Нарис героїчного чину закарпатців

"Не з'їздами і нарадами відбудуємо Україну! Націоналістична Україна повстане як вислід боротьби і самопосвяти", - сказав колись Михайло Колодзінський, визначний діяч УВО та ОУН, начальник генерального штабу "Карпатської Січі" та Верховний Командант Збройних Сил Карпатської України...

   Сьогодні, напередодні відзначення чергової річниці з дня проголошення державної самостійності Карпатської України, ми зноу згадуємо той героїчний чин мешканців українського Закарпаття, українських патріотів та націоналістів, які чинили відчайдушний опір усіляким гітлерівським зайдам та мадярським окупантам весною 1939-го р. Громадяни Карпатської України стали першими у міжвоєнній Європі народом, що не змирився із анексією, а зі зброєю в руках став на захист своєї свободи від агресії ворога.

   Територія сучасного Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь увійшла до складу Чехословацької Республіки після завершення Першої світової війни. У 1938 р. чехословацька влада пішла на поступки самостійницьким вимогам українців, і 11 жовтня в Ужгороді постав перший автономний уряд Підкарпатської Русі, який невдовзі очолив Авґустин Волошин – греко-католицький священик і директор учительської семінарії. Для захисту краю 9 листопада 1938 р. в Хусті була створена Організація народної оборони "Карпатська Січ", що нараховувала 10-15 тис. бійців, з яких військовий вишкіл пройшли 2 тис. осіб. В рамках Карпатської січі функціонували жіночі відділи.

   В ніч на 14 березня 1939 р. перші мадярські підрозділи гонведів вступили на територію Карпатської України. Тоді ж Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Рішення було закріплене на засіданні Сойму 15 березня 1939 р., який також обрав Волошина президентом та затвердив державні символи (синьо-жовтий прапор, гімн "Ще не вмерла Україна" та тризуб святого Володимира Великого у сполученні з гербом Закарпаття). Того ж дня, 15 березня 1939 р. Будапешт запропонував Хусту включити територію Карпатської України до складу гортиської Мадярщин, однак Волошин відмовився, тож мадярські гонведи вирішили атакувати без попередження.

   Найбільш кровопролитні зіткнення відбулися на Хустському відтинку фронту, кульмінацією став бій на Красному полі 16 березня 1939 р. Тут карпатські січовики разом з українцями чехословацької армії та молоддю зі Севлюської учительської семінарії організували оборону проти регулярної мадярської армії з танками, літаками, артилерією та важкою зброєю. Їм вдалося вдень затримати агресора, проте вже ввечері столиця Карпатської України впала. Наступного дня мадярські гонведи захопили Рахів, а 18 березня 1939 р. був взятий останній пункт оборони січовиків – селище Воловець. Проте із повною окупацією боротьба не завершилася: потужний партизанській рух діяв до кінця травня 1939 р., а поодинокі підпільники – до січня 1940 р.

   Загалом під час мадярської окупації території Закарпаття збройні сили Карпатської України провели близько 22 великих і малих боїв. Утрати січовиків у них становили до 1,5 тис. осіб убитими, пораненими та полоненими. Втрати противника склали від 100 до 200 убитими та до 500 пораненими. Після поразки Карпатської України ще 4,5 тис. патріотів стали жертвами мадярського терору.

   Ми пам'ятаємо героїчний чин українських патріотів Закарпаття! Слава Україні! - Героям Слава!

За матеріалами ЗОГО “Карпатська Січ”

Наддніпрянський погляд на розстріляне Закарпаття

   Протягом свого недовгого, навіть, закороткого, правління прем’єр-міністр та Президент вільної Карпатської України Авґустин Волошин нещадно боровся з усіма антиукраїнськими проявами, і це правильно. Навіщо молодій українській державі різні сепаратистські та імперіалістичні рухи, як і руйнуйть всю суть її незалежності? Звичайно, що не для чого! Молода українська держава в долині річок Тиса, Ріка, Латориця і Уж мала самостійно, силами своєї нації стати на ноги. Однак цьому завадили сусіди-загарбники: Мадярщина, Польща, і навіть, Румунія.

Символіка автономних націоналістів Закарпаття

   Сімдесят три роки тому, провівши блискавичне військове вторгнення на територію Карпатської України, гортиська Мадярщина, яка перебувала в альянсі з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, окупувала молоду незалежну українську державу зі столицею в Хусті. Відтак, саме тоді, для українського народу і почалася Друга світова війна. Хоча, загально відомо, що Друга світова війна вибухнула у вересні 1939 р., коли німецькі війська розпочали військові дії у Польщі. Але ще за півроку до того в Карпатах стався міждержавний воєнний конфлікт, який позначив початок того великого європейського, а згодом і світового геополітичного переділу.

   Так, 15 березня 1939 р. на мапі Європи з’явилася нова незалежна держава — Карпатська Україна. Вже через три дні цю крихітну країну окупували війська сусідньої Мадярщини. Її оборонці полягли у боях на Красному полі біля Хуста, частину карпатських січовиків розстріляли на Верецькому перевалі на кордоні з Польщею. Рештки збройних сил Карпатської України вели партизанські дії в горах ще два місяці, навіть після того, як подалися в еміграцію усі урядовці на чолі з президентом країни, батьком  карпатоукраїнського народу Авґустином Волошином.

Маніфестація в Хусті за день до проголошення незалежної Карпатської України

   Карпатська Україна постала із автономної Підкарпатської Русі, яку проголосили в жовтні 1938 р. закарпатські українці, у складі занепадаючої Чесько-Словацької республіки. На початку вона займала територію майже цілого теперішнього Закарпаття. Але вже через місяць, після першого Віденського арбітражу, найбільш промислово розвинені райони Підкарпатської Русі включно з Ужгородом, Береговом та Мукачевим були передані Мадярщині. Столичне життя закарпатських українців змістилося в Хуст. А перед урядом Карпатської України постали важкі завдання у сфері внутрішньої та зовнішньої політики, а головне – в господарстві.

   Зростання цін, безробіття, реальна загроза голоду - такими були економічні реалії того часу. Уряд, який очолював богослов та журналіст Авґустин Волошин, вдавався до разових допомогових акцій найбіднішому населенню і скасування окремих податків, налагоджував зовнішньоекономічні стосунки з іншими державами: до Карпатської України почалися поставки кукурудзи з Румунії, а з Німеччини та Словаччини постачали зерно в обмін на тверду закарпатську "валюту" – сіль та ліс. В січні 1939 р. розпочалися переговори з урядами Німеччини та деяких інших країн про можливість для закарпатців виїжджати на заробітки за кордон. Більшість важливих господарських питань, як-от земельна та пенсійна реформи, програма електрифікації, на жаль, залишилися тільки планами на папері.

Вояки "Карпатської Січі" перед боєм на Красному полі

   Значних успіхів Авґустину Волошину вдалося досягти у внутрішній політиці, яку він проводив у руслі повної українізації. Причому йшлося не про елементарне запровадження в урядових установах та навчальних закладах української мови. Авґустин Волошин нещадно і майже по-диктаторськи боровся з усіма антиукраїнськими проявами в суспільстві, особливо з мадяронством і москвофільством. Для реалізації цієї мети в Карпатській Україні було створено чітку вертикаль виконавчої влади: окружні начальники отримали повноваження розпускати сільські громадські заступництва на чолі із старостами повсюди, де буде потреба, призначаючи на їх місця урядових комісарів та дорадчі комісії. З огляду на загрозу громадській безпеці уряд Авґустина Волошина розпустив усі політичні партії, дозволивши існування єдиної – Українського Національного об’єднання (УНО). За список УНО, який особисто очолював Авґустин Волошин, на виборах до Сойму Карпатської України проголосувало 92,4% виборців.

   Українська автономія з кінця жовтня 1938 р. отримала право на власну поліцію та службу безпеки. Але, прагнучи більшої самостійності, ще до проголошення незалежності уряд Карпатської України розпочав створення місцевих збройних сил. На початку листопада 1938 р. для підтримання порядку та охорони кордонів була утворена організація народної оборони – "Карпатська Січ". Однак було зрозуміло, що з таким скромним за європейськими мірками військом оборонити навіть крихітну країну неможливо. Щоб заручитися підтримкою сильного союзника,  у своїй зовнішній політиці Карпатська Україна орієнтувалася на найпотужнішу в той час у Європі державу — нацистську Німеччину. Загравання рейхсканцелярії Адольфа Гітлера з українським урядом сприймалося в дипломатичних колах і серед громадськості європейських держав як очевидний намір Німеччини гарантувати незалежність Карпатської України, а згодом об’єднати навколо неї усі українські землі.

Мадярські окупаційні війська в Хусті

   Вночі 14 березня 1939 р. стала очевидною загроза територіальній цілісності української держави в Карпатах. На кордонах з Карпатською Україною зібралося 40-тисячне військо мадярських гонведів. Наступної доби почався угорський наступ з Мукачевого на Чинадієве і Сваляву. Польща теж підтягнула три додаткових дивізії на Карпато-Український фронт, долучившись до розправи над українською державою. Сойм Карпатської України спішно зібрався на сесію, проголосив повну незалежність, обрав президентом держави Авґустина Волошина, прийняв ряд конституційних законів. Тим часом карпатські січовики зі зброєю в руках стримували наступ ворога.

   З надією на приязні стосунки з Німеччиною Авґустин Волошин вдарив телеграму в Берлін, особисто Адольфу Гітлеру: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем’єр-міністр доктор Волошин. Хуст». Але вранці німецький консул у Хусті порадив українцям не чинити опір мадярському вторгненню, бо німецький уряд у даній ситуації не може, на жаль, взяти Карпатську Україну під протекторат. До поради німців захисники Карпатської України не прислухалися. Почалися криваві бої. На Красному полі поблизу Хуста боронити державу стали січовики під проводом Михайла Колодзінського та півтори тисячі студентів та семінаристів, які на добу затримали наступ агресора.

Мадярські солдати розстрілюють українського січовика

   На Верецькому перевалі розігралася трагедія, яку тепер називають "українська Катинь". Беззбройних українських юнаків поляки просто розстрілювали, як озброєних, так і беззбройних. Зробили це на мадярському боці, виправдовуючи себе тим, що січовики були порушниками міждержавного кордону. На Верецькому перевалі мадяри і поляки скарали на смерть шість сотень українців. Вороги української нації, особливо мадяри та поляки, так ненавиділи українців, що знущалися не тільки над живими, а й над мертвими січовиками. Вони всупереч міжнародним угодам щодо поведінки з військовополоненими, вбивали їх, знищували і насміхалися над трупами січовиків. Коли мадяри підтиснули сюди на перевал частини січовиків з окупованої Карпатської України, вони не просто вбивали полонених. Вони знущалися над ними, над мертвими тілами – розпорювали животи і витягали кишківники, обкручували їх навколо смерек, демонструючи у такий спосіб всю свою ненависть і зневагу до всього українського.

   Тепер на місці символічної могили карпатських січовиків стоїть мадярський монумент на честь так званого "віднайдення мадярами батьківщини" або ж 1100-літнього переходу мадярів через Карпатські гори. Але пам’ять про січовиків живе! Кожного літа молоді націоналісти збираються археологічним табором на Верецькому перевалі, аби знайти залишки тіл героїв Карпатської України. Відшукати місце поховання вояків "Карпатської Січі" стало можливо завдяки свідченням очевидців. У результаті кожного літа молоді націоналісти що раз розкривають черговий злочин проти українського народу. Січовики були розстріляні без суду й слідства, поранених добивали пострілами в голову, трупи скидані у яму хаотично, в більшості випадків обличчям до низу, деякі черепи проломлені.

Перепоховання віднайдених тіл закатованих січовиків

   Однак, попри всі негаразди, що спідкали українську націю, пам'ять про героїв вільної Карпатьської України буде жити в серцях українців! Слава карпатським січовикам, які загинули за свою свободу, за вільну Україну від Попраду аж по Кавказ!

   Слава нації! – Смерть ворогам!

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту territoryterror.org.ua)

Карпатська Січ – історія української армії самостійного Закарпаття

   В листопаді 1938 р. утворилась Організація Народної Оборони – "Карпатська Січ" (ОНОКС), хоча перші січові загони ще на початку 1930-х рр. почав формувати Дмитро Климпуш з Ясіня. Вони були звичайними протипожежними і культурно-просвітніми товариствами, як і в сусідній Галичині. Не було і потреби створювати паралельні чехословацькій армії українські збройні сили, адже вона справедливо вважалася однією із наймодерніших і найбоєздатніших у Європі. Наприкінці 1930-х рр. різко загострилася міжнародна ситуація. Напади мадярських і польських терористів, антиукраїнська діяльність промадярської "п’ятої колони", бажання допомогти чехословацьким військам захищати територію краю, змусило уряд Авґустина Волошина прискорити процес створення місцевих збройних сил.

Агітаційна листівка із зображенням карпатського січовика

   І вже 9 листопада 1938 р. в Хусті відбулися установчі збори ОНОКС, на яких було прийнято Статут організації. Керівництво січовими відділами здійснювала Головна Команда, що перебувала в Хусті. Комендантом Карпатської Січі було обрано Дмитра Климпуша. Військовий штаб спочатку очолював полковник Микола Аркас, потім полковник Гнат Стефанів. Поет і науковець ОлегКандиба-Ольжич, який в ОУН займав посаду культурного референта, став координатором ідеологічної і політичної роботи в Карпатській Україні. До штабу Карпатської Січі також увійшли майбутній командарм УПА Роман Шухевич (псевдо Щука), Зенон Коссак-Тарнавський, Михайло Колодзінський.

   Сучасними дослідниками наводяться різні дані про кількісний склад "Карпатської Січі". Тільки у Волівському окрузі нараховувалося близько однієї тисячі січовиків. Станом на 30 листопада 1938 р. крім команди "Карпатської Січі" у Воловому, аналогічні підрозділи були засновані в Іршаві, Великому Березному, Перечині, Рахові, Середньому, Тячеві і Хусті. До команд "Карпатської Січі" масово вливалася молодь, однак лише одиниці взяли участь у боях з угорським військом. Кількість вишколених січовиків, або так званих дійсних членів "Карпатської Січі", не перевищувала двох тисяч.

Загін ОНОКС з Дмитром Климпушом

   Найбільш боєздатні військові частини "Карпатської Січі" знаходилися в Хусті. Складна ситуація була з озброєнням, а сама розбудова "Карпатської Січі" вимагала значних коштів. Авґустин Волошин звернувся до громадян краю та української діаспори. Очікувана допомога незабаром почала надходити. 19 лютого 1939 р. українська діаспора Канади вислала $ 5200 на руки прем’єра Авґустина Волошина для розбудови "Карпатської Січі". Надходили пожертви від окремих політичних діячів краю, а також пересічних громадян.

   В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. в Карпатській Україні відбулися події, які мали значний вплив на подальшу долю краю. Йдеться про військові сутички між карпатськими січовиками і чехословацьким військом, які збіглися із вторгненням гортистської мадярської армії. Ці події вилилися в безглузде кровопролиття, яке зробило неможливим військове співробітництво. Уряд Мадярщини ніколи не покидав думки про розширення своєї території за рахунок Закарпаття. В березні 1939 р. ці настрої стали особливо відчутними. Мадярщина концентрує свої збройні сили на кордоні з Карпатською Україною. Відповідали за територіальну цілісність Карпатської України чехословацькі війська, однак напередодні агресії вони були деморалізовані.

Мапа незалежної Карпатської України

   «Тоді, коли вісім мільйонів чехів віддали себе під панування німецької держави без найменшого спротиву, в той час тисячі українців збройно виступили проти мадярської кількатисячної армії», — писав кореспондент галицького журналу "Жіноча воля". Про битву на Красному полі повідомляв львівський часопис "Нова зоря": «Під Хустом відбулася велика битва, в якій з обох сторін полягло багато соток вояків. Мимо всієї симпатії до мадярів не можемо не підкреслити, що український народ хоробро боровся». Мадяри визнали, що під час березневих операцій на Карпатській Україні мадярська армія мала 72 убитих, 163 ранених, 4 пропавших без вісти і 2 полонених. Сучасні дослідники мають можливість назвати більш точні дані про втрати обох сторін. На центральному напрямі бої січовиків з мадярськими військами відбулися в Чинадієві, на околиці міст Сваляви та Іршави. А 17 березня мадярські військові частини втратили 37 чоловік убитими і 134 пораненими. Січовики втратили близько 200 убитими і понад 400 пораненими; в полон було взято близько 300 чоловік. В боях на Красному Полі загинуло близько 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців. Втрати мадярів: убитими близько 160 чоловік і близько 400 чоловік одержали поранення. В боях по лінії фронту від Королева до Хуста мадяри взяли в полон багато чехів і 450 січовиків, серед яких було чимало галичан.

   18 березня 1939 р. останні захисники Карпатської України припинили опір, однак окремі відділи "Карпатської Січі" продовжували боротьбу в партизанських загонах. Генеральний штаб мадярської армії в березні 1939 р. прийняв рішення провести ряд бойових операцій по очищенню Карпатської України від "чужих елементів", а про їх очищення доповідати кожні десять днів. "Чужі елементи", до яких відносили і галичан, виводили до мадярсько-польського кордону, і там передавали на розправу полякам. Гортисти збільшували кількість військ і жандармського корпусу в окремих округах.

Прем'єр-міністр та Президент Карпатської України — Авґустин Волошин

   Діяльність партизанських загонів була відповіддю на масові репресії і колонізаторську політику "визволителів русинів". Перша військова адміністрація Закарпаття була сформована, фактично, ще напередодні окупації. Її очолив Борис Новакович, а членами були призначені тринадцять вищих офіцерів мадярської армії. Закарпаття мадяри одержали тільки за допомоги німців. Без них це зробити було б важко. Уряд Німеччини ще на початку 1939 р. заявляв, що для неї Мадярщина необхідна як міцний і дружній сусід. Берлін вимагав, щоб після окупації Карпатської України Мадярщиною було взято до уваги німецькі транспортні потреби та економічні інтереси імперії. Вже за перші два місяці окупації на роботи в Мадярщину відправлено 59377 чоловік, а в Німеччину — 686 осіб.

   Завоювати Закарпаття за допомоги німців було легко, але важко буде його утримати, тому що мадяри не вміли і не вміють поводитися з іншими народами гідно і нарівні. Жертвами репресій гортистів ставали різні категорії місцевого населення, однак найбільш жорстоко окупанти поводилися з членами "Карпатської Січі". 17 березня 1939 р. потрапив у полон і був розстріляний гонведами керівник іршавських січовиків Василь Галас. Така ж доля спіткала команданта Волівської Січі Степана Фігуру, якого розстріляли 18 березня. Ватажок Хустських січовиків Олександр Блестів-Гайдамака, перебуваючи в хустській в’язниці, не мав олівця, тому шпилькою проколов палець і кров’ю написав записку: «Я, Олександр Блестів, 22-річний з Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну».

Штаб "Карпатської Січі" в Хусті

   Вже перебуваючи в еміграції, Авґустин Волошин писав: «Кривава окупація, безжалісні переслідування українського народу, безтактна поведінка представників мадярської влади по відношенню до корінного населення, відсутність в мадярських урядників всякого соціального чуття, а також економічна відсталість Мадярщини стали результатом того, що з часу свавільного захоплення Карпатська Україна перетворилась у вогнище наруги». Навівши конкретні факти про різке падіння матеріального і духовного добробуту закарпатців, Авґустин Волошин підсумував: «Мадярський королівський уряд розглядає Карпатську Україну з перспективи 1914 року. Ось чому в країні не видно ніяких ознак на покращення умов життя».
   Репресії гортистів стосовно карпатських січовиків були прикладом грубого порушення міжнародних угод відносно трактування військових полонених. Після підписання Степаном Клочураком наказу про призначення 15 березня 1939 р. полковника Сергія Єфремова командуючим "Карпатською Січчю", уряд Карпатської України перетворив напіввійськову організацію у збройні сили краю. Виходячи з цього, "Карпатська Січ" знаходилася під охороною постанов Женевської конвенції відносно ведення війни, захисту полонених тощо. Але для агресора цей факт не мав ніякого значення.

Автор – Микола Вегеш

(cвітлини взяті з сайту dazo.gov.ua)

Карпатська Україна – від автономії до незалежності

   В середині жовтні 1938 р. автономіста і мадярона Андрія Бродія, через зв’язки з урядом гортиської Мадярщини звинуватили в порушенні "Закону про охорону Чехословацької Республіки" і заарештували. Після його арешту новим прем’єр-міністром Карпатської Русі чехословацький уряд призначив Авґустина Волошина — лідера українського напряму. У присутності міністра Едмунда Бачинського, чеського генерала Олега Сватека і віце-губернатора краю Антона Бескида він склав присягу на вірність Чехословацькій республіці.

Герб незалежної Карпатської України

   Вже 27 жовтня 1938 р. в газеті "Нова свобода" було опубліковано звернення Української Народної Ради "До всіх українців по цілому світі!", яке свідчило про чітку українську спрямованість уряду Авґустина Волошина: «Ми віримо, що великий 50-мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми». Це звернення було розцінене українцями, зокрема в Галичині, як заклик до допомоги. Почалися масові демонстрації у Львові, Станіславі, Коломиї. Були зафіксовані перші нелегальні переходи кордону.

   Авґустин Волошин сформував новий уряд майже виключно з представників українського напряму. Виняток становив лише Едмунд Бачинський. Уряду Авґустина Волошина довелося діяти у вкрай складних умовах, адже не припинялися напади мадярських і польських терористів на міста і села Карпатської України, своєї кульмінації досягла руйнівна діяльність промадярської "п’ятої колони". Якщо до цього додати, що вкрай несприятливою була міжнародна ситуація, то стане зрозумілою і орієнтація на Німеччину, і численні спроби домовитися з урядом Румунії. Український прем’єр-міністр, будучи політиком-реалістом, намагався зробити неможливе: зберегти хоча б і неповну незалежність краю, докладаючи зусиль, щоб Карпато-Українська держава — складова поки що єдиної Чехословаччини — продовжувала нормально функціонувати.

Прем'єр-міністр та Президент Карпатської України — Авґустин Волошин

   Уряд Карпатської України робив усе для того, щоб відносини між українцями й чехами, які проживали в краї, залишалися добросусідськими. Призначаючи Авґустина Волошина прем’єр-міністром, чехословацький уряд покладав на нього великі надії, як на поміркованого політичного діяча, сподіваючись на його нейтралітет у внутрішній політичній боротьбі, яка не припинялася в краї. Авґустин Волошин добре це усвідомлював, коли закликав місцеве населення виконувати правильно свої повинності в межах Чехословацької Республіки. В лютому 1939 р. в краї проживало 8,5 тисячі чеських чиновників. Переважна більшість із них вороже ставились до влади Авґустина Волошина і всього українського, боячись процесів українізації. Однак конфронтацію у чесько-українські стосунки вносили обидві сторони. Чехи не сприймали українську владу та її рішення, а українці намагалися позбутися "опіки", нерідко використовуючи для цього різні методи, іноді такі, що суперечили Конституції Чехословаччини.

   Українсько-чеські відносини різко загострилися після призначення чеського генерала Лева Прхали третім міністром Карпатської України. 20 січня 1939 р. Авґустин Волошин у листі до Лева Прхали писав: «Це нарушення автономних прав Карпатської України викликало велике обурення між карпато-українським населенням. Свідчать про це стихія демонстрацій, які дуже згіршили дотепер на загал добрі відносини між карпато-українським населенням і чеським урядництвом Карпатської України. Співпраця з Вами у правительстві Карпатської України за тих обставин є неможливою». Справа закінчилася компромісом: Лев Прхала почав виконувати обов’язки міністра транспорту.

Мапа Чехословаччини у 1918-1938 рр.

   Наприкінці 1930-х рр. Чехословаччина була державою, в якій вільно функціонували понад тридцять різноманітних політичних партій та об’єднань. Але 25 жовтня 1938 р. празький уряд прийняв рішення про розпуск політичних партій. Проте партії та об’єднання продовжували діяти. Найбільше від цього рішення постраждали закарпатські комуністи. 20 січня 1939 р. уряд Карпатської України, виходячи зі становища громадського спокою і порядку та з того, що діяльність політичних партій, існуючих в Карпатській Україні, яких діяльність була припинена, загрожує громадській безпеці, вирішив розв’язати і розпустити всі політичні партії, що виявили діяльність до появи вищенаведеного розпорядження чехословацького уряду.

   Розпускаючи всі політичні партії, Авґустин Волошин дав дозвіл заложити політичну партію під назвою Українське Національне Об’єднання (УНО). 24 січня 1939 р. центральний провід УНО очолив голова УЦНР Федір Ревай. Утворення УНО свідчило про те, що уряд Карпатської України не зміг повністю відмовитися від існування партій. Але водночас це було і проявом певної самостійності української влади, яка розпорядженням про утворення УНО порушувала попередні рішення празької влади.

Передвиборча агітація УНО в Хусті

   Вибори до Сойму були призначені на 12 лютого 1939 р. Голосування мало проходити на основі Виборчого Закону Чехословацької Республіки, який продовжував діяти на території краю. Результат виборів був так надзвичайно успішний для українського народу, що заскочив своєю несподіванкою не тільки ворогів, але і приятелів Карпатської України. З майже 92,5% населення, що взяли участь у виборах, 92,4% проголосували за УНО. Згідно з Конституційним законом Чехословацької Республіки №328 від 22 листопада 1938 р., що узаконював автономний статус краю, передбачалося проведення виборів і Сойму Карпатської України.

   Уряд Авґустина Волошина планував відкриття Сойму провести в Рахові 2 березня 1939 р., однак президент Чехословацької Республіки Еміль Гаха сесії на той день не скликав. Невдалою була також спроба провести відкриття 9 березня в Хусті. Еміль Гаха дозволив скликати Сойм Карпатської України лише 21 березня 1939 р., але на прохання Авґустина Волошина змінив дату на 15 березня. І от, вже 14 березня 1939 р. Авґустин Волошин проголосив самостійність Карпатської України, сповістивши про своє рішення Міністерство закордонних справ Німеччини. На прийняття такого рішення, безперечно, вплинули фактори міжнародного характеру, зокрема, проголошення самостійності Словаччиною і вторгнення мадярських військ на територію Карпатської України. Названі події свідчили про державний розпад Чехословацької Республіки. Однак історично невірно стверджувати, що цими факторами все обмежувалося. Закарпатські українці довели, що вони готові до державницького життя, є складовою частиною великої української нації.

Автономна Підкарпатська Русь у складі Чехословацької федерації

   Шістьом засіданням Сойму, які проходили протягом трьох годин одного дня, випала доля бути історичними, бо на них були прийняті історичної ваги документи — про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Таємним голосуванням був вибраний президент. Ним став Авґустин Волошин, за якого проголосували всі посли-депутати. Сойм проходив у той час, коли мадярська армія розпочала окупацію Карпатської України.

   Незважаючи на короткочасність існування, саме виникнення Карпатської України як держави ще раз продемонструвало усьому світові, що на Закарпатті живуть українці, які бажають мати свою державність разом зі своїми братами з Великої України. Це підтверджується "Проголошенням Всеукраїнської Народної Ради до всього українського народу", прийнятим 10 лютого 1939 р.: «Народе Український! Кріпко віримо, що у новім великім бою нація Українська героїчно переможе і стане твердою стопою на тисячолітніх горах Золотоверхого, сонцем свободи осяяного, святого Києва!». Так, не тривалий час прожила вільна Курпатська Україна – від автономії до незалежності, яку знищили мадярські загарбники.

Автор – Микола Вегеш

(cвітлини взяті з сайту khust.org)