Доба темряви над Карпатською Україною

Моя Карпатська Україно – найкраща квітко на землі,
Лежиш тепер уся в руїнах після погрому мадярні.

Василь Гренджа-Донський

   Появу автономної у 1938 р. Карпатської України вороже зустріли деякі країни, перш за все Мадярщина та Польща. Перша відверто прагнула анексувати ці землі. А от польський уряд був проти утворення в Закарпатті української державності в будь-якій формі. Він вбачав у цьому загрозу своєму пануванню в Західній Україні, населення котрої могло наслідувати приклад закарпатських братів. Тим часом Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні підтримали агресивні прагнення своїх мадярських союзників. 2 листопада 1938 р. було організовано так званий перший Віденський арбітраж про територіальні претензії Мадярщини до Чехословаччини, рішенням якого Мадярщині було передано 12% території та 97 населених пунктів Закарпаття.

Агітаційна листівка із зображенням карпатського січовика

  Міжнародне становище Карпатської України з кожним днем ускладнювалось. Мадярщина, територіальні претензії котрої були задоволені не повністю, безперервно здійснювала антиукраїнські дипломатичні демарші, направляла в Карпатську Україну провокаційні терористичні групи. Їй симпатизувала санаційна Польща, уряд якої неодноразово порушував перед Адольфом Гітлером питання про передачу, крім анексованої поляками Тєшинської області Чехословаччини, ще й північних районів Закарпаття. Польщу влаштовувало навіть повне підпорядкування його Мадярщині. Тодішній режим Польщі ніяк не міг змиритися з існуванням поряд з Галичиною осередку української суверенності й також засилав сюди свої диверсійні групи для саботажу та терористичних акцій.

   Мадяри 13—14 березня 1939 р. знову напали на територію Карпатської України. Але цього разу до банд терористів додалися регулярні війська. Мадярські війська вели загальний наступ у чотирьох напрямках: перший — Перечин—Великий Березний—Ужок, другий — Свалява—Воловець, третій: Іршава—Кушниця, четвертий — Севлюш—Королеве—Хуст—Солотвине—Ясіня. Опір нападникам чинили стрільці "Карпатської Січі", а також частини чеської армії, що намагались прорватися до Словаччини. Під вечір 18 березня 1838 р. агресори окупували основні райони Закарпаття, хоча бої в його гірській частині тривали аж до травня. В цілому Карпатська Україна оборонялася від агресорів довше, ніж Франція чи Польща після початку наступу на них агресорів. Не кажучи вже про Чехословаччину, яка взагалі не зробила жодного пострілу на свій захист.

Зустріч польських і мадярських військ на Верецькому перевалі

   Після виходу мадярів до польського кордону там їх радісно зустріли польські війська, які в разі потреби були готові допомогти окупантам. На північному кордоні Карпатської України весело лунало: «Венгер, поляк два братанки, як до шаблі, так до склянки». Срібна земля, як поетично називають Закарпаття, з благословення Адольфа Гітлера була розтоптана кривавим чоботом фашистського режиму Міклоша Горті. Йому допомагали Польща й Румунія.

   Закарпаття було поділено окупантами на три експозитури — Ужанську, Бережську й Мараморошську. Повсюдно запанувала мадярська адміністрація, мадярська мова. Незадоволених і борців з режимом відправляли в концтабори в село Крива на Хустщині, у селища Чинадієве, Тур’ї Ремети, Перечин, а також в Будапешт, Надьканіжі і Кіштарчі. В мукачівському палаці Ковнера і чинадієвському помісті Шенброна ув’язнених катували в спеціальних камерах допитів. Усі тюрми були переповнені. Через нестачу місць для ув’язнення і катувань виділялися будинки в Ужгороді, Мукачевому, Хусті, Сігеті, використовувалися приміщення шкіл Великого Бичкова та Перечина.

Мапа гортиської Мадярщини у 1938-1944 рр.

   За "неблагонадійними" мадярська поліція встановила суворий нагляд. Українці не мали права переступати межі свого міста чи села, вести телефонні розмови, виходити з дому після 10-ї години вечора і до 5-ї години ранку, повинні були регулярно реєструватись у поліцейських чи жандармських пунктах. Нестримним потоком у Закарпаття прибували сотні мадярських жандармів, створювалася широка мережа контррозвідувальнпх органів, вербувалась агентура серед різних верств населення. Спеціально створена комісія з перевірки благонадійності закарпатських українців звільнила з роботи близько двох тисяч службовців. Без її санкції ніхто не міг зайняти навіть найнижчої посади в державних установах. Уся влада була зосереджена в руках мадярських комісарів, яких Міклош Горті власноруч наставляв: почувай себе віце-королем, щоб противник відчув твій кулак.

   А тим часом, в Закарпатті різко впав життєвий рівень населення, більшість жила в злиднях. Зросли ціни, було запроваджено карткову систему розподілу продуктів і промислових товарів. Три дні на тиждень заборонялося продавати м’ясо. За невиконання обов’язкових поставок сільгосппродукції селян карали ув’язненням до трьох років. Широко застосовувалася примусова праця. Продовольство, сировину Закарпаття гортіська владп вивозила ешелонами. З перших днів окупації жителі Закарпаття чинили масовий опір окупантам, який став продовженням вітчизняної війни українства за незалежність.

Мадярські й польські військові на спільному кордоні

   Ненависному режиму Міклоша Горті не сплачували податків, відмовлялися постачати мадярській армії продовольство, коней, сіно тощо. Молодь саботувала заняття в створеній мадярами молодіжній організації "Левенте" (угор. Levente Egyesületek), хоча за це винних карали штрафом і двомісячним ув’язненням. В навчальних закладах Мукачевого, Ужгорода, Хуста створювали антифашистські підпільні групи та організації. Так, у квітні-жовтні 1939 р. члени підпільної молодіжної групи студентів і викладачів у Мукачевому М. Фегер, В. Русин, Г. Токар, В. Кампій, В. Решетар, П. Іванчо, Е. Шандор, Ф. Яцина, В. Овсак, М. Головко та інші писали на будівлях антифашистські лозунги, випустили кілька листівок.

   Активно діяли організації українського національного спрямування. Для керівництва цим рухом у Хусті в 1940 р. Д. Бандусяк, М. Орос та А. Цуга створили територіальний комітет. Підпільників краю було поділено на три райони, їх очолили А. Цуга з Малого Березного, Д. Бандусяк з Ясині, П. Погоріляк із Широкого. Територіальний комітет підтримували українські організації, що діяли в Братиславі, Кракові, Львові, надсилали йому інструкції, друковану продукцію, листівки. Організатори руху проводили пропаганду, збирали зброю, створювали партизанські загони, видавали друкований орган "Чин". У березні 1941 р. один із членів руху І. Романець установив синьо-жовте знамено на Хустському замку, зірвавши звідти мадярський прапор.

Символ мадярської молодіжній організації "Левенте"

   Під час окупації Закарпаття місцеві мешканці, особливо молодь, переходили на територію СРСР та Польщі. Це була своєрідна форма опору гортіській владі. Останні видали наказ стріляти в порушників кордону після першого попередження. Населенню прикордонної смуги заборонялося світити в будинках, розкладати вогнища. І все ж, незважаючи на репресії, 5,3 тис. закарпатців за 1939-1941 рр. (до нападу Німеччини на СРСР) перейшли кордон. Вони не бажали служити в мадярській армії, шукали кращого життя, хотіли вчитись. Усіх втікачів сталінсько-беріївське керівництво піддавало репресіям. За вироками особливих нарад і трійок органи НКВД відправляли перебіжчиків у виправно-трудові табори. Понад 20 радянських концтаборів стали останнім притулком нещасних, багато з них там і загинуло. Влітку 1942 р. розпочалося формування першого чехословацького батальйону в місті Бузулук. Восени цього ж року закарпатців, які мали чехословацьке громадянство, було амністовано. 3 різних радянських концтаборів туди прибуло 886 закарпатців. Багато з них взяло участь у боях на фронті проти гітлерівців та їхніх союзників.

   Отже, з прадавнього українського краю, сонячного Закарпаття, ще в березні 1939 р. почалась довга й запекла Вітчизняна війна українства проти окупантів-гортистів — на захист своїх земель, своєї свободи, свого існування. Слава полеглим героям за Україну! Навіки слава!

Автор – Володимир Шевчеко

(cвітлини взяті з сайту zakarpattya.net.ua)

Карпатська Україна – від автономії до незалежності

   В середині жовтні 1938 р. автономіста і мадярона Андрія Бродія, через зв’язки з урядом гортиської Мадярщини звинуватили в порушенні "Закону про охорону Чехословацької Республіки" і заарештували. Після його арешту новим прем’єр-міністром Карпатської Русі чехословацький уряд призначив Авґустина Волошина — лідера українського напряму. У присутності міністра Едмунда Бачинського, чеського генерала Олега Сватека і віце-губернатора краю Антона Бескида він склав присягу на вірність Чехословацькій республіці.

Герб незалежної Карпатської України

   Вже 27 жовтня 1938 р. в газеті "Нова свобода" було опубліковано звернення Української Народної Ради "До всіх українців по цілому світі!", яке свідчило про чітку українську спрямованість уряду Авґустина Волошина: «Ми віримо, що великий 50-мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми». Це звернення було розцінене українцями, зокрема в Галичині, як заклик до допомоги. Почалися масові демонстрації у Львові, Станіславі, Коломиї. Були зафіксовані перші нелегальні переходи кордону.

   Авґустин Волошин сформував новий уряд майже виключно з представників українського напряму. Виняток становив лише Едмунд Бачинський. Уряду Авґустина Волошина довелося діяти у вкрай складних умовах, адже не припинялися напади мадярських і польських терористів на міста і села Карпатської України, своєї кульмінації досягла руйнівна діяльність промадярської "п’ятої колони". Якщо до цього додати, що вкрай несприятливою була міжнародна ситуація, то стане зрозумілою і орієнтація на Німеччину, і численні спроби домовитися з урядом Румунії. Український прем’єр-міністр, будучи політиком-реалістом, намагався зробити неможливе: зберегти хоча б і неповну незалежність краю, докладаючи зусиль, щоб Карпато-Українська держава — складова поки що єдиної Чехословаччини — продовжувала нормально функціонувати.

Прем'єр-міністр та Президент Карпатської України — Авґустин Волошин

   Уряд Карпатської України робив усе для того, щоб відносини між українцями й чехами, які проживали в краї, залишалися добросусідськими. Призначаючи Авґустина Волошина прем’єр-міністром, чехословацький уряд покладав на нього великі надії, як на поміркованого політичного діяча, сподіваючись на його нейтралітет у внутрішній політичній боротьбі, яка не припинялася в краї. Авґустин Волошин добре це усвідомлював, коли закликав місцеве населення виконувати правильно свої повинності в межах Чехословацької Республіки. В лютому 1939 р. в краї проживало 8,5 тисячі чеських чиновників. Переважна більшість із них вороже ставились до влади Авґустина Волошина і всього українського, боячись процесів українізації. Однак конфронтацію у чесько-українські стосунки вносили обидві сторони. Чехи не сприймали українську владу та її рішення, а українці намагалися позбутися "опіки", нерідко використовуючи для цього різні методи, іноді такі, що суперечили Конституції Чехословаччини.

   Українсько-чеські відносини різко загострилися після призначення чеського генерала Лева Прхали третім міністром Карпатської України. 20 січня 1939 р. Авґустин Волошин у листі до Лева Прхали писав: «Це нарушення автономних прав Карпатської України викликало велике обурення між карпато-українським населенням. Свідчать про це стихія демонстрацій, які дуже згіршили дотепер на загал добрі відносини між карпато-українським населенням і чеським урядництвом Карпатської України. Співпраця з Вами у правительстві Карпатської України за тих обставин є неможливою». Справа закінчилася компромісом: Лев Прхала почав виконувати обов’язки міністра транспорту.

Мапа Чехословаччини у 1918-1938 рр.

   Наприкінці 1930-х рр. Чехословаччина була державою, в якій вільно функціонували понад тридцять різноманітних політичних партій та об’єднань. Але 25 жовтня 1938 р. празький уряд прийняв рішення про розпуск політичних партій. Проте партії та об’єднання продовжували діяти. Найбільше від цього рішення постраждали закарпатські комуністи. 20 січня 1939 р. уряд Карпатської України, виходячи зі становища громадського спокою і порядку та з того, що діяльність політичних партій, існуючих в Карпатській Україні, яких діяльність була припинена, загрожує громадській безпеці, вирішив розв’язати і розпустити всі політичні партії, що виявили діяльність до появи вищенаведеного розпорядження чехословацького уряду.

   Розпускаючи всі політичні партії, Авґустин Волошин дав дозвіл заложити політичну партію під назвою Українське Національне Об’єднання (УНО). 24 січня 1939 р. центральний провід УНО очолив голова УЦНР Федір Ревай. Утворення УНО свідчило про те, що уряд Карпатської України не зміг повністю відмовитися від існування партій. Але водночас це було і проявом певної самостійності української влади, яка розпорядженням про утворення УНО порушувала попередні рішення празької влади.

Передвиборча агітація УНО в Хусті

   Вибори до Сойму були призначені на 12 лютого 1939 р. Голосування мало проходити на основі Виборчого Закону Чехословацької Республіки, який продовжував діяти на території краю. Результат виборів був так надзвичайно успішний для українського народу, що заскочив своєю несподіванкою не тільки ворогів, але і приятелів Карпатської України. З майже 92,5% населення, що взяли участь у виборах, 92,4% проголосували за УНО. Згідно з Конституційним законом Чехословацької Республіки №328 від 22 листопада 1938 р., що узаконював автономний статус краю, передбачалося проведення виборів і Сойму Карпатської України.

   Уряд Авґустина Волошина планував відкриття Сойму провести в Рахові 2 березня 1939 р., однак президент Чехословацької Республіки Еміль Гаха сесії на той день не скликав. Невдалою була також спроба провести відкриття 9 березня в Хусті. Еміль Гаха дозволив скликати Сойм Карпатської України лише 21 березня 1939 р., але на прохання Авґустина Волошина змінив дату на 15 березня. І от, вже 14 березня 1939 р. Авґустин Волошин проголосив самостійність Карпатської України, сповістивши про своє рішення Міністерство закордонних справ Німеччини. На прийняття такого рішення, безперечно, вплинули фактори міжнародного характеру, зокрема, проголошення самостійності Словаччиною і вторгнення мадярських військ на територію Карпатської України. Названі події свідчили про державний розпад Чехословацької Республіки. Однак історично невірно стверджувати, що цими факторами все обмежувалося. Закарпатські українці довели, що вони готові до державницького життя, є складовою частиною великої української нації.

Автономна Підкарпатська Русь у складі Чехословацької федерації

   Шістьом засіданням Сойму, які проходили протягом трьох годин одного дня, випала доля бути історичними, бо на них були прийняті історичної ваги документи — про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Таємним голосуванням був вибраний президент. Ним став Авґустин Волошин, за якого проголосували всі посли-депутати. Сойм проходив у той час, коли мадярська армія розпочала окупацію Карпатської України.

   Незважаючи на короткочасність існування, саме виникнення Карпатської України як держави ще раз продемонструвало усьому світові, що на Закарпатті живуть українці, які бажають мати свою державність разом зі своїми братами з Великої України. Це підтверджується "Проголошенням Всеукраїнської Народної Ради до всього українського народу", прийнятим 10 лютого 1939 р.: «Народе Український! Кріпко віримо, що у новім великім бою нація Українська героїчно переможе і стане твердою стопою на тисячолітніх горах Золотоверхого, сонцем свободи осяяного, святого Києва!». Так, не тривалий час прожила вільна Курпатська Україна – від автономії до незалежності, яку знищили мадярські загарбники.

Автор – Микола Вегеш

(cвітлини взяті з сайту khust.org)

Життя закарпатського автономіста

   В історії боротьби українців Закарпаття за свою незалежність від різних загарбників та поневолювачів (мадярів, чехів, словаків, румунів, австрійців), чомусь завжди цю боротьбу намагались очолити ті, кому народ не давав права цього зробити. Така історична доля спіткала і славнозвісного керівника українського уряду автономної Карпатської Русі (з 1939 р. – Карпатська Україна) Андрія Бродія. Здавалося б, українець за походженням мав би відстоювати права свого народу на самостійність, але ні, ця людина намагалась будь-яким чином позбутись чехословацького підкорення і перейти під мадярське.

Герб Підкарпатської Русі у складі Чехословаччини

   Але спершу, трохи передісторії. Так, після підписання Мюнхенського договору Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії (30 вересня 1938 р.) складне міжнародне становище Чехословаччини і всезростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Підкарпатській Русі статус автономної республіки у складі Чехословацької федерації.

   8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з Андрієм Бродієм (затверджений президентом Чехословаччини Едуардом Бенешом 11 жовтня 1938 р.). 22 листопада 1938 р. чехословацький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської Русі, після чого Чехословацька Республіка перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. 26 жовтня 1938 р. Андрія Бродія, який намагався проводити промадярську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської Русі обрано Авґустина Волошина.

Едуард Бенеш

   Шлях молодого українського мадярона і москвофіла Андрія  Бродія до влади був не простим як зараз видається. Народився він у 1895 р. В селі Кив'яждь (нині село Кам'янське Іршавського району Закарпаття) в родині заможного селянина, колишнього заробітчанина-емігранта, який перебував у США. Після закінчення Ужгородської учительської семінарії в 1914 р. Андрій Бродій працював учителем на Гуцульщині в селі Великий Бичків. У роки Першої світової війни воював на фронтах, був поранений, а після закінчення війни і проголошення Мадярської Народної Республіки в листопаді 1918 р. сприяв утвердженню мадярської влади в Закарпатті. Чим змусив українських закарпатських політиків та інтелігентів замислитись над подальшою долею краю. Тодішня політична еліта Закарпаття складалась з мадярів та українців, а тому в крайовому уряді постало питання: «Або приєднуватись до Мадярської Народної Республіки, або ж увійти до складу Соборної України разом з УНР та ЗУНР?».

   Після входження Закарпаття до складу Чехословацької Республіки в 1919 р. Андрій Бродій влився в громадсько-політичне життя і незабаром був визнаний лідером автономістського політичного руху та москвофільського національно-культурного напряму в краї. У 1920 р. Молодий закарпатський політик став одним із засновників партії – Підкарпатський землеробський союз (у 1923 р. перейменована в Автономно-землеробський союз), що протягом міжвоєнного періоду була однією з найбільш активних та впливових політичних партій в Карпатській Русі. Після смерті голови Автономно-землеробського союзу Івана Куртяка у 1933 р. Андрій Бродій очолив партію і був її незмінним головою до 1944 р. У міжвоєнний період, а саме протягом 1920-1938 рр. Андрій Бродій, набуваючи досвід політичного і громадського діяча, був редактором декількох суспільно-політичних часописів: газети "Русскій вѣстникъ" (російською мовою), журналу "Tyokodi pajtas" (мадярською мовою) та щоденної політичної газети "Karpati futar" (мадярською та чеською мовами), через які поширював ідеї від'єднання від Чехословаччини і приєднання до Мадярщини.

Мапа Чехословаччини у 1918-1938 рр.

   Уся його діяльність була опозиційною до центрального уряду Чехословацької Республіки, і власне до президента Томаша Масарика. Хоча головним завданням Андрія Бродія було здобуття автономії для Закарпаття в рамках всіх історико-етнічних територій, де проживали так звані "підкарпатські русини". На справді, Андрій Бродій хотів приєднати Закарпаття до Мадярщини, і про це свідчать багато історичних документів. У своїй статті "Ми, автономісти, будуємо нову вільну автономну Підкарпатську Русь", опублікованій в 1935 р., Андрій Бродій писав: «Коротко скажу, чого ми, автономісти, хочемо і за що ся боремо: Пудкарпатська Русь у її етнографічних кордонах від Попраду до Тиси, як указано в Сен-Жерменському мирному договорі і Конституції Чехословацької Республіки. Повинні ми знати те, що жити і ся утримати у великій сім'ї народів ся вдати нам тільки так, якщо в нашому краї, на своїй рідній землі володіти і господарювати будемо ми разом з сильним союзником. Сьогодні влада на нашій землі ся знаходить не в наших руках, тому ми ся боремо за автономію, і нам у цьому поможуть брати мадяри. Кожний має знати, що нам самим не здолати чехо-словацьку тиранію, ми повинні долучити до нашої боротьби сильного союзника. І цей союзник – Міклош Горті».

   Окрім явного мадярофільства або мадяронства, Андрій Бродій активно використовував у своїх цілях ідеї та членів москвофільського Товариства імені Олександра Духновича. Андрій Бродій був членом президії цього впливового культурно-освітнього товариства, завдяки чому користувався авторитетом навіть серед частини виключно українського населення гірських районів саме через прихильність до православ’я. З 1933 р. по 1938 р. Андрій Бродій представляв Автономно-землеробський союз в чехословацькому парламенті і був чи не найактивнішим депутатом від Закарпаття, лобіюючи там в основному мадярські інтереси, однак ніяк не українські. Його численні й різкі виступи в парламенті з критикою чехословацької влади і на захист прав та інтересів Підкарпатської Русі та його населення викликали захоплення у мадярської еліти Закарпаття і незадоволення в урядових і політичних колах Чехословаччини.

Андрій Бродій

   У чехословацькому парламенті Андрій Бродій вимагав надання Карпатській Русі автономних прав. У виступі в чехословацькому парламенті 4 червня 1934 р. депутат Андрій Бродій нагадав, що до цього часу Чехословаччина не виконала умови договору, згідно з яким Закарпаття було приєднано до республіки в 1918 р. А вже 30 листопада 1934 р., реагуючи на заяву Едуарда Бенеша про те, що карпаторуси ще "не дозріли" до автономного управління, Андрій Бродій з парламентської трибуни заявив: «Кидь дозріла була Пудкарпатська Русься приєднати до республіки, так дозріла для того, щоб мала свої права. Це тільки відмовка, що карпаторуський народ незрілий». У травні 1938 р. Андрій Бродій виступив ініціатором створення в Закарпатті блоку політичних партій москвофільського напряму для спільної боротьби за досягнення автономії, і подальшої інтеграції з Мадярщиною.

   Призначення 11 жовтня 1938 р. Андрія Бродія прем'єр-міністром першого автономного уряду Підкарпатської Русі було закономірним і не стало несподіванкою як для закарпатців, так і для чехословацьких політиків. Разом з тим москвофільські переконання і промадярська орієнтація Андрія Бродія, який ще до свого призначення вів таємні переговори з мадярським урядом про приєднання краю до Мадярщини шляхом плебісциту, чітко виявилися в його практичній діяльності на посаді голови автономного уряду. Це викликало, з одного боку, незадоволення представників українського напряму в краї, а з іншого — рішучі дії чехословацького уряду.

   26 жовтня 1938 р. В Ужгороді занои чехословацької воєнізованої поліції заарештували Андрія Бродія за "державну зраду і шпигунство". Однак вже 11 лютого 1939 р. його звільнили і після зустрічі з президентом Чехословаччини Емілем Гахою направили на лікування в Татри, звідки він утік до Мадярщини. Після окупації у березні 1939 р. Всієї території Закарпаття мадярськими військами Андрій Бродій повернувся до Ужгорода.

Автономна Підкарпатська Русь у складі Чехословацької федерації

   За допомогу в окупації Закарпаття і подальшій мадяризації краю у травні 1939 р. Андрія Бродія разом з деякими іншими діячами Автономно-землеробського союзу без виборів було введено до нижньої палати мадярського парламенту, де до 1944 р. він очолював групу закарпатських депутатів, не вимагаючи при цьому автономних прав для свого краю. Під час словацького національного повстання восени 1944 р. Андрій Бродій безуспішно намагався встановити контакти з радянськими спецслужбами. Коли радянські війська почали вторгнення на Закарпаття, Андрій Бродій відмовився емігрувати до США. А 25 листопада 1945 р. Андрій Бродій був заарештований в Ужгороді органами НКВС. У травні 1946 р. засуджений до смертної кари за колабораціонізм з гортистським режимом і розстріляний 11 червня 1946 р. Похований в Ужгороді.

   Однак сьогодні, ім’я Андрія Бродія залишається втаємниченим. Нажаль сьогодні, вчені-історики детально не можуть підтвердити чи заперечити твердження про те, чи був Андрій Бродій своєрідним зрадником чи ні. Але якщо він був таким ярим борцем за автономію Закарпаття і права українців, то чому ж з приходом мадярської окупації не робив тих самих кроків, чому не Боровся за незалежність як це зробив Авґустин Волошин? На сьогодні досі не визначено чітку зовнішньополітичну лінію, якою керувався Андрій Бродій – будучи москвофілом і прихильником ідей Владіміра Лєніна, він все ж таки притримувався ідеї приєднання Закарпаття до гортистської Мадярщини. Нажаль, Андрія Бродія згубила його власна не розсудливість у виборі союзника, за це він і поплатився.

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту  istpravda.com.ua)