Масква і масквічі, український тверезий погляд

   Сьогодні у чергову річницю проголошення в окупованому німецькими військами Львові Ярославом Стецьком "Акту відновлення Української Держави", хотілося б запропонувати цікаву статтю-уривок керівника інституту метафізичних досліджень "Перехід-IV" з його титанічної праці "Арійський стандарт". Бажаємо цікавого прочитання!

Cонцерух – символ інституту метафізичних досліджень "Перехід-IV"

   Понад три століття Україна перебувала і далі перебуває в тенетах імперської Москви. Протягом останніх 10 років цей пострадянський мегаполіс остаточно перетворився на структуру, яка паразитує на тілі Російської Федерації. У Москві сконцентровано понад 85% фінансових і понад 95% інформаційних ресурсів, рівень життя москвичів принаймні уп'ятеро вищий порівняно з середнім показником по Росії.

   На сьогодні у 10,5-мільйонній Москві проживає 1,5 млн. азербайджанців (з 1989 р. їхня кількість зросла в 75 разів, в їхніх руках майже вся міська ринкова торгівля), 900 тис. татар, 600 тис. вірменів, 500 тис. євреїв, 350 тис. грузинів, 300 тис. циган, понад 250 тис, чеченців, 240 тис. в'єтнамців, 200 тис. китайців, 200 тис. башкірів і так далі. Етнічних русскіх в Москві на сьогодні приблизно 3,3 млн., тобто 31%, і з кожним роком їх стає дедалі менще. Частка міжетнічних шлюбів у місті вже становить 22%.

   Московська риторика про захист інтересів русскіх, це не більше ніж демагогія на експорт. Насправді русскіє для Москви – це всього лише "гарматне м'ясо". Тому вимирання етнічних русскіх і слов'янського населення у "глибинці" Росії Москву не хвилює, на підході дешева робоча сила з Азії, зокрема Китаю.

Так сьогодні виглядає сучасна Москва – столиця РФ

   «Империя повернута против нас, мы в этой империи завоеванный народ» – кажуть русскіє. За останні три роки кількість дітей у Росії скоротилася на 4 млн, дитяча смертність у півтора рази вища, аніж у середньому у світі, кількість абортів досягнула 7 млн. на рік, а маса безпритульних дітей зросла до 4 млн. (значно більше, ніж після громадянської і другої світової війн). Вимирання зачепило передусім слов'ян, оскільки кількість неслов'янського населення продовжує зростати.

   Характерно, що серед найбагатших людей Росії майже немає русскіх. Усе більша відірваність Москви від російських регіонів дозволяє нарешті відповісти на запитання, який народ в імперії СРСР насправді був метропольним (панівним). Річ у тім, що метрополія, як правило, користується вищим рівнем життя порівняно з периферією. Парадокс СРСР полягав у тому, що русскіє як група в ньому не мали такої переваги. Це давало підстави ідеологам "єдіной і нєдєлімой" говорити про "жертовність русскіх заради інших народів" і заперечувати імперський характер СРСР, оскільки рівень життя мешканців національних окраїн, передусім європейських, перевищував рівень життя русскіх.

   Насправді ж ніякого парадоксу не було і немає: метропольне становище посідають не русскіє, а москвичі. Усвідомлення цього факту все ставить на свої місця. Рівень життя у Москві порівняно з іншими містами був незрівнянно вищим як у колишньому СРСР ("вся країна" їздила в Москву на закупки продуктів і промислових товарів), так і в нинішній Росії. Більше того, сформувалася особлива московська ментальність (зокрема, доволі поширена пихатість, а нерідко й агресивність стосовно не-москвичів, у тому числі й росіян), яка увиразнюється особливим "масковським діалектом".

Карикатура: "Із слов'ян в іслам!"

   Сприйняття Москви як велетенського паразита на тілі Росії, котрий висмоктує всі соки із провінції, захопило більшість населення РФ, про що кажуть результати соціологічних досліджень. Отож Москва реально перетворилася на неслов'янський мегаполіс з доволі агресивною ментальністю, що протистоїть решті Росії. Тому політологи добре знають, шо президентом Росії ніколи не стане корінний москвич.

   Століття тому 10-мільйонна Англія успішно керувала понад 100-мільйонною Британською імперією. Завдяки сучасному розвитку транспорту і телекомунікацій 10-мільйонній Москві ще легше керувати Російською Федерацією і тримати під своїм впливом інші пострадянські території.

   Для розширення своєї експансії Москва активно просуває в Україні російську мову під гаслом: «Территория России (читай: власть Москви) там, где говорят по-русски!», а мешканців російського походження намагається перетворити на "п'яту колону", інструмент дестабілізації України з наступним її розчленуванням на "запчастини" для контрольованої Москвою економіки. Активне циркулювання в Україні російської мови робить українців беззахисними проти московського інформаційно-психологічного зомбування і прозорими для інформаційного сканування Москвою, яка монополізувала в Росії майже весь інформаційно-аналітичний потенціал.

"Арійський стандарт" – титанічна праця Ігоря Каганця

   Необхідність єдиної державної української мови — це вже не предмет особистих уподобань, національних сентиментів чи економічної рентабельності. Це справа колективного вижи­ван­ня, нашого добробуту, здоров’я, безпеки і продовження роду. Все треба назвати своїми справжніми іменами. Демон­стра­тивні російськомовні виступи народних депутатів у Верховній Раді є веденням бойових дій проти української держави із застосуванням зброї вищого рівня ефективності та відвертим лобіюванням інтересів Москви. У будь-якій поважаючій себе державі — від Індонезії до Великої Британії — подібні речі отримали б однозначну оцінку як державна зрада.

   Так само лише державною зрадою можна пояснити те, що упродовж 21 року державної незалежності України стабільно зростає кількість російсько­мовних серед тих гро­мадян України, які свідомо відносять себе до укра­їн­ського етносу, тобто бажають бути українцями. Ця загрозлива тенденція найбільше виражена серед молоді. Будь-яка діяльність пізнається за її плодами. Просування в Україні мови сусідньої держави красномовно свідчить про те, що вища влада продовжує поводитись як колоніальна адміністрація чи комісія з банкрутства.

   Стаючи активним учасником актуальної війни, Україна повинна ясно розуміти, що відбувається навколо неї, і бути спроможною оперативно обробляти корисну інформацію про життя іноземних держав. Головним інформаційним об’єктом для України є Росія, оскільки третина її населення більше чи менше пов’язана з Україною: за даними ФСБ приблизно 50 млн. громадян РФ є або українцями, або мають українські прізвища, або мають родичів в Україні. Більша частина російського (радянського) культурного і науково-технічного потенціалу створювалась україн­цями, але не українською, а російською мовою. Відмовитися від цього потенціалу означає зректися духовного, інтелектуального та технологічного спадку наших предків.

Керівник "Переходу-IV" — Ігор Володимирович Каганець

   У силу сказаного вище українці мають бути достатньо знайомими з мовою і культурою реального противника, яким є расовий метис Москва. Для неї Україна — це вже навіть не "своя територія" (як було за часів СРСР), а лише об’єкт для економічного і людського визискування, універсальний донор "органів для трансплантації" у старечий імперський організм. Українці у своїй масі повинні добре, бажано без акценту володіти російською мовою і бути достатньо знайомими з російськомовною культурою — для розуміння російського контексту, захисту від московської агресії і для просування власних інтересів на євразійських обширах.

   Те ж саме стосується знання мов і культур інших великих держав, які стосовно України є конкурентами і потенційними або актуальними противниками. Зрозуміло, що насамперед українці повинні досконало знати українську мову і бути добре ознайомленими з українською культурою. Досконале знання українцями, окрім власної, також російської і хоча б ще однієї іноземної мови — це прояв непідробного патріотизму…

Автор – Ігор Каганець

(світлині взяті з сайту sd.org.ua)

Мадярський похід або УПА в Будапешті

  Дана стаття, автором якої є закарпатець і головний спеціаліст Центру вивчення документів з історії визвольного руху Галузевого державного архіву СБУ, розповідає про таємну місію представників українського визвольного руху, деяких воєнізованих частин УПА, до столиці Мадярщини у 1943 р.

Сучасне зображення україно-мадярської співпраці

   Про зовнішньополітичну діяльність українських націоналістів у роки Другої світової війни широкому загалу майже не відомо. Скажімо, про те, що у 1943–44 рр. Організація українських націоналістів — бандерівців вона ж ОУН(б) провела низку мирних переговорів з представниками сусідніх Мадярщини і Румунії, а також польським націоналістичним підпіллям. ОУН, виявляється, була активним учасником міжнародних відносин. У вкрай несприятливих міжнародних умовах представники українського визвольного руху обстоювали українські національні інтереси і змушували рахуватись із ними представників інших держав та народів. Підтвердженням цьому, зокрема, є також історія таємної місії ОУН(б) до столиці Мадярщини в грудні 1943 р.

   Це починалося наприкінці літа 1943 р. на території Волині, де дислокувалися мадярські окупаційні частини. Німці залучали їх до здирання продовольчих контингентів з місцевого населення та антиповстанських операцій. Проти них, на захист мирного населення, виступили українські повстанці. Вони зініціювали низку боїв з мадярськими військами і завдали їм значних втрат, ще й поповнили свої запаси зброї та боєприпасів. Мадярське командування, не бажаючи проливати кров мадярських солдатів (гонведів) за німецькі інтереси і переконавшись у силі українського визвольного руху в регіоні, погодилося на мирні переговори з українськими повстанцями. Зі свого боку, українське націоналістичне підпілля не хотіло воювати з мадярами — то був зайвий фронт у боротьбі за здобуття Української держави. ОУН відслідковувала поширення антинімецьких настроїв в мадярському середовищі.

Українські повстанці по дорозі в Будапешт

   Восени 1943 року на території Волині активізувалися переговори між командуваннями мадярських військ та УПА. У результаті було укладено низку таємних усних угод про ненапад, обмін військовополоненими, продовольством, зброєю, амуніцією та медикаментами. На початку осені 1943 р. ініціативу низових військових структур УПА підхопило вище командування. У вересні 1943 р. в Конюшках відбулися переговори між керівником розвідувального відділу штабу ВО "Богун" УПА – А. Дольницьким (псевдо Немо, Голубенко, Андрій Кисіль) та представниками командування мадярської дивізії, яка розташовувалась у Дубно.

  Парламентарії досягли усної домовленості про ненапад та нейтралітет, обмін зв’язковими старшинами, стеження за дотриманням угоди та врегулювання можливих збройних конфліктів у відносинах між двома арміями. Обов’язковою умовою договору була сувора таємниця від німців. Укладена домовленість не впливала на принципово вороже ставлення УПА до німецьких окупаційних сил, адже мала антинацистське і антикомуністичне спрямування. Згодом ця домовленість отримала назву Волинського договору про ненапад між УПА та мадярською армією в Україні.

Символ ОУН (Бандерівської)

  За результатами попередніх угод між командуванням мадярських військ та УПА, українці з мадярами домовилися про необхідність проведення наступного етапу переговорів з керівними колами Мадярщини в Будапешті. Усвідомлюючи загрозу поширення комуністичної експансії на захід, а також намагаючись максимально звільнитися від німецької політики, мадярський уряд шукав виходу з Другої світової війни за допомогою сепаратних переговорів із західними альянтами. В українських повстанцях мадярські військові кола вбачали силу, здатну протистояти більшовизму.

   Керівництво українського визвольного руху, ідучи на переговори з урядовими та військовими колами Мадярщини, мало декілька стратегічних завдань:

 1) подолати зовнішньополітичну ізоляцію, в якій на той час перебував український визвольний рух;

 2) спробувати налагодити взаємовигідні партнерські стосунки з найближчими територіальними сусідами України і заручитись їх підтримкою у боротьбі проти спільної більшовицької загрози;

 3) спробувати вийти через мадярські дипломатичні канали на зв’язок із західними союзниками.

Мадярські гонведи на Волині

   На початку грудня 1943 р. українська делегація у формі мадярських гонведів відбула на військовому літаку з аеропорту Скнилів зі Львова до Будапешта. У групі були М. Луцький (голова), Є. Врецьона (псевдо Волянський) та майбутній віце–президент підпільного українського парламенту — Української Головної Визвольної Ради (УГВР) отець І. Гриньох (псевдо Герасимівський).

   Як згадував І. Гриньох прийом української місії в столиці Мадярщини: «Здивувало мене таке парадне привітання на порозі будинку генерального штабу. Здивувало тому, що, з одного боку, ми виконували таємну місію й, отже, боялись розконспірування. Проте відчув я в собі якесь внутрішнє задоволення. Це ж вітали мадярські достойники не нас, тих кількох осіб у ролі недосвідчених дипломатів, а наш народ, що в злиденних умовах бореться з найбільшими імперіями світу. Це вони, мадяри, відповідальні керівники суверенної держави, бачать у нас наших вояків, підпільників, революціонерів і віддають нам шану за них. Ми зростали в очах чужинців, нам було чим пишатися! Це ж було як–не–як досягнення нашої підпільної боротьби, досягнення хоч і недержавної нації, але яка водночас мислила та діяла по–державному».

Іван Михайлович Гриньох

  У середині грудня у Будапешті відбулись таємні переговори між українськими делегатами та начальником генерального штабу мадярської армії генерал–полковником Ф. Сомбатхеї, радником міністерства закордонних справ Мадярщини Д. Шаї та кількома вищими офіцерами мадярської армії. Були підтверджені попередні домовленості у справі нейтралітету і ненападу між мадярською армією та УПА на території України, військово–медичної і розвідувальної співпраці у протистоянні більшовикам. Було також узгоджено питання про обмін зв’язковими старшинами між штабами армій для постійного зв’язку та врегулювання можливих збройних конфліктів. Мадярські представники зацікавилися думкою про створення на кордоні з Мадярщиною так званої УССД, яка мала стати своєрідним буфером від більшовицької загрози. Окрім цього, мадярські державники погодилися прийняти в Мадярщині українську політичну еміграцію із Західної України в разі зайняття території Галичини та Волині радянськими військами. А також влаштувати неофіційне українське представництво в Будапешті.

 Територіальні питання обидві сторони оминули свідомо, побоюючись зриву переговорного процесу через суперечності щодо Закарпаття (Карпатської України). Українські представники вважали, що проблему державної приналежності Закарпаття можна буде вирішити в майбутній угоді між вільними урядами незалежної України та Мадярщини, а на період війни визнавали за необхідність укласти з мадярською стороною тимчасову угоду щодо співпраці. Наприкінці українсько–мадярського форуму в Будапешті, коли були узгоджені всі пункти угоди й аудієнція йшла до закінчення, українські делегати відважились виступити з неоднозначною пропозицією. Вони запропонували мадярським керівним колам розірвати союз із гітлерівською Німеччиною, оголосивши про це дипломатичним шляхом, і вивести мадярські окупаційні війська з території України.

Мапа діяльності УПА з 1942 р.

  «Для старшин, присутніх під час переговорів, це була справжня несподіванка. Наступила мовчанка. І ми, а ще більше мадярські старшини, дивились на генерала Сомбатхеї. Від нього очікували відповіді. Обличчя генерала показало сліди неспокою. Внутрішньо він стримував свою знервованість. Здавалось, він бореться сам із собою і шукає, як сформулювати своє рішення. І врешті він сказав рішучим тоном і тремтячим голосом: «Ні, волію, щоб мене повісив Сталін, аніж щоб розстріляв Гітлер», — писав у своїх спогадах член української делегації І. Гриньох.

   Таємна місія українського визвольного руху до столиці Мадярщини, незважаючи на конспіративний характер, мала міжнародний розголос. Колишній посол США в Будапешті Дж. Монтгомері згадував у своїх спогадах про приїзд делегації українських повстанців та їхні переговори з представниками мадярського генерального штабу.

Боївка УПА-Північ у Волинських лісах

  За результатами переговорів у Будапешті наприкінці грудня мадярська військова місія на чолі з полковником Ф. Мартоном прибула в село Будераж на територію Волині, де розташовувалась Головна команда УПА. Вона мала на меті встановити тісні контакти з командуванням УПА, ознайомитись з українським національно–визвольним рухом у регіоні, більше дізнатись про організаційно–штатну структуру і засади формування УПА.

   Військова співпраця між УПА та мадярською армією тривала до березня 1945 р., коли Будапешт захопили радянські війська, а зв’язковий старшина УПА при мадярському генеральному штабі А. Дольницький емігрував за кордон.

Автор – Олександр Пагіря

(світлині взяті з сайту duhvoli.com.ua)

Бунт проти матеріялізму

   Сьогодні, у визначний для українців день, 21 червня, коли гайдамацькі ватаги взяли місто Умань та у кургані Товста Могила, український археолог Борис Мозолевський знайшов славнозвісну скіфську пектораль, вашій увазі, шановні читачі, пропонується цікаві роздуми одного з провідників бандерівського крила ОУН, Ярослава Стецька, яка взята з журналу "Визвольний Шлях" за січень 1959 р. Приємного прочитання!

Ярослав Стецько, малюнок побратима Ворона

   Ідеї слави, правди, волі — «братів визволяти, слави добувати!», за віру православну — належать до головних, типових українській духовності метових проекції історичної дії нації. «Грабуй награбоване!» — типове гасло загарбницьких аспірацій російської нації. Ось яка велика духова прірва між українською і російською націями. Ідеї добра, справедливості, шляхетності й великодушності — знаменні риси національного характеру українця. Це відзначають теж і чужинці.

   Один мадярський письменник в американському журналі описує таку подію: «Коли під час Другої світової війни совєтські війська наступали на Будапешт, німецьке командування наказало розстріляти совєтських парламентарів (посланців) для пересправ про умови капітуляції Будапешту. У відповідь російське командування дало наказ наступаючим совєтським частинам грабувати і вбивати населення Будапешту. В одному схоронищі сиділа без їжі група мадярів — старі й молоді, жінки і діти. Ждали помсти совєтських вояків, між якими було багато й українців, їх села (українців), — пише автор, — спустошили мадярські війська, що вбивали навіть невинних людей, жінок і дітей і від них ждали мадяри нічого іншого, як тільки кари і помсти. Раптом до схоронища ввійшов, з готовим до стрілу наганом, совєтський вояк-українець. Обличчя в нього було дуже сумне, навіяні великою втомою очі, шляхетне, як у святого, обличчя. Був це український селянин, церкву якого сплюндрували, жінку вбили, майно забрали. Тепер він стояв перед ними зі зброєю в руках. Поглянув на втомлені обличчя жителів схоронища, на заплакану голодну дитину, на графиню з перстенцями й браслетами, що схлипувала зі страху. І ніщо, — пише автор, — не стояло на перешкоді, щоб той вояк оправдано помстився — всіх постріляв і пограбував. Але він обернувся і вийшов. Тепер мадяри сподівалися юрби вояків, яких він приведе на грабіж, ґвалтування жінок і вбивства Тим часом він вернувся, але сам, навіть без нагана. Поклав на стіл великий житній хліб, і цей вояк, українець із Хрестоподібним обличчям, — як пише автор, — не сказавши ні слова, залишив схоронище».

Символи бандерівської визвольної боротьби

   У той час у місті вояки-москалі плюндрували й грабували все, що їм попадало під руки. Німці йшли на Схід за хлібом і салом. Своїм воєннозаслуженим обіцяли поміщицькі добра в Україні, якими мали стати колхози після перемоги Адольфа Гітлера. Не слава і честь їх батьківщини, не містика, не почуття справедливості і не історичне призначення гнали їх проти московського комунізму, а жадоба грабунків і здобуття нових колоній.

   Історичне призначення української нації — боротьба проти імперіалістичної Росії, яка була і є втіленням усякого зла, насильства, рабства і безбожництва. Це надає нашій боротьбі елементів релігійної війни. Особливо важливим чинником у ній є катакомбне християнство. Як підтверджують факти, священнослужителі, які відмовилися служити московсько-комуністичній церкві, втішаються великою популярністю, вони таємно відправляють Богослужби, їх слова слухають не тільки старі, але й молодь. За християнство, як колись за віру православну і великі ідеали української нації, за ідеї визвольного націоналізму, за волю людини і соціальну справедливість — іде сьогодні боротьба в Україні та на всіх просторах СССР, де живуть українці. Смерть п’ятисот українських жінок під російськими танками свідчить про те, що існують вищі вартості, ніж саме людське життя і все матеріальне. Ймення перських тиранів і завойовників давно забуті, а геройство спартанців з-під Термопілів живе далі й на ньому виховується молоде покоління всього культурного світу.

Степовий табір Кенгір під Джезказганом у Казахстані

   Як страшний кошмар колись згадуватимуть майбутні покоління тирана Сталіна, але їх душа буде відроджуватися незабутніми прикладами геройства українських жінок Кінгіру чи повстань в’язнів Воркути й Норильська. Щоб вільний світ міг успішно противитися більшовизмові, він мусить перемогти в собі дух матеріалізму. Проти діалектичного й історичного матеріалізму мусить бути протиставлений християнський ідеалізм і націоналізм як соціологічна доктрина. Тільки дух нації є рушійною силою історії, а не матерія і кляса. Людина, як Богоподібне єство, а не закономірності економічного порядку.

   Трагедія вільного світу не тільки у його фальшивій політиці по відношенню до Росії і комунізму, а теж, зокрема, у невластивому відношенні до неістотних вартостей, що складаються на буття людини. Життєвий матеріялізм і переоцінювання матеріяльного коштом духового створюють пригожий грунт для комуністичного розкладу. Недавно в одній промові в Клівленді урядовець Джон Фостер Даллес слушно сказав, що американці практикують у житті проповідуваний Москвою матеріалізм, хоч не визнають матеріалістичних метафізичних засад життя. Філософський матеріялізм Росії стає психологічним життєвим матеріалізмом у США. Терор і злидні, у яких живе людина за залізною заслоною, стоять у суперечності до філософського обґрунтування комунізмом буття людини. Гедоністичний добробут людини, що, на жаль, стає “американським способом життя”, стоїть у суперечності до окцидентального ідеалу життя.

Ярослав Семенович Стецько

   Надія на порятунок світу — в трагічній величі боротьби народів і людей, віруючих у Бога і свою Батьківщину, в краще й благородне й ідеальне, в національне і релігійне, у справедливе й добре. Ex-Oriente lux — зі Сходу світло, але не з московського, казьонного, а з того підпільного Сходу за залізною заслоною, що в катакомбах. Саме до голосу цього Сходу повинен прислухатися вільний світ, пов’язуватися з його ідеями і боротьбою проти Зла. Перше завдання західного вільного світу — це глибинна антиматеріалістична революція духу, що є передумовою його політичної і мілітарної перемоги над комунізмом.

   Бунт проти матеріялізму в усіх багатогранних виявах життя людини мусить охопити людину Окциденту. Нові вартості життя мають стати метою її прагнень. Уярмлені за залізною заслоною народи найбільше відчувають кривду і несправедливість, вони найбільш вразливі саме на ідеалістичні елементи, бо і національна неволя s матеріальні злидні є вислідом несправедливості та топтання прав людини і народів. Душа людська найбільш чутлива тоді, коли людина живе в національній і особистій неволі. Відсутність волі найбільше відчуває той, хто її втратив. У стражданнях і в боротьбі оновлюється людська душа, так як релігія відроджується через мучеництво і самопожертву. Протекціонізм не сприяв ростові релігійного самопочуття, але переслідування давали незмінно силу релігії і утверджували наново правду про Бога. Теж у війнах, коли терплять незчисленні маси народу, коли найкращі його сини дають життя в обороні своєї землі і родини, творяться великі приклади самопожертви, що злютовують народ у націю, у єдність живих, мертвих і ненароджених.

Карикатура на американський капіталізм та радянський комунізм

   Для людини, яка вірить у щось вище, в Бога і свою Батьківщину, немає страху перед стражданнями та жертвами в боротьбі за Правду. Коли ми віруємо в нашу національну Правду, в те, що воля України і боротьба за неї — це наказ вищого порядку, що це вимога нашого сумління, нашого людського “я”, тоді не страшні нам жадні ворожі сили, жодні жертви. Доки дух капітулянтства перед брутальною фізичною і матеріяльною силою не буде переможений, доти анти­матеріалістична революція духу не стане дійсністю, а політика вільного світу по відношенню до Росії і комунізму буде хитка й непослідовна. Своїх засад треба боронити безкомпромісово, у свідомості, що наша мета є не “мир” за всяку ціну, а тріумф Правди і справедливості за всяку ціну. Не збереження миру, якого немає, а перемога ідеї волі і гідності людської і національної мусять стати метою вільного світу.

   Коли на порозі Нового Року думаємо про великі проблеми світової політики і робимо її підсумки, то треба насамперед відмітити найістотніше — Правду всіх правд у сьогоднішній гігантській боротьбі світу Добра зі світом Зла, волі й тиранії, віри в Бога і воюючого безбожництва, ідеалу посвяти і гедонізму, героїчного і егоїстичного. Вільний світ мусить насамперед відродити в себе велику віру в благородну ідею, для здійснення якої відбуваються політичні й мілітарні заходи. Великі ідеї треба боронити, коли необхідно, і збройними силами. Справедливі війни Добра проти Зла благословить і християнська релігія.

Сучасна китайська скульптура матеріалізму

   Велику мету треба поставити перед нашою молоддю і на чужині, зокрема за океаном, у “Новому світі”. Якщо наша молодь не житиме чимось великим, героїчним, шляхетними прагненнями, вона занидіє в полоні матеріялізму. Український визвольний націоналізм вимагає суворого життя, самопожертви, ставлення ідеї понад матерією, національного понад особистим, спільного понад егоїстичним. Праця на користь своєї Батьківщини вирощує саме ці співзвучні з християнським ідеалізмом елементи. За друзів своїх – незмінний маяк для нас і нашої молоді. На порозі Нового Року необхідно призадуматися теж над глибокими правдами життя, які для людини, як духового єства, завжди були тернистим шляхом і пробою вартості. Може, саме тому, щоб все наново рятувати людину, яка забуває своє призначення на землі, щоб відродити її духово, потрібні злидні, війни і жертви, зокрема коли йдеться про зматеріалізовану частину людства, яка служить гедонізмові й мамоні.

   Бо на руїнах матеріальної мамони, у стражданнях і злиднях, оновлюються правдиві вартості в житті людини. Тоді вона віднаходить свою втрачену духовність, свою гідність і своє правдиве призначення на землі людині спроможністю правильно, праведно вибирати, згідно з абсолютним ідеалом справедливості; виповнити рамки свободи національним змістом, що заставляє людину брати під увагу добро, потреби та інтереси кожної іншої людини в національній спільноті. Націоналістична етика вимагає побратимських, людських взаємовідносин і почуття взаємної спів відповідальності. Вона висуває примат добра нації над взаємо суперечними інтересами кожної одиниці-егоїста; ототожнювати те, що Святий Тома Аквінський називав — “властивим добром” кожної людини із загальним добром нації, як духово-органічної спільноти, а не механічно склеєної, атомістичної та випадкової збірноти ворожо до себе насторожених егоїстів-споживачів, котрих нічого іншого не обходить, окрім власних вузько особистих інтересів.

“Визвольний шлях” – український місячник заснований членами ОУН(Б) у Лондоні в 1948 р.

   Націоналістичний ідеал людини відмінний від капіталістично-ліберального, а також цілком протилежний комуністичному, ідеалові, де людина зведена до статусу гвинтика пере бюрократизованої державної машини й системи виробництва. Комунізм перетворює людину в політичне та суспільне обезвласненого від влади раба, в матеріально обжебраченого молоха терором змобілізованого, в цілому з мілітаризованого суспільства-держави, в якому постійно наче б ведеться “війна”, щоби здійснити якийсь згори продиктований “план”.

   У капіталістичних суспільствах, побудованих на капіталістично-ліберальному ідеалі сваволі одиниці-егоїста-споживача, більшість із продуцентів серед населення є відчуженими від праці, бо неможуть вільно та вповні користуватися продуктами своєї праці. І тому вони приймають працю не як вільну, життєрадісну, духово-творчу діяльність, але як зненавиджені, хоч неминучі, пута. Для комунізму, натомість, праця вже набирає прикмет цілковитої невільничої примусовості, а людина перетворюється не лише в обезвласненого від влади раба, але й у духовно обжебраченого, обкраденого звичайної людської гідності дикуна, принаймні в очах привілейованої касти державних вельмож.

Плакат ВО "Свобода" створений до 100-го дня народження Ярослава Стецька

   У центрі націоналістичної програми державного будівництва і соціального ладу стоїть суспільне і національне відповідальна людина, вільний і тому гордий продуцент, вільною працею якого збагачується вся національна спільнота. У комуністичному, воююче безбожницькому ладі, натомість, властива людині ідентичність, її істотна індивідуальність, є здавлені, примусово зведені до рівня аморфної, без ідентичної масовості.

   До речі, демоліберальний капіталізм і тота­літарний комунізм — дві сторони однієї монети, дві екстреми одного лиха: нехіть до національного первня, до нації взагалі, доспільного, загального добра всіх жителів, вільних продуцентів, національно-державної спільноти, як основного упорядковуючого чинника всіх суспільних відносин.

Автор – Ярослав Стецько

(cвітлини взяті з сайту google.com.ua)

Прапор нашої революції

   Ґеорґ Ґеґель свого часу казав, що перш як звільнитися, раби мають бути вже вільними. Здавалося б у цій діалектичній нісенітниці криється якийсь плаский парадокс: як це можна стати вільним ще до свого звільнення? Але для самого Ґеґеля, як представника ідеалістичної філософії, це не було реальною проблемою. Радше це була проблема ідеальна, тобто така, яка відноситься до сфери духу.

Символічне зображення України (1941-1953 рр.)

   «Плоть нічтоже, дух животворить»,  – казав один український філософ задовго до Ґеґеля. Саме “дух” мав на увазі Ґеґель, коли говорив про свободу, як предвстановлену данність. Говорячи мовою простішою, вільною є та людина, яка усвідомлює себе не рабом, а усвідомлює себе вільною. Така людина ніколи не буде добрим рабом. Раб, що живе постійною думкою про волю, буде постійно шукати шляхи звільнення. Його головною максимою буде: воля або смерть. Зрозуміло, що економічна експлуатація такого раба буде вкрай невигідною. Теж саме ми можемо говорити і про цілі народи. Дане усвідомлення досягається за допомогою знаково-символічних систем, які в цілому ми можемо визначити як дискурси, а свідомість людини виявляється нічим іншим як сферою боротьби дискурсів.

   Кожен з нас постійно, хоче він того чи ні вбирає із соціального середовища вербальну, візуальну та іншу інформацію. Ця інформація ніколи не є нейтральною. Вона зазвичай покликана на те, щоби моделювати поведінку і мислення індивідів, включених до системи політичних відносин. Будь-який політичний актор, іншими словами – суб’єкт владних відносин, тобто людина чи суспільна група, яка включена в боротьбу за владу, перш як отримати реальну владу, повинен здобути владу на розумами та душами. Тобто, насамперед, політичний актор має виграти війну дискурсів. Дискурс не є просто мовленням чи мовою. Це певні знаково-комунікативні системи, які складаються не лише з вербальних форм мовлення, але й образів, символів, творів різноманітного мистецтва. Не останню роль у цій боротьбі дискурсів відіграють і політичні символи, як державні (національні), так і партійні. Саме за місцем того чи іншого політичного символу у суспільному житті можна говорити про перемогу того чи іншого дискурсу. Саме тому зараз мені би хотілося поговорити про символи нашої боротьби за незалежність, яка триває без малого вже сто років (ну, це якщо не брати до уваги апріорне споконвічне прагнення українців і їхніх предків до волі).

Німецький філософ – Ґеорґ Вільгельм Фрідрих Ґеґель

   Вочевидь гімн, герб і прапор є одними із найголовніших символів Держави і Нації, які виражають суть, є есенцією національного духу взагалі, або як можна ще сказати Ідеї Нації. Вочевидь по цим символам держави можна робити також і деякі симптоматичні висновки. Наприклад, зверніть увагу на герб, прапор і гімн Білорусі (там все залишилося радянським), Російської федерації (у цих імперський прапор і орел, але радянський гімн, щоправда з новими словами, але автор той же). Не меншою мірою це стосується і України. у іншому есеї я вже писав про Україну, як незавершений проект. І ось саме на прикладі гербу, прапора і гімну України це питання розкривається чи не найкраще саме через те, що вона по суті досі знаходиться на етапі становлення як Самостійної Соборної Держави і є, як говорилося, незавершеним проектом.

   Після 2010 р. в політичному дискурсі України з’являється нове поняття “внутрішньої окупації”. Сенс його зводиться до того, що державну владу у країні по суті захопили відверто антиукраїнські сили, що у своїй практичній політичній діяльності користуються цінностями, які є дуже далекими від цінностей Української Самостійної Соборної Держави, орієнтуються на зовнішні орієнтири і готові відмовитися від будь-якої політичної незалежності, аби лише зберегти за собою право на економічну експлуатацію природних та людських ресурсів на визначеній території.

Проект сучасного великого герба України

   Щось подібне українські землі вже переживали в добу Руїни, коли Лівобережні гетьмани дбали не про Українські цінності, не про народ, а про власний визиск. З історії ми пам’ятаємо, що кожен новий гетьман підписував з Москвою все більш принизливу угоду, яка обмежувала права і свободи гетьманщини та її населення. Ми також пам’ятаємо, що така недолуга політика призвела до ліквідації гетьманщини, нищення козацтва, закріпачення і поневолення народу.

   Подібне ми спостерігаємо і в нашій українській політиці сьогодні. Кожен новий президент, не встигши пройти інавгурацію, чимдуж мчить на помазання до Москви з холопськими поклонами. Нормальним це не є і ситуація має змінитися. Коли це станеться, точно сказати важко, але вибори, які мають відбутися восени, певним чином каталізують політичні процеси і створять цілком нову констеляцію політичних чинників. Отже, на нас чекає боротьба. Вона буде вимагати від нас стати під прапори нової революції, але тут і постає питання: якими будуть ці прапори? Точно можу сказати, що ці прапори не повинні бути партійними. Тоді це буде маскарад. Але таким не може бути і нинішній державний прапор України, який по суті став прапором внутрішньої окупації. Тоді що?

Мапа УНР (поштова картка 1919 р.)

   Насправді варіантів існує не так вже й багато, не так вже й багато прапорів, які готові покликати нас у бій за українську Україну. На мою думку єдиним з таких є перший прапор першої Української Держави – УНР – жовто-блакитний. Нам не потрібно вигадувати нічого нового, нам не потрібно нічого шукати і пояснювати для себе і для всіх. Прапором нашої революції має стати прапор під, яким Україна вперше за 250 років після визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького голосно заявила про себе, про свої права та інтереси.

   Ми повинні почати революцію з перевороту. З перевороту прапора окупаційної адміністрації на прапор Великої України і її держави Української Народної Республіки (УНР). Деякі патріоти можуть заперечувати: навіщо міняти прапор? Невже немає більше чим зайнятись? Невже економіка, культура, добробут громадян не є більш важливими? Але наша позиція має бути чіткою і рішучою: геть синьо-жовтий прапор окупації! Чому? Відповідь на це питання лежить відразу у кількох площинах і стоїть на кількох стовпах. В політичному сенсі ми маємо зрозуміти самі для себе чи існує тяглість, спадковість політичної історії від УНР до сучасної України. Якщо так, то наша позиція є незаперечною і цілком справедливою вимогою. Ми повинні чітко розуміти те, що жовто-блакитний прапор (з жовтим угорі і блакитним унизу) став прапором першої української держави і залишався таким на протязі не лише її нетривалого існування, але і допоки не склав свої повноваження уряд УНР в екзилі.

Картина Іллі Рєпіна "Запорожці", де зображено жовто-блакитний стяг

   Втім з іншого боку існував також і інший прапор синьо-жовтий. Але звідки він взявся? Вперше цей прапор з’явився на Галичині, коли вона отримала статус коронного краю в Австро-Угорській імперії у ХІХ ст. Власне для галичан це мало велике значення, але з іншого боку цей прапор був нав’язаний імперським урядом і подібні прапори (синьо-жовті) мали ще кілька австрійських провінцій. В даному випадку ситуація дуже подібна до тої, яка склалася, коли після окупації України більшовики нав’язали своє криваво-червоне полотнище, на основі якого напередодні вступу України до ООН і було створено прапор УРСР – червоно-синій із перехрещеними серпом і молотом у верхньому лівому кутку, над якими сяяла п’ятикутна зірка (пентаграма). Саме таким чином синьо-жовте полотнище стало прапором ЗУНР і символом боротьби галичан за національні та соціальні права.

   Але у 1918 р. такий прапор з’явився і на території Великої України. І з’явився він за часів гетьманату Скоропадського, який передусім тримався на німецьких та австро-угорських багнетах. І це є не стільки символічним, як симптоматичним. Власне відтоді синьо-жовтий прапор став прапором розбрату. Відтоді саме під цим прапором брат ішов на брата, українець на українця. Додатковою ілюстрацією може стати також і відверто антинародна політика, яку проводила ОУН(Б), якою на той момент керував аж ніяк не Степан Бандера (він сидів у німецькій тюрмі), а такий собі Микола Лебідь, постать, якій ще досі не надали повноцінної оцінки історики. Саме під цими стягами і з наказу цієї людини отримала підступного удару в спину УПА “Поліська Січ”, яка ще з 1941 р. боролася з українську Україну в тому числі і зброєю, нищилися представники ОУН(М), які вочевидь мали більш продуману і виважену політику на окупованих німцями та їх союзниками українських землях. Все, що вимагалося від ОУН(Б), – вчасно надати кадрову підтримку для військових формувань УПА “Поліська Січ” і не сіяти розбрат з мельниківцями. Але спочатку вони воювати не збиралися, а потім в 1943 p. вирішили присвоїти собі все те, що робили інші, не цураючись при цьому української крови.

Символи бандерівської визвольної боротьби

   Саме під синьо-жовтим прапором вже 22 рік поспіль хиріє Україна, якій не допомогла навіть “шокова терапія” – “помаранчевої революції”. Чому? Тому, що не були здійснені кардинальні кроки у напрямку до ствердження справжніх державних символів, які могли би додатково цементувати суспільну і політичну свідомість більш широкого загалу українців через усвідомлення того, що жовто-блакитний прапор є прапором Великої України, яка на мапах 1918-1919 років у Європі мала чи не вдвічі більшу територію за сучасну; що зі словами на вустах некастрованого «Ще не вмерла Україна» йшли на смерть за свою Батьківщину її кращі сини від Сяну до Дону і Кавказу; що Великий Герб Української Держави має символізувати її реальну соборність та незалежність і відображати усі найголовніші архетипічні символи в органічній єдності історичної ретроспективи української державности і боротьби за неї.

   Давайте згадаємо, за яких умов приймався закон про Державний прапор і хто був тоді у парламенті. З одного боку – це рухівські націонал-демократи у переважній своїй частині колишні дисиденти з Галичини. Для них синьо-жовтий стяг був рідним. З іншого боку – це компартійна номенклатура, якій було байдуже, якими кольорами і прапорами прикривати свої злочини проти новопроголошеної незалежної держави. І ось вже 22 рік цей синьо-жовтий прапор є прапором пограбунку України. Саме через це не вирішеним досі залишається і питання Великого Герба Української держави, основним елементом якої має бути Тризуб. А чи не нинішні тушки і націонал-демократи вкупі з різними “єдунами” методично кастрували Національний гімн, викидаючи неполіткоректні рядки, що мали бути нагадуванням нашим сусідам на Заході і на Сході про те, що ми все пам’ятаємо?

Отаман УПА "Поліська Січ" – Тарас Бульба-Боровець

   Але у цій справі є і містична (або як це ще можна сказати ірраціональна) складова. Річ у тім, що існує така собі галузь знання (дуже важко це назвати наукою), як вексилологія. Відповідно до уявлень, які склалися в її межах, жовтий колір позначає багатство, достаток, вогонь, активне начало, а синій колір (блакитний) – шляхетність, воду, пасивне начало. Так ось, на цьому рівні із сучасним Державним Прапором України є та неприродня ситуація, коли пасивне начало домінує над активним і вода заливає вогонь.

   В даному контексті мені би хотілося навести думку одного мого земляка Антона Супруненка: «До речі, це може бути гарним коментарем до того державного безладу, що існує в країні. З сакральної точки зору жовтий колір означає активне, творче, сонячно-вогняне, духовно-божественне начало, а блакитний — пасивне, вологе, консервативне начало, яке потребує активізації та одухотворення. Якщо на прапорі вгорі зображується колір духовно-божественного начала, то це значить, що саме воно визнається головним, домінуючим, що відповідає природному стану Всесвіту. В іншому разі (коли на національному прапорі синій колір розміщено над жовтим) це означає, що нація визнає панування пасивного над активним, консервативного над творчим, матеріального над божественним, творіння над Творцем, що суперечить природному стану Всесвіту і є символом всього негативного в нашій державі».

Символи нашої революції

   Отже, стерильна шляхетність нищить всі пасіонарні пориви або спрямовує їх у хибне русло. Але очевидним є те, що так далі продовжуватись не може. Саме тому дедалі все частіше ми можемо бачити, як національно орієнтовані організації, переважно громадські, підіймають саме жовто-блакитне полотнище під яким воювали війська УНР, під яким чинили запеклий спротив московським ордам герої Холодного Яру, під яким у 1941 р. у боротьбу за Україну виступила УПА “Поліська Січ”. І саме цей жовто-блакитний стяг ми маємо підійняти сьогодні і в боротьбі політичній, саме він має стати прапором нашої нової революції.

   Слава Україні!

Автор – Володимир Долгіх

(cвітлини взяті з сайту google.com.ua)

Культурне життя України в ХХІ ст. під пильним наглядом Кремля

   Сьогодні, у день Святої Тріїці, вашій увазі, шановні читачі, пропонується цікаві роздуми лідера та голови Центрального Проводу ВО "Тризуб" імені Степана Бандери полковника Дмитра Яроша, яка взята з праці революціонера, борця за УССД, головного тризубівця – "Українська Революція: XXI століття" (Розділ ІІ. Імперія Має Бути Знищена). Приємного прочитання!

Символіка ВО "Тризуб" імені Степана Бандери

   Українцям за багатотисячолітню історію своєї нації доволі часто доводилося протистояти численним ворогам і вести одночасно боротьбу на декілька фронтів. Не є винятком і сьогодення. Східний, і один з головних, антиукраїнський фронт – це Московська імперія, вона ж Росія, вона ж РФ. Московія не може повноцінно існувати без того, щоб не мати в своєму імперському силовому полі України та українців. Для неї життєво важливо зробити так, щоб наша земля і люди надалі були під їх повним контролем, бо інакше Кремль ніколи не зможе відродити свою „велич” та стати конкурентом США і Китаю.

   Будь-яка імперія, що не проводить експансіоністської політики, не розширює свою територію та духовний простір, припиняє розвиток, деградує, зменшується, втрачає сили, занепадає і розвалюється на національні держави або міні-імперії, які теж, у свою чергу, за деякий час зникають.

   Така ж доля чекає й імперію Московську. За останні 350 років вона переживала різні етапи свого розвитку. Але завжди імперія була імперією тільки тоді, коли в її складі перебувала Україна. Відрив Росії від Києва – це обрив життєдайних комунікацій, які завжди забезпечували Москву історичними державотворчими міфами (точніше, брутальною псевдоісторичною брехнею); людським ресурсом, здатним вирішувати духовні (церковні), інтелектуальні, політичні, військові, культурні, економічні завдання для імперії; матеріальними благами, створеними на нашій землі. Ліквідація таких зв’язків з Україною завжди мала наслідком втрату панівного становища Росії в тих регіонах, де вона до того почувала себе абсолютно вільно.

Командир ВО "Тризуб" імені Степана Бандери, полковник Дмитро Ярош

  Усвідомлюючи це, сучасні кремлівські царики, Путін і Мєдвєдєв, йдуть стопами своїх попередників: Пєтра І, Єкатєріни ІІ, Лєніна і Сталіна – вони насамперед намагаються вирішити українське питання як найважливіше. І для цього використовують будь-які методи і засоби, адже чудово знають, що на війні не існує жодних обмежень. Головними напрямами ударів імперських сил проти України є духовний, культурний, економічний, інформаційний, військовий тощо.

   У духовній площині найрезультативнішою зброєю масового ураження є "Русская православная церковь" – РПЦ. Століттями вона йшла в авангарді імперських полків на завоювання українських земель. З того часу, як Константинополь за тридцять юдиних срібняків продав Київську митрополію Москві, ерпецешні попи тільки те й роблять, що переконують нас, українців, у неіснуванні українського народу, у тому, що московський цар (або генсек, або президент) є "Богом посланий нам керівник" і таке інше.

   Ми пам’ятаємо з історії, скільки зла принесли кремлівські прислужники у рясах, переконуючи Богдана Хмельницького підписати заздалегідь програшний Переяславський військово-політичний договір з "єдиновірним православним царем"; як вони ж намовляли козацьку старшину виступити проти національно-визвольного повстання гетьмана Івана Мазепи; як холуї-чорноризці "братали" лицарів святої помсти – гайдамаків, з російськими офіцерами, які по-зрадницьки схопили і стратили провідників Коліївщини; врешті, як, виконуючи волю своїх господарів, московський поп на славетній Запорізькій Січі єлейно закликав не чинити опору "російським єдиновірним воїнам" і здав без бою цей орденський оплот волі козацького народу. Та й пізніше, в добу УНР і ЗУНР, під час Другої світової війни і після неї Московська церква в Україні відігравала роль духовного сатрапа, який мав упокорити вільнолюбний християнський дух українців.

Праця Дмитра Яроша "Українська Революція: XXI століття" 

   Навіть науковий атеїст Сталін зрозумів користь, що йшла від Московського патріархату для справи утвердження "пролетарської революції" в світі. Саме з його наказу витягнули з-під поли нового московського патріарха Алєксія І та запустили механізм "відродження русского імперського християнства". При тому спробували і Українську Греко-Католицьку Церкву знищити. Але сил проти Божої інституції не стало – безсилий диявол проти Бога. Ось і зараз чекістські вилупки, що з кремлівських стін хижим оком зиркають на українські гори і доли, максимально активізували РПЦ та її передовий загін, так звану УПЦ МП, для духовно-імперського впливу на "канонічну територію Малої Русі". Останній приїзд новопризначеного Путіним патріарха Кіріла тому підтвердження.

   Стиль поведінки, слова, інтонації та наголоси, до речі дуже схожі з путінськими, жести – все мало показати "хохлам нерозумним" їх місце в історичному процесі. Звісно ж, у складі "єдіного і нєдєлімого" московського православного простору. При цьому розрахунок у цій політико-релігійній акції робився не тільки і не стільки на мирян, а саме на певні самостійницькі групи у середовищі кліру "української православної церкви московського патріархату". Візит не залишив жодних сумнівів у тому, що шлях УПЦ МП до автокефалії Москвою на деякий час перекрито. А отже, ті єпископи та священики, що стояли на автономних позиціях, мають вибирати – пожертвувати московською "канонічністю", відкинути імперський і, підтримавши національно-державницький шлях українського народу, наблизитись до Бога, чи далі плазувати перед закордонними ґаздами, обслуговуючи інтереси московської кгбешної влади тут в Україні.

   Натомість, про їхній вибір сьогодні неважко здогадатися: доки в державі Україна панує режим внутрішньої окупації, доти не буде створено потужного силового поля, здатного притягувати до себе український православний люд та творити єдину Христову Церкву. Москва знає про це і тому буде максимально і надалі використовувати відцентрові тенденції в українському християнстві. Чи надовго їм це вдасться? – залежить не від них, а від нас. Не можна не звернути увагу і на певну тактичну модернізацію РПЦ. Будучи вмілим бізнесменом, мільярдер Кіріл розуміє, що впоратися з відповідальними завданнями, які на нього поклав Путін, можна лише у тому випадку, коли розрухати закостенілу московську церкву, яка, за визначенням геніального Тараса Шевченко, "смердить поганським капищем".

Дві голови одного орла: московський цар Путін та його піп Гундяєв

   Московська церква почала використовувати різні нові підходи до формування свого впливу на свідомість і підсвідомість людей. РПЦ почала брати під патронат різні неформальні рухи. Найкумедніший приклад подібної діяльності – це їх "місіонерство" в середовищі "байкерів". Останнє збіговисько імперських "байкерів" у липні 2009 р. під Севастополем проходив під опікою та гаслами "русской православной церкві". Не все пройшло вдало, бо дехто з російських "байкерів" зіпсував телевізійну картинку: перебуваючи у православному екстазі, возив голих дівок на мотоциклах. А загалом успіх був: понапивавшись доброї української горілки, російські "байкери" під імперськими триколорами та православними коругвами, у паузах між матюччям, славили Путіна, Мєдвєдєва, патріарха Кіріла і якусь "мать" – пропагандивного ефекту було досягнуто. Не виключено, що доволі скоро для модернізації своєї церкви патріарх Кіріл звернеться за підтримкою до ліги сексуальних меншин. Поживемо – побачимо…

   На протиповітряних видах озброєння в українських збройних силах до сьогоднішнього дня не перекодовані системи розпізнавання "Свій-Чужий" – існують ще старі, радянські взірці. Так само виглядають справи і в не менш важливій сфері – культурній. Русифікація українського культурного простору – невід’ємна частина імперського панування Росії над душами українців. Тут Кремль просто робить дива. Він використовує будь-які можливості для закидання у наші українські культурні тили свого численного десанту.

   Література в Росії служить своєрідним підвидом "бактеріологічної" зброї. У нас вона активно розповсюджується у вигляді різних книжок. Наприклад, сучасне примітивне чтиво в основному двох напрямків.

Український націоналізм та хрестиянство очами тризубівців

   Перший – "бойовики", що возвеличують російську зброю і бойовий дух імперії та творять образи ворогів з грузинів, чеченців, "ліц кавказької національності", прибалтів, європейців, американців і, звичайно ж, українців. Причому за останні роки увага їх військових "письменників" саме до України та українців збільшується ледь не в геометричній прогресії. Росія готує своїх підданих до того, що скоро російські танки приїдуть "захищати права російськомовних співвітчизників від бандерівського гніту" та "примушувати Україну до миру". Дещо їм у цій площині вдається – особливо це видно в Криму.

   Другий – сопливі повісті та романи, де розповідається про всілякі російські любовні історії. Після їх прочитання складається враження, що в них автори намагаються викликати співпереживання українських жінок з російськими, і таким чином звести зруйновані "ненависними націоналістами" мости "дружби" між народами.

   Також не можна не звернути увагу на зростаючий потік в Україну книжкової імперської класики. Чужокультурна класика є корисною лише тоді, коли вступає в критичний діалог із сформованою на національній традиції класикою вітчизняною. А що в нас із цим? Твори Пушкіна, Толстого, Чехова та інших безальтернативно обтяжують полиці книжкових магазинів по всій Україні, а особливо у тих регіонах, де московська "п’ята колона" є більш потужною. Літературна класика будує основи людського світосприйняття, і, на гадку Москви, українці мають сприймати світ саме з точки зору імперії, а не своєї незалежної держави. Маса псевдоісторичних російських книжок дивляться з книжкових полиць своїми історико-героїчними обкладинками і промовляють: «вчіть, брати-малороси, нашу спільну історію. А то якщо не ми, то й не будете знати, що вас не існує...». І багато хто вчить це "вчення" і розносить далі, заражаючи інших небезпечним імперським вірусом.

Сучасні кримські козачки – виконавці ідеї "русскава міра"

   Російських книг в Україні з кожним роком стає все більше. Російська література служить російській імперії – це закономірно. А владний режим України, зі зрозумілих причин, не протиставляється літературній експансії – йому не до того: хто ж красти буде? Але кожна дія, врешті-решт, викликає протидію. Так буде і у нас…

   Міжнародний терорист Вова Лєнін ставив кіно на перше місце у пропаганді своїх комуно-сатанинських ідей. Вірні кремлівські нащадки "вождя світового пролетаріату" продовжують його справу – максимально використовують художнє і документальне кіно для імперської експансії та розширення свого "культурного" простору. Звичайно ж, не минула "чаша сія" і Україну. Наша держава стала певним полігоном для випробування кіно-зброї відвічного ворога. Кожного дня в кінотеатрах демонструються фільми про героїчних русскіх солдат, які проливають кров, захищаючи „хороших людей” у різних точках світу, в тому числі й в Україні. Кожну годину по різних каналах телебачення крутять серіали про "мєнтів", фсбешників, грушників та інших "борців з тероризмом". Українки тепер плачуть не над важкою долею мексиканських чи бразильських жінок, а над нестерпними душевними муками своїх колишніх співвітчизниць по Радянському Союзу.

   Російські кров і соплі з екранів телевізорів заливають українські оселі. Росія панує в кінопросторі України і нав’язує українцям свій псевдокультурний кінопродукт. Української ж культурної кіно-альтернативи не існує і у найближчий час існувати не буде – доти, доки у нас панує режим внутрішньої окупації (яскравий приклад – "Тарас Бульба" в московській інтерпретації, влучно перейменований дотепним українським глядачем на "Тарас Картошка").

Агітаційна листівка ВО "Тризуб" імені Степана Бандери

   «Нам пєсня строіть і жить памагаєт...» – ці слова відомої брехливої радянської пісні сьогодні Росія може перефразувати: російська пісня допомагає Кремлю збивати докупи колишні свої колонії. Використовуючи проти співочої української нації свої дешеві "попсові" та "шансонові" скигління, пропагуючи содомітську "культуру" Моісеєвих, Пенкіних та їм подібних, Росія тим самим викликає у старшого покоління ностальгію за втраченою молодістю, а у молодого вбиває інстинкт національного самозбереження, нейтралізує той, згаданий вже код "Свій-Чужий", примітивізує та люмпенізує українську молодь. До того ж, завдяки масовому напливу російської музики в Україну, все важче пробитися через непрохідні псевдокультурні імперські хащі якісному і справді висококультурному українському музичному продукту.

   Масована атака російської "попси" боляче ранить і українські популярні співи, перетворює їх на малоцінні римовані набори слів під непрофесійний музичний супровід. А додайте сюди всі ці неукраїнські "Фабрики зірок", антинаціональні псевдофестивалі, "пошук пісенних талантів" для російського агітпропу… Битву у цій сфері поки що виграє Імперія: недарма ж переможеці та найпопулярніші артисти Росії – вихідці з України, які працюють на розвиток імперії. Агов! Українські музиканти, композитори, поети, продюсери! Не набридло відсиджуватись у тилу? Чи не пора дати москалям, і не лише, вирішальний пісенний бій?!

   Слава Україні!

Автор – Дмитро Ярош

(світлині взяті з сайту banderivets.org.ua)