Турул над Верецьким перевалом, або як мадяри Карпати переходили

   З давніх давен так історично склалося, що Закарпаття, було лише об’єктом, а не суб’єктом світового та європейського історико-культурного процесу. Спершу наші слов’янські закарпатські простори завойовували й дарували, а з народженням європейського протонаціоналізму питання власності Закарпаття перейшло з феодально-силової в  ідеологічну площину. Усі, хто претендував на ці території, змушені були відшукати або придумати історичну легітимізацію експансії. З цим завданням дуже ґрунтовно впоралася наша сусідня країна – Мадярщина.

Вид на полонину з верхівки Верецького перeвалу

   Спочатку мадярська владна еліта створила героїчний міф про перехід мадярських племен Алмоша і його сина Арпада через Верецький перевал. А вже згодом його підкріпила неприховано таким же міфічним орлом-турулом, який нібито саме в Карпатах скинув Алмошу переможного меча. Таким чином саме це і означало, що з карпатських хребтів починається Велика Мадярщина (лат. Magna Hungaria, мадяр. Nagy-Magyarorszag). Мадяри відчутно асимілювали місцеве населення, намагалися зробити з нього "найвірніший народ" (лат. gens fidelissima) та нав’язати йому бачення відмінної від української, якоїсь "угро-рускості". Ця концепція мадяризації Закарпаття виявилася такою дієвою, що навіть сьогодні, майже на всіх замках Закарпаття відновлюються скульптури бронзових турулів, символів мадярської державності. А на межі Закарпаття і Галичини, на тому ж Верецькому перевалі, біля села Верб'яж  споруджуються пам’ятники на честь так званого «віднайдення мадярами батьківщини» (мадяр. hanfoglalas), або ж 1100-літнього переходу мадярів через Карпатські гори.

Славнозвісний мадярський пам'ятник на Верецькому перевалі

   Сам же Верецький перевал або перевал Руські Ворота — один з небагатьох перевалів в Українських Карпатах, який розташований на стику Закарпатської і Львівської областей, на вододілі річок Стрия і Латориці. Висота Верецького перевалу дорівнює 841 м над рівнем моря. Таким чином, він був і залишається найліпшим місцем переходу через високі Карпатські гори, при чому місцевість, яка оточує перевал, має переважаючу кількість субальпійських лук та полонин. В міжгірно-верховинному ландшафті перевалу знайшлась місцевість,  яка і привабила мандруючих мадярських кочовиків, тому не дивно, що саме з цього місця ці «мандрівники» вирішили розпочати розбудову своєї держави.

Верхівка Верецького перевалу

   Взагалі, кожна країна прагне зробити свою історію кращою, ніж вона була насправді, та героїзувати минуле, в цьому не має нічого дивного. Така ситуація не оминула й середньовічну історію Закарпаття. Хотілося б детальніше роздивитись проблему вторгнення мадярів у Європу і на Закарпаття, а також, їхнє подальше розселення у Паннонії.

   Письмове джерело, у якому докладно викладені події переходу через Карпатські гори – це середньовічна хроніка "Gesta Hungarorum" — "Діяння угрів", яка розповідає про походження мадярів, написана на межі ХІІ–ХІІІ ст. нашої ери анонімним хроністом, який жив при дворі мадярського короля Бейли ІІІ. За однією версією це був єпископ Печка, за іншою – єпископ Повша, який був нотаріусом короля Бейли ІІІ. Є великі підстави вважати, що Анонім був єпископом, який знав слов’янську мову, і, можливо, був із племені білих хорватів.

Пам'ятний камінь на Верецькому перевалі з мадярським написом

"Запрошуємо у Мадярщину!"

   У цьому творі наведена перебільшена героїчна історія мадярів: шлях, які проходили мадярські племена на чолі з Алмошем від річки Дон до Києва, міфічний розгром війська київського князя Олега, перехід через галицькі землі і долину річки Дністер, подальше вторгнення на землі сьогоднішнього Закарпаття. Ця хроніка містить докази того, що карпатські українці жили на своїй території до приходу мадярів, які їх тут застали.

   Ось така історична канва тривалий час задовольняла вчених-істориків різних країн. Мадярів вона влаштовує і досі тим, що тут змальовано славетний прихід їхніх пращурів через Закарпаття, під час якого нібито були завойовані слов’янські городища Унґ (cу­­часний Ужгород) та Боржава (с. Варієво, Берегівського району), а місцевий князь Лаборець, який походив із найзахіднішого східнослов’янського племені білі хорвати, був страчений власноруч Алмошем, надьфейеделем (мадяр. Nagyfejedelem) мадярських племен. Таким чином підтверджується факт існування на той час закарпатського сло­­в’ян­­сь­кого князівства білих хорватів.

Мадярський князь (надьфейеделем) Алмош

   На підставі археологічних даних вимальовується така картина: на момент ймовірного приходу мадярів розташування городища Унґ було у селі Горяни, що під Ужгородом, де розташована славнозвісна церква-ротонда. З результатів розкопок стало зрозуміло, що ніякого городища в у селі Горяні узагалі не було і про існування тут центру князівства також говорити не можна, а тому "захоплене" мадярами городище Унґ є міфічним.

   Щодо іншого укріпленного пункту – Боржава, за даними того ж Анонімуса, фортеця була здобута військами Арпада, сина Алмоша, у 903 році після кількаденної облоги. Однак результати археологічних розкопок доводять, що Боржавське городище було зведено лише наприкінці ХІ ст. нашої ери. Тож і Боржаву мадяри не могли здобути лише тому, що в 903 році її просто не існувало. А це значить, що описаний в мадярській хроніці збройний конфлікт між мадярами та слов’я­­нами надуманий, а князь Лаборець – легендарна особа, яка має залишатися виключно у міфах і художній літературі. Хоча, на відміну від мадярів, не існуюча особа має надихнути українців Закарпаття лише тому, міфічний князь хоч і був здоланий ворогами, але він боронив свою вітчизну від загарбників до кінця, яким би він не був.

Князь білих хорватів Лаборець

   Ім'я Лаборця знайшло широке відображення в народній пам'яті. Про нього складали легенди і пісні. Ужгородський історик ХІХ ст. Михайло Лучкай розказав легенду про Лаборця своєму товаришу, словацькому письменнику Богуславу Носаку-Незабудову і той написав повість "Лаборець". Далі з художніми творами про князя виступили і закарпатські письменники. Це оповідання Анатолія Кралицького "Князь Лаборець", п'єса Євгена Фенцика "Підкорення Ужгорода", вірш Марійки Підгірянки "Князь Лаборець", поема Василя Гренджі-Донського "Князь Лаборець", роман Петра Угляренка "Князь Лаборець".

Перехід мадярів через Карпати

   Не підтверджено і сам факт проходження мадярів на чолі з Алмошем наприкінці ІХ ст. нашої ери через територію Закарпаття. Імовірний маршрут, яким скористався надьфейеделем кочовиків – це так званий Дунайський коридор (територія між Південними Карпатами і Дунаєм), який номади використовували споконвіків для міграції і торгівельних шляхів. Міф про подолання мадярськими племенами Алмоша Верецького перевалу серйозно спотворив історію. Адже загальноприйнятним стало зараховувати всі городища до слов’янських, а всі поховання кочовиків приписувати давнім мадярам. Насправді це не так.

Мадярський князь (надьфейеделем) Арпад

   Усі одиничні поховання і могильники номадів, які відносили до часів проникнення військ Алмоша на територію Закарпаття, виявилися щонайменше на 80 років старішими. У комплексах поховань наявні речі, яких аж ніяк не могли мати мадярські воїни, тому що знайдені артефакти були виготовлені набагато пізніше, як, наприклад, арабські монети – дірхами другої половини Х ст. нашої ери. Їх знаходження, призначення, а головне – датування і походження, свідчать про належність цих знахідок не мадярям, а печенігам, які наприкінці Х ст. нашої ери рухалися з Причорномор’я. Причому це було не просто переселення, а втеча від погрому доволі непопулярним маршрутом через незручний для кочовиків гірський перевал. Саме печеніги, а не мадяри в Х ст. нашої ери оселяються на території від Братислави до Закарпаття.

Символ мадярської державності - орел-турул

   Європейські (німецькі, чеські та польські) вчені у своїх працях відзначають, що пам’ятки з цих земель характеризуються чимось немадярським, і пов’язують їх із племенем кабарів, які приєдналися до племен Алмоша наприкінці ІХ ст. нашої ери. А тому, знайдені  поховання кочовиків змушують переглянути ці тези й усвідомити, що ніякого переходу ні давніх мадярів, ні інших споріднених їм племен через Верецький перевал у цей час не було, а пам’ятки, які увійшли в наукову літературу як суто мадярські з початку Х ст. нашої ери, належать печенігам кінця цього самого сторіччя. Хотілося на сам кінець додати ще одну деталь, яка стосується міфічного орла-турула. За легендами, саме цей птах вказала шлях мадярам через Руські ворота, а під час повстання куруців – принесла шаблю в дзьобі самому Ференцу Ракоці. Тобто, тепер стає зрозумілим, чому для мадярів так важливо по всьому Закарпаттю наставити своїх дервних символів і вказати українцям чия це насправді земля.

Монумент українсько-мадярської дружби у селі Вишково, яку вінчає турул

   Отже, на території Закарпаття у VІІІ–ІХ ст. нашої ери, незважаючи на значне слов’янське заселення, державне утворення (князівство) сформоване ще не існувало, а люди вели спокійний, розмірений спосіб життя до приходу печенігів. Відповідно не було й переходу мадярських племен на чолі з Алмошем через Верецький перевал. За правління королів Ласло І (1077—1095) і Коломана I (1095—1116) Мадярщина досягає найбільшої могутності. У цей час представники династії Арпадів починають загарбання Закарпаття, і мадярська колонізація, ймовірно, відбувалася із заходу, а не зі сходу.

   Сьогодні Верецький перевал — це священне місце для будь-якого мадяра-патріота, куди вони приїжджають аби присягти на вірність своїй державі, а зовсім поряд із кам’яною брилою, монументом 1100-літнього переходу мадярів через Карпатські гори, що вінчає верхівку перевалу лежать воякі "Карпатської Січі", яких у 1939 році тут, на Верецькому перевалі мадярські та польські прикордонники розстріляли тільки за те, що вони захищали незалежність Карпатьської України. Тому, залишається лише здогадуватись, чи почує і побачить сучасна влада те, що відбувається на Верецькому перевалі, як громадяни сусідньої країни яскраво зневажають українську національну пам'ять плюндруючи могили вояків за незалежність України.

Могила січовиків Карпатської України

   Сподіваємось, що вся ця окупація не на довго і перемога буде за нами! Здобудемо Українську державу або загинемо за неї!

   Слава Україні!

Автор – Денис Ковальов

Таємні бункери Закарпаття

   Друга світова війна закінчилась 66 років тому, але її жахливі спогади та, навіть, матеріальні знахідки, і досі українці знаходять у лісах, степах, на берегах річок та озер. Але визначними пам’ятками війни були і залишаються багатокілометрові оборонні споруди, серед яких виділяють славнозвісні лінію Мажино, лінію Зігфрида, лінію Маннергейма, Готську лінію, Атлантичний вал, лінію Салпа та лінію Сталіна.

Мадярська схема розташування оборонних укріплень лінії Арпада у 1944 р.

   З 1920-х років вся цивілізована Європа істерично заривалася в землю. Майже весь материк був забудований численними військовими укріпленнями, серед яких були опорні пункти, ДОТи, ДЗОТи, відкриті вогневі рубежі, траншеї, стрілецькі окопи, протитанкові піраміди – бетонні надовби, загородження, мінні поля, залізобетонні споруди. Цей активний процес підвищення військової могутності та захищеності не обминув й карпатські хребти. Але перед тим, як почати розповідь про карпатську лінію оборони, хотілося б звернутись до причин її побудови.

   На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору у 1919 році і Тріанонського мирного договору у 1920 році Карпатська Україна (Закарпаття) увійшла до складу Чехословаччини на правах автономії. Проте реальний автономний статус Карпатської України, передбачений договорами, так і не був забезпечений чехословацьким урядом. Після Мюнхенського договору чотирьох держав (Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії), який був підписаний 30 вересня 1938 року уряд Чехословаччини виявився безсилий протистояти наступу німецької та мадярської (угорської) агресії, тому і погодитися надати Словаччині та Карпатській Україні статус автономної республіки.

Мапа незалежної Карпатської України

   8 жовтня 1938 року було утворено перший автономний уряд на чолі з Андрієм Бродієм. А вже 22 листопада 1938 року празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехословаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. 26 жовтня 1938 року Андрія Бродія, який намагався проводити промадярську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України було обрано Августина Волошина. Згідно із рішенням Першого Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року значна частина Карпатської України (а саме Ужгородський, Мукачівський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачево і Берегово були приєднані до Мадярщини (Угорщини). За цих умов столицю Карпатської України 10 листопада було перенесено до Хусту. Для захисту державної незалежності і боротьби з мадярськими терористичними формуваннями було створено збройні сили Карпатської України  — Організацію Оборони ''Карпатська Січ'', велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів. Уряд Августина Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову власне української держави.

   12 лютого 1939 року відбулись вибори до Сойму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців здобули кандидати від Українського Національного Об'єднання. А 15 березня 1939 року Сойм проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Юліана Ревая. Августин Волошин після проголошення незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Мадярщиною. Але німецький консул у Хусті порадив українцям «не чинити опір мадярському вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може, на жаль, прийняти Карпатську Україну під протекторат».

   В ніч з 13 на 14 березня 1939 року гортістська Мадярщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини розпочала війну проти Карпатської України. З перших же годин мадярського вторгнення частини ''Карпатської Січі'' вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачево-Берегово-Севлюш. Найбільший бій відбувся на красному полі, у селищі Рокосово поблизу Хуста. І вже 16 березня 1939 року зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована мадярськими окупаційними військами. Але у гірських районах Карпатської України загони ''Карпатської Січі'' ще і досі продовжували вести боротьбу з мадярськими регулярними частинами до кінця травня 1939 року. В кінці березня 1939 року президент республіки Августин Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Юліаном Реваєм виїхала через Румунію в еміграцію.

Штаб "Карпатської Січі" у Хусті

   Окупувавши Карпатську Україну нова мадярська влада одразу почала встановлювати свої порядки, бо вважала, що осіла тут назавжди. З початком німецько-радянської війни (Великої вітчизняної війни) у серпні 1941 року Мадярщина не відразу прийняла участь в нападі на СРСР, і Адольф Гітлер не вимагав безпосередньої допомоги від уряду свого союзника Міклоша Горті. Однак мадярські правлячі кола переконували регента Міклоша Горті в необхідності вступу Мадярщини у війну, щоб не допустити територіальної суперечки щодо Трансільванії на користь Румунії. 26 червня 1941 року відбулося бомбардування міста Кошице. Незважаючи на те, що жодних доказів того, що бомбардування було зроблено радянськими військово-повітряними силами, не було представлено, воно було використано як casus belli (формальний привід) для Мадярщини для вступу у війну з СРСР. Мадярщина оголосила війну СРСР 27 червня 1941 року.

   1 липня 1941 року за вказівкою Німеччини мадярська Карпатська група військ атакувала радянську 12-у армію. Прикріплена до 17-ї німецької армії, Карпатська група просунулася далеко вглиб південної частини СРСР. У битві за Умань механізовані корпуси Карпатської групи діяли у складі кліщів, що оточили 6-у і 12-у радянські армії. В результаті цих бойових дій було захоплено або знищено 20 радянських дивізій. Протягом Сталінградської битви 2-я мадярська армія несла катастрофічні втрати. Незабаром після закінчення битви у січні 1943 року 2-я мадярська армія практично перестала існувати як військова одиниця. Прорив радянських військ через річку Дон проходив безпосередньо через мадярські частини.

   Отримавши поразку у битві під Сталінградом, мадярська військова верхівка почала замислюватись про власну лінію оборони, яка б могла захистити країну від можливого радянського вторгнення. Цією лінією стала так звана лінія Арпада, в честь першого мадярського князя Арпада, який у 889 році об’єднав мадярські племена і заснував мадярську державу у Паннонії. Мадярські військові протягом 3 років (з 1940 по 1943 років) побудували у Карпатській Україні досить потужні укріплення (від перевала Дукля до селища Колочава), але вони були не готові тривалий час обороняти східний кордон і втримати можливий наступ радянських військ, тому за наказом Міклоша Горті у січні 1944 року лінію Арпада було добудовано і укріплено.

   Військово-оборона система тягнулась вздовж старого кордону, який розтягнувся через весь Карпатський хребет довжиною понад 600 кілометрів. В будівництві брали участь військовополонені (в основному серби), місцеве населення і інші наймані працівники, а також євреї. Роботи були каторжні. В той час у Східних Карпатах тримала оборону армійська група під командуванням німецького генерал-полковника Готхарда Гайнріці (1-а німецька танкова і 1-а мадярська армії), в яких нараховувалось 320 тисяч солдат і офіцерів, понад 2500 гармат і мінометів, 25 танків. Оборона система лінії Арпада об’єднувала 99 оборонних пунктів, 760 залізобетонних і 440 дерев’яно-земляних споруд, 440 вогневих майданчиків, 400 кілометрів траншей і стрілецьких окопів.

Схема розташування ДОТів та ДЗОТів на Ясінянському напрямку у селі Кваси

   Лінія Арпада не була суцільною і складалася з окремих вузлів оборони. Крайні елементи: перевал Дукля на заході та Яблуницький перевал на сході. Завданням для мадярських військових було побудувати ефективну лінію оборони з мінімальними затратами в найкоротші терміни. Основні і найпотужніші укріплення лінії було споруджено саме в Українських Карпатах – на Ужгородському, Мукачівському, Хустському та Ясінянському напрямках. Найбільше вузлів оборони на лінії Арпада будували у долинах річок.

1. Ужгородський напрямок. В районі Ужоцького перевалу було створено потужний вузол оборони. На схилах гір було вирито багато окопів, які було підсилено 30 ДОТами і 60 ДЗОТами.
2. Мукачівський напрямок. В цьому районі лінії Арпада укріплення складалися з двох потужних вузлів оборони польового типу на перевалах і шести вузлів довгострокової оборони котрі мали закривати долину річки Латориця. Сьогодні тут і досі зберігаються традиційні багаторядні протитанкові надовби, мінні поля, лісові завали. В районі селища Ганьковиця та Плоске знаходяться 37 ДЗОТів і 95 ДОТів.
3. Хустський напрямок. Це один з найскладніших районів, до якого відноситься і центральний укріплений район на околиці села Синевир. Мадярські війська розташували тут 5 вузлів оборони за перевалами, і один вузол оборони польового типу на державному кордоні. Таким чином закривалися долини річок Теребля і Ріка. Від села Майдан до найблищого перевалу долина була повністю перекрита одинадцятьма рядами протитанкових надовбів, 40 ДОТами і 15 ДЗОТами.
4. Ясінянський напрямок. В Ясіні на площі в декілька десятків квадратних кілометрів розмістилося близько 50 ДОТів, велика кількість одномісних бетонних стрілецьких позицій, протитанкових надовбів, дротяних загороджень.

   Тим часом фронт все більше наближався до кордонів Мадярщини. В результаті Львівсько-Сандомирської операції радянські війська зайняли Західну Україну та частину Польщі. А вже у вересні 1944 року радянські війська перетнули мадярський кордон. 15 жовтня 1944 року Міклош Горті заявив про укладення перемир'я з СРСР, однак мадярські війська не припинили ведення бойових дій. А Німеччина провела операцію ''Panzerfaust'', в ході якої загоном СС було викрадено і взято в заручники сина регента, Міклоша ІІ Горті. Це змусило старшого Міклоша Горті анулювати перемир'я і передати владу Ференцу Салаші.

Придорожній знак біля села Синевир

   8 вересня 1944 року розпочалася Східно-Карпатська операція — стратегічна наступальна операція військ 1-го Українського (маршал І.С. Конєв) і 4-го Українського (генерал армії І.Ю. Петров) фронтів у Східних Карпатах, яка закінчилась 28 жовтня 1944 року. Загальна чисельність військ наступаючої Червоної Армії становила 246 тисяч чоловік, їй протистояла об’єднана армійська група генерал-полковника Готхарда Гайнріці в складі німецької 1-ї танкової армії та 13-ї піхотної дивізії 1-ї угорської армії, всього близько 300 тисяч чоловік. У межах сучасної Закарпатської області воювала головним чином 1-а мадярська армія. Три її піхотні дивізії розташувалися безпосередньо на лінії Арпада, тобто були висунуті практично на лінію колишнього державного кордону. Командувач 1-ї мадярської армії генерал-полковник Бела Міклош раніше командував Мобільним корпусом — найбільш боєздатним військовим з'єднанням Мадярщини. Однак наближення Червоної армії змусило 16 жовтня 1944 року генерал-полковника Белу Міклоша разом зі своїм начальником штабу, багатьма офіцерами і солдатами (до 10 тисяч осіб) перейти на радянський бік. Проте генерал-полковник Готхард Гайнріці зумів миттєво провести заміну командного складу і відновити боєздатність 1-ї мадярської армії. Цими обставинами пояснюється двотижневе затишшя на закарпатській ділянці Східного фронту Другої світової війни.

Один з бункерів Хустського напрямку біля села Синевир

   Бойові дії в Східних Карпатах складались з двох операцій:

а) Карпатсько-Дуклянська — проводилася, щоб допомогти Словацькому повстанню, яке розпочалось 29 серпня 1944 року.

б) Карпатсько-Ужгородська — для прориву на Дунайську рівнину – Паннонію і оточення німецьких військ у Трансільванії.

   Обороною на лінії Арпада у рамках Східно-Карпатської військової операції командував генерал-полковник Готхард Гайнріці. На оборонній лінії тільки в межах наступу 4-го Українського фронту було побудовано 99 опорних пунктів, 759 ДОТів, 394 ДЗОТи, 439 відкритих вогневих рубежів, 400 км траншей і стрілецьких окопів, 135 км протитанкових споруд. Але, військова верхівка Червоної армії була непогано обізнана з оборонною системою цього регіону і, вибравши правильний тактичний хід, наступала в інших напрямках, де не було великого скупчення ДОТів та ДЗОТів. Тому цілий ряд сіл, серед яких і Синевирська Поляна, Синевир, Негровець, Колочава – визволені 23 жовтня 1944 року. Майже всі укріплення на Хустському і Мукачівському напрямках лінії Арпада були залишені замінованими і саперам довелося добре попрацювати, щоб розмінувати їх. Однак, без жертв серед місцевого населення не обійшлось. На мінах підірвалось і загинуло 6 чоловік, мешканців Тереблянської долини.

   Карпатсько-Ужгородська наступальна операція, як складова частина стратегічної Східно-Карпатської наступальної операції стала визначною у захопленні радянськими військами тилу лінії Арпада. Метою операції було визволення Карпатської України та сприяння військам 1-го Українського фронту в Карпатсько-Дуклянській операції. Карпатсько-Ужгородська наступальна операція проводилася з 9 вересня до 28 жовтня 1944 року військами 4-го Українського фронту. Станом на 18 жовтня 1944 року після запеклих боїв в умовах бездоріжжя та важкодоступної гірсько-лісистої місцевості війська 4-го Українського фронту оволоділи Руським, Ужоцьким, Верецьким, Яблуницьким перевалами, а також містом Рахів і селищем Ясіня. А вже 20 жовтня 1944 року війська 4-го Українського фронту досягли радянсько-чехословацького кордону. 24 жовтня було визволено місто Хуст. 26 жовтня визволено місто Мукачево. 27 жовтня визволено місто Ужгород. 28 жовтня визволено місто Чоп.

Вхід до вузлового бункера-тунелю біля села Синевир

   У ході Карпатсько-Ужгородської наступальної операції війська 4-го Українського фронту завдали серйозної поразки німецькій 1-й танковій армії, повністю розгромили мадярську 1-шу армію й завершили визволення УРСР в її довоєнних кордонах. Таким чином 28 жовтня 1944 року завершилось визволення України від нацистської окупації, яку замінила радянська. В результаті проведення Східно-Карпатської операції, радянські війська, прорвавши укріплення лінії Арпада, перейшли Карпати, зайняли територію Карпатської України і створили умови для подальшого просування в Чехословаччину.

   Цікавим видається той факт, що у більшості місць розташування ДОТів і ДЗОТів лінії Арпада так і не відбулось жодного бою, а саме на Мукачівському і Хустському напрямках. Військове керівництво Червоної армії було непогано обізнане з оборонною системою цього регіону, і виступило в інших напрямках. Тож, всі укріплення залишились замінованими і більшість бункерів туристи можуть бачити в первісному вигляді. Зараз це унікальний експонат часів Другої світової війни. Найпопулярнішою серед об’єктів лінії Арпада є зона селища Верхня Грабівниця, де знаходиться 1,5-кілометровий тунель із боковими відхиленнями. Там зберігалась амуніція і зброя, були розташовані контрольні виходи, вентиляційні шахти. Це був військовий об’єкт, в якому були всі умови, щоб довго тримати оборону.

Бункер-тунель біля села Синевир

   Цього літа мені вдалося  побувати на Хустському напрямку лінії Арпада і пооббивати ноги в тунелях  та ДОТах військового оборонного об’єкту. Він являє собою мережу тунелів всередині невеликої гори. Призначення цього об’єкту досі невідоме достеменно. Мені вдалося розвідати майже кілометр ходів під землею. Хоча під землею оцінювати відстань важко. Тунелі – від дуже вузьких до дуже широких – йдуть то рівно, то вгору, то вниз, мають виходи на поверхню. Виходи є різні – вертикальні і нахилені. Виходи також укріплені, скоріш за все це колишні ДОТи, зв’язані з головним бункером. Всі ДОТи наразі зруйновані, місцеві мешканці розповідають про підірвані вже після війни загонами КДБ найміцніші ДОТи, де мадярськими вояками були закатовані українці, які не хотіли обороняти лінію Арпада. Кімнат як таких, відокремлених дверима і ізольованих, всередині дуже мало, великі тунелі схожі на прохідні кімнати. Сільські мешканці побоюються, що в цьому об’єкті можуть бути заміновані приміщення і до сьогоднішнього часу.

   З одного до іншого приміщення бункера ведуть вузькі проходи.  До цього часу на окремих стінах видніються залишки комунікацій та дощечки, на котрих висіли лампи. З бункера є три запасні виходи, котрі ведуть назовні через люки, що знаходяться посеред галявин. Бункер має три поверхи, які на сьогоднішній день доступні для огляду та вивчення. Сьогодні майже кожного дня 200–300 мадярів відвідують об’єкти військового туризму, і особливо лінію Арпада. Є об’єкти повністю знищені, в декотрих радянська влада зробила косметичний ремонт. Деякі об’єкти не сертифіковані, інші – розграбовані ще за радянські часи,  є об’єкти, що були засекречені, є місця масового розстрілу євреїв, що жили в Закарпатській області. За кількасот метрів звідси знаходиться бункер-шпиталь у бетонних оковах, де і досі зберігаються: зламані дерев’яні ліжка у три яруси, іржаві комплекти медичного обладнання, присмак брому та йоду в повітрі. Перебувати довго тут не можна, однак надати допомогу пораненому та підготувати його до евакуації — цілком можливо. Відрізок Хустського напрямку біля села Синевир називався лінією Святого Іштвана. Тут ДОТи не з'єднані між собою, але в деякі зайти можна. Біля гори Теребля знаходиться багатоповерховий командний пункт. Там і досі зберегаються ходи сполучення, приміщення госпіталю та артилерійський капонір. Оглянувши стіни зсередини, можна побачити декілька місць схожих на замуровані ходи. Одним словом, простір для історичних та археологічних досліджень є, були б лише гроші…

   Тому, всім подорожуючим різноманітними цікавими та загадковими місцями України рекомендую завітати на лінію Арпада та власноруч оглянути військові спорудження мадярів часів Другої світової війни. Бажаю цікавих вражень!

Автор – Денис Ковальов

ETA – незламний рух баскської нації

   Коли говорять про терор у Західній Європі, то насамперед говорять про ісламські терористичні організації, однак виявляється, що до них активну терористичну діяльність вела антиіспанська організація басків – ЕТА. Довгий час членів ЕТА не називали терористами. Чому? Причина проста – баски з ЕТА довгий час боролися з режимом іспанського диктатора націоналіста Франциско Франко, і за це їм не те щоб прощали терор, але вже точно робили знижку. Більше того, бойовики ЕТА поєднують ідеологію марксизму, та свого баскського націоналізму. Таке химерне змішення "лівизни" і "правизни" зазвичай вводить в оману не тільки політологів, а й навіть праві партії Європи, які співчувають баскам.

Агітація від ЕТА

   ЕТА (баск. Euskadi Ta Askatasuna; укр. Країна Басків і Свобода) — одна з найстаріших терористичних організацій Європи. Вона була утворена в 1959 році, як рух студентського опору. Молодь виступала проти диктатури генерала Франциско Франко та його намагань знищити культуру і традиції самобутніх басків. Коли генерал Франциско Франко помер — організація не зникла. Вона швидко переросла у воєнізоване угруповання і сформулювала мету — незалежність Країни Басків (Басконія). ЕТА виступає за незалежність 7 провінцій так званої етнічної Басконії: 4 іспанських та 3 французьких. Задля досягнення поставленої метиі — незалежності краю, ЕТА використовує терор. Організація неодноразово використовувала у своїй боротьбі замахи на іспанських політиків. На рахунку ЕТА — смерть іспанського прем'єр-міністра Луїса Карреро Бланко та ще кількох іспанських політиків. У перервах члени ЕТА підривали машини в людних місцях. За півстоліття жертвами терористів стали 800 людей. Сьогодні в стані радикальних басків ЕТА відбуваються цікаві події. Вони розгублені спокоєм своїх співгромадян, більшість яких не хочуть незалежності краю (а колись бойовиків ЕТА підтримували майже все населення Басконії).

   Перейдемо до історії. У позаминулому столітті тероризм в Іспанії користувався підтримкою великої частини населення. В Іспанії непарламентські методи відстоювання своїх інтересів використовували, перш за все, селяни. Селянські хвилювання відбувалися переважно на півдні Іспанії – в Андалусії. Пояснювалося це також дуже просто – зростанням демократії в світі взагалі і національним підйомом безпосередньо в Іспанії. Найвідоміший теракт того часу – вбивство в 1897 році прем'єр-міністра країни Антоніо Кановаса. З кінця ж позаминулого століття в Іспанії терористи підпали під вплив ''лівизни''. Спочатку це був анархізм – робітничий рух було повністю сформовано на ідеях Бакуніна. До кінця першої світової в Іспанії було вже безліч різних анархістських організацій. Найбільша і найвпливовіша з них – ІФА (Іберійська федерація анархістів) та її керівник Буенавентура Дурруті. Цей лідер анархістів у 1909 році застрелив архієпископа сарагосського.

   Після подій Громадянської віни 1936-1939 років і приходу до влади генерала Франциско Франко лівий центр Іспанії перемістився з Каталонії в Басконію. Саме тут, після кількох десятиліть побутового, майже неорганізованого тероризму, в 1959 році і була створена ЕТА. Ввона боролася з генералом Франциско Франко за свободу, перш за все, свій край, і природньо, борці бажали побудувати нове суспільство. Так що нічого дивного в поєднанні націоналізму і лівизни ЕТА немає.

   На початку 1960-х років бійці ЕТА практикували все, чим вони займаються і зараз – вибухи потягів, розстріли жандармів та іспанських політиків. ЕТА діяла і діє безпосередньо в Країні Басків, а також у південно-західних французьких провінціях – Лабур, Басс-Наварра і Суль. Генерал Франциско Франко намагався придушити ЕТА, як рух, і частково йому це вдалося. У 1962 році діяльність ЕТА стихла. Але в 1964 році знову активізувалася, після чого терор став систематичним. Так як ЕТА боролася з генералом Франциско Франко, тому ліві іспанці і просто іспанці-антифашисти по всій країні підтримували баскських повстанців. У 1975 році генерал Франциско Франко помер, але ЕТА продовжувала діяти.

Представники ЕТА

   Однак, спочатку новий демократичний уряд зробив певні кроки – надав баскам автономію, звільнив політв'язнів, але бійцям ЕТА цього було мало, і терор тривав. Тому, після того басків перестали називати борцями з режимом генерала Франциско Франко і стали називати просто терористами і сепаратистами. За весь час свого існування ЕТА переживала декілька розколів. У тому числі розкол на марксистське і націоналістичний крила. Після того, як в 1979 році бійці ЕТА вперше за свою історію вбили соціаліста – Германа Гонсалеса – їх остаточно з марксистів перейменували в терористів.

   В кінці 1980-х років іспанські поліцейські створили спеціальний "ескадрон смерті" для збройної боротьби з бойовиками ЕТА. Офіційно він називався антитерористичною групою звільнення, але його суть від цього не змінювалась. У результаті з 1983 по 1987 роки цей "ескадрон" помилково вбив 27 людей, прийнятих за терористів. Іспанська влада крізь пальці дивилися на ці помилки, але коли справа торкнулася подібних вбивств за кордоном, помилки довелося визнати. Але нове ХХІ століття змусло бійців ЕТА звернутись більше до націоналізму.

   ЕТА має контакти з ІРА (Ірландська республіканська армія) в Ірландії. Бойовики ЕТА навчилися заробляти гроші на свою національно-визвольну боротьбу. Вони обкладають так званим "революційним податком" баскських підприємців, грабують виключно іспанські банки і викрадають людей з метою отримати за них викуп. Щорічний прибуток від такої фінансової діяльності, за деякими даними становить € 1,5 млрд.

   У жодного регіону Іспанії немає сьогодні такої автономії, як у басків. Тут є власний парламент, власна поліція, власна система освіти, свої власні податки. Але непримиренні члени ЕТА хочуть саме незалежності своєї батьківщини від Іспанії. Певний час радикальні баски сподівалися, що вони знайдуть бажану незалежність шляхом переговорів, і в 1998 році оголосили перемир'я та тимчасове припинення терору. Але в середині 2000 року іспанський уряд Хосе Аснара, якого колись намагалися вбити бійці ЕТА, відмовилися навіть обговорювати умови надання незалежності Країні Басків. Принаймні, самі радикальні баски саме це називають причиною того, що вони повернулися до тероризму. керівництво ЕТА виступило із заявою про відмову від збройної боротьби. В рамках боротьби за незалежність Країни Басків організація буде дотримуватись від тепер мирних засобів. Проте представники основних іспанських політичних партій назвали чергову заяву сепаратистського угрупування ЕТА про припинення вогню ''недостатнім''. Тому, 10 січня 2011 року керівництво ЕТА оголосило про повне припинення збройної боротьби, чим поставила крапку у півстолітній війні за незалежність Басконії.

Територія Країни Басків

   Сьогодні іспанці ходять на демонстрації проти антикризових реформ свого уряду, тому що правляча Іспанська соціалістична робітнича партія не в силах стримати інфляцію. Влада ж в особі непримиренного прем'єр-міністра Хосе Луїса Сапатеро, наступника Хосе Аснара, заявляє, що буде намагатись утримати на плаву економіку Іспанії, а також, що не менш важливо, і надалі нещадно боротися з террором бойовиків ЕТА. Бо саме вони, на думку уряду, є головним чинником економічної кризи в Іспанії, так як на боротьбу з ними уряд витратив більше € 3 млрд.

   Але, навіть така завуальована агресія з боку іспанського уряду не вплинула на активізацію терористичної діяльності ЕТА. 28 лютого 2010 року в ході спільної операції спецслужб Франції та Іспанії був заарештований лідер ЕТА Ібона Арронатегу. А вже 5 вересня 2010 року

   Як висновок, хотілося б сказати, що незважаючи на те, що в баскському національно-визвольному русі завжди був присутній націоналізм, ідеї марксизму докорінно, інакше кажучи – негативно, змінили цей рух – остаточно знищивши бойову складову, яка несла баскській нації визволення від іспанського гноблення. Сьогодні бойовики ЕТА, через ідеї марксизму стали політиками, які тепер підкоряються іспанському уряду, хоча і відстоюють певні національні питання у своєму краї. Залишається тільки сподіватись, що баскський національно-визвольний рух на чолі з ЕТА відродиться, але буде більш дієвим, ніж він був колись, і є зараз.

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту right-world.net)