Маємо дати відсіч територіальним зазіханням сусідів!

Сьогодні розуми західних українських сусідів зайняті idea fix: на берегах Дунаю послідовники Міклоша Горті мріють про відродження Великої Малярщини; на берегах Вісли нащадки Юзефа Пілсудського та Романа Дмовського прагнуть повернення так званих "Східних Кресів". Та якщо поляки демонструють свою зневагу до українців лише в плані історії, то мадяри, чиїм патроном нині відверто виступає Кремль, цілком здатні на військову агресії. Консервативний Будапешт, на відміну від ліберального Києва вже давно не цурається крокувати протоптаним шляхом Москви.
   Спершу були гранти для мадярської меншини Закарпаття на бізнес-ініціативи та освіту для молоді, згодом — роздача тисяч закордонних паспортів і участь українських мадярів у виборах західної сусідки, які б узаконювали дії Будапешта на нашій землі. Нині має вкрай несприятливу ситуацію, коли хижий птах-турул з короною Святого Іштвана І на голові та шаблюкою у кігтях готує провокацію для відторгнення Срібної Землі. Ми можемо й далі не помічати, що злочинні наміри мадярської влади та дії її агентів в Ужгороді та Берегові, але події в Криму й на Донбасі за останні 4 роки доводять — зволікання рівноцінне втраті, за яку ми платитимемо кров'ю та безцінним життям кожного українця.
   Коли у березні 1939-го р. мадярські гонведи, отримавши carte blanche від Адольфа Гітлера, посунули на незалежну Карпатську Україну, тільки свідомі патріоти стали на захист молодої держави. Гаранти самостійності та безпеки, серед яких був і Третій Райх, закрили очі на злочини окупантів. Тому, шановні читачі, не маймо сумнівів, коли сьогодні уряд Віктора Орбана прагне повторити тріумф своїх попередників-гортистів, західні партнери Києва (у першу чергу Брюссель, Париж і Берлін) стануть на наш бік в обороні закарпатської землі від зазіхань сусіда.
   Якою б не була круговерть історії, але Україні, як і іншим країнам, що межують з Мадярщиною, слід вже сьогодні готуватись до можливого вторгнення. Договори по лінії Євросоюзу і NATO не врятують Неньку від пазурів оскаженілого паннонського турула, бо ніхто не знає заздалегідь, які рішення може прийняти праворадикальний мадярський уряд: повторити московський сценарій, чи вдатись до тиску на українську владу з метою поступового витіснення українців з їх етнічної землі. А тому, будьмо уважні й готуймося до оборони українського Закарпаття!

Автор — Данило Катраник

Тінь мадярського турула над українським Закарпаттям

   Закарпаття або Карпатська Україна з VII ст. була населена виключно слов'янськими племенами, серед яких білі хорвати, білі серби та тіверці, що були предками сучасних українців. В кінці ІХ ст. з первісної своєї батьківщини між річкою Волгою й Уральськими горами через південні українські степи прийшли мадярські племена. На недовгий час вони утворили в міжріччі між Бугом, Дністром, Серетом і Прутом союз семи мадярських племен. Витиснені звідти "братами" печенігами й булгарами, мадярські племена подалися в 895-896 рр. під проводом надьфейеделема Арпада через Карпати до Панонії, на береги річок Дунаю та Тиси. Тут мадяри підкорили собі місцеве населення, головним чином слов’янське.

Мапа Закарпатської області з 1945 р.

   Мадярська історія, яка до хрещення мадяр основувалась виключно на усних легендах, стверджує, що Арпад отримав на Верецькому перевалі від орла-турула меч, як символ офіційного захоплення Паннонії. Сьогодні, мадяри, які населяють Закарпаття, за допомогою офіційного мадярського уряду намагаються цей псевдоісторичний міф, який не має за собою реального підтвердження, перевести у реальне життя, мотивуючи це тим, що нібито ця земля належала мадярам більше тисячі років. При цьому, основна маса населення Закарпаття, протягом цієї тисячі років залишалась не змінною – слов’яни як були, так і залишаються більшістю (85% від усього населення).

   Проблема полягає у тому, що сьогодні, міфічний орел-турул захоплює українське Закарпаття – кам’яні та мідні пам’ятники із зображенням цього хижого птаха ставляться від Чопа до Рахова. Таким чином, мадяри намагаються довести приналежність Закарпаття до Мадярщини. Слід розібратися, що ж то за такий птах, якому сучасна українська влада не те, що не заважає, а й навіть, дозволяє таке нахабство.

Міфічний орел-турул

   З давнини орла, кречета мешкає на Алтаї та у степах Казахстану називають турулом. Ця назва походить від давньотюркського – тогрил (тюрк. Togrıl), що в перекладі означає степовий сокіл. Турул – є найбільшим за розмірами представником справжніх соколів. В Середній Азії серед мисливців з ловчими птахами він відомий під назвою шумкар або сункар. Для мадяр турул був своєрідним героїчним символом. Давні мадяри поклонялися турулу ще зі скіфських часів, і з часами все більше ідеалізували цей міф. Так, під час повстання куруців в 1703 р. саме турул нібито приніс шаблю надьфейеделема Арпада князю Ференцу Ракоці, через що повстанці перемогли в першій битві з австрійськими військами поблизу містечка Вилок на ріці Тиса. Через 200 років після цієї битви у 1903 р., на її місці, встановили 18-метровий обеліск, увінчаний бронзовим турулом. Обеліск було демонтовано після Другої світової війни, однак вже у 1989 р. відновлено, але без птаха. Скульптура турула потрапила на верхівку обеліска лише у липні 2011 р. за згоди Президента України Віктора Януковича.

   Письмове джерело, у якому докладно викладено міф про турула – це середньовічна хроніка "Gesta Hungarorum" — "Діяння угрів", яка розповідає про походження мадярів, написана на межі ХІІ–ХІІІ ст. анонімним хроністом, який жив при дворі мадярського короля Бейли ІІІ. Хроніст Анонім записав таку легенду: «Цар скіфів Юдек женився на дочці вождя Денту-Модерії за йменням Емеше. У них народився син наречений Алмошем, в якому Емеше бачила свого майбутнього сина у вигляді сокола-турула. Це свідчило про те, що від неї, через сина, виникне династія доблесних королів, але ця династія буде правити в далеких землях».

Перехід мадярів через Карпати, репродукція з хроніки Аноніма

   Ще одна легенда із згадуванням про птаха турула пов’язана з так званим "віднайденням мадярами батьківщини" (мадяр. hanfoglalas), які тоді ще мешкали в районі Дону і Дніпра знаходиться у праці візантійського базилевса Костянтина Порфірородного "Πρὸς τὸν ἴδιον υἱὸν Ρωμανόν" — "Моєму сину Роману": «Спустився з неба турул і вигукнув, щоб всі йшли за ним, а він відведе їх в країну Атілли. Спочатку мадяри не послухалися турула, тому розпочався страшний падіж їх табунів, а турул знову спустився з неба і покликав їх за собою. Ось тоді вони вже його послухалися і пішли за ним. І полетів він спочатку до Карпатських високих гір, а мадяри за ним. А потім перелетів гори, і мадяри їх перейшли. І поселився турул в Потиссі, а мадяри слідом йшли і поселилися там також. І побачили там милі їх оку рівнини з поживною травою і ріки з чистою, як сльоза водою. І віднайшли вони тут свою нову Батьківщину, як і обіцяв їм турул».

   Тому турул із короною Святого Іштвана І на голові та шаблею в кігтях (символ готовності захищати свою Батьківщину) був встановлений по всіх кордонах Великої Мадярщини (в кордонах до 1920 р., коли згідно з Тріанонською угодою було ліквідовано Королівство Мадяарщина). Скульптура Турула знаходиться і на колоні огорожі королівського палацу в Будапешті. Цікавий факт – турул був також зображений (викований барельєфно) на щиті Атілли, поводиря і вождя гунів. В шкільних підручниках з історії Мадярщини записано: «Часи змінювались, і в 1920 р. саме ті, що об’єдналися заради перемоги над спільним ворогом на цей час, країни Антанти – розчленували існуюче до цього часу 1000 років Мадярське Королівство, віднявши 71% його території і 64 % його населення. Тому турул нагадує про цю несправедливість. Турул кличе до пильності, до служіння інтересам мадярського народу, єдності та бережливому ставленню до держави, в яку він колись привів предків мадяр. Де б не стояв турул, він завжди нагадуватиме мадярам про кордони їхньої нової Батьківщини».

Мадярське королівство або землі корони Святого Іштвана І

   А тепер декілька слів про турула і Карпатську Україну. Через українські землі, в тому числі і через Закарпаття, протягом віків, проходили різні народи. Орди завойовників плюндрували українську землю, знищували воїнів в бою і підступом, вбивали немічних, забирали в полон і продавали в рабство жінок та дітей. Але русичі-українці виживали, і знову відбудовували свій понівечений край, заліковували нанесені завойовниками рани, як на землі, так і в своїх душах. Українці протягом тисячоліть дозволяли знедоленим народам селитися на українській землі. Українці пропускали різні народи через свої землі для "віднайдення" ними нових батьківщин, які потім ставали плацдармом для загарбання України.

   Але українці не мають права дозволяти будь кому, хто колись проходив через українські землі, ставити на землі від Ужгорода до Луганська свої войовничі знаки, символи, пам’ятники. Якщо це дозволити, то на українській землі місця не залишиться для українців і пам’яток української історії. Навіть на могилах і могильних комплексах воїнів чужих народів і держав, що знаходяться на українській землі, треба добре думати, що дозволяти писати. Бо ці написи можуть бути не проявом доброї волі по увіковіченню пам’яті загиблих, а, навпаки, такі написи можуть стати іскрою, з якої, згодом, може розгорітися полум’я майбутніх непорозумінь і нових війн.

Монумент орла-турула у мукачівському замку "Паланок"

   Сьогодні в Україні, перш за все на Закарпатті, стоять мадярські турули. Особливо грізно вони височіють над Ужгородом і Мукачевом. В Ужгородському замку і Мукачівському замку "Паланок" статуї міфічної птаха турула встановлені, як не дивно, за часів незалежності України за бюджетний кошт. Хоча ініціатором встановлення пам'ятника у "Паланку" виступив мукачівський підприємець мадяр за походженням Імре Пак, який проживає нині в США, гроші були виділені з Міського бюджета Мукачева.

   Слід враховувати, що в політиці протидії прагненням Україні традиційним союзником Мадярщини, переважно католицької країни, є католицька Польща. Думки цих католицьких країн збігаються за основним геополітичним позицій, взаємно доповнюючи один одного, що дозволяє їм виробити спільну стратегію в регіоні Східної Європи. Звідси випливає висновок, що ідея Великої Польщі комплементарна ідеї Великої Мадярщини і ні в якій мірі їй не суперечить. Навіть поляки шанують мадярського турула, але не як міфічного птаха, а як символ дружби між Польщею і Мадярщиною. Залишається сподіватися, що у наших державних мужів дістане прозорливості і елементарної геополітичної логіки побачити іманентну загрозу, витікаючу від "бабусі Європи" і вони знайдуть в собі мужність шукати друзів і союзників в інших частинах Європи та світу.

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини зроблені автором статті та взяті з вільної енциклопедії Wikipedia)

Турул над Верецьким перевалом, або як мадяри Карпати переходили

   З давніх давен так історично склалося, що Закарпаття, було лише об’єктом, а не суб’єктом світового та європейського історико-культурного процесу. Спершу наші слов’янські закарпатські простори завойовували й дарували, а з народженням європейського протонаціоналізму питання власності Закарпаття перейшло з феодально-силової в  ідеологічну площину. Усі, хто претендував на ці території, змушені були відшукати або придумати історичну легітимізацію експансії. З цим завданням дуже ґрунтовно впоралася наша сусідня країна – Мадярщина.

Вид на полонину з верхівки Верецького перeвалу

   Спочатку мадярська владна еліта створила героїчний міф про перехід мадярських племен Алмоша і його сина Арпада через Верецький перевал. А вже згодом його підкріпила неприховано таким же міфічним орлом-турулом, який нібито саме в Карпатах скинув Алмошу переможного меча. Таким чином саме це і означало, що з карпатських хребтів починається Велика Мадярщина (лат. Magna Hungaria, мадяр. Nagy-Magyarorszag). Мадяри відчутно асимілювали місцеве населення, намагалися зробити з нього "найвірніший народ" (лат. gens fidelissima) та нав’язати йому бачення відмінної від української, якоїсь "угро-рускості". Ця концепція мадяризації Закарпаття виявилася такою дієвою, що навіть сьогодні, майже на всіх замках Закарпаття відновлюються скульптури бронзових турулів, символів мадярської державності. А на межі Закарпаття і Галичини, на тому ж Верецькому перевалі, біля села Верб'яж  споруджуються пам’ятники на честь так званого «віднайдення мадярами батьківщини» (мадяр. hanfoglalas), або ж 1100-літнього переходу мадярів через Карпатські гори.

Славнозвісний мадярський пам'ятник на Верецькому перевалі

   Сам же Верецький перевал або перевал Руські Ворота — один з небагатьох перевалів в Українських Карпатах, який розташований на стику Закарпатської і Львівської областей, на вододілі річок Стрия і Латориці. Висота Верецького перевалу дорівнює 841 м над рівнем моря. Таким чином, він був і залишається найліпшим місцем переходу через високі Карпатські гори, при чому місцевість, яка оточує перевал, має переважаючу кількість субальпійських лук та полонин. В міжгірно-верховинному ландшафті перевалу знайшлась місцевість,  яка і привабила мандруючих мадярських кочовиків, тому не дивно, що саме з цього місця ці «мандрівники» вирішили розпочати розбудову своєї держави.

Верхівка Верецького перевалу

   Взагалі, кожна країна прагне зробити свою історію кращою, ніж вона була насправді, та героїзувати минуле, в цьому не має нічого дивного. Така ситуація не оминула й середньовічну історію Закарпаття. Хотілося б детальніше роздивитись проблему вторгнення мадярів у Європу і на Закарпаття, а також, їхнє подальше розселення у Паннонії.

   Письмове джерело, у якому докладно викладені події переходу через Карпатські гори – це середньовічна хроніка "Gesta Hungarorum" — "Діяння угрів", яка розповідає про походження мадярів, написана на межі ХІІ–ХІІІ ст. нашої ери анонімним хроністом, який жив при дворі мадярського короля Бейли ІІІ. За однією версією це був єпископ Печка, за іншою – єпископ Повша, який був нотаріусом короля Бейли ІІІ. Є великі підстави вважати, що Анонім був єпископом, який знав слов’янську мову, і, можливо, був із племені білих хорватів.

Пам'ятний камінь на Верецькому перевалі з мадярським написом

"Запрошуємо у Мадярщину!"

   У цьому творі наведена перебільшена героїчна історія мадярів: шлях, які проходили мадярські племена на чолі з Алмошем від річки Дон до Києва, міфічний розгром війська київського князя Олега, перехід через галицькі землі і долину річки Дністер, подальше вторгнення на землі сьогоднішнього Закарпаття. Ця хроніка містить докази того, що карпатські українці жили на своїй території до приходу мадярів, які їх тут застали.

   Ось така історична канва тривалий час задовольняла вчених-істориків різних країн. Мадярів вона влаштовує і досі тим, що тут змальовано славетний прихід їхніх пращурів через Закарпаття, під час якого нібито були завойовані слов’янські городища Унґ (cу­­часний Ужгород) та Боржава (с. Варієво, Берегівського району), а місцевий князь Лаборець, який походив із найзахіднішого східнослов’янського племені білі хорвати, був страчений власноруч Алмошем, надьфейеделем (мадяр. Nagyfejedelem) мадярських племен. Таким чином підтверджується факт існування на той час закарпатського сло­­в’ян­­сь­кого князівства білих хорватів.

Мадярський князь (надьфейеделем) Алмош

   На підставі археологічних даних вимальовується така картина: на момент ймовірного приходу мадярів розташування городища Унґ було у селі Горяни, що під Ужгородом, де розташована славнозвісна церква-ротонда. З результатів розкопок стало зрозуміло, що ніякого городища в у селі Горяні узагалі не було і про існування тут центру князівства також говорити не можна, а тому "захоплене" мадярами городище Унґ є міфічним.

   Щодо іншого укріпленного пункту – Боржава, за даними того ж Анонімуса, фортеця була здобута військами Арпада, сина Алмоша, у 903 році після кількаденної облоги. Однак результати археологічних розкопок доводять, що Боржавське городище було зведено лише наприкінці ХІ ст. нашої ери. Тож і Боржаву мадяри не могли здобути лише тому, що в 903 році її просто не існувало. А це значить, що описаний в мадярській хроніці збройний конфлікт між мадярами та слов’я­­нами надуманий, а князь Лаборець – легендарна особа, яка має залишатися виключно у міфах і художній літературі. Хоча, на відміну від мадярів, не існуюча особа має надихнути українців Закарпаття лише тому, міфічний князь хоч і був здоланий ворогами, але він боронив свою вітчизну від загарбників до кінця, яким би він не був.

Князь білих хорватів Лаборець

   Ім'я Лаборця знайшло широке відображення в народній пам'яті. Про нього складали легенди і пісні. Ужгородський історик ХІХ ст. Михайло Лучкай розказав легенду про Лаборця своєму товаришу, словацькому письменнику Богуславу Носаку-Незабудову і той написав повість "Лаборець". Далі з художніми творами про князя виступили і закарпатські письменники. Це оповідання Анатолія Кралицького "Князь Лаборець", п'єса Євгена Фенцика "Підкорення Ужгорода", вірш Марійки Підгірянки "Князь Лаборець", поема Василя Гренджі-Донського "Князь Лаборець", роман Петра Угляренка "Князь Лаборець".

Перехід мадярів через Карпати

   Не підтверджено і сам факт проходження мадярів на чолі з Алмошем наприкінці ІХ ст. нашої ери через територію Закарпаття. Імовірний маршрут, яким скористався надьфейеделем кочовиків – це так званий Дунайський коридор (територія між Південними Карпатами і Дунаєм), який номади використовували споконвіків для міграції і торгівельних шляхів. Міф про подолання мадярськими племенами Алмоша Верецького перевалу серйозно спотворив історію. Адже загальноприйнятним стало зараховувати всі городища до слов’янських, а всі поховання кочовиків приписувати давнім мадярам. Насправді це не так.

Мадярський князь (надьфейеделем) Арпад

   Усі одиничні поховання і могильники номадів, які відносили до часів проникнення військ Алмоша на територію Закарпаття, виявилися щонайменше на 80 років старішими. У комплексах поховань наявні речі, яких аж ніяк не могли мати мадярські воїни, тому що знайдені артефакти були виготовлені набагато пізніше, як, наприклад, арабські монети – дірхами другої половини Х ст. нашої ери. Їх знаходження, призначення, а головне – датування і походження, свідчать про належність цих знахідок не мадярям, а печенігам, які наприкінці Х ст. нашої ери рухалися з Причорномор’я. Причому це було не просто переселення, а втеча від погрому доволі непопулярним маршрутом через незручний для кочовиків гірський перевал. Саме печеніги, а не мадяри в Х ст. нашої ери оселяються на території від Братислави до Закарпаття.

Символ мадярської державності - орел-турул

   Європейські (німецькі, чеські та польські) вчені у своїх працях відзначають, що пам’ятки з цих земель характеризуються чимось немадярським, і пов’язують їх із племенем кабарів, які приєдналися до племен Алмоша наприкінці ІХ ст. нашої ери. А тому, знайдені  поховання кочовиків змушують переглянути ці тези й усвідомити, що ніякого переходу ні давніх мадярів, ні інших споріднених їм племен через Верецький перевал у цей час не було, а пам’ятки, які увійшли в наукову літературу як суто мадярські з початку Х ст. нашої ери, належать печенігам кінця цього самого сторіччя. Хотілося на сам кінець додати ще одну деталь, яка стосується міфічного орла-турула. За легендами, саме цей птах вказала шлях мадярам через Руські ворота, а під час повстання куруців – принесла шаблю в дзьобі самому Ференцу Ракоці. Тобто, тепер стає зрозумілим, чому для мадярів так важливо по всьому Закарпаттю наставити своїх дервних символів і вказати українцям чия це насправді земля.

Монумент українсько-мадярської дружби у селі Вишково, яку вінчає турул

   Отже, на території Закарпаття у VІІІ–ІХ ст. нашої ери, незважаючи на значне слов’янське заселення, державне утворення (князівство) сформоване ще не існувало, а люди вели спокійний, розмірений спосіб життя до приходу печенігів. Відповідно не було й переходу мадярських племен на чолі з Алмошем через Верецький перевал. За правління королів Ласло І (1077—1095) і Коломана I (1095—1116) Мадярщина досягає найбільшої могутності. У цей час представники династії Арпадів починають загарбання Закарпаття, і мадярська колонізація, ймовірно, відбувалася із заходу, а не зі сходу.

   Сьогодні Верецький перевал — це священне місце для будь-якого мадяра-патріота, куди вони приїжджають аби присягти на вірність своїй державі, а зовсім поряд із кам’яною брилою, монументом 1100-літнього переходу мадярів через Карпатські гори, що вінчає верхівку перевалу лежать воякі "Карпатської Січі", яких у 1939 році тут, на Верецькому перевалі мадярські та польські прикордонники розстріляли тільки за те, що вони захищали незалежність Карпатьської України. Тому, залишається лише здогадуватись, чи почує і побачить сучасна влада те, що відбувається на Верецькому перевалі, як громадяни сусідньої країни яскраво зневажають українську національну пам'ять плюндруючи могили вояків за незалежність України.

Могила січовиків Карпатської України

   Сподіваємось, що вся ця окупація не на довго і перемога буде за нами! Здобудемо Українську державу або загинемо за неї!

   Слава Україні!

Автор – Денис Ковальов