понеділок, 26 листопада 2012 р.

Via Finnica: per Suecia ad Russia

  Шлях фінів до власної державної незалежності й створення самостійної держави був драматичним та довгим. Все почалося у буремні роки наполеонівських війн, коли могутні імперіалістичні країни Європи прагнули розподілити сфери впливу, однак на шляху цих планів постала маленька північна країна – Фінляндія.
Герб Великого князівства Фінляндського
   У Фінляндії на початку ХІХ ст. дуже відчутною була присутність шведської політичної еліти, яка протягом багатьох століть експлуатувала фінську націю. Під вплив зовнішніх політичних намірів російського уряду Фінляндія вперше потрапила ще за часів Північної війни (1700–1721 рр.): наприкінці 1700 р. Петро І програв битву під Нарвою шведським військам на чолі з Карлом ХІІ. Однак поразка не призвела до відчутного послаблення військової могутності Росії. Коли Карл ХІІ після перемоги під Нарвою повів свої війська на Польщу, Петро І у 1702 р. зміг вторгнутись до Інґерманландії, і захопити фортецю Шліссельбург. А в 1703 р. розпочалося будівництво нової столиці Петербурга і оборонної фортеці Кронштадт.
   Однак завоювання Карелії та інших фінських провінцій відбулося пізніше – після перемоги Петра І під Полтавою в 1709 р. Так, головна східна фортеця Швеції – Виборг (Вііпурі) був взятий влітку 1710 р., Кексгольм – восени 1710 р., Савонлінна протрималась до 1714 р., останньою в 1716 р. впала Каянська фортеця у Карельських болотах. На півночі Фінляндії російські війська досягли Оулу та містечка Ій, у Східній Фінляндії головною базою росіян стала Савонлінна.
Мапа російської "Старої Фінляндії"
   Мета Росії в цьому регіоні була військово-стратегічна: новій столиці, Петербургу, потрібно було забезпечити просторову зону військової безпеки. Зокрема, Виборг мав стати заслоном для посилення безпеки нової російської столиці з півночі. Але свої основні завдання Росія мала намір вирішувати не в північній, а у південній частині Фінської затоки, в Естляндії та Інґерманландії. Остаточний кордон встановлений за Ніштадтським миром у 1721 р. був, власне, визначним компромісом: Росія отримала всю Ладогу, але Швеції вдалося не допустити вторгнення росіян до області озера Сайма. Кордон був проведений "суворо по лінійці", що навіть окремі садиби та маєтки виявилися поділеними навпіл.
   У війні 1742–1743 рр. Швеція спробувала взяти реванш і повернути втрачені фінські землі, прагнучи встановити кордон, який пролягав би від Білого моря до Ладоги. Але вийшло інакше: росіяни знову захопили всю Фінляндію аж до провінції Пох'янмаа (Естерботнія). Аби полегшити процес подальшого завоювання, російська імператриця Єлизавета І обіцяла зробити з Фінляндії "незалежну" країну під заступництвом Росії. Проте, коли завоювання було повністю завершено, про незалежність більше не згадували.
Головний північно-західний форпост Росії  Савонлінна
   На розпочатих мирних переговорах зі Швецією, в міру того як вона погоджувалася на все нові й нові умови, пропонували "викупати" території, що опинилися завойовані Росією (тобто Фінляндія). Внаслідок цієї угоди новий кордон мав би пролягти таким чином, що тільки Пох'янмаа та губернії Турку (Або) й Порі (Бйорнеборґ) входили б до складу шведської держави. Окремими пунктами на переговорах стояли також питання щодо губерній Гяме (Тавастланд) й Саво (Саволакс). За Абоською мирною угодою 1744 р., новий російсько-шведський кордон пролягав по річці Кюмійокі, потім повертав на схід, обгинаючи Савонлінну з заходу й з півночі. Новий кордон в цілому відповідав старим кордонам між провінціями та збігався з водними шляхами, виняток становила лише невелика ділянка кордону довкола Савонлінни.
  "Війна капелюхів" у Швеції за владу, а слідом за нею російська окупація 1742–1743 рр. показали як шведам, так і іншим скандинавським народам, що військова та політична розстановка сил на півночі Балтики докорінно змінилася на користь зростаючої Росії. Війна, розпочата королем Ґуставом ІІІ, хоч і завершилася визнанням status quо у селища Вяряля, не змінила балансу сил у цьому регіоні.
Російсько-шведська війна 1742-1743 рр.
   В результаті Ніштадтської та Абоської мирних угод виникли, територіально, дві різні Фінляндії: шведська – "Нова Фінляндія" та російська – "Стара Фінляндія". Спочатку російською "Старою Фінляндією" була власне Виборзька губернія, поки її не розділили на дві – Виборзьку губернію (східну) та губернію Кюмменкартано (західну). Цей поділ стався після розширення території за Абоським миром у 1744 р. Адміністративне управління над російською Фінляндією здійснювала "Колегія ліфляндських, естляндських та фінляндських справ", що підкорялася Сенату Російської імперії. Таким чином, Фінляндія отримала право на самоврядування та особливі привілеї, аналогічні до тих, що мали Ліфляндія та Естляндія.
   В період війни 1788–1790 рр. виділяється диференційована зовнішня політика Росії щодо Швеції та Фінляндії. Чітко утримуючись на ґрунті власного легітимізму, Росія і на цей раз не схотіла зовсім залишати Швецію без Фінляндських земель, аби не загострювати з нею відносини. Російський уряд дотримувався тієї точки зору, що досягнена лінія розмежування у Фінляндії по річці Кюмійокі є найбільш розумним й задовольняючим обидві сторони рішенням прикордонної проблеми, так як, з одного боку, забезпечувалась безпека нової столиці – Петербурга, а з іншого – залишає за Швецією більшу частину Фінляндії.
Коронний герб Великого Князя Фінляндського
   Однак шведський уряд не сприймав таку позицію Росії. Густав ІІІ ультимативно вимагав від Росії повернення усіх територій Фінляндії та Карелії, що й спричинило тісні взаємовідносини російського уряду з представниками "незалежної" влади Фінляндії – Ан'яльським союзом. Але російський уряд намагався аби ці взаємовідносини не мали статус офіційних, тому подальші обговорення зайшли у глухий кут.
   Уряди Катерини ІІ та Павла І у продовж кінця ХVІІІ ст. підтримували міцні дружні відносини зі Швецією, й навіть неодноразово допомагали їй придушити антиурядові заколоти 1793 р. та 1799 р. за допомогою військового вторгнення. Такої ж політики до 1807 р. дотримувався й Олександр І. Однак все змінилося після підписання мирної угоди у місті Тільзіт між Росією та Францією. За якою обидві держави ставали союзниками й мали повне право поширювати свою гегемонію у Європі: Франція у Західній, Південній та Центральній Європі, Росія у Північній та Східній Європі, разом з турецькою частиною Балканського півострова.
Зустріч Наполеона І та Олександра І у Тільзіті
   Згідно з Тільзітською угодою Росія брала на себе обов'язок тиснути на Швецію з метою змусити її приєднатися до континентальної блокади Англії. Така політика  призвела за рік до російсько-швецької війни. Саме тоді почались процеси загальнополітичної адаптації фінського суспільства до нових історичних реалій, а саме початок їх співіснування з російським суспільством. Соціальні взаємовідносини між різними верствами населення Великого князівства Фінляндського та новою владою розпочалися з Борґоського сейму.
   У лютому 1809 р. російським урядом та військовою окупаційною адміністрацією було видане розпорядження про скликання сейму в фінському містечку Порвоо (Борґо). І вже 16 березня російський імператор Олександр I особисто відкрив його у Кафедральному соборі Порвоо, підписавши напередодні маніфест про державний устрій Фінляндії. Як свідчать документи, 17 березня члени Борґоського сейму принесли присягу в тому, що «…визнають своїм государем Олександра I імператора і самодержця Всеросійського, Великого Князя Фінляндського, і будуть зберігати корінні закони і конституції краю в тому вигляді, як вони в даний час існують…».
Мапа новоутвореннного Великого князівства Фінляндського
   На станових зборах під час засідання Борґоського сейму було розглянуто 4 питання:
1) про військове відомство (збереження системи військових поселень);
2) про податки до державної та місцевої скарбниці (податки збирали російськими рублями та шведськими ріксдаллерами);
3) про фінансове відомство;
4) про заснування Фінляндської Урядової Ради.
   Олександр I наголосив на тому, що має на меті підняти Фінляндію до рівня «нації серед націй», тобто була номінально проголошена національна держава для фінів, яка знаходилась у фактичній державній власності Російської імперії. Чому так? – Бо ідеї французької революції та просвітництва тоді були модними і у Європі, і у Росії, тому аби не допустити бунту серед новоприєднаних підданих, Олександр І вирішив закріпити певні успіхи своєї псевдоліберальної політики саме таким чином.
Засідання Борґоського сейму
   Тим часом Борґоський сейм затвердив своєрідну "нейтральну" автономію Великого князівства Фінляндського, пов’язаного тісно лише з Російським імператорським домом Романових особистою унією. Ця автономія виражалася у тому, що Олександр І офіційно надавав собі, з дозволу Борґоського сейму, титул Великого Князя Фінляндського, зобов’язувався зберігати головні державотворчі акти видані за шведських часів – "Про форму правління" та "Про об’єднання та безпеку" та не втручатись у внутрішні справи Фінляндії, однак ці зобов’язання втратили свою силу після придушення декабристського повстання у 1825 р.
   Однак те, що російський імператор Олександр І додав до своїх чисельних титулів титул Великого Князя Фінляндського, само по собі ще не означало створення, а ні автономного, а ні залежного Великого Князівства, адже його кордони ще й досі не були визначені –"шведська" й "російська" Фінляндії не були об’єднані. Фінляндське суспільство, що очікувало на радикальні зміни на свою користь, не могло собі уявити, які зміни прийдуть із новим російським імператором-поліцаєм Миколою І, і що "дарована автономія" перетвориться у фікцію для тотального впровадження російського царизму.
Автор – Денис Ковальов
(світлини взяті з сайту wikisource.org)

3 коментарі:

  1. Взагалі непогано. Але ти просив коментарі... Втім маю лише одне зауваження до другого речення першого абзацу. Виглядає дуже дивним, речення: "Все почалося у буремні роки наполеонівських війн, коли могутні імперіалістичні країни Європи прагнули розподілити сфери впливу, однак на шляху цих планів постала маленька північна країна – Фінляндія." Після чого автор повертається на 100 років назад у роки Північної війни. Звичайно, як то кажуть, для красного слова речення гарне, але думаю, що акцент все ж треба було зробити на Північній війні, а не наполенівських війнах. Або принаймні пояснити, чому саме акцент робиться на добі наполеонівських війн, а потім перейти, як до передмови, до Північної війни та її результатів і наслідків.

    ВідповістиВидалити
  2. Автор мав на меті лише зауважити на моменті коли остаточно вибухнув фінський національний "котел", а попереднє століття якраз вдало його підігрівало до моменту вибуху!

    ВідповістиВидалити
  3. I think you should focus more on the whole timeline, not on recent events. For example the Finnish people were originally criminal gypsies from Ural, who wandered west, and then split their paths into south and north. In north they invaded Finland, and killed the Sami people, who then escaped to north. In south they invaded Turkey.

    Even today in Finland we have still those criminal gypsies, although they originate from Romania, and they are so smart that they got Finnish citizenship, no the law can not touch them. That's what I call professional criminalism. Which is of course one of the 2 world's oldest professions: thief and whore.

    What happened to Finland after the Sami people were killed, is not very interesting, it's mostly some powerplay between Sweden and Russia. Russia has a bigger army, they took several times parts of Finland, but they earn it, because they have bigger army. Sweden took all the businesses from Finland, because they have no moral and ethics, but are just greedy for money. Indeed most Swedish people are actually Jews, which explains their skills for handling money and cheating people.

    ВідповістиВидалити