Політична боротьба – мати нації

Матерю нації є боротьба. Боротьба потребує для своїх цілей існування спільноти і сама витворює спільноту. Приймаючи державу як політичну організацію суспільства, треба розрізняти зовнішню та внутрішню боротьбу. Обі роблять в одному напрямі, але не однаково. Зовнішня війна впливає передовсім на ті частини державної суспільності, які в даному моменті є вже політично активними і об’єднує передовсім сі частини.

   Так, Столітня війна Англії з Францією загострила в обох краях національне почування та довела держави острова до закінчення процесу злиття елементів різних народів. Бо щойно політичні противенства та ворожі відношення та суперництва причинилися до того, що англійці згодом увільнилися від могучого впливу, який мали по тому боці каналу французька мова і поезія від часу норманського підбою. Але се відносилося до верхніх, пануючих клас. Вони воліють вводити в письменство нову, спільну англійську мову, але дух сього письменства постає неанглійським, космополітичним, як космополітичною була вся культура сих клас. Се було, безперечно, на шляху творення англійської нації великим кроком вперед, але далеко не довершенням сього творчого процесу. Він закінчується тоді, коли демократія шляхом боротьби дістає владу в державі, ліквідує, бодай в засаді, внутрішній поділ народу на поневолених та пануючих і втягає його загал в політичну активність. Так, щойно в періоді народження демократії і пізніше її великих революційних змагань, зв’язаних з реформацією, приходить розцвіт власної англійської літератури як чинника та визначника самосвідомої національної культури.

   Щойно тоді виступають такі її корифеї як Вільям Шекспір та трагічний геній революції Джон Мільтон – як трьома століттями скоріше, серед відмінних відносин, але теж в атмосфері боротьби за політичну самостійність, виступив в Італії Данте. І з великою революцією починається в Англії розцвіт розумової культури, який в’яже сю революцію з великою французькою, але рівночасно творить та поглиблює народну індивідуальність англійців. Згодом стає власна культура, а зокрема мова “прикметою” нації, але, треба зновy підкреслити се з натиском, тільки згодом. Об’єктивно випередила самостійність мови як в Англії, так і в інших народів народження сучасної нації. Але зразу, в періоді свого народження, нація не проявляла сього зацікавлення справою мови як пізніше.

   В національній свідомості народна мова стояла зразу на задньому плані; не тільки уживання латинської мови, але й мови народу, з яким дана нація находилася в стані боротьби не вражало національних почувань. Вистарчить нагадати з української історії постать Гербурта, або письменників, які пізніше в московській мові заступили політичну українську думку. Піднесення мови до значіння національного чинника є тісно і не випадково зв’язане з демократичним рухом. Сей зв’язок між обома має своє джерело в цілому ряді причин.

   Демократія, будучи по своїй суті лиш раціоналістичним рухом, який змагав до “спілкового” типу політично-суспільної організації, мусіла практично опертися на спільноті, що розбиваючи старі феодальні спільноти, вона мусіла поставити на їх місце нову. В першу чергу демократія покористувалася для сеї цілi релігією, опановуючи витворені нею спільноти.

 Але противенство між раціоналізмом демократії та ірраціональним характером релігії грозило конфліктом між обома: власне в Англії доба великої революції означає також початок розумового руху, деїзму, скептицизму – яким розпочинається секуляризація культури не тільки в Англії. Далі релігійне життя не скрізь творило спільноти, на яких могла б опертися демократія так, як се було в Англії. Так, приміром, для французької демократії, коли вона досягла влади в державі, ситуація представлялася зовсім інакше. Так само іншою була ситуація в Італії. Через те було треба поза релігією витворити спільноту спеціально для цілей демократії. І власне мова була чинником, до якого нав’язала демократія свою творчість.

   Вже найбільш практичні мотиви наказувані їй інакше відноситися до народної мови, як відносилася до неї феодальна аристократія. Коли остання з природи своєї мусить відокремлюватися від маси, берегти для себе шляхом окремої мови чи письма знання усього, чим держалося її становище, то інтерес, а вслід за сим і всі змагання демократії йдуть в противному напрямі. Вона мусить народну мову як мову маси зробити своєю. Переклад Мартіном Лютером Євангелія на німецьку мову був політичним вчинком першорядної ваги і симптомом.

   Формальна націоналізація культури, се була її демократизація. Освіта на народній мові, се освіта беззастережна тільки для упривілейованих кругів, але доступна всім, усьому народові. А що освіта, якийсь мінімум її, се конечна умова для того, щоби народна маса могла бути політично активною, то ясно, як сильно інтерес демократії штовхав її на шлях культу народної мови.

  Пізніше, з розвоєм капіталізму, дальші ще причини піднесли та загострили політично-суспільне значіння мови. Хоч не в однаковій мірі але — з виїмком може селянства — для всіх суспільних клас в національно мішаній розвиненій капіталістичній державі становить питання мови одно з дуже важних питань. Не ходить тільки про правний примус уживати народної “державної” мови в уряді та публічних установах. Поза сим правним примусом, ставлять фактичні суспільні відносини “язикове питання” в дуже виразній формі. Сільська біржа праці стратила свій локальний характер. Сільський заробітчанин потребує бодай слабого знання другої мови. Воно є засобом, що відв’язує його від ріллі. У вищих верствах робітників промисловості росте економічний примус знання двох мов, він є значний також серед міщанства малих місточок областей з мішаною мовою, найсильнішим є він серед інтелігенції, бо тут не вистарчає сама можність з бідою зрозуміти та порозумітися, але вимагається повного володіння чужою мовою.

   Проте зв’язаність національної спільноти з культурою стало довершеним фактом. Культурні цінності стали цілями на які звернена увага сучасних націй. Суспільний розвій, зокрема політичний та розумовий розвій народної маси, їхнє зростаюче заінтересованість культурою, каже сподіватися, що власне область культури буде в будучності в чимраз більшій мірі основою національної спільноти.

   Обставина, що роль культурного чинника для нації зросла та проявляє тенденцію далі рости, зв’язана тісно з політичним та соціальним визволенням трудящого народу не стільки тому, що його визволення обіймає з собою з неминучою конечністю також культурне його піднесення, отже поширює заінтересовані в культурі частини суспільства, вона робить ще в іншому напрямі. Визволення нації означає тріумф витвореної нею ідеології, піднесення світогляду, який відповідає її соціальному положенню, на становище пануючого в суспільності світогляду. Се означає важні пересунення в системі цінностей під знаком яких відбувається все публічне життя, зокрема, воно означає піднесення становища, яке припадає в сій системі на долю культурних цінностей. Досі вони стоять в тіни поза цінностями іншого роду.

   “Американізм” є характеристичною віхою не тільки американської суспільності. Те що в Америці виступає явніше в чистішій формі є спільною віхою всіх буржуазних, капіталістичних суспільностей: пониження культурних цінностей та заставлення їх служити справі матеріальних інтересів великому транснаціональному капіталу. Натомість для трудової народної маси, для нації та її ідеології, культурні цінності мають абсолютне значення. Тенденція нації стати також культурно окремішньою є тільки тенденцією. І далі є можливі випадки, що приналежність національна не покривається з культурною. Не тільки одиниці – головно з-поміж переселенців – є цілі групи, що свідомо рівномірно бережуть два роди патріотизму. Се є головно колоніальні відломки великих європейських націй, що без надії на об’єднання з народом, з якого вийшли, приєдналися з лояльною любов’ю до держави, до якої тепер належать, але не відрікаються своєї відмінної народності.

   З погляду культури, мови, літератури, міщанства є вони ще членами старої батьківщини, від якої одержують свою духовну поживу та якої питоменностi заздро хоронять та бережуть. Ми маємо до діла з недокінченим ще процесом, то й тоді є воно доказом, що значення культури для нації ще не є абсолютне…

Автор – Володимир Старосольський