четвер, 12 січня 2012 р.

Іноземцю шанс, українцю – зась

  Новий 2012 р. несе Україні багато випробувань, серед яких футбольний чемпіонат FIFA EURO-2012, вибори до Верховної Ради, а також, що не менш важливо, нову більш потужну хвилю іммігрантів, які тікаючи зі своїх рідних, але бідних африканських та азіатських країн шукають притулок у затінках Європи. Для іммігрантів Україна – це райське місце для вільного безкарного життя і розповсюдження не тільки екзотичних хвороб, а й жебрацтва, злочинності та власних культурних традицій, які чужі українцям.
Міжнародний символ дружби націй і народів
   Особливість нової імміграційної хвилі не так пов’язане з проведенням футбольного чемпіонату FIFA EURO-2012, як з введенням в дію нових корупційних схем псевдо-міністра Дмитра Табачника. Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України уклало угоду з рекламною аґенцією "Центр" на послуги з проведення рекламної кампанії за для пропагування освітніх послуг України в ЗМІ, розрахованих на закордонну аудиторію, а саме на молодь Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Таджикистану, Киргизстану, а також країни Близького Сходу і Північної і Західної Африки. Постає питання чому саме мусульманські країни, де бідність сягає таких масштабів, що українцям і не снилось? Давайте розберемось.
   По-перше, до України протягом всієї її незалежності і так приїздить значно більше студентів з країн Близького Сходу та Північної Африки, а ніж навчальні заклади можуть прийняти. По-друге, очільник Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України зі своєю свитою вважають за потрібне навчати студентів з ''дружніх'' країн Сходу, аби імідж України в цих країнах не втрачав свого обличчя, яке він вже майже втратив у Європі. По-третє, новий потужний приплив студентів-іммігратів, якому так сприяє сучасна антиукраїнська влада, має зупинити нищівне падіння чисельності України, з 52 млн. осіб у 1992 р. до 45,7 млн. осіб у 2011 р.
Міністр освіти і науки, молоді та спорту України  – Дмитро Табачник
   Орган, а точніше департамент, який сприяє напливу чужинців в Україну, створений при Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту України в 2010 р., після того як Дмитро Табачник посів крісло його голови. Саме цей департамент досить часто видає більше запрошень студентам-іноземцям на навчання, ніж виділено квот на навчальний заклад для самих українців. Тому більшість з приїжджих часто не в змозі поступити у навчальний заклад, однак додому не повертаються, а навпаки залишаються у містах куди їх запросили. Вони йдуть працювати на стихійні ринки під мостами, біля залізничних чи автобусних станцій, і що найжахливіше – у житлових районах.
   Іноземних студентів в Україні дедалі стає більше – і це факт який не можливо непомітити. Їх приваблює відносно дешева українська освіта, якісне навчання, а особливо – надто толерантне суспільство! І тому, якщо в 2000 р. іноземних студентів в Україні було близько 20 тис. осіб, то зараз їхнє число збільшилося біль ніж вдвічі – 44 тис. осіб. Географія країн, з яких приїжджають вчитися в Україну, досить широка – 130 держав. Більше половини студентів (30 тис. осіб) навчається у семи містах України: так у Харкові вищу освіту здобувають 12 тис. осіб, у Києві – майже 8 тис. осіб, в Одесі – майже 5 тис. осіб, в Луганську – 3 тис. осіб, в Донецьку – 2 тис. осіб, в Січеславі – більше 1 тис. осіб і в Полтаві – більше 700 осіб. Найбільше представників серед студентів-іноземців – з Китаю (6 тис. осіб), Росії (4 тис. осіб), Туркменістану (4 тис. осіб), Індії (3 тис. осіб), Йорданії (3 тис. осіб) і Туреччини (2 тис. осіб).
Поліетнічна навчальна аудидорія УМСА у Полтаві
   При цьому, студенти-іноземці, які таки змогли поступити до навчальних закладів в Україні, мають нахабство жалітися на якість надання інформації, умови навчання і упереджене відношення до них не тільки з боку працівників міліції, а й патріотично налаштованої молоді. Часто виникають проблеми, коли студенти-іноземці приїжджають до України, не маючи повної інформації про навчання, стикаються з труднощами в оволодінні українською мовою. Однак це не проблема, сучасна антиукраїнська влада робить все аби студенти-іноземці все ж таки змогли поступити до навчальних закладів і мати умови кращі, а ніж в студентів українців. Для студентів-іноземців створені всі необхідні умови для навчання й відпочинку. Під керівництвом деканатів різних, в основному медичних, вищих навчальних закладів студенти-іноземці проводять власні фестивалі, конкурси, виставки, натомість українська молодь або йде у нічні клуби чи підворотні і стає на шлях гріховності завдяки алкоголю, тютюну і наркотикам, або, у кращому випадку, на вулиці влаштовує свої власні вечори художньої самодіяльності.
  Представники кожної національності з числа студентів-іноземців найчастіше спілкуються й гуляють зі своїми, однак все це ''гуляння'' не обходиться без українських дівчат, яких просто обожнюють студенти-іноземці з Йорданії, Туреччини, Єгипту, Нігерії та Конго. Українські дівчата, які нажаль, стали дуже вибагливими до вибору наречних, знайомляться зі студентами-іноземцями, закохуються, після чого, як то часто буває, за дев'ять місяців народжується таке собі ''мультикультурне дитинча'', яке або залишається живим на руках матері українки, або на порозі дитячих притулків і пологових будинків. Стосунки між студентами-іноземцями та українками складаються звичано значно краще, а ніж з українцями, бу чижинці вимальовують своїм обраницям золоті гори, які не можливо отримати в Украні, і українські дівчата цьому вірять. Однак не обходиться без конфліктів між молодими чоловіками. Справа, звісно, у ревнощах. Не завжди молодим українцям до вподоби ''ділитися'' українками з представниками інших національностей.
Стихійний ринок студентів-іноземців з Африки в Києві
   Повернемося до лейтмотиву данної статті. Деякі закордонні студенти, які отримали запрошення на навчання у вищих навчальних закладах, використовують Україну як транзитний пункт для міграції до Європейського Союзу. Багато іноземців, які прибули нібито для навчання, жодного разу не відвідали університетів. Виходить, що механізм контролю за закордонними студентами, що приїжджають до України, не налагоджений, так як це наприклад налагоджено з українськими. У вищих навчальних закладах немає осіб, які б відповідали за студентів-іноземців, іноді неналежним чином оформляються особисті справи, а також не інформуються відповідні служби про пропуски занять студентами-іноземцями або їх відрахування. Виходить, що студенти-іноземці стають на українській землі ''хазяаївами''.
   Нажаль, державна політика України спрямована на збільшення кількості іноземних студентів задля сприяння притокові валютних надходжень до кишень чиновників та псевдо-підвищення міжнародного авторитету нашої держави. Втім, для України, цей процес має лише негативні сторони, а не позитивні. Невідповідність чинного законодавства правовим нормам держав ЄС перетворює Україну на державу-накопичувача нелегальних мігрантів. Організатори каналів нелегальної міграції набирають кандидатів з ''проблемних'' регіонів, часто охоплених військовими конфліктами. Потім студенти-іноземці раптово зникають із вищих навчальних закладів для того, щоб невдовзі бути затриманими при спробах нелегального перетину кордону з ЄС.
Ідеальна "мультикультурна родина"
   Окремі студенти з країн групи ризику, які залишилися з ряду причин в Україні, протягом першого року перебування в складі студентства за гроші своєї держави розпочинають власний протиправний бізнес. Оцінивши перспективи незаконного збагачення на нелегальних переправленнях співвітчизників, студенти-іноземці засновують приватні підприємства, за винагороду отримують фіктивні договори про співпрацю з освітніми установами та переправляють студентів до країн ЄС.
   Наостанок залишається зазначити, що рівень розвитку української нації в усі часи вимірювався не ступенем її толерантності до іноземців, а ступенем своєї власної честі, гідності, і що особливо важливо – національної самосвідомості. Сподіваємось, що все ж таки правоохоронні органи та збройні сили будуть стояти на сторожі захисту національної безпеки України так само, як і підтримання іміджу нашої держави у світі, а не боронити антиукраїнську владу проти народу.
   Слава Україні!
Автор – Денис Ковальов
(cвітлини взяті з сайту newsru.ua)

вівторок, 10 січня 2012 р.

Російська графиня і українська археологічна наука

   Археологія — наука, що висвітлює історію людського суспільства на основі вивчення пам'яток кам'яного, мідного, залізного віків та епох пізніших часів. У становленні Катеринославської регіональної археології велику роль зіграла російська графиня, родовід якої деякі історики ведуть від українських гетьманів.
Графиня Парасковія Сергіївна Уварова
   Графиня Парасковія Сергіївна Уварова – громадський діяч, археолог, голова Московського археологічного товариства (МАО), почесний член Петербурзької Академії Наук і цілого ряду археологічних товариств Росії і Європи, автор майже чисельності праць з археології – досягненням цієї жінки позаздрив би будь-який "вчений муж". Вона належала до покоління, діяльність якого, охопила другу половину XIX ст. і початок XX ст. Всі зміни, які відбувалися після реформ 1860-х рр. – розвиток земств, освітніх та просвітніх установ – стали складовою життя Парасковії Уварової.
   Народжена княжною Параскою Щербатовою 28 березня 1840 р. в харківському маєтку батька. У родині було багато дітей: шестеро синів і три дочки. Коли старші діти підросли, родина переїхала до Москви. У свої 19 років Парасковія Щербатова вийшла заміж за Олексія Уварова, який був старший за неї на 15 років. Чоловік знайомив її зі скарбами мистецтва Флоренції, Рима, Неаполя, Парижа і Лондона. Парасковія Уварова була поруч з чоловіком в наукових подорожах на слов'янських землях – у Сербії, Чехії, Галичині, допомагала вести розкопки в Криму та на Північному Кавказі, організовувати археологічні з'їзди.
   В 1864 р. граф Олексій Уваров заснував Московське археологічне товариство, найважливішою заслугою якого стала організація археологічних з'їздів, що проходили з метою пробудження інтересу до регіональної історії та археології. Членами МАО були історики Василь Ключевський, Сергій Соловйов, Володимир Даль, Андрій Васнєцов. Археологічні з'їзди МАО, по суті, підготували наукову основу для створення Російського історичного музею, так і музеїв на місцях, у тому числі – в Катеринославі (царська назва Січеслава).
   Формально за життя чоловіка Парасковія Уварова не була членом МАО, але вела в ньому серйозну роботу, беручи участь в організації засідань, проведення археологічних з'їздів, вела листування з провідними археологами Європи. 26 грудня 1884 р. граф Олексій Уваров вмирає. Цілком закономірно, що після смерті графа постало питання, хто буде обіймати посаду керівника МАО. Вибір був зроблений на користь Парасковії Уварової. До того часу графиня користувалася заслуженим авторитетом і визнанням не тільки в Москві, а й за її межами. У 1885 р. Парасковія Уварова погодилася очолити МАО.
Граф Олексій Сергійович Уваров
   Розквіт наукової та організаторської діяльності Парасковії Уварової припав на кінець XIX ст. і початок XX ст. У цей час вона "вийшла з тіні" свого чоловіка і виступила як самостійний та вельми авторитетний діяч. Парасковія Уварова поступово розширила напрями діяльності МАО, а в його складі з'явилися нові підрозділи. У 1887 р. сформувалася Східна комісія МАО, основним завданням якої стало вивчення старожитностей Кавказу. У 1892 р. стала діяти Слов'янська комісія МАО, члени якої досліджували давньоруську письменність. Парасковія Уварова розробила ряд законодавчих заходів щодо обмеження вивезення історичних цінностей за межі Росії та розпочато роботу зі створення загального ''Каталогу вітчизняних старожитностей''.
   Парасковія Уварова поважала і підтримувала приватних колекціонерів старожитностей, бо розуміла, що в основі державних музеїв лежать колекції тих, кого свого часу вважали диваками і висміювали. Сама графиня також збирала стародавні рукописи, монети, бронзові статуетки, картини. Саме Парасковія Уварова з особистих коштів, сприяла фінансуванню систематичного археологічного вивчення історії Кавказу і так званих фінно-угорських старожитностей східної Росії, особливо Московської губернії. Предметом її особливого інтересу завжди залишався Кавказ. У своїх спогадах графиня писала: «З ім'ям Кавказу пов’язано стільки найдавніших переказів азіатських і європейських народів, його історія настільки пов'язана з історією людства, починаючи з епохи ассірійців, стародавніх персів, Греков, Візантії, Вірменського і Грузинського царств – і закінчуючи новітньою історією Персії, Османії та Росії, в його межах живе так багато різних племен, які іноді цілком відмінні між собою за мовою, антропологічним типом і культурою, що наукове вивчення Кавказу, його археології, історії та етнографії, має ще довго привертати до себе увагу вчених і може обіцяти багаті результати для різних областей історії та мовознавства...". Парсковія Уварова здійснили 9 найскладніших подорожей по Кавказу, в яких брали участь також її діти. Під її редагуванням в 1905 р. вийшло 10 томів "Матеріалів з ​​археології Кавказу".
   Діяльність Парасковії Уварової певним чином відбилася на становленні археологічного напряму в провінційній історичній думці ряду сучасних міст України, в тому числі Січеслава – Катеринослава. Цьому сприяли тісні особисті зв'язки голови МАО з представниками місцевої наукової інтелігенції. Особливої ​​уваги заслуговує багаторічне листування графині з Дмитром Яворницьким, що дозволяє відновити становлення катеринославської школи регіональної археології. Власне сам Дмитро Яворницький вважав себе археологом з часу участі а роботах VI (Одеського) археологічного з'їзду МАО у 1884 р. Так 8 травня 1885 р. Дмитро Яворницький був обраний член-кореспондентом МАО, а 22 грудня 1906 р. – його дійсним членом. Саме довготривалі плідні зв'язки вченого з представниками МАО стали головною причиною обрання Катеринослава місцем проведення XIII археологічного з’їзду МАО, що призвело до активізації і об'єднання всього наукового потенціалу регіону.
Дмитро Іванович Яворницький
   Навесні 1902 р. Парасковія Уварова приїжджає до Катеринослава має сформувати позицію і з'ясувати, що може дати науці новий промисловий центр півдня України. Графиню скрізь супроводжував Дмитро Яворницький. У вересні 1904 р. Дмитро Яворницький викладає у Московському університеті, з метою знаходження коштів для проведення археологічних розкопок і створення, на основі здобутих матеріалів, майбутнього історико-археологічного музею у Катеринославі. Влітку 1905 р. відбулося відкриття XIII археологічного з'їзду МАО в Катеринославі, який проходив у Потьомкінському палаці (тепер Палац студентів ДНУ імені Олеся Гончара), за участю науковців та краєзнавців з усієї Російської імперії. На з'їзді, окрім традиційних секцій, вперше було створено спеціальне відділення, присвячене запорозькій козацькій старовини. Особливий інтерес в членів МАО викликала доповідь Дмитра Яворницького "Запорозька старовина", яка містила відомості про пам'ятники архітектури та мистецтва краю, в яких знайшли відображення основні віхи героїчної історії козацтва.
   На секції мистецтв XIII археологічного з'їзду МАО в Катеринославі, в порівнянні з попередніми з'їздами, помітно збільшилася кількість виступів, присвячених українській культурі, поглибився їх зміст. На засіданнях наукових зібрань виступали кобзарі з Полтави та Чернігова, що, з одного боку, яскраво ілюструє науковий інтерес дослідників до вивчення українського традиційного мистецтва, а з іншого – опосередковано може свідчити про посилення національної самосвідомості українських делегатів ХІІІ археологічного з'їзду МАО в Катеринославі.
   Парасковія Уварова підтримувала дружні стосунки з Дмитром Яворницьким і після з'їзду. Коли Дмитро Яворницький важко захворів, Парасковія Уварова не залишала його без уваги: ​​«Любий Дмитре Івановичу! Що Ви і де Ви? Чому про Вас нічого не чути? Рішуче здається, що Катеринослав вимер для нас, і, мабуть, для науки…». Листування між Парасковією Уваровою і Дмитром Яворницьким тривала до 1917 р. і припинилася після ліквідації МАО більшовицькою владою та еміграції Парасковії Уварової. Як російська, так і українська археологічна наука зобов'язана Парасковії Уваровій, також, невтомній турботі про збереження стародавніх пам'яток, особливо церковних, які так часто знищувались протягом першої половини ХХ ст. Вже одне тільки звернення голови МАО до російської спочатку царської, а потім радянської влади про пам'ятки старовини гарантувало її зацікавленість ​​до релігійних споруд та пам’яток.
Палац студентів ДНУ ім. Олеся Гончара
   У числі розв'язуваних проблем Парасковії Уварової з охорони пам'яток старовини на першому місці знаходилась українська пам’ятка – еліннське місто Херсонес. Необхідно відзначити і спробу збереження старої лютеранської церкви в місті Харкові, побудованої на початку XIX ст. в стилі класицизму. МАО і його архітектурна комісія пропонували не розбирати стару будівлю у Харкові, а побудувати нове на вільному місці. Однак влітку 1912 р. лютеранська громада Харкова розібрала старий храм, який безсумнівно, належав до пам'яток архітектури.
   За свої праці з історії та археології Парасковія Уварова удостоїлася честі стати почесним членом Імператорської академії наук в 1895 р. і декількох російських університетів. Парасковія Уварова була обрана професором Дерптського, Харківського, Казанського, Московського університетів та Петербурзького археологічного інституту, ставши при цьому першою жінкою у Російській імперії, і отримавши звання почесного академіка. Вся діяльність графині Парасковії Уварової була просякнута глибокою любов'ю до історичної та археологічної науки, мистецтва, старовини. Доля відпустила їй за плідну працю довгий вік життя. Однак революція 1917 р. перекреслила забезпечену, наповнену домашнім благоденством і улюбленими заняттями життя родини Уварових. Вони емігрують до Сербії, де Парасковія Уварова прожила до 85 років у чужому будинку, під чужим небом. Парасковія Уварова померла 30 червня 1924 р. в югославському містечку Добрна, поблизу міста Целє.
   Парасковія Уварова внесла великий внесок у розвиток української та російської історичної і археологічної науки, завдяки її плідній праці невідомі у наукових колах Москви та Петербургу українські історики і археологи стали визнаними і рівними, серед своїх російських колег, серед яких і Дмитро Яворницький
Автор – Ірина Якімова
(cвітлини взяті з сайту museum.dp.ua)

четвер, 5 січня 2012 р.

Ідея і людина – єдине ціле українського націоналістичного руху

   1 січня 2012 р. українські націоналісти як завжди у всіх містах провели святкові урочистості, хто марші, хто мітинги, але все це було присвячено одній події – черговій річниці з дня народження Провідника українських націоналістів, Степана Андрійовича Бандери. Не оминуло святкування і Січеславщину, де Крайовий Провід молодіжної громадської організації "Січеславський Сокіл" провів своєрідну акцію – "Бандерівські читання", на якій молоді націоналісти ознайомили містян з ідеологічними засадами ОУН та життєдіяльністю Степана Бандери.
"Бандерівські читання" у Січеславі
   Хотілося б зазначити, що сам Провідник українських націоналістів Степан Бандера, попри всі негаразди та деструктивну агітацію з боку новітньої антиукраїнської влади та прихильників відновлення ''совєцької'' держави, з честю та гідністю тримає смолоскип національної ідеї в серці кожного з нас, в серці кожного українського націоналіста. Степан Бандера як рівний серед всіх інших борців за вільну Україну, залишається символом сучасного українського націоналізму. Чому так? На це питання існує багато відповідей, але одну, і найголовнішу, дав сам Степан Бандера.
   В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють дві основні його складові: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять своєрідну ''душу'', істоту, внутрішній зміст цього руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією ж метою беруть активну участь в русі — творять його живий, а що найголовніше, діючий організм. Обидві основні складові ідеологічного і політичного руху — ідея і людина — однаково важливі й необхідні для його існування й розвитку – як без одного, так і без другого він не може розвиватися й діяти.
Марш націоналістів до дня народження Степана Бандери у Києві
   Якість, сила та історична роля кожного ідеологічного й політичного руху, особливо націоналістичного, однаковою мірою залежать від якості та динаміки його ідейного складу та його людських кадрів. Найкращі ідеї й програми не спроможні формувати життя й розвитку, доки не знайдуться їх апостоли і борці, люди сильних характерів, віри, запалу, посвяти і чину. Так само й спільнота сильних, ділових і бойових людей мусить мати якісь більші ідеї, цілі, щоб створити триваліші вартості, щоб на довший час змогти формувати життя й розвиток народу, його частини, чи більше народів.
   При однаковій важливості й необхідності цих двох чинників одночасно між ними існує така ж різниця, що один є постійний, а другий — змінний. Провідні ідеї й програмові позиції ідеологічного й політичного руху в своїй основі залишаються незмінні, їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху — це насправді постання нового руху на місці старого. Навіть тоді, як залишається той самий людський склад, назва, організаційні форми, той самий терен і методи дії, — із зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух.
   Гірше стоїть справа з такими рухами, основні ідеї, програмові засади чи генеральна політична лінія яких виявляють свою слабкість, не витримують випробування життя і боротьби. Тоді такі рухи не тільки втрачають можливість росту і перемоги, але й для вже змобілізованих, діючих кадрів перестають бути джерелом ідейного піднесення, віри, жертовності, наснаги до змагання і до чину. Це призводить до їхнього занепаду та знищення більш сильнішими рухами.
Степан Андрійович Бандера
   Буває й так, що ідеологічні й політичні основи руху втримують свою актуальність для більшості його активних учасників та для ширшого загалу, але якась частина його прихильників зневірюється чи з різних причин підпадає під інші впливи, захоплюється іншим напрямком, частіше протилежним. Нормальним наслідком такого стану є вихід своєрідних зневірців, чи навіть зрадників,  з руху.
   Зародження власних ідей й взаємодія між кожним учасником в організмі націоналістичного руху — це явище ідеологічного і політичного внутрішнього розвитку та стану чинного руху. Переважно це все постає у процесі і в наслідок ідеологічної й політичної боротьби націоналістичного руху з іншими деструктивними рухами, серед яких інтернаціональний та ліберальний, які протиставляють людські цінності класовим чи якимось іншим ''цінностям'', руйнуючи ідеальну модель суспільного будівництва та рівності його кожного члена. Ідучи до здійснення своїх цілей, кожний ідеологічний і політичний рух мусить змагатися з протиставними напрямками і силами. Зокрема український націоналістичний рух стоїть на прикінцевій сходинці у затяжній боротьбі не тільки з безпосереднім ворогом – комуністичною ідеологією, ідеєю ''рускава міра'' та ''данєцкім'' олігархатом, але теж з різними силами, течіями і чинниками, як сторонніми, так і діючими серед сучасного українського середовища, які вороже ставляться до його політичних цілей та до його дій. Наступ ворога і противників завжди іде в першу чергу на ідеологічно-політичні позиції націоналістичного руху та на активних в ньому людей.
Євген Михайлович Коновалець
   Боротьба в ідеологічно-політичній площині полягає не тільки в прямому протиставленні ідей і цілей українського націоналістичного руху до ворожих. Противники і вороги мають на меті насамперед послаблення позицій і ліквідації безпосередньої лінії дій українського націоналістичного руху, будь-якими засобами. Для того вони послуговуються посередніми засобами внутрішнього підриву й ідейного відсторонення від первинних засад. Якщо у українському націоналістичному русі відчувається певне ''бродіння'' і процес підмінювання ідейних позицій та політичної лінії іншим напрямком, хоч теж неприхильним і небажаним для ворога і супротивників, то вони радіють вже з самого негативного наслідку для українського націоналістичного руху.
   Наступ на діючу людину в українському націоналістичному русі з боку ворогів і противників ведеться теж різними способами. Не завжди він зосереджується лише на намаганні знищити, чи паралізувати активну дію учасників руху. Часто метою ворожого діяння є спроба різними засобами ідейно-політично і психологічно ''зламати'' активних учасників руху. Слідом за цим ідуть старання, щоб таких ідейно чи політично ''зламаних'' людей приєднати на свій бік і зробити з них інструмент внутрішнього розкладу в русі, або бодай залучити їх до будь-якого іншого напрямку, бажано протилежного, який перенесений в середину руху, створюючи деструктивні дії, що несе небезпеки для подальшого існування українського націоналістичного руху.
Андрій Атанасович Мельник
   Таке вже було неодноразово в історії українського визвольного та націоналістичного руху. Наведемо приклад. Сталінський режим був стурбований заростанням активності ОУН в ''совєцькій'' Україні і силами НКВД було організовано вбивство лідера організації Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938 р. Смерть Євгена Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами Проводу Українських Націоналістів, як жили за кордоном. Галицькі кадри прагнули відстоювали авторитарні ідеї та методи під сильним впливом ідей Дмитра Донцова, який пропагував культ сили. Старші провідники ОУН хоча і не цурались терору, були більш поміркованими. Після смерті Євгена Коновальця ПУН очолив полковник Андрій Мельник. 27 серпня 1938 р. в Римі відбувся Другий Великий Збір ОУН, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул ''вождя'', проголосивши його відповідальним лише перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням. В той же час група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, повернувшись з тюрем, домагалася від ПУН та його голови Андрія Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Прихильники Степана Бандери в лютому 1940 р. утворили Революційний Провід ОУН й перебрало собі назву ОУН(б).
Символи ОУН(б)
   Одже, ми, сучасні українські націоналісти, нащадки славетних борців за волю і самостійність Української Держави, маємо вивчити цей ганебний досвід наших пращурів, усвідомити їх тактичні та стратегічні помилки, особливо щодо ідеологічних питань. Створення в середині руху ідейного й політичного напруження, постання внутрішньої ідеологічної й політичної диверсії — завжди завдає найбільшої шкоди. Сьогодні ми маємо уcвідомити, що український націоналістичний рух, досягши піку свого відродження має згуртувати всіх своїх членів за для боротьби проти українофобської влади. Новітні українські націоналісти поєднуючи віковічні традиції боротьби та теоретико-ідеологічні засади Степана Бандери керуючись духовним смолоскипом у поєднанні ідеї і людини, мають сформувати єдине ціле українського націоналістичного руху, і дати відсіч ворогам української нації.
   Слава Україні!
Автор – Денис Ковальов
(cвітлини взяті з сайту bandera.lviv.ua)

понеділок, 2 січня 2012 р.

Symbol of the modern Ukrainian Nationalism

The path of the hero is to force his own faith abyss
between what a person wants, and what is real…
Yaroslav Stetsko
   After WWI, Western Ukraine were incorporated in the newly restored Poland. With the outbreak of war between Nazi Germany and the Soviet Union in 1941, many nationalists in Ukraine thought that they would have an opportunity to create an independent country once again. Some even collaborated with Nazi administration and military units. However, the German treatment of the local population quickly put an end to this. Many of the fighters who had originally looked to the Nazis as liberators, quickly became disillusioned and formed the Ukrainian Insurgent Army (UPA) from members of the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN), which waged military campaign against Germans and later Soviet forces. The primary goal of OUN was «the rebirth, of setting everything in order, the defense and the expansion of the Independent Council of Ukrainian National State». OUN also revived the sentiment that «Ukraine is for Ukrainians!». The leader of OUN was Stepan Bandera.
   Stepan Bandera has been gone for nearly half a century, but people continue quarreling over him even more than over living political activists. The difference in approach is huge: some people consider him a hero, while others claim he was a Nazi servant and traitor of Ukraine. Stepan Bandera to be a weighty personality from recent history, a person who could generate heated discussions among historians only. In the times of the Soviet Union, Stepan Bandera and his brothers-in-arms were scarecrows for the country’s citizens. The Communist Party, which declared itself internationalist, was fiercely fighting against the so-called Ukrainian ''bourgeois'' nationalists. A Moscow that could not tolerate the very thought of Ukraine becoming an independent state painted all those who fought for it in the the blackest colors. So Stepan Bandera became the symbol of Ukrainian ''bourgeois'' nationalism.
   When Stepan Bandera was born in Uhryniv Staryy on January 1, 1909, as the son of a Ukrainian Greek-Catholic priest, Andriy Bandera, Ukraine was under the rule of two empires – Russian and Austria-Hungarian. The "Springtide of the Peoples" of 1848 had also spread to Ukraine and the seeds that it had sown germinated and throve, nurtured in every sphere of life of the Ukrainian people by prominent Ukrainian personalities, politicians, scientists, artists and clergymen. This seed ripened fully in the stormy years of the WWI, when the independent Ukrainian People’s Republic was established in Kyiv (1917—1918) and the West Ukrainian People’s Republic, which three months later became part of the All-Ukrainian state, was founded in the West Ukrainian territories in November 1918. These important events in the history of the Ukrainian people had a decisive influence of the awakening of the national political consciousness of ten-year old Stepan Bandera.
   But the joy of the Ukrainians at attaining their independence was only short-lived. During the early days of its existence the young state was already obliged to defend its independence against four enemies, the Russians, Poles, Rumanians and Czechs, by armed force. After a year of heavy combat against the Poles, the Ukrainian Galician Army, owing to lack of weapons and equipment, was obliged to retreat across the River Zbruch and abandon the West Ukrainian territories to the Poles. With the army, the army chaplain and deputy of the West Ukrainian parliament, Andriy Bandera, also left his native country, and thus Stepan Bandera at an early age came to know the tragic lot of the homeless after his family fled before the brutality of the Poles. After the mandate granted by the Entente on June 25, 1919, Poland occupied the West Ukrainian territories and enforced a ruthless occupation regime there. By June 1919 more than 250,000 of the 3.5 million Ukrainians in Galicia were confined in Polish prisons and internment camps as prisoners, and this number also included 1,000 clergymen.
   But the Ukrainian people did not submit resignedly to their fate. In the central and eastern regions of Ukraine countless insurrections continued to break out for years and the Russian occupants had hard work to crush them. In the West Ukrainian territories, which after the Polish-Russian Treaty in Riga were occupied by Poland, the Ukrainian Military Organization (UVO), whose nucleus consisted of officers and men of the best detachment of the former Ukrainian army, the Ukrainian Sich infantry, was formed. This Military Organization, under the experienced leadership of the military expert and politician, colonel Yevhen Konovalets, developed a lively underground activity. By means of armed insurrections against representatives of Polish rule, assassinations, destruction of Polish landed property and estates, and the dissemination of propaganda literature, the UVO in an active and concrete manner gave the Ukrainian people moral support in their independence aims, brought about the restriction of Polish interference and atrocities, and, in addition, did its share in informing and warning the rest of the world that this disregard of human rights would lead to a dreadful catastrophe.
  Because of its courageous action the UVO won the sympathy and support of Ukrainian youth, who deeply felt the subjugation and humiliation of the Ukrainian people. Young people at school began to organize secret groups and cells, which were based on the ideological principles of the UVO and whose members were trained in the national revolutionary spirit to become fighters and champions of the cause of freedom of Ukraine. At the same time, the purpose of these groups was to appeal to the Ukrainian population to give its active support to the revolutionary underground movement. This support included, amongst other measures, donations for the secret Ukrainian university in Lviv, the circulation of Ukrainian publications printed abroad, which were prohibited by the Poles, the boycotting of Polish societies, as well as the boycotting of the census and the elections for the first Polish Sejm or parliament.
  Stepan Bandera, a pupil in the forth form of the grammar school in Stryy, also joined one of these secret youth groups. In addition to physically hardening himself in the Boy Scouts and in the Sokil Sports Society, he acquired in this secret nationalist group the moral and ideological principles which were later to have such a decisive influence on his course in life. Because of his exceptional intelligence and talent, his good qualities of character, his spirit of comradeship, sense of duty, and modesty, and his happy disposition, he was outstanding amongst his schoolmates of the same age. After passing his school-leaving examination in 1927, Stepan Bandera intended to go to Czecho-Slovakia in order to study at the Ukrainian College of Technology and Economics in Podebrady, but the Polish authorities refused to give him a permit to leave the country. It is interesting to note that the Polish authorities in the West Ukrainian territories showed no political farsightedness at all in this respect, a fact which undoubtedly also explains the increasing strength of the Ukrainian revolutionary liberation movement.
Stepan Bendera — the Ukrainian hero
   In order to consolidate their rule in the Ukrainian territories and to assimilate the Ukrainian population, the Poles introduced their so-called "borderlands policy" — that is to say, the ruthless extermination of Ukrainian cultural creativeness. And the first victim of this "policy" was the Ukrainian educational system, a fact which is even corroborated by Polish sources. In the meantime the numerous secret nationalist groups and organizations in West Ukraine united and in 1929, at the 1st Congress of the Ukrainian Nationalists which took place in Vienna, founded the Organization of Ukrainian Nationalists, the OUN, and elected colonel Yevhen Konovalets, hitherto Head of the UVO, as chairman. The UVO was gradually assimilated in the military section of the OUN. The OUN owed its development and its strength to its founders, whose names have mentioned above, and in particular to Stepan Bandera, whose outstanding qualities as an organizer and a leader had a chance to develop to the full during the years 1928 to 1933. Since he was constantly in contact with colonel Yevhen Konovalets, who at that time was abroad, Stepan Bandera was able to realize the plan for the development and expansion of the national liberation movement which he and his closest co-workers had drawn up.
  The OUN now began to extend its organization network and to increase its cadres in all the Ukrainian territories under Polish rule and abroad, particular importance was attached to the West Ukrainian territories, which were threatened by Communist subversion. In order to consolidate the power of the organization, it now included in its activity the masses of the farming and working classes, who saw in the OUN their protector and champion of the fight for freedom. At the initiative and instructions of the OUN the Ukrainian population carried out an anti-monopoly and a school campaign. In order to achieve a moral and political effect, the Ukrainian population, at the initiative of the OUN, boycotted the purchase of goods under the state monopoly. This campaign was a big success, and the Polish state suffered a considerable financial loss.
  In addition to its revolutionary activity against the Polish oppressors of West Ukraine, the OUN also began a fight for freedom on the second front, anti-Bolshevist fight in all the Ukrainian territories. In West Ukraine the OUN conducted its campaigns in two directions, — against the Communist Party of West Ukraine, its propaganda and agents from the USSR, as well as against the diplomatic representatives of Bolshevist Russia and the Sovietophil trend. In a relatively short time the OUN, with the assistance of the masses, succeeded in breaking down Bolshevist diversion maneuvers in Ukraine. During World War II these territories became the base for the fight of the Ukrainian revolutionary liberation movement against Russian Bolshevist rule in the central and eastern territories of Ukraine.
  By means of attacks on Soviet diplomats and leading Communist functionaries, the OUN demonstrated the unity of the Ukrainian liberation front and the solidarity of the West Ukrainians with the anti-Bolshevist fight in the central and eastern territories. At the same time, these measures were also a protest against the famine which had been artificially created by Moscow in order to force the Ukrainian farmers to accept the system of collectivism. About 6 million Ukrainians died during this artificially created famine. During his trial before the court in Warsaw in 1936, Stepan Bandera defined the fundamental motives of the anti-Bolshevist fight conducted by the OUN and said: «We are fighting Communism not only by means of propaganda but also with armed force, since Communism is fighting Ukrainian nationalism with the aid of a hitherto unheard-of ruthless physical mass-terrorism, namely by mass-executions in the Cheka and GPU prisons, by starving millions of people, and by ceaseless deportations to Siberia. By means of the system of Bolshevism, Moscow has destroyed the Ukrainian state and has subjugated the Ukrainian people».
Don't agree with Moscow!
   In 1933 Stepan Bandera was appointed Chairman of the Executive of the OUN in Ukraine. It was during this period that the OUN reached the height of its development. In reply to the "borderlands policy" – Polish measures of oppression Stepan Bandera organized a counter-campaign including an attempt on the life of the Minister of the Interior Pieracki. This was carried on June 15th, 1934, in Warsaw. In 1934 Stepan Bandera was arrested and at the beginning of 1936 he was sentenced to death in Warsaw as being responsible for the entire activity of the UVO and OUN, this sentence was later commuted to imprisonment for life. In the autumn of the same year he was once more sentenced to imprisonment for life in Lviv.
   In 1941 the 2nd Congress of the Ukrainian Nationalists elected Stepan Bandera as the new leader of the entire OUN. The revolutionary OUN under Stepan Bandera now assumed the leadership of the national fight for freedom of the Ukrainian people. A resolution was also passed by the same Congress to the effect that the OUN should continue the fight for freedom of the Ukrainian people with all the means at its disposal and regardless of any political or territorial changes. The OUN now began to enlarge and strengthen the organization network in all the Ukrainian territories under Russian occupation, at the outbreak of the German-Russian war it had at its disposal in these territories over 20,000 organized members who bad had a thorough military and ideological training. The restoration of the independent Ukrainian State was proclaimed on June 30, 1941, and a provisional government was set up. It consisted of representatives of various political trends and was headed by Yaroslav Stetsko, a leading member of the OUN. The proclamation of the restoration of the Ukrainian state was an event of national rejoicing; moreover, the two highest dignitaries of the Ukrainian Orthodox and Ukrainian Catholic Church, Bishop Polikarp and Metropolitan Count Andriy Sheptytsky, gave the proclamation their blessing.
   But the independent policy of the OUN and its proclamation had crossed Adolf Hitler's plans with regard to Ukraine. Consequently mass-arrests were carried out. To begin with, certain circles of the German High Command were in favour of the idea of an independent Ukrainian state, which they thought would be an ally. They were, however, powerless to influence Adolf Hitler's policy. Stepan Bandera was at first interned by the Gestapo, but when he refused to deny his participation in the proclamation, he was immediately arrested. The Gestapo took him to Berlin, where they put him into prison, he was later transferred to the concentration camp in Sachsenhausen.
  At the end of 1944, when there was no longer any doubt about the fact that Germany would lose the war, the Gestapo released Stepan Bandera, Yaroslav Stetsko, Stepan Lenkavsky, and many other members of the OUN from the concentration camps. In this hopeless situation the German politicians made a last attempt to remedy the errors which they committed at the beginning of the war. They tried to convince the Ukrainian nationalists of the necessity of a collaboration with Germany. But the OUN refused to allow itself to be taken by the German wishes and promises and, together with the UPA, continued its fight against Bolshevist Russia. With the help of friends, the members of the OUN who had been liberated from the "protection" of the Gestapo managed to get through to the West and waited there for the war to end.
  As a result of the renewed Russian occupation of Ukraine, countless Ukrainians of all social classes were forced to leave their native country and emigrate. As exiles abroad they met many members of the OUN once more, who had been released from concentration camps and prisons. Under the leadership of Stepan Bandera, they united to form the Units Abroad of the OUN. The main task of the Units Abroad of the OUN became the general support in every way of fighting Ukraine. In the course of time the Units Abroad of the OUN began to inform and enlighten the peoples of the free world on the Ukrainian fight for freedom and on the threat to the whole free world by Bolshevist Russia.
  The lively activity of the OUN amongst the emigrants and the name of Stepan Bandera, who became the symbol of the fight for freedom, eventually come to be regarded by Moscow as a danger and a threat. In addition to its ruthless extermination of the Ukrainian people, Moscow for 15 years endeavored to exterminate the spokesman and champion of the Ukrainian independence aspirations, Stepan Bandera, since his name had become the symbol of freedom in every region of the Russian "peoples' prison" from the Syan to Sakhalin and Kamchatka amongst all classes of the population, in the Red Army and amongst the millions of prisoners in the Russian concentration camps. At the instructions of the Central Committee of the Communist Party of the Soviet Union, the NKVD (Committee for State Security) tried by every possible means to discredit and destroy the moral greatness of Stepan Bandera, state enemy No. 1, amongst the population. By every means available the NKVD, for years endeavored to liquidate Stepan Bandera, who lived in Munich under the name of Stefan Popel, physically, until finally on October 15, 1959, it succeeded in doing so.
The new symbol of the Ukrainian Nationalist
   But even with this vile murder Moscow did not succeed in breaking the will to freedom of the Ukrainian people. But despite this fact, the spirit of Stepan Bandera lives in hearts of modern Ukrainian Nationalists. In October 2007, the city of Lviv erected a statue dedicated to the OUN and UPA leader Stepan Bandera. The appearance of the statue has engendered a far-reaching debate about the role of Stepan Bandera and UPA in Ukrainian History. On October 18, 2007, the Lviv City Council adopted a resolution establishing the Award of Stepan Bandera.
   For example, OUN’s policy in modern Ukraine continues All-Ukrainian Union ''Svoboda'' (VO ''Svoboda''). This political party is a Ukrainian nationalist party, in favour of a purely presidential regime, and has anti-Western stances. VO ''Svoboda'' is known for its anti-Communist stance, and several party activists over the years have been accused of trying to destroy Communist-era statues. According to party leader Oleh Tyahnybok, VO ''Svoboda'' is not an extremist party, he said that «depicting nationalism as extremism is a cliché rooted in Soviet and modern globalist propaganda». Besides the ideology of the party is based on Stepan Bandera, Dmytro Dontsov and Yevhen Konovalets nationalists thesis. That is why the spirit of Stepan Bandera lives in hearts of modern Ukrainian Nationalists and Patriots.
Writer – Kalev Korpinen

вівторок, 27 грудня 2011 р.

Зовнішньополітична ''третя позиція'' Аргентини

   6 липня 1947 р. президент Аргентини Хуан Перон звернувся до всіх народів світу з промовою, яку транслювали більш ніж 1000 радіопередавачів, запропонувавши своє бачення економічного співробітництва і мирної згоди людства. «Праця, для досягнення міжнародної згоди повинна реалізовуватися на основі відкидання антагоністичних ідеологій і розвитку всесвітнього усвідомлення того, що людина перебуває над системами та ідеологіями». У своєму зверненні Хуан Перон вимагав ідеологічного роззброювання людства, бо у світі, де співіснують убогість і достаток, мир і війна, не може бути факторів, які призведуть всі народи світу до єдності і процвітання. Документ ''Про економічне співробітництво і мирну згоду'' був відісланий міністерством закордонних справ Аргентини урядам латиноамериканських країн і Папі Римському. Ідея того, що людина перебуває над системами, склало антропологічне і філософське ядро ''третьої позиції''. Мова йде про цілісну і врятовану від натурфілософії та  матеріалістичної діалектики людину, яку хустисіалісти розглядали і розглядають нині  як джерело освіченого розуму, де зберігаються як основа світогляду лише віра, довіра, відчуття нераціональної сили й почуття святості. Хустисіалізм визнає в якості свого центрального елементу людину, відновлену у своїй цілісності.
Президент Аргентини − Хуан Домінґо Перон
   ''Третя позиція'' нової Аргентини означала спробу зміцнити свої зовнішньополітичні позиції, лавіруючи між двома соціальними системами. ''Третя позиція'' відкривала можливість для зближення з державами різних суспільно-політичних систем − як із соціалістичними, які займали антиімперіалістичні позиції, так і з правоавторитарними режимами.
     Варто зазначити, що Аргентину і СРСР зв’язували особливі відносини. Це було пов’язане з особливою зовнішньополітичною лінією, яку проводив її уряд в той час, займаючи фактично позицію пособництва гітлерівській Німеччині. Далі, на Ялтинській конференції на черговому засіданні глав держав − її учасниць 8 лютого 1945 р. при обговоренні питання про майбутню міжнародну організацію (ООН) і членстві в ній, коли було порушене питання про латиноамериканські країни, Йосип Сталін запитав: «Як справи з Аргентиною?». Франклін Рузвельт відповів, що її немає в списку націй, запрошених на конференцію Об’єднаних націй і що вона не визнана в якості однієї із країн майбутньої ООН. Йосип Сталін зауважив, що, якщо на конференцію будуть запрошені не тільки країни, що оголосили війну, але й долучені, то країнам, що дійсно воювали з Німеччиною, буде образливо сидіти поруч із тими, які вагалися (натяк на Аргентину!) протягом  війни. Питання про Аргентину було порушено і на Потсдамській конференції. Але пізніше в позиції СРСР стосовно Аргентини почали відбуватися зміни, викликані, насамперед, внутрішньополітичними подіями в цій країні.
   Наприкінці  1945 р. аргентинський уряд через свого посла в Уругваї попрохав уряд СРСР направити до Аргентини радянську торговельну делегацію, яка здатна була б обговорити питання як про налагодження торговельних зв’язків, так і можливості встановлення між СРСР й Аргентиною дипломатичних відносин. Прохання було прийнято, і в Буенос-Айрес була спрямована делегація на чолі з К. Шевєлєвим.
   Відразу після перемоги Хуана Перона, 6 червня 1946 р., між Аргентиною та СРСР були встановлені дипломатичні відносини. Радянським послом в Аргентину був призначений М. Сергєєв. Сталін досить часто розмовляв із Сергєєвим відносно Аргентини; зокрема, він неодноразово підкреслював «величезні можливості Аргентини в експорті пшениці, кукурудзи, м’яса та інших продовольчих товарів, відзначив нашу зацікавленість у взаємовигідній торгівлі з нею». Аргентина на той момент була головним торговельним партнером СРСР у Латинській Америці.
   5 серпня 1953 р. СРСР й Аргентина підписали в Буенос-Айресі торговельну угоду, яка передбачала поставку нафтопродуктів, вугілля, сталі, машинного устаткування в обмін на аргентинські сільськогосподарські товари і сприяла різкому збільшенню вже наступного року обсягу товарообігу обох країн. Тим самим Аргентина прагнула послабити залежність від західних країн. На цьому тлі, скликана зусиллями США Міжамериканська конференція «для підтримки континентального миру й безпеки», що відбулася в серпні 1947 р. у Ріо-де-Жанейро, перетворилася на арену зіткнень інтересів США та Аргентини. Аргентинська делегація на чолі з міністром закордонних справ Х. Брамугліа під час обговорення представленого США проекту міжамериканського договору про взаємодопомогу виступила з цілою серією виправлень, з метою перешкодити гегемонії США в Західній півкулі. Зокрема, вона відстоювала принципи одноголосності під час розгляду будь-яких питань у майбутньому, що давало їй фактично право вето. Не одержавши підтримки інших делегацій, Аргентина була змушена погодитися із принципом 2/3. Проти аргентинської пропозиції виключити з договору конфлікти між американськими державами, обмеживши його дію лише позаконтинентальною агресією, виступили США. Крім того, під час обговорення питання про те, якому органу належить право визначати факт наявності агресії, Аргентина наполягала, що це питання стосується  компетенції Ради Безпеки ООН. Незважаючи на неприйняття її пропозицій, Аргентина підписала ''Договір Ріо-де-Жанейро'', але ратифікувала її далеко не відразу, а лише в 1950 р., з початком Корейської війни.
   Подібні сутички США та Аргентини тривали і на ІX Міжамериканській конференції в Боготі у 1948 р. під час обговорення уставу Організації американських держав (ОАД). Аргентина внесла пропозицію, щоб «діяльність ради ОАД не носила політичного характеру», але під тиском США вона була відхилена. Знову ж, Аргентина підписала устав ОАД, але він був ратифікований тільки після повалення режиму Хуана Перона в 1956 р.
   Самостійну позицію зайняла Аргентина і на 10-й конференції ОАД у Каракасі у 1954 р. Головним завданням форуму стало прийняття за настійною вимогою США антикомуністичної резолюції ''Декларація солідарності для захисту політичної цілісності американських держав проти втручання міжнародного комунізму''. Документ розглядав прихід лівих сил до влади у будь-якій американській країні як загрозу континентальній безпеці і підставу для приведення в дію військового пакту ''Договору Ріо-де-Жанейро''. Позиція Хуана Перона була такою: погроза комунізму не може виправдати відмову від принципу самовизначення держав і невтручання в їхні внутрішні справи і може бути усунута не військовими, а соціально-економічними заходами (наприклад, поліпшенням умов життя народу). При голосуванні Аргентина і Мексика втрималися. Гватемала, проти якої і була спрямована резолюція, голосувала проти.
   Аргентина активно діяла в напрямку об’єднання латиноамериканських країн. Так, у своїй роботі ''Третя позиція і латиноамериканська єдність'', Хуан Перон прямо говорить про необхідність об'єднання Аргентини, Бразилії та Чилі у так зване el ABC. Ця ідея не одержала можливостей для реалізації в 1947 р., але пізніше в статті Хуана Перона від 20 грудня 1951 р. можна прочитати наступне: «Знак Південного Хреста може бути прапором тріумфу Південної Америки... Об’єднані Аргентина, Бразилія й Чилі сформують, без сумніву, величезний союз, поєднуючи два океана сучасної цивілізації...». І це були не порожні слова. Ще наприкінці  1946 р. була укладена угода із Чилі про економічне та фінансове співробітництво і митний союз. У наступні два роки  відбулися зустрічі Хуана Перона із президентами Бразилії, Болівії, Парагваю і Уругваю, метою яких було розширення економічних і політичних зв’язків між Аргентиною та сусідніми країнами. Зусилля аргентинської дипломатії принесли певні результати. У лютому 1953 р. було укладено ''Пакт Сантьяго'', що передбачав більш тісне економічне й політичне співробітництво між Аргентиною та Чилі. У серпні 1953 р. до пакту приєднався Парагвай, у жовтні – Еквадор. Наприкінці 1954 р. пакт підписала Болівія.
   Розширюючи й зміцнюючи зв’язки з латиноамериканськими країнами, Аргентина прагнула поширити на них свій хустисіалістський досвід. Для цього при аргентинських посольствах був заснований інститут аташе. Ця діяльність увінчалася створенням в 1952 р. профцентру ATLAS – Об’єднання латиноамериканських працюючих синдикатів.
   Самостійна зовнішньоекономічна політика Аргентини проявлялася в її виступах проти скасування багаточисельності валютних курсів, двосторонніх торговельних і фінансових угод, ліцензій й обмежувальних митних тарифів. За часів правління Хуана Перона Аргентина так і не вступила у МВФ і МБР, але це не вплинула на подальший розвиток економіки цього латиноамериканського тигра.
Автор – Ірина Радченко