Історія одного козацького селища

Царичанка – селище міського типу, центр однойменного району на Січеславщині, розташована на правому березі мальовничої річки Орелі. Виникла Царичанка у ХVII ст. За часів гетьмана Івана Самойловича. У 1677 р. Царичанка згадується як сотенне містечко Полтавського полку. І досі зберігає назву Замка горішня частина Царичанки, яка була обнесена земляними валами. Не раз на цих укріпленнях точилися запеклі бої з татарами. У 1696 р. Царичанка, як і інші містечка по річці Орелі, зазнала нападу татарсько-турецької орди – її вщент зруйнували і спалили.

   Під час походу Карла ХІІ на Полтаву в 1709 р. у містечку стояв російський гарнізон, який начисто розбили козаки кошового отамана Костя Гордієнка. З 1731 р. Царичанка ввійшла до Української укріпленої лінії, як одна з її фортець. У квітні 1736 р. тут розмістилася головна квартира російсько-української армії під командуванням графа Мініха, яка готувалась до приходу проти татар.

   До 1764 р. Царичанка залишалася сотенним містечком Полтавського полку. Переважну більшість його населення становили реєстрові козаки. У вільний від військової служби час вони займалися землеробством, вирощуванням тютюну, бджільництвом, рибальством, торгівлею. Щорічно влітку в містечку збирався ярмарок, на якому тургували хлібом, худобою, шкірою, салом. З розвитком промислів та торгівлі збільшувалась кількість міщан, яки селилися на Подолі – торговельній слобідці Царичанки. Наприкінці ХVІІ ст. в Царичанці жило багато військових.

   Однією з яскравих сторінок історії Царичанки було повстання пікінерськів полків. У жовтні 1769 р. повстали Донецький і Дніпровський (до складу якого входила Царичанка) пікінерські полки. Уряд кинув проти них регулярні війська. Проте згадки про це повстання довго жили у пам'яті народній, у переказах і піснях. У 1765 р. Царичанка відійшла до Новоросійської губернії, з 1775 до 1784 рр. вона була центром повіту з воєводською канцелярією в складі Азовської губернії. З 1802 р. Царичанка увійшла до складу Полтавської губернії як містечко Кобелякського повіту, а з 1816 р. її перевели на становище військового поселення.

   Найважчим запитанням навіть для тих сільських голів, хто не звик розводити руки з єдиною на все відповіддю «немає, де знайти кошти для розвитку місцевої інфраструктури?». Цікавий творчий підхід з цієї точки зору вирізняє Царичанську селищну раду, єдину самодостатню в Царичанському районі.

   На обласному конкурсі місцевого самоврядування ще 2010 р. Царичанська селищна рада нагороджена "Дипломом переможця" відзначено проект організації патріотичного виховання молоді на цінностях українського козацтва.

   Дух українського козацтва – безмежна любов до України, взаємоповага і взаємодопомога, моральна і фізична стійкість супроти усіляких злигоднів, віра у власну перемогу – обов‘язково повинні передаватись від старших поколінь молоді. Звістка про майбутній осередок Січі радує і козаків Царичанського козачого полку. У постанні майбутньої фортеці вони візьмуть безпосередню участь.

   Царичанська селищна рада вже подала до проектної організації Січеслава (Дніпропетровська) заявку на розробку проекту "Козацька фортеця – Січ". Від козаків було висловлене побажання – щоб були кузня, смуга перешкод для козачат, де вони робитимуть вправи на силу і витривалість, майданчик для кінних вправ. Є лише застереження з приводу того, що до пагорба козацької фортеці впритул підходять повеневі орільські води. Та з огляду на умову, що майбутня Царичанська Січ має бути лише на території селищної ради. А славними традиціями приорільський край, де межували Гетьманщина і славне Військо Запорозьке низове, надзвичайно багатий.

За матеріялами carichanka.at.ua

Vox populi agrarium – аd absurdum!

...Село! І серце одпочине! Село на нашій Україні —

Неначе писанка – село, зеленим гаєм поросло...

Неначе диво, а кругом – широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле, і сині гори за Дніпром,

Сам Бог витає над селом...

Тарас Шевченко

  Поки вся свідома громадськість України бореться із славнозвісним мовним законом від Калєснічєнка і Ківалова та відпочиває під серпневим сонцем, українське село у повному затишші надалі продовжує вимирати. Минулими вихідними мені вдалося оцінити стан сучасного сільського життя у Приоріллі в Сахновщинському районі Харківської області.

Ідеальне українське село (малюнок 7-річної Тетянки Михайловської)

 Зниження обсягів та ефективності сільськогосподарського виробництва, руйнування соціального захисту, байдужість з боку держави протягом 21 року незалежності України призвели до погіршення умов праці, здешевлення вартості робочої сили, погіршення продовольчої безпеки та екологічного стану, недосконалої інформованості та технологічного забезпечення та міграції молоді з села у місто. Потенціал аграрного сектора високий, але нажаль, він не використовується повністю. Це все можна споглядати у всіх селах України, однак у Сахновщинському районі Харківської області села вкрай катастрофічному стані.
   Отже, розпочнемо із загально прийнятої ситуації. На сьогодні не існує досконалої комплексної програми розвитку сільської місцевості. Такі Закони України як "Про особисте селянське господарство", "Про сільськогосподарську дорадчу діяльність", "Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року", що стосуються селянських господарств, більшою мірою залишаються на рівні декларації і не сприяють розвитку особистих селянських господарств більшості українців, в той час як аграрні-олігархи викопують та розпродають чорноземи, обкладають надмірними податками своїх "наймитів", в яких орендують землю, а прибутки як завжди переводять у офшор.

Мапа Сахновщинського району

  За останні десятиріччя характерними для українського села стали соціально-економічний занепад і злиденність переважної частини селянства. Про кризовий стан українського села свідчать низький рівень життя, безробіття, зниження народжуваності і збільшення смертності. Більшу частину населення села складає старше покоління і пенсіонери, відбувається відплив молоді до промислових центрів.

   Серпень – місяць жнив, однак відомий на все Приорілля Сахновщинський елеватор вже як місяць не працює, бо так сталося, що він не має господаря. З кінця червня 2012 р. власник ДАК "Хліб України", дочірнім підприємством якого і є Сахновщинський елеватор, двічі змінив директора, сьогодні таким є Анатолій Андрійченко, явний ставленик місцевих регіоналів, яким треба втримати Харківщину і не пропустити опозицію. Попередні директори не були членами і не проявляли симпатію до Партії регіонів, саме це і змусило біло-голубу владу змінити ситуацію на свою користь.

Залізничний вокзал Сахновщини

   Південь Харківської області, а це 5 районів і 2 мажоритарні виборчі округи (Зачепилівський, Сахновщинський, Лозівський – №179, Близнюківський та Барвінківський – №178), на майбутніх парламентських виборах стануть місцем запеклої боротьби, адже селяни оберуть того, хто пообіцяє і стане гарантією того, що землю не стануть продавати іноземцям, а реально розподілять серед пайщиків. Людям села потрібні не просто слова, а реальна допомога. Викачування сил робить з чорноземної Харківщини пустелю! Цьогорічні природні катаклізми – холодна зима, спекотна весна, затяжне і без дощове літо зменшили врожай у двічі, в порівнянні з минулим роком.

   Життя мешканців Сахновщини та прилеглих сіл залежить від землі, на якій ростуть основні джерела прибутків селян (пшениця, жито, овочі, соняшник, кукурудза), і від погоди, що впливає на коливання вище згаданих прибутків. Серце Приорілля, власне Сахновщинський район, є одним із найгарніших та мальовничіших куточків України, тому не дивно що радянська влада зробила все можливе аби блага цивілізації потрапили сюди лише наприкінці 1980-х рр. Сьогодні цю лінію проводить Партія регіонів, і нажаль, вона вкрай критично впливає не тільки на землю, а й на місцевих мешканців. Які тікають у великі міста, подалі від злиднів.

Cахновщинський елеватор

   Сьогодні майже з усього 9-титисячного населення Сахновщини лише 35% відсотків становить молодь (особи від 15 до 35 років). Одже, районний центр потроху вимирає, так як молодь, що навчається у великих містах (Харків, Дніпропетровськ, Донецьк та Полтава), приїжджає сюди лише на вихідні чи на канікули (липень і серпень), в той же час постійно мешкає у вище названих містах і намагається там залишитись, аби не повертатись у "глухе село". Все це зрозуміло, сучасний стан українського села можна порівняти зі станом кінця ХІХ ст., коли українські землі були у складі Російської імперії, де панували поміщики. Сьогодні поміщиків змінили бандити та олігархи.

   Політика і економіка сьогодні тісно пов’язані, тому іноді це зв'язок призводить до жахливих наслідків, як-то боротьба різних партій, серед яких є різні конкуренти на ринку збуту зерна і соняшника, мета яких за будь-що здолати і перемогти опонента та стати лідером як в політичній так і в економічній сфері. А щодо людей, які є виборцями і працівниками одночасно – то вони є заручниками ситуації. Все має бути змінено на користь українського села та селян. Адже село є колискою української культури та традицій. Бідність та зубожіння стали сучасними традиціями, більше цього терпіти не можна.

Одна із занедбаних хат у Сахновщині

  На сьогодні, основна мета стратегії розвитку сільського господарства полягає у створенні сприятливого середовища для зростання добробуту населення, забезпечення конкурентоздатності сільських територій та повної реалізації їх економічного потенціалу. Першим кроком до розвитку сільського господарства є створення комплексної відповідної програми розвитку сільської місцевості, яка б одразу почала впроваджуватись у життя. Наступною проблемою, яка постає, є перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний сектор економіки. Повинна бути створена система моніторингу, аналізу та прогнозування кон’юнктури аграрного ринку, збору та поширення оперативної інформації для всіх учасників.

   Сприяння формуванню розгалуженої заготівельно-закупівельної мережі допоможе у створенні товарних партій продукції, її транспортуванні, зберіганні, контролі якості і безпеки продукції сільськогосподарських виробників. Чималу роль відіграє прийняття програми створення та розвитку мережі оптових сільськогогосподарських ринків. Третім етапом аспекту розвитку сільських територій є їх комплексний розвиток та розв’язання соціальних проблем на селі. Основними питаннями постають такі як рівень життя, демографічний склад, трудова міграція сільського населення.

Зруйнована хата у селі Огіївка

   Таким чином, досліджуючи сільську місцевість, не потрібно забути про створення відповідних умов життя населення, які у подальшому розвитку необхідно набилжати за якістю до міських. Розвиток несільськогосподарських видів діяльності на селі – це важливе джерело зайнятості і доходів сільського населення, особливо через сезонність сільського господарства і неможливість забезпечення інтенсивної цілорічної зайнятості сільського населення у сільськогосподарському виробництві.

    Отже, виходячи з даних проблем, можна сказати, що досягнення підвищення рівня сільського господарства можливе через поступове впровадження 3 етапів:

 І етап – створення відповідної нормативної бази для регулювання розвитку села і для забезпечення населення відповідними правами та обов’язками.

 ІІ етап – вирішення питань щодо нераціонального використання природних ресурсів, підвищення рівня конкурентоспроможності, інфраструктури та інформаційного забезпечення.

 ІІІ етап – соціального розвитку. Адже підвищення загального економічного рівня не можливе без якісного соціального розвитку, який відіграє одну з провідних ролей у виробництві.

Ідеальне українське село (етно-музей у Пирогові)

   Напруженість проблем зайнятості та безробіття не тільки в містах, а головно в селах, в Україні є складовою системної кризи в державі, що обумовлена катастрофічним станом економіки, руйнацією соціальної сфери, майновим розшаруванням суспільства, зубожінням мільйонів людей, в  той час як бандити-олігархи ґвалтують економіку країни  і намагаються вічно бути при владі, іноді дезінтегруючи суспільство дебільними, однак суспільно болючими, законами. Досить! Час олігархів та бандитів минув! Прийшов час української нації панувати на своїй землі! Борімося та отримаємо волю і добробут!

   Слава нації!

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту maers.ho.ua)

Приорілля – забутий український край

   Україна – велика Східноєвропейська країна, яка має свої особливі географічні та етнокультурні регіони, серед яких є більш промислово розвинуті як Донбас та Придніпров’я, слабо промислово розвинуті промислово Закарпаття, Буковина. Має Україна свої більш національно свідомі регіони як Галичина та Волинь, так і слабо національно свідомі регіони як Слобожанщина і Таврія. Серед усіх, найбільш забутих регіонів України як владою, національно-культурною революцією, так і промисловим розвитком, є Приорілля, що обіймає басейн річки Оріль. Цей український географічний, етнокультурний й історичний регіон лежить на півночі Дніпропетровської, південному заході Харківської й південному сході Полтавської областей.

   Землі Приорілля за часів російської окупації московською імперією династії Романових входили до так званої Орільської паланки Запорозької Січі, однак це не завадило регіону стати найрозвинутішим серед інших земель українського Лівобережжя. Центром паланки було селище Козирщина. Орільська паланка розташовувалася між річками Оріль й Самара, і була виділена у 1766 р. з Самарської паланки. До Орільської паланки Запорозької Січі належали села: Чаплинська Кам'янка, Гупалівка, Прядівка, Калантаївка, Пушкарівка й Бабайківка, які були центром козацького ремісництва і культурно-освітнього розвитку.

Козацькі паланки Запорозької Січі у XVIIІ ст.

   Після буремних років української революції 1917-1921 рр. землі Приорілля перейшли під радянську окупацію, завдяки чому зазнали значного ідеологічного тиску – тепер в цій місцевості ніхто не розмовляє українською мовою, у побуті суржик та російська говірка. Мешканці приорільських міст, сіл та селищ досі живуть радянським минулим з вірою у «свєтлоє комуністічєскоє будущіє», економіка і освіта залишається на післявоєнному кризовому рівні. Теперішнє Приорілля вже не таке розвинуте, як було колись, зараз ці землі стали відсталими і вимираючими. Головними центрами сучасного Приорілля є міста Красноград і Перещепине, а також селище Царичанка.

   Хотілося б зазначити, що попри соціально-економічну і національно-культурну відсталість населення регіону, Приорілля якнайбільше відповідає статусу національного природного парку. Тут розташовані два заказники ''Приорільський'' та ''Озеро Довге'', заповідне урочище ''Гора Калитва'', що височіє просто над Царичанкою і Китайгородом. Еталоном і символом чарівної природної краси Приорілля є пам’ятка природи ''Урочище Лелія'': саме тут, з високої Турової гори, крутий схил якої поріс степовими травами і чагарниками, відкривається краєвид широкої Орільської долини з дубовими гаями, зеленими луками, звивистою стрічкою річки та численними озерцями.

Сахновщинська залізнична станція

   Сьогодні в межах Приорілля над річкою Оріль розташовані Єфремівка, Нова Семенівка, Мар'ївка, Дмитрівка, Комунарка, Верхня Орілька, Яковлівка, Мар'ївка, Олійники, Нововолодимирівка, Красноярка, Нагірне, Лигівка, Надеждине, Олексіївка, Петрівка, Степанівка, Миколаївка, Андріївка, Аполлонівка, Сахновщина, Халтуріна, Запарівка, Яблунівка, Терни, Піскувате, Чорноглазівка, Чернявщина, Шандрівка, Орілька, Ганнівка, Великі Бучки, Керносівка, Багата Чернещина, Багате, Перещепине, Старе Мажарове, Нове Пекельне, Старе Пекельне, Зіньківщина, Личкове, Ковпаківка, Котовка, Ряське, Чернеччина, Гупалівка, Нехвороща, Маячка, Бабайківка, Царичанка, Китайгород, Могилів та Радянське. У межах Приорілля мешкає приблизно 250 тис. осіб.

   У населених пунктах Приорілля, де життя стає нестерпним виникла вже давно стабільна тенденція – міграція у великі районні центри, серед яких Красноград, Лозова, Царичанка і Магдалнівка. Село посідає значуще місце і в самосвідомості українців, і в історії їхньої держави. Село завжди було головною цитаделлю української національної самобутності й ґрунтом опору будь-яким зазіханням іззовні. Власне, воно ще й досі лишається головним бастіоном захисту української мови. Село ще й досі береже більшість традицій і звичаїв. Аби стерти національну самосвідомість українців, треба знищити село. І нинішня влада намагається будь-яким чином це зробити, як до неї робили радянські кати-комісари.

Сахновщинська автостанція

   Відсутність праці вдома й набагато гірші за міські умови життя: відсутність водопроводу, каналізації та газового опалення, проблема електрифікації, змушують людей перебиратися з мальовничих куточків Приорілля до міст на постійне мешкання. Труднощі зі збутом сільськогосподарської продукції та збільшення її собівартості, очевидно, надалі пожвавлять цей процес. Реформа охорони здоров’я, розпочата в Україні урядом Миколи Азарова, вже сьогодні доводить селян до паніки. Її особливість в тому, що мусить відбутися оптимізація лікувальних закладів, себто приведення числа ліжко-місць та медичного персоналу у відповідність до кількості населення. У невеличких селах лікарні мають бути розформовані й замінені на фельдшерсько-акушерські пункти. Вчасно доставити мешканця села до районної лікарні має вдосконалена служба ''швидкої допомоги''. Селян всієї України, а особливо занепалого Приорілля прирікають добиратися до районних лікарень самотужки – до 100 км у обидва боки. Внаслідок медичної реформи пологові відділення в багатьох селах закриють.

смт. Сахновщина, вул. Південновокзальна

   Окрім цього, сільські вчителі вже відчувають весь смак освітньої реформи від міністра освіти Дмитра Табачника, який зазначив, що необхідно закрити 606 шкіл. Вже зараз у малих селах Приорілля Олійники, Івано-Слиньківка, Личкове, Гупалівка, Бродщина лишають тільки класи початкової школи. Старшим доводиться їздити на навчання за багато кілометрів. Дитяче життя в селі – це ще й щоденна допомога батькам у господарстві. За умови кількох годин на дорогу до школи й назад, про яке успішне навчання може йтися? Натомість розрекламована програма ''Шкільний автобус'' наразі лишається обіцянкою-цяцянкою.

   Але навряд чи уряд під керівництвом Миколи Азарова займає себе економічним, медичним та освітнім становищем в українському селі. Адже саме село є головним постачальником державі сильних та здорових громадян. Піклуватися про нього є сенс, коли бажаєш розвинути країну. Та, якщо на меті всіх цих заходів – придушення й часткове знищення села як джерела української самосвідомості, то все робиться продумано й логічно. Крихітні населені пункти всієї України, а особливо Приорілля, нині вже приречені на зникнення.

Паркова арка у Нехворощі

   За останні десять років Україна втратила вже 268 сіл. Крім того, тисячі сіл та селищ перебувають на межі вимирання. Картина, яку можна бачити, проїжджаючи сільські населені пункти Приорілля, прикро вражає пересічного мешканця міста. Дуже страшно стає від того, як швидкими темпами зникає молодь з сіл. І причому скрізь. Яскравим прикладом є селище Сахновщина в Харківській області, селище Нехвороща в Полтавській області та село Гупалівка у Дніпропетровській області. На полях нічого не сіється, вулиці цих населених пунктів безлюдні, втім, як і будинки, все потроху вимирає. Не цікаво і нема сенсу молодим людям залишатися в селі, коли в містах така вражаюча розвинута цивілізація. Лише старі люди живуть, скоріше – доживають у селах. Про розруху, яка панує в більшості українських сіл, мало хто говорить вголос. На це заплющують очі. Але з нею стикається кожен із нас. Хтось сам живе у сільському населеному пункті, у когось родичі або знайомі там. Якщо старше покоління не готове до змін, переїзду у великі міста, виїзду на заробітки в інші країни, то більшість молоді ризикує і покидає рідні села. При цьому, закінчуючи вузи, мало хто хоче повертатися назад. Багато хто вважають за краще залишатися і підкоряти міста.

Єдиний багатоповерховий житловий будинок у Нехворощі

   А тепер, перейдемо до цікавих деталей. Історію селища Сахновщина не можна відірвати від історії Слобожанщини, а особливо України. Немало трагічних подій відбувалося на цій землі, зокрема за останнє століття. Селище Сахновщина розташоване в географічній зоні байрачний степ у Харківській області, а тому місцевий клімат нестійкий та змінний. До кінця ХІХ ст. невеликий Хутір Кобелячин, згодом перейменований у Сахновщину заснований переселенцями з Кобеляцького повіту Полтавської губернії, у зв’язку з будівництвом тут залізниці. До 1900 р. Сахновщина стає важливим пунктом вивозу зерна, інших сільськогосподарських продуктів. Період спланованого радянською владою Голодомору 1932—1933 рр. та репресії 1937 р. не минули і Сахновщину, за даними місцевого районного архіву в період з 1932 р. по 1939 р. у Сахновщині не своєю смертю померло більше 10 тис. осіб. В період панування радянської влади мекщанці Сахновщини були відрізані від іншого світу – окрім залізниці не існували інших транспортних сполучень. Автошляхи навколо Сахновщини починають будувати в кінці існування СРСР – у 1985 р., у 1993 р. в селище прийшов природний газ, а восени 2011 р. почалася електрифікація залізниці та прилеглих до Сахновщини сіл.

Гупалівський сільський будинок культури

   Як не як, яле Сахновщина районний центр, а от у сусідній Полтавській області є село Нехвороща – центр сільської ради народних депутатів Новосанжарського району. Нехвороща розташована на правому березі річки Оріль, була заснована в 1673 р. переселенцями з Правобережної України. У 1765 р. Нехвороща в складі Царичанського повіту ввійшла до Новоросійської губернії. У 1892 р. в селі було 3 церкви, волосне управління, поліцейський урядник, хлібний магазин, салотопний завод, початкове училище з 2 вчителями, дві церковнопарафіяльні школи і дві школи грамоти, де навчалось 40 хлопчиків і лише 1 дівчинка, а проживало 7240 осіб. Поблизу Нехворощі знаходилася Васильківська фортеця. На відміну від Сахновщини, Нехвороща не має залізничного сполучення, однак біля селища були знайдені поклади нафти та газу, які в роки незалежності нікому було розробляти. У 1990-2003 рр. багато мешканців селища залишилось без роботи, у занепаді опинився і цегляний завод, де працювало 1000 чоловік. З метою економії в Нехворощі стали відмикати електроенергію. Сьогодні в селищі працює єдина школа, де вчаться 280 дітей. Але попри це Нехвороща залишається забутим для багатьох українців, а її мешканці селища роз’їжджаючи по містах асимілюються з іншими, втрачаючи свою ідентичність мешканця Приорілля.

Одна з багатьох покинутих хат у Гупалівці

   Колись, красою Приорілля було і село Гупалівка, що знаходиться в Магдалинівському районі Дніпропетровської області. Гупалівку огинає канал Дніпро—Донбас, через село протікає річка Заплавка, притока річки Оріль. Гупалівка була заснована на початку XVII ст., а у 1770 р. опинилась у складі Орільської паланки. У 1886 р. тут мешкало 3058 осіб, було 556 дворів, волосне управління, православна церква, школа, поштова станція, бондарня, 4 магазини, 3 ярмарки. В період радянської влади у Гупалівці розташовувалась центральна садиба колгоспу імені Ілліча, яка зараз є притулком для диких тварин та сп’янілих сільських роботяг. На сьогодні у Гупалівці працюють школа, дитячий садок, дільнича лікарня, олійниця і ремонтна майстерня. Але вони не мають змоги працевлаштувати більшість бажаючих селян. На відміну від Сахновщини і Нехворощі, мешканці Гупалівки не можуть покинути своє село остаточно, а тому лише частково існує трудова міграція у великі міста як Дніпродзержинськ, Полтава і Дніпропетровськ як молоді, так і людей середнього віку.

   В самому підсумку хотілося б зазначити, що лише у ХХ ст. з мапи України зникло майже 2000 сіл, а за останні десять років у кожному десятому не народилося жодної дитини – це яскрава картина нашого сьогодення. Українське село стрімкими темпами котиться у прірву, і нікому до цього немає діла. Села і селища Приорілля зникають та вимирають поступово, і нікого це стосується. Сучасність вбиває пересічного українця, який стає байдужим до інших. Масштабність зникнення населених пунктів Приорілля у мирний час незабаром перевищить число їх знищення в часи воєн та голодоморів. Можна навести перелік сіл Приорілля, де існує велика вірогідність їх зникнення, а саме Єфремівка, Олійники, Лигівка, Надеждине, Аполлонівка, Сахновщина, Чорноглазівка, Орілька, Котовка, Гупалівка, Нехвороща.

Одна з перших козацьких хат у Гупалівці

   Молодь і село cьогодні поволі стають несумісними поняттями. Молоді люди, які, може б, і хотіли мати землю та вести своє господарство, шукають кращої долі у великих містах або їдуть на заробітки за кордон. Близько двох мільйонів працездатних селян подалися світ за очі, аби прогодувати свою родину. Безробіття на селі – нонсенс. Бідність працюючої людини – парадокс. У державі відбувається глибока руйнація віками сформованого сільського способу життя. Сільський вчитель та лікар змушені працювати у дві зміни – спочатку на офіційній роботі, а потім у господарстві. Згідно із статистикою, в останні роки в середньому помирає на 163 тис. осіб більше, ніж народжується. Відтак, населення України щорічно скорочується на п’ять адміністративних районів. У кожному десятому селі за останнє десятиліття не народилося жодної дитини. Село вмирає. Село старіє. Село спивається. Україна перестає бути житницею Європи та поволі перетворюється на прохача.

   Козацьке Приорілля б’є всі рекорди і сьогодні є одним із перших регіонів до смертність перевищує народжуваність, а зникнення з мапи України колись волелюдних населених пунктів може привести зникнення української само ідентичності трьох українських областей – Харківської, Полтавської та Дніпропетровської. Прогнози соціологів та статистів не втішні, вже за п’ять років населення України зменшиться до 36 млн. осіб, а чи не стане це приводом для заселення ''мертвих'' сіл іммігрантами з Азії та Африки? Будемо сподіватись, що прогнози залишаться лише прогнозами, а влада колись все ж таки змінить своє негативне ставлення до села та сільських мешканців на позитивне, адже тут коріння нації. Сподіваємось на краще…

Автор – Денис Ковальов

(світлини зроблені автором статті)