані державою. Соціальний конституціоналізм містить у собі також економічні, соціальні й культурні норми. Серед перших виділяються поняття соціальної функції власності й соціальної економіки ринку. Серед соціальних норм – найважливішими є права на житло, соціальну безпеку. Серед культурних норм – гарантія на загальну і безкоштовну освіту.

   У фундамент Конституції Хуана Перона було покладено проект пероніста лівого напрямку Джона Вільяма Кука. Зокрема, стосовно втручання держави в економіку він зазначав: «Величезні фінансові концентрації, − фатальний результат боротьби за сировину й ринки, − створили умови, в яких не змогли бути виконаними жодні з положень, на яких ґрунтувалася економічна ліберальна доктрина. Перед зростаючою владою великих капіталістичних організацій, світових проектів, був міф свободи, вже не економічної, а політичної, що зробило необхідним втручання держави в економічне життя націй, щоб перешкоджати використанню слабких людей і полегшувати органічний й урівноважений розвиток економічних сил».

   Таким чином, прийшовши до влади в результаті президентських виборів в 1946 р., Хуан Перон практично відразу приступив до розробки теоретичних положень своєї пероністської доктрини, яка остаточно оформилася у 1950 р. Деякі положення доктрини було покладено в основу Конституції 1949 р.

Автор – Ірина Радченко

 (світлини взяті з вільної енциклопедії Wikipedia)

Смерть пересічного українця – привід для ліквідації олігархічної влади

  26 листопада 2011 р. вся Україна вшановувала пам'ять багатомільйонних жертв Голодомору 1932-1933 рр. влаштованого катами української нації – більшовицькою владою. Вже наступного дня у шахтарському місті Донецьк силові структури СБУ та МВС разом з представниками служби МНС ввечері зламали намет голодуючих протестувальників – ліквідаторів аварії на ЧАЕС. За словами чорнобильців, люди в штатському забігли у намет, зламали труби та пічки-буржуйки, після чого намет наповнився чадним газом, люди почали задихатися.

Карикатура "Свавілля і безкарність паліцаїв"

   В результаті цих подій одна людина загинула. Це був 70-річний шахтар Генадій Конопльов. Лікар засвідчив зупинку серця у бригаді швидкої, яка чергувала біля Донецького обласного управління пенсійного фонду України. Наметове містечко чорнобильців у Донецьку розганяла міліція разом із особами кримінальної зовнішності. Ці штурмовики пробігли по тілах людей і затоптали шахтаря Генадія Конопльова, який був головою ветеранської організації учасників і дітей війни у місті Родинське, а також членом партії ВО ''Батьківщина''. Однак влада не помічає зумисного вбивства, а навпаки публікує зовсім протилежні дійсності заяви: «Чоловікові був поставлений діагноз ''ішемічна хвороба серця з ознаками стенокардії'' і запропонована госпіталізація. Від госпіталізації літня людина відмовилася».

   Що ж це робиться, чи це справедливо? – Ні! То чи не настав час радикальної відсічі пануючій олігархічній владі? – Настав! І діяти вже зараз. Одна багато хто з пересічних українців скаже, що зараз не назріла революційна ситуація, що влада не допустить всілякого роду антиурядових бунтів та переворотів, але можна діяти не так масово. Давайте подивимось в недалеке минуле і спів ставимо деякі події і факти.

Загиблий протестувальник, ліквідатор аварії на ЧАЕС, шахтар Генадій Конопльов

   У грудні 2008 р. Грецію охопили масові антиурядові виступи. Зіткнення з поліцією почалися в Афінах і поступово перекинулися на інші, у тому числі й туристичні регіони країни. Причиною для таких масових акцій протесту стало вбивство поліцейським 15-річного мешканця Афін Александроса Грігорополуса, застреленого під час нападу на поліцейський патруль. І без того вже давно не благополучну Грецію з тих самих пір лихоманить з певною періодичністю.

   Революція в Тунісі почалася після акту самоспалення вуличного торговця Мохаммеда Буазізі, чиї товари були конфісковані владою. Все завершилося поваленням влади, а Віктор Янукович ще й бідкався, мовляв, зірвали в Тунісі стабільність.

   У серпні 2011 р. серйозні заворушення охопили Лондон, зокрема столичний район Тоттенхем. Згодом заворушення перекинулися і на інші міста Великої Британії. Причиною масових погромів стало вбивство поліцейськими 29-річного Марка Даггана, який нібито почав першим стріляти в правоохоронців. Результат – десятки поранених, у тому числі і з боку поліції, спалені автомобілі та будинки, мародерство та масові арешти.

   Україна ризикує повторити один з цих сценаріїв. Причому початися все може з рідного Віктору Федоровичу регіону – Донбас, де чорнобильці вже публічно спалили куртку з написом «Янукович – наш Президент».

Мохаммед Буазізі, самоспалення якого поклало початок "арабської весни"

   Але окрім вуличних радикальних протестів існують й іншого роду протести. Так 27 жовтня 1999 р. стався теракт у вірменському парламенті в Єревані, коли під час чергової сесії Національних Зборів, перед процедурою питань і відповідей, у зал засідань увірвалися п’ятеро озброєних людей і відкрили вогонь по присутнім депутатам. Вогонь був спрямований у бік прем'єр-міністра Вірменії Вазгена Саркісяна та спікера парламенту Вірменії Карена Демірчяна, обидва були вбиті. За півгодини після перших пострілів до будівлі вірменського парламенту стали стікатися люди та під'їжджати карети швидкої допомоги і єреванської поліції. Будівлю оточили підрозділи спеціального загону МВС Вірменії.

Вірменський терорист Наірі Унанян

   Тим часом група терористів вже захопила в заручники депутатів і членів вірменського уряду. Ватажок терористів Наірі Унанян зажадав зустрічі з президентом Вірменії і прямого ефіру на національному телебаченні. В ніч з 27 на 28 жовтня з Воронежа до Єревану вилетіла озброєна група російського спеціального загіну "Альфа". Всю ніч "Альфа" в очікуванні штурму чергувала в будівлі парламенту разом з вірменськими кологами із "Чорних беретів". Штурм не відбувся, терористи виявилися сильнішими. Почалися переговори між терористами з однієї сторони та президентом Робертом Кочеряном і полцією, які тривали всю ніч. Вранці 28 жовтня Наірі Унанян виступив з телезаявою про вдале очищення вірменського уряду від ''ворогів народу'', а вже за півгодини терористи здалися.

Вазген Саркісян – вбитий прем'єр-міністр Вірменії

   Таким чином, можна чітко простежити як причино-наслідковість вище наведених подій, так і їх взаємозв’язок із ситуацією, коли в країні панує не народ, а держава, що узурпована олігархічної та бандитською владою. У випадку, коли народу остогидло нести ярмо зубожіння, може виникнути всенародний антиурядовий вибух, який призведе або до кривавої революції, або до терористичних дій, направлених проти окремих народних обранців.

   Сьогодні, коли Україна перебуває у стагнації, а саме в жерлі олігархічно-мафіозного вулкану, який намагається поглинути все, що навколо нього, варто згадати слова ідеолога українського націоналізму, апостола української національної ідеї, Дмитра Донцова, який писав: «Клич Доби... Клич гідно стрінути прихід Нової Доби, яка йде на зміну анархії і розкладу сучасної епохи. Коли зродилася остання, і хто були її пророки? Зродилася вона в 1789 р., з вибухом "великої" французької революції, а її пророками були француз Жан-Жак Руссо, жид Карл-Мордихай Маркс і москаль Владімір Ульянов-Лєнін.

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов

   Нова Доба стане лише тоді початком розпаду тієї пекельної антиукраїнської сили, коли нові люди вдихнуть в серця борців за Україну той вогняний напій, що ним минувшина жила й міцніла, коли почнуть гойдати кличний дзвін, кресать вогонь із кремнів, коли нові борці почують дзвін той, клич Нової Доби. Кличний дзвін Доби почують люди не плебейської, крові, ті, яких викликав з могил Тарас Шевченко, ті лицарі святі, що в безсонні ночі приходили в його хатину, які прийдуть роздавити трон чужого деспота на Україні, ті нові мазепинці, прихід яких пророкував Кобзар у своїм "Сні", в добу очікувану ним, коли "повіє новий вогонь з Холодного Яру" України… До цих людей гойдав свій кличний дзвін Іван Франко, вирікаючись блудних вогнів соціалізму і матеріалізму. До цих людей гойдала свій кличний дзвін Леся Українка, в усіх своїх драмах і поезіях, викликаючи з забуття "молодь героїчну", з "вогнистим вином" віри і завзяття в серці.

   Україна, яка встане у вогні й бурі Нової Доби, це й буде Україна тих людей, які почують її кличний дзвін – Україна давня, традиційна, історична з духом, місією і містикою старого Києва - не соціалістична, не комуністична, не Україна "хліборобська", а Україна козацька. З новою елітою, яка буде боронити "гречкосійську породу" від дикунських орд, запровадить замість анархії лад, бо ніхто інший того не зробить, бо, коли козаки будуть у злиднях, то без них будь-який матеріальний добробут гречкосіїв, всяке "злато" обернеться в "блато", а нація в "непотрібну майстру глину". Гойдати цей кличний дзвін Нової Доби – це завдання нашої епохи!»

   Розуміючи ці доленосні слова Дмитра Донцова, слова пророчі, можна зробити висновок, що українська нація має породити нових провідників, які будуть нести в народ ідеї націоналізму, які на відміну від ідей інтернаціоналізму, чи то соціалізму, чи то комунізму, чи то лібералізму, нестимуть благо всім українцям – селянам, містянам, інтелігенції, всім, хто не зрадивши себе, не зрадить свою націю.

"П'ятниця відставки" у Єгипті – пік "арабської весни"

   Отже, підсумовуючи викладений вище матеріал, все ж таки будемо сподіватись на те, що українська весна 2012 р. не буде такою, якою вона була в Тунісі, Єгипті, Лівії, Ємені, Бахрейні, Марокко, Алжирі, Йорданії та Сирії у 2011 р. Влада має зрозуміти, що її нерадянські репресії будуть і надалі викликати опір в суспільстві, і коли остання крапля переповнить чашу народного терпіння – подальші події неминуче зумовлять радикальність дій українців. В Україні вже пролилась кров українця, але цього замало аби теперішня олігархічно-мафіозна влада була ліквідована, і не важливо яким шляхом – грецьким, арабським чи вірменським. Сьогодні важливо, аби українці, які виходять на протести були разом, і не важливо, які ідеї їх роз’єднують, важливо те, яка спільна мета їх об’єднує, а саме ліквідація пануючої олігархічної бандитської влади і встановлення  народного порядку справедливості. Сподіваємось на краще

Автор – Денис Ковальов

(світлини надані ІА Reuters)