Tворець консервативно-державницької концепції історії України

   Творцем консервативно-державницької концепції історії України прийнято вважати видатного діяча ЗУНР, Степана Томашівського, який народився 9 січня 1875 р. в селі Купновичі Самбірського повіту королівства Галичини і Володимирії у Австро-Мадярській імперії. Середню освіту він здобув у Самбірській гімназії, після чого вступив до філософського факультету Львіського університету. Завдяки зустрічі з Михайлом Грушевським у 1900 р. Степан Томашівський розпочав співпрацю з Науковим Товариством ім. Т.Г. Шевченка у Львові. Впродовж 1900–1906 рр. Степан Томашівський працював вчителем історії, латинської, грецької і німецької мов та літератур у гімназіях міст Перемишля і Бережан. Втім своїх наукових розвідок і членства у НТШ він не припиняє.

Степан Теодорович Томашівський

   У 1904 р. за дослідження "Народні рухи в Галицькій Русі у 1648 р." Степан Томашівський здобув диплом доктора філософії у Львівському університеті. В 1906 р. він з великими труднощами перевівся до Львова на посаду викладача академічної гімназії. Саме тут поновилася з новою силою дуже активна і плідна праця у Науковому Товаристві ім. Т.Г. Шевченка: Степан Томашівський входить до правління як референт друкарні, знову секретарує в історико – філологічній секції й археографічній комісії. В цей час друкуються праці Степана Томашівського у "Записках НТШ": "Шкільництво в Угорщині і русини", "Гетьман Мазепа і король Станіслав ІІ", "Мазепа у шведів", "Мазепа і австрійська політика", які дістають визнання у наукових колах і відзначалися ретельним опрацюванням джерел та глибоким аналізом подій. За змістом і суттю ці роботи органічно відповідали народницькій концепції Михайла Грушевського.

   У роки першої світової війни Степан Томашівський жив в Мукачеві, Хусті, Ужгороді та Відні. Впродовж листопада 1918 р. – лютого 1919 р. він виконував обов’язки делегата Української Національної Ради ЗУНР (ЗО УНР) 1918–1919 рр. для спеціальних доручень, згодом перетворившись фактично на головного політичного радника уряду ЗУНР. З березня 1919 р. – по червень 1921 р. Cтепан Томашівський перебував на українській дипломатичній службі, працював у різних українських дипломатичних представництвах за кордоном – в Швейцарії, Франції і Великій Британії, був радником делегації УНР та керівником делегації ЗУНР на Паризкій мирній конференції 1919 – 1921 рр.

Мапа Західно-Української Народної Республіки

   У 1920 р. Степан Томашівський виїхав до Великої Британії, де поєднував роботу представника уряду ЗУНР у Лондоні із працею в лондонських бібліотеках. На противагу більшості українських політиків, котрі в домаганні повної державної самостійності України, котрої сподівалися досягнути за підтримки держав Антанти, продовжували курс на конфронтацію з Польщею. Степан Томашівський, розцінюючи такі політичні плани як нереалістичні, вважав за доцільне зосередитися на боротьбі хоча б за автономію західноукраїнських земель. Він обстоював право Галичини на незалежність в листах до членів британського уряду, міністерств закордонних справ, прем’єр–міністра Девіда Ллойд–Джорджа, впливових англійських газет.

   Cтепан Томашівський сподівався, що за допомогою світової конференції в Парижі український уряд в екзилі зможе таки зберегти мінімум автономної державності в Галичині й утворити справжній П’ємонт на майбутнє. Однак, національний максималізм знівечив усе. Прогалицька позиція Степана Томашівського на Паризькій конференції задовольняла далеко не всіх, якщо з її критикою виступили Іван Мазепа, Микола Рудницький, то прихильно її оцінив Василь Кучабський. На тому ґрунті ускладнилися відносини дипломата з керівництвом ЗУНР. Влітку 1921 р. Степан Томашівський подав у відставку і тимчасово оселився в Берліні, плануючи узятися до теоретичної та ідейно-просвітницької діяльності.

Михайло Сергійович Грушевський

   У 1921–1925 рр. Степан Томашівський провів у Берліні, де швидко зходиться з В'ячиславом Липинським, з яким познайомився ще у 1905 р. Між цими двома особами, попри усю суперечливість їхніх стосунків, встановилася безсумнівна інтелектуальна близькість, підсилена спорідненістю методологічних засад вивчення історії, тому в українській історіографії вони стали поруч як два основоположники "державницької школи". Степан Томашівський зближується з послідовниками Павла Скоропадського і ідеологами гетманського руху. Ідейні метаморфози Степана Томашівського вкладаються в типову схему еволюції поглядів українських діячів, що не одразу прийшли до консерватизму: в передвоєнні роки він симпатизував лівим політичним течіям, а перехід на консервативні позиції відбувся після тяжких років війни і революційних потрясінь.

   В останні роки життя, в Польщі, Степан Томашівський остаточно завершив свою концепцію, в якій сполучилися елементи католицизму, консерватизму і прагматично–релятивістської філософії Освальда Шпенглера. Консервативно–монархічні кола розцінили клерикальний монархізм і прогалицьку орієнтацію дослідника як зраду інтересам гетьманської легітимної ідеології, що зрештою змусило його розірвати стосунки з представниками напряму. Проте це відбулося вже згодом, а у першій половині 1920-х рр. Степан Томашівський редагує берлінські журнали "Українське слово" та "Літопис політики, письменства і мистецтва". Саме в еміграції він видає фундаментальні історичні і політологічні праці, які ознаменували остаточний перехід з народницьких на державницькі позиції. З 1928 р. і до кінця життя Степан Томашівський займає посаду доцента і надзвичайного професора східноєвропейської історії Краківського університету. У повоєнний час Степан Томашівський став однією з провідних постатей українського консервативного табору, був членом головної управи Української християнської організації та співтворцем її ідеології і тактики. Помер Степан Томашівський 21 грудня 1930 р.

В'ячеслав Казимирович Липинський

   Власну концепцію історії України Степан Томашівський виклав у праці "Українська історія" видана у 1918 р. Процеси історичного розвитку України Степан Томашівський зводив до трьох основних визначних ідей, що випливали з її географічного положення: боротьба зі степом (кочовою цивілізацією), суперництво з Польщею як вираз політично–культурної суперечності Заходу і Сходу і боротьба з домінуванням Москви, в основі якої лежить політико–господарський контраст Півночі і Півдня. Степ, Польща, Московщина – це, за словами Степана Томашівського, трикутник історично–політичного розвитку України. А здобування землі, відокремлення від "руськості", витворення окремої національно–культурної індивідуальності і здобуття політичної самостійності – це були орієнтаційними пунктами для історика у розміщенні світла й тіні на його малюнку.

   У роботі "Українська історія" Степан Томашівський доводив, що перша українська монархічна державність була започаткована в часи Галицько–Волинського князівства, королем Данилом Галицьким. Основою обґрунтування концепції стали вже цитовані вище “три кити”: земля, тобто освоєння майбутнім українським племенем територій, на яких вони проживали; нація, тобто утворення української нації внаслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступової сегрегації Галицько–Волинського князівства та становлення першої української національної держави – Галицько–Волинського князівства як завершення цих процесів.

Мапа Галицько-Волинського князівства

   Степану Томашівському притаманне відмінне від попередників розуміння "української землі". Він розглядав її як географічну цілісність, ігноруючи тим самим етнічний характер окремих частин України. Степан Томашівський відштовхувався не від певної землі, заселеної певним етносом, а від географічного становища України, що творило історію української нації. Тільки в географічному розумінні можна говорити про Україну як про індивідуальне незмінне поняття впродовж усієї історії. Сприймаючи Україну як поняття географічне, дослідник акцентує увагу на її розташуванні на території Європи та історичних наслідках цього розташування. Основним орієнтаційним пунктом та мірилом вартості розташування Степан Томашівський вважав залежність України від Чорного моря. Більша частина України була зв’язана своєю водною сіткою з Чорним морем і мусила ділити його долю.

   Інша сторона ідеї щодо української землі як головного критерія історії України – історичний процес здобування українським народом землі. Цей процес складала довга і запекла боротьба осілої землеробської культури проти кочового варварства. Останнє, займаючи середину території України, тривалий час переважало культурні сили, що йшли з північного заходу і з півдня, поки південна сила не лягла в руїнах, залишивши першій весь тягар боротьби. Ця північно – західна культурна область і є найстарішою сценою політичного розвитку України. Займаючи спочатку невелику територію, ця область згодом поширилася до теперішніх розірів. В центрі цієї території знаходилися спочатку Київ, Володимир, Галич, а згодом Львів, який разом з Києвом вже у XIV ст. стає головним центром національного розвитку України.

Мапа Русі-України

  Вже в добу української держави (існування Гетьманщини у 1648–1775 рр.) в коловорот політичного життя входять такі міста як Батурин, Гадяч, Полтава, Катеринослав, Умань, а пізніше – Харків, Одеса, Чернівці, Сигот, Мукачево, Хуст. Другим об’єктом особливої уваги історика був процес формування української нації. Степан Томашівський вперше звертає увагу на поєднання в процесі націотворення двох протилежних тенденцій: консолідуючої і роз’єднуючої. Як через територіальне поширення, відмінні умови життя і мішання відокремлюються поодинокі частини язиково, расово і культурно, так через політичну єдність і спільність культурного розвитку затираються окремішності і витворюється одноцільний національний тип вищого ряду. Боротьбу цих сил Степан Томашівський простежує на періоді давньої історії східнослов’янських племен, коли врешт решт перемагає ідея відокремлення: східнослов’янська, або "руська", група розпадається на окремі національності: українську, московську і білоруську. Третім критерією перетворення української народності в українську націю Степан Томашівський називав становлення першої української національної держави – Галицько–Волинського князівства. Здобуття української галуззю східного слов’янства політичної самостійності було подією виключної важливості, бо Галицько–Волинське князівство об’єднало лише українські землі.

   В своїх роботах Степан Томашівський, як послідовний український державник, наполегливо підкреслює суто український характер Галицько–Волинської держави на противагу Київській Русі. Цим його концепція принципово різниться від концепцій Михайла Грушевського і В'ячеслава Липинського, бо Михайло Грушевський виводив першу українську державу від варязької Київської Русі ІХ–ХІІІ ст., а В'ячеслав Липинський такою вважав козацько–шляхетську державу Богдана Хмельницького.

Мапа держави гетьмана Богдана Хмельницького

   Степан Томашівський вважав, що Галицько–Волинська держава справила п’ять історичних впливів на майбутнє українського народу:

1) збереження України від передчасного поневолення і асиміляції з боку Польщі;

2) розірвавши династичні і церковно – політичні зв’язки з Московщиною, вона затримало процес створення нової політичної нації зі слов’янських і фінських елементів над Волгою;

3) забезпечення доступу західноєвропейської культури на українські терени і оборона української нації від подальшого монгольського проникнення;

4) надання князівством підтримки Західній Україні в боротьбі з польською експансією і застоєння нових просторів на сході на користь українського народу;

5) вона слугувала підгрунтям сучасної національно- політичної, культурної і певною мірою мовної самостійності України серед слов’ян.

   Надзвичайно висока оцінка Галицько–Волинського князівства Степана Томашівського, підкреслення ним вкрай позитивної його ролі в українській історії для збереження культури і нації на відміну від східноукраїнських теренів, які під ударом монголів розділили історичну долю російських земель і втратили національно–політичну і культурну самостійність, вступала у конфронтацію з тезою Михайла Грушевського, який вважав, що Галичина як західна окраїна української території не могла стати "всеукраїнської державою" і, зазанавши литовсько–польських впливів і асиміляції, не втримала на відміну від Києва ролі історичного і політичного об’єднавчого центру українських земель. Однак попри це, Степан Томашівський високо оцінював роль варягів в побудові української держави і підкреслював позитивне значення влади князя Романа – "самодержця і царя всієї Русі-України" і його нащадків як запоруки міцності української монархічної держави.

Омріяна Галичина Степана Томашівського

   Історична консервативно-державницька концепція Степана Томашівського заснована на підкресленні виняткового за багатьма критеріями становища Галичини. Для нього Галичина – це своєрідний кордон, що розділяв сфери господарських і культурних впливів між Сходом і Заходом, зокремавпливів римської та візантійської церков, які стали символом європейського роз’єднання на Захід і Схід. Ці впливи завершилися лише Берестейською унією 1596 р., внаслідок якої утворився посередній між Сходом і Заходом церковно–культурний тип з візантійськоюформою і римським змістом, що несе в собі значний екуменістичний потенціал. Тоді як вибір Володимира для Давньої Русі став трагічною епохальною помилкою, що через прийняття християнства у його східному варіанті прирекла Русь–Україну на духовний застійі безплідність і замкнула шлях до перетворення на члена європейської спільноти.

   До пантеону української історіографії Степан Томашівський потрапив як один із засновників консервативно-державницької школи в українській історіографії та як автор і пропагандист двох своїх провідних ідейних установ – віри в історичне покликання Галичини, як українського "П’ємонту" і переконання, що унія як синтеза східних і західних релігійно–культурних традицій являє єдину справді національну українську церкву. Степан Томашівський у еміграції завжди волів бачити незалежну та самостійну соборну Українську Державу, яка була вільн від польського пана імосковського боярина. Своєю консервативно-державницькою концепцією Степан Томашівський поряді із націоналістим Дмитром Донцовим став також ідейним натхненником членів спочатку УВО, а потім і ОУН. Сьогодні, його праці надихають молоде покоління українців, які не бажають бачити свою країну в цупких пазурях московського "русскава міра" та олігархічного неосталінізму.

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту duhvoli.com.ua)