Крути під Хустом

   Історія відвела Карпатській Україні небагато часу. Вже 15 березня 1939 р. за санкцією Адольфа Гітлера війська гортиської Мадярщини розпочали її окупацію. На захист краю стала Національна оборона Карпатської України, яку очолив полковник армії УНР Сергій Єфремов. Її основою були відділи військової організації "Карпатська Січ", нашвидкуруч мобілізоване чоловіче населення, придатне для військової служби, українці – офіцери чехословацької армії. Попри поспіх в організації та комплектуванні збройних сил, брак ма­те­рі­ально-технічної бази й озброєння, а також слабкий рівень військової підготовки січовиків, відділи Національної оборони Карпатської України протягом 14–18 березня 1939 р. чинили запеклий опір мадярським військам. Кульмінацією оборони Карпатської України в ході мадярської військової кампанії став бій на Красному полі на шляху просування мадярських військ до Хуста – столиці незалежної української держави.

Агітаційний плакат "Карптської Січі"

   В той час як у Хусті відбувалося історичне засідання Сойму (15 березня 1939-го з 16-ї години), на якому було оголошено незалежність Карпатської України, січовики разом із місцевими добровольцями та українськими старшинами чехословацької армії організували оборону підступів до Хусту. 15 ­березня 1939 р. під ке­рів­ництвом поручика Івана Чучки та професора вчительської семінарії Якова Голоти січовики тримали оборону Севлюша (нині Виноградів) на шляху до Хуста. До 14-ї години оборонці відбили кілька наступів мадярських військ, а згодом під натиском противника, сили якого значно переважали і який використовував для наступу танки, бронетехніку, літаки, гармати та важкі кулемети, були змушені відступити до Великої Копані.

   Героїчна оборона Севлюша забезпечила проведення історичної сесії Сойму. Проте жодна країна світу не визнала Карпатської України. Внаслідок наближення угорських військ до столиці вранці 16 березня 1939 р. почалася евакуація уряду та державних установ із Хуста. Тим часом обороною Великої Копані керував районний командант "Карпатської Січі" Іван Ковач. Він озброїв прибулі із Севлюша відділи семінаристів, січовиків та пластунів (разом близько 200 осіб) і відправив до Королева. Ці сили тримали лінію оборони вздовж залізничного шляху та річки Тиси цілу ніч з 15 на 16 березня 1939 р. і тільки о 10-й годині ранку відступили з боями до Великої Копані, втративши 43 осіб. Під час відступу біля залізничного мосту на Тисі в оточення потрапила розвідувальна група семінаристів під керівництвом Миколи Козичара, яку відразу ж розстріли мадяри.

Меморіальний парк "Красне поле" у селі Рокосово

   На допомогу командування Національної оборони відправило одну сотню січовиків. На відрізку шляху, що сполучав Хуст із Великою Копанею, було організовано лінію оборони, яка тягнулася вздовж залізничного шляху Рокосово – Веряця – Велика Копаня та вздовж Тиси на 3–4 км і складалася з двох сотень вояків, озброєних легкими кулеметами, гвинтівками, ручними гранатами та пістолетами. Проти них виступала регулярна угорська армія з танками, бронемашинами, літаками, мінометами, гарматами та важкими кулеметами. Саме тут з 10-ї до 14-ї години 16 березня 1939 року відбулася найбільша битва у воєнній кампанії із захоплення гортиською Мадярщиною незалежної Карпатської України – битва на Красному полі.

   Після короткого півгодинного бою січовики під сильним артилерійським обстрілом були змушені відступити до залізничної станції на околиці Великої Копані й звідти вести кулеметний вогонь по ворожих позиціях. О 12-й годині оборонці разом із прибулою з Хуста сотнею перейшли в контратаку, намагаючись відновити контроль над Великою Копанею. Однак за деякий час вони були змушені відступити через сильний артилерійський вогонь з угорського боку, зазнавши при цьому великих втрат. О 14-й годині наступ угорських військ посилився, що змусило січовиків із боями відступати до Хуста. Відступ січовиків до столиці прикривав відділ із 20 осіб під командуванням Олександра Блестів-Гайдамаки та Миколи Єрфана, а також чота Івана Бутковського при в’їзді до Хуста. Завдяки цьому захисники змогли перейти майже без втрат залізничний міст і влилися до головної колони січовиків, яка відступала з Хуста в напрямку Великого Бичкова, сподіваючись організувати там другу лінію оборони проти угорської армії.

Мапа мадярсько-польської окупації Карпатської України

   Повідомлення про бій на Красному полі викликало неабиякий резонанс. Мадярщина в очах демократичних країн постала агресором проти молодої української держави. За мадярськими даними, у боях на Красному полі загинуло 230 січовиків, українських вояків чехословацької армії та добровольців, переважно семінаристів і пластунів. Крім того, мадяри захопили в полон 450 січовиків, поміж яких було багато вихідців із Галичини. Втрати угорців становили 160 загиблих і близько 400 поранених. Як писав про бій на Красному полі член Генерального штабу Національної оборони Карпатської України підполковник армії УНР Василь Филонович: «Тут повстали нові Карпатські Крути».

   О 15-й годині 16 березня 1939 р. машиною в напрямку Великого Бичкова з Хуста виїхав командант Національної оборони Сергій Єфремов. О 16-й до Хуста увійшли перші підрозділи мадярської армії. Січовики, які не встигли відступити з головними силами, організували опір у місті. 18 березня 1939 р. мадярська армія остаточно завершила окупацію території Карпатської України, дійшовши до карпатських перевалів. Бої карпатських січовиків з мадярськими військами в березні 1939 р. стали першим у Європі збройним виступом проти агресивних планів Третього Рейху та його союзниці – гортиської Мадярщини.

Автор – Олександр Пагіря

(cвітлини взяті з сайту territoryterror.org.ua)

Забута сповідь чотаря Романа Драґоша

   Чота вчорашніх гімназистів онде покошена – хто де укляк від кулі – на Красному Полі, а тяжко поранений її провідник насилу стогне в калабані. Перед його побляклими очима розпластав крила грубезний чорний коршак: пожадливо гребе під себе воскові фігури, цицяє дрібок запеченої крові. Хижак нищівно рве на трупах шкіру, чіпкими пазурами та гачкуватим дзьобом. Тяжко поранений чотар і на собі чує той глум, але несамовитий біль геть притис його до землі, не дає звестися. І все-таки, мало-помалу, підупалого вояка настигли в муках сили, якось зміг ворухнути рукою, а відтак уже намацав у баюрі гострий уламок, що було моці шпурнув, і влучив кані прямісінько в роззявленого рота.

Пам'ятний хрест захисникам Карпатської України на Красному полі

   Шуліка ошелешено висолопив язика, проковтнув осколок, звалився на перегамужений мовби сукровицею сніг, накрив собою криваве побоїще. Лиш-но сконав яструб, як молодий провідник позбувся немочі, вибрався з-під пернатої мерші. Над Красним Полем ніч. Падає сніг, розкисла березнева слякоть устеляє собою довколишні гори, ближнє містечко, руїни замку. Чотар Роман Драґош гірко посміхнувся до Хуста – вчорашньої столиці вільної Карпатської України. Вчора там була проголошена нова країна, Сойм обрав президента та уряд. Вчора, вигнавши перед тим чеську залогу з містечка, загони слабо навчених вояків, переважно учні гімназій, вийшли захищати власне сумління, власну державу. То було вчора. Того вже не вернеш.

   Звідкись зринає відлуння кулеметних черг, долинають одинокі постріли. Роман Драґош полегшено зітхнув, розрадив себе: «Карпатські січовики просто так не вмирають!». Він розшукав у тому липкому місиві свого старенького кріса, витер його об полу шинелі, поцілував студену крицю: «Ми ще повоюємо з тобою...». Лічить набої в ладівниці: «Один... два... три...». Тре потилицю: «Мало... Добре озброєних мадярів насунуло тьма...». Нахиляється над тілами вбитих побратимів, аби запастися набоями з їхніх обладунків, і не йме віри: майже кожен другий січовик без голови. Сталося так, що мадяри повідрубували та пометали голови молодих січовиків у бурхливу Тису. Роман Драґош несамовитий: «Мерзота!».

Чотарі "Карпатської Січі" перед боєм

   Але перекипів, руками обхопив голову: «Такого ніхто не чекав. Ми знали, що загинемо, але нащо так збиткуватися.». Легінь плаче. Здригаються плечі, тремтить усім тілом змужнілий дітвак. Роман Драґош тепер зостався один, мов стовп при дорозі. Перед учорашнім боєм відвідав отцюжину, побував дома, в присілку. Його няньо – заможний ґазда – Богом просив сина лишитися, сісти на гузицю, не рипатися: «Най собі батько Волошин змагається з мадярами, а ти, Романе, не лізь в оті січовики. Однак програєте Горті, бо той мадяр, як і Гітлер, фашист. Куди нам, вошливим карпаторосам...».

   Перебив його син:

– Нянью, я не вошливий карпаторос, а українець, і саме такі, як батько Волошин, пролупили нам очі на світ.

   Старий батько Драґош гримнув п'ястю по столу:

– Он воно як. Я, виходить, вошливий карпаторос, ай навіть русин, а ти – чистотний українець. Геть, кополе, з моєї хижі. Най тебе годує і вбирає ваш, смолошів, батько Волошин, а я аби не видів тебе більше ніколи. Вон! – показав перстом на двері.

   Син принишкло підійшов до зажуреної матері, що не сміла втручатися до чоловічої розмови, пригорнув її до себе:

   – Мушу йти матко, – раз і щез у сінях.

Меморіальний парк "Красне поле" у селі Рокосово

   А зараз онде стовбичить на Красному Полі один, самісінький, зализує, мов загнаний вовчук, свіжі рани. «Головне, я живий!», – поправив пас ґвинтівки на плечі. Вийшов на биту дорогу, постояв, обдивився довкола. Край загарбаний, няньо вигнав його з рідного дому, сусідки-держави розстрілюють кожного на кордоні, хто рятується від мадярської кулі. Увесь світ йому на заваді – хоч іншого шукай. Роман Драґош мне зубами губу, кусає до крові: «Туди ще рано. Весна на носі.». Ноги несамохіть ведуть у гори. Чавкає сльота під ногами, падає гнітючий сніг, вогке тяжке повітря гне до землі. Набряклі чоботи, мокрі онучі труть п'яти, натирають кісточки. Ледве дістався рівної стежки, що прокопана впоперек схилу, віддихався.

   У світанковій імлі розвиднюються верховини, звори, дерева, кущі, засніжені пішники. Заломиста копанка що далі гнучко звивається, петляє бескидами, тікає в нетрі, гейби замітає сліди від погоні. Чотар хляне. І голод дав знати про себе: з учорашнього рана не мав ні ріски в роті. В кишенях і наплічнику гуляє вітер. Їстівних припасів катма. Доведеться вполювати якусь звірину, аби приколисати голод. Вибравши зручну засідку, про всяк випадок багнет одділив від кріса. Не встиг добре вмоститися, як на витоптаній смужці вздовж берега пристали олениця та її плямисте дитя. Зброя напохваті. Роман Драґош цілиться то туди, то туди, ніяк не зважиться натиснути курок. Шкода обидвох. Розпачливо лунає постріл, гаряча куля зашкварчала в сльотавій кваші.

Меморіальна дошка на Красному полі

   Цвенькнула гільза. Сполохана звірина дала чосу. Клубочок диму розвіявся над дулом. Він опустив ґвинтівку, задоволено потер змерзлі долоні: «Мастак...». І сніг перестав іти. Завмерло в лісі. Тільки дужче калатає серце. Під грудьми присмоктався грубезний червак, висотує останні сили. Чотар Роман Драґош зараз скидається на такого собі невдаху, зачуханого волоцюгу. От-от ґиґне, і ніхто не знатиме де. В очах розпливаються яскраві кола, кудись зникають. «Лем я зоставсь... Лем я один...» – стугонять напружені скроні.

Автор – Ярослав Орос

(cвітлини взяті з сайту zakarpattya.net.ua)