Шевченкові ідеї на висоті чину Миколи Міхновського

   Ніби вчора написаний текст М. Міхновського під назвою "22 квітня 1912 р. Харків": «Зледащів український народ. Ледащами поробились члени української нації. Хто і що може вдіяти проти цього кам’яного муру байдужості? Навіть вогонь Шевченка не здужав і досі розтопити товстий шар криги, що ним окутаний пульс життя українського народу.»

Прапор України на Чернечій горі

   Це була остання стаття М. Міхновського, пов’язана з постаттю Т.Г. Шевченка. Цього ж року в Києві постало "Братство самостійників", а в Харкові під впливом М. Міхновського – таємний студентський гурток імені Т.Г. Шевченка. Ці організації за задумом М. Міхновського мали продовжувати цілі та ідеологію "Братства Тарасівців".

   Влітку 1891 р. на могилі Т.Г. Шевченка на Чернечій горі біля Канева харківські студенти М. Базькевич, М. Байздренко та І. Липа разом з харківським чиновником В. Боровиком заснували таємне політичне товариство під назвою "Братство тарасівців". За деякими даними, серед засновників були і Б. Грінченко та М. Міхновський. За іншими відомостями, вони приєдналися до організації одразу після її заснування разом із такими знаними постатями української історії, як М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Шемет, М. Вороний, В. Самійленко, Є. Тимченко та інші.

   У 1880-1890-х рр. наступне за Т.Г. Шевченком покоління, налякане його стражданнями і його долею, діяло виключно у форматі повної лояльності до імперської влади. М. Міхновський саркастично висловився про їхню діяльність наступним чином: «Робім так, щоб ніхто не бачив нашої роботи!». Отже, для того, щоб ідеї Т.Г. Шевченка піднялись до ідеї чину, потрібно було створити епоху полеміки, заперечень і боротьби. І такі зміни настають з появою молодої генерації інтелігентів. Цитуємо: «Серед такого й іншого українофільства давно вже прокладало стежку здорове, нормальне українство, як струмочки чистої води серед кальної дороги, і коли українофільство було раніш ніби нормальним з’явищем нашого ненормального стану, то тепер українофіли вже неможливі, як дійсні й щирі патріоти, як люди ідеї. І поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі Українці, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільності.»

Микола Іванович Міхновський

    Це була цитата з програмного документу "Братства тарасівців" – "Profession de foi", або "Визнання віри молодих українців", виголошеного І. Липою в Харкові на відзначенні Шевченківських роковин, ймовірно, після участі у традиційній для студентської молоді Харкова ще з 1861 р. заупокійній панахиді по Т.Г. Шевченку в Мироносицькій церкві. Політичне "Вірую" Тарасівців повністю спиралося на ідеї Т.Г. Шевченка і було протиставленням не тільки аполітичному українофільству, але й ідеям соціалізму різних відтінків, які набули наприкінці ХІХ ст. популярності в молодіжному середовищі. Це була декларація бачення тарасівцями ідеї і мрії справжньої України: визнання Московщини окупантом України, вимоги повної державно-політичної незалежності України, підкреслення політичного моменту в праці серед народу з акцентом, що справедлива розв’язка соціального питання може прийти в парі з політичним вирішенням державної суверенності:

   «Своя Самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурної праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної... Ціль наша — визволення цілої нації з московської неволі, створення Самостійної Української Держави... Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення держави. Отже, ні проекти московських лібералів, ні соціалістичні програми московських революційних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми».

Іван Львович Липа

  А ще "Братство тарасівців" чітко заманіфестувало ідею національної єдності українського народу: «Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу». Гасло, яке з певних політичних мотивів набуло особливо актуального значення саме сьогодні. Як і головне у діяльності "братчиків" — служіння не грошам і не чужим державам, а Україні. Цікавою була примітка до заголовку програми від редакції львівської газети "Правда", де вона була надрукована в квітні 1893 р.: «Подаючи сю в перший раз письменно висловлену національну програму молодих Українців, пересилаємо їй щире помагайбі до праці в сім напрямі, вітаючи їх словами безсмертного Тараса: Борітеся, поборете. Вам Бог помагає!» Ідеї тарасівців були пропаговані також Вартовим (Б. Грінченком) у "Листах з Наддніпрянської України" та М. Коцюбинським у казці-алегорії "Хо".

   У 1893 р. в Києві, під головуванням М. Міхновського, відбувся підпільний всеукраїнський з’їзд "Братства тарасівців", в якому взяли участь 30 делегатів. Серед них – М. Коцюбинський, Є. Тимченко, В. Самійленко, а також брат М. Міхновського – отець Юрій (Міхновський). Тарасівці прийняли рішення перейти від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Та в квітні проти діячів товариства почались репресії, багато з учасників були заарештовані і вислані за звинуваченням в "українофільській пропаганді".

Борис Дмитрович Грінченко

   Влітку 1893 р. за звинуваченням у підготовці "відторгнення Малоросії від Великої Росії" було заарештовано і засуджено до ув’язнення Івана Липу та кількох харківських братчиків. Та цікаво, що в судовому процесі назва організації "Братство тарасівців" не фігурувала – про існування таємної організації поліція так і не довідалась. Після арештів у Харкові центр Братства перемістився до Києва. Правда, після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В. Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиції.

   Якщо говорити про діяльність Братства, то вона провадилася в такий спосіб, що в кожній українській студентській громаді, що існувала легально або напівлегально, було організовано з найактивніших студентів таємне звено "Братства тарасівців", яке спрямовувало працю громади по лінії політичних вимог цієї організації. Ідеї тарасівців поширювались його членами також у літературних творах, статтях, друкованих в українській пресі Галичини, яку нелегально розповсюджували у підросійській Україні. Осередки Братства, крім Києва і Харкова, були в Одесі, Лубнах, Полтаві, Прилуках, Чернігові.

   Фінансувалася організація за рахунок пожертв благодійників, зокрема – цукрозаводчика Василя Симиренка. Так, у травні 1897 р. провідні тарасівці на кошти В. Симиренка роз’їхалися по Україні для "роботи політичної". М. Міхновський був відряджений на Лівобережжя. Деякі тарасівці створювали осередки своєї організації або підпорядковані Братству групи за місцем свого попереднього проживання, буваючи там у батьків, родичів чи друзів під час канікул, відпусток тощо.

Микола Кіндратович Вороний

  Цей процес продовжувався й у другій половині 1890-х рр. Саме як результат цілеспрямованої роботи у цьому напрямку можна характеризувати заснований у 1896 р. молодіжний гурток у Лубнах, який місцеве громадянство цілком слушно називало "дітьми Шемета". Поліція вважала, що посередником у стосунках "центральної групи українофілів із лубенським українофільським гуртком" був В. Шемет, який доставляв членам гуртка під час відвідин батьків "заборонені закордонні видання з київського складу".

   Немає сумніву, що до створення лубенського гуртка був причетний не лише В. Шемет із його братами Сергієм і Миколою, але й М. Міхновський – як один з організаторів або добре обізнаний порадник. Подібний гурток був створений 1896 р. і в Прилуках, на батьківщині М. Міхновського. "Головним порадником прилуцького гуртка" О. Лотоцький називає племінника Миколи – студента Київського університету В. Совачіва. Важко уявити, що до організації й діяльності цього гуртка не був причетний і сам М. Міхновський.

   Робота обох цих гімназійних гуртків принесла значні результати. В них виховувалися відомі пізніше діячі національно-визвольного руху: В. Дорошенко, О. Назаріїв, М. Порш, Б. Мартос та інші. Ю. Коллард пише також про існування української громади при Полтавській семінарії, серед членів якої називає двох представників однієї з бічних гілок родинного клану Міхновських (“братів О. та В. Міхновських”), які у другій половині 1890-х рр. навчалися у Полтавській духовній семінарії. Членом гуртка був і С. Петлюра. Важливо підкреслити, що тарасівці дуже негативно ставились до будь-яких спроб монополізувати українську справу якоюсь з організацій. Вони вважали це проявами недолугого мислення і анти конструктивної дії. Навпаки, вони входили до різних українських угруповань, об’єднуючись навколо щоденних конкретних справ і орієнтуючи їх на високі цілі.

Михайло Михайлович Коцюбинський

  У 1899 р. до Харкова переїхав М. Міхновський. В 1900 р., під час відзначення шевченкових роковин, він виголосив доповідь "Самостійна Україна", яка була, власне, розширенням і обгрунтуванням тез програми "Братства тарасівців" щодо прав українського народу на свою державу. В цій роботі М. Міхновський представляє Т.Г. Шевченка як посередника між козацько-гетьманською державою і сучасністю. Він пише: «…доки нація живе, доки відчуває себе живою, сильною, доти нема місця для задавнення. Мова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш народ своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Мефодіївське братство, Шевченко, селянські повстання 80-х років) перервав течію задавнення, давши напрям розв’язати суперечку про обов’язковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатися єдинодійсним і серйозним, себто силою.»

  До речі, і програма тарасівців спиралась на конституційно-правові процедури набуття Україною незалежності. У 1902 р. М. Міхновський засновує Українську народну партію, до якої, між іншим, належали В. та Г. Шевченки, з чого можна зробити висновок, що в родині генія М. Міхновського вважали гідним і послідовним учнем ідей Кобзаря.

Великий Кобзар – Тарас Григорович Шевченко

   У 1903 р. М. Міхновський формулює "Кредо" борця за волю і славу України у 10 заповідях УНП, в яких також помітно вплив шевченківської думки в таких аспектах, як єдність українців, що має бути вищою за станові розбіжності; стосунки із чужинцями, а також ставлення до спільних духовно-національних вартостей:

  «1. Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей - це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.

  2. Усі люди твої брати. Але москалі, ляхи, мадяри, румуни та жиди - це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують нас.

  3. Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

  4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

  6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

  7. Не зробися ренегатом-відступником.

  8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

  9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

 10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.»

Члени харківського осередку "Братства Тарасівців"

   І нарешті під датою 26 лютого (10-го березня за новим стилем) 1912 р. М. Міхновський пише статтю "Шевченкові роковини", в якій ставить Т.Г. Шевченка на один рівень із пророком Мойсеєм: «Є він для українського народу тим огненним стовпом, що колись Бог послав народові єврейському, як виходив він з Єгипту. Як той біблійний огненний стовп, показує він шлях до щасливої будуччини». І закінчує статтю словами самого Кобзаря: «Братія, не вдавайтеся в тугу, а моліться Богу і роботайте розумно во ім’я Матері нашої України.» Може це і є сьогодні для нас, українців, найважливіше? Час покаже…

Автор – Ольга Різниченко

(світлині взяті з пошукової системи google.com)

Nаші орієнтири

   Апологети домінуючої сьогодні соціальної системи, вправно жонглюючи гуманістичними кліше сентиментальних міфологем, творять отруйне ідейне місиво, зване "прогресивною культурою", яка насправді є лише втіленням і концентрацією фальші і фарисейства. Те, що сьогодні видається за суспільний ідеал – це лише хаос, який претендує на те, що він – форма.

Прапор СНПУ

   Насправді ж це відчужене, неавтентичне існування, за парадним фасадом якого – нігілізм і апатія, протиріччя і деструкція, закамуфльовані під позитивні форми, що приховують тління і розклад. Ідеологічна Мамона ринкового монотеїзму, збочивши людську мораль у бік цінності задоволення, породила соціо-економічний сурогат, який розкладає душі. В умовах нашої країни болото демоліберального безладу є живильним середовищем для вірусу комуністичного антипорядку. Тож ми в прямому розумінні знаходимося між ліберальною Сциллою і комуністичною Харибдою.

   Одномірні примітивні ідеологічні штампи, що циркулюють у головах нашої псевдоеліти, званої інтелігенцією, творять химерний простір своєрідних "інтелігентських ілюзій". Ідейні недоїдки третьосортної якості зі столу ліберальної науки видаються ними за безцінні здобутки людського генія. Інтелектуальне пищання цих маріонеток агресивної банальності переходить усі межі. Найтрагічнішим є те, що ця пародія на мислячий тип людини претендує, щоб її вважали елітою. Вироджена система закостенілого консерватизму не здатна забезпечити втілення в життя національних цінностей. Однак, реально протистояти ліберально-космополітичному та марксистко-інтернаціональному монстрам може лише соціальна та психологічна категорія людей сильної волі, що сповідує героїчні, творчі, мужні цінності і перебуває в стані глибокої і жорсткої опозиції системі. Це – воїни меча і слова, філософи і революціонери.

"Орієнтири" – журнал СНПУ

   Розірвати гордіїв вузол задушливої атмосфери сучасності може лише тотальне заперечення її суті, принципів і усієї логіки, повне відкидання фальшивих вартостей та смертоносних ілюзій. Тому створення якісно нової парадигми, якісно нової цивілізації, що втілила б у життя традиціоналістичні цінності, враховуючи найсучасніші досягнення науки, є нашою метою. Втілити в життя ці принципи можливо лише в правильно структурованому суспільстві, збудованому згідно з природними, а отже, божественними принципами.

   По-перше. До влади в державі повинна прийти справжня національна еліта, особистості, які б втілювали в собі дух української нації, були носіями її глибинних національних архетипів. А діячі, які прагнуть посісти державну владу задля задоволення егоїстичних потреб, спекулюючи гаслами про професіоналізм і компетентність, повинні бути усунені на задвірки суспільного життя.

   По-друге. Національна еліта повинна продукувати у свідомості українця властиві лише йому світосприйняття і якості характеру. Покликати до життя, розбудити могутню енергію, сховану в надрах української нації. Великий національний міф, виплеканий поколіннями героїв, повинен запалити серця зневіреного і розчарованого українського суспільства. Єдність прагнень еліти і народу призведе до небувалого поступу у сфері державобудівництва, культури, науки та в інших сферах суспільного життя.

   По-третє. Українська нація, яку хочуть перетворити в механічну масу розрізнених індивідів, повинна відчути себе єдиною родиною, органічним цілим, що об’єднане спільним походженням, культурою, історичною долею та спільним баченням майбутнього.

   По-четверте. Економіка, збудована з урахуванням особливостей українського менталітету, виведе націю зі злиденного стану. Гармонійне поєднання інтересів індивіду і нації створить досконалі умови для матеріального буття нації. Україна постане не лише могутньою, а й багатою державою.

   По-п’яте. Досягнувши стану органічного буття, українська нація, обминувши пастки псевдоідеології комунізму та демолібералізму, першою з індоєвропейських народів повернеться до тих животворних джерел, які покликали до життя велику арійську цивілізацію. І, враховуючи надпотужний генетичний потенціал та геополітичне розташування української нації, ми, українці станемо провісниками відновлення величі Європи як культурного, духовного та політичного центру світу.

В Ідеї – Nація міцна

   Епоха рабів мине, повернеться епоха вільних людей, героїв, лицарів. Наш час вже наступає, і ми ще поборемося за своє, що нам Богом дано по праву народження! Слава Nації! – Смерть ворогам!

Журнал «Орієнтири» (видання СНПУ, 1999 р.)

(світлині взяті з сайту orientyry.com)

Вождь, роздуми соціал-націоналіста

   Бувають часи, коли українським націоналістам, попри певні розбіжності, слід об’єднатись або хоча б прислухатись одне до одного… Тому, сьогодні, сумного, але водночас героїчного дня – 23 травня, коли в Роттердамі у 1938 р. було підступно вбито Вождя Української Nації – Євгена Коновальця, хотілося б представити роздуми одного соціал-націоналіста з приводу вождізму в українській історії. Тому, будьте ввічливими і не судіть суворо. Сьогодні, українці як ніколи потребують єднання! Бог розсудить нас, а Україна захистить!

Українська патріотична листівка до Дня Героїв

   Історію людства творить боротьба націй. Історію націй творять вожді – надлюди, природою і провидінням покликані саме для цього. Вождь – це не будь-який керівник. Вождя не можна призначити або обрати. Вождя можна лише відчути. І відчуваючи його, одні захоплюються і йдуть за ним, інші – ж бояться і намагаються будь-що зупинити його поступ.

   Один давно вже мертвий німець казав, що Вождь повинен мати характер, волю, талант та удачу. Якщо ці чотири властивості гармонійно поєднуються у одній видатній особистості, то ми маємо людину, покликану історією. Характер є стилем і поведінкою у найвищій формі. Знання, досвід та практика принесуть історичній постаті більше шкоди, якщо вони не будуть засновані на сильному характері. Саме сильний характер дозволяє знанням, досвіду та практиці досягти у людині свого найвищого прояву. Характер спирається на сміливість, витривалість, енергію та послідовність. Сміливість дає змогу не тільки розуміти сенс дії, але й чинити її. Витривалість уможливлює продовження цієї дії, в не залежності від будь-яких перепон. Енергія мобілізує всі сили для вчинення дії, а послідовність робить дію зрозумілою для мас, які вічно сумніваються.

Євген Коновалець – Вождь Української Nації

   Воля, слугуючи посередником між знаннями і діями, підіймає характер з рівня індивідуалістичного на рівень універсальний. Вона перетворює людину, що мріє, у людину, що втілює мрії в життя. Адже набагато важливіше не тільки знати що треба, але й хотіти цього “що треба” досягти. Зараз багато хто знає, чому на Батьківщину впали нещастя, але мало у кого є бажання, а тим більше воля, положити кінець її бідам. Багато хто з наших можновладців знає, що потрібно нації, але з них ніхто не має волі, щоб те знання реалізувати та й бажання такого в них також нема.

   Історія судить не по тому, чого ти хотів, а по тому, чого ти домігся. Для неї (історії) зовсім не важливо про що ти мріяв, але важливо чого ти здатний домогтися. З цього постулату й випливає третя властивість Вождя – талант, природна здатність досягати свого. Своїм для Вождя є загальнонаціональне, він не думає категоріями приватних речей і закони приватних речей до його дій застосовувати немає сенсу. Ми часто плутаємо бажання зі здатністю здійснити бажане, саме тому ми часто і дарма прощаємо некомпетентних людей, які говорять, що хотіли загальнонаціональних користі й добра. Можливо якийсь хворий на голову чоловік хоче народити дитину, але що нам до того? Він же не здатний на це. Той, хто хоче вести націю вперед у майбуття, повинен бути здатним на це, для чого йому потрібний талант.

Герої не вмирають, вмирають вороги!

   Вождь повинен вміти робити все. Це не означає, що він має розумітися на всіх деталях, але він повинен знати основне. Він є майстром організації – мистецтва правильного розподілу прав, обов’язків і відповідальності. Характер, воля і талант проявляються у здатних людях. Вони або є, або їх немає. Але ці три властивості лише зумовлюють Вождя, а діяти в історичному просторі дає йому можливість лише одна-єдина удача.

   Вождь повинен бути удачливим. Він повинен мати благословіння від вищих сил. Але удача Вождя кардинально відрізняється від удачі звичайних людей. Удача Вождя полягає в тому, щоб своєчасно проявитися. Вождь удачливий, коли у ньому визнали Вождя і він передав свій історичний посил своїм апостолам-паладинам – національній еліті. Після цього Вождь може піти у вигнання, потрапити за грати та навіть померти, але той посил, який передав він своїм послідовникам, вже буде творити історію. Звісно набагато краще, коли національна еліта творить історію безпосередньо на чолі з Вождем, але й без його фізичної присутності він завжди буде осявати плоди свого історичного поштовху, як символ руху.

Прапор ВГО "Патріот України"

   Після того, як Вождя відчули, визнали і увірували в нього паладини, його історичну місію виконано. Вождя можуть зрадити, підірвати авторитет у певних колах, облити брудом у очах натовпу, але у свідомості його дійсних послідовників він залишить те зерно, що буде штовхати їх вперед. Тепер тільки від його апостолів залежить чи буде місія Вождя виконана у повній мірі. Від них залежить буде побудована нова імперія, що перетворить життя мільярдів, чи з’явиться нова легенда, яка переверне свідомість одиниць, що будуть готувати грунт для нової історичної місії, нового Вождя.

   Як отара ніколи не йде проти вівчара, так і маси ніколи не противляться вождям. Маси часто не сприймають узурпаторів, які не маючи необхідних природних властивостей, претендують на владу і намагаються удавати з себе вождів. Маси можуть не противитися ним, але сприймати їх за вождів ніколи не будуть. Цап також може водити отару за собою, але вівчаром йому ніколи не стати, він ніколи не буде командувати вівчаркам, які слідують лише за вівчарем. Справжнього Вождя маси боготворять, навіть якщо він їм каже гірку правду і визнає їх керованим натовпом. Штучного узурпатора ж вони можуть боятися, але завжди будуть ненавидіти, навіть якщо він буде поливати їх ріками лестощів і запевняти, що є лише їх слугою.

Андрій Білецький – командир ВГО "Патріот України" та головний провідник СНА

   Українцям пощастило. Вони мали справжнього Вождя, Євгена Коновальця. Сьогодні, українські соціал-націоналісти вважають таким лідера громадської організації "Патріот України" – Андрія Білецького, якого злочинні правоохоронні органи запроторили у СІЗО. Наш Вождь має характер, волю, талант та удачу. Українці відчули його, визнали і пішли за ним. Вороги нашої нації вбили одного, який встиг виховати і вкласти у душі своїх однодумців та наступників віру і волю. Сьогодні з нами новий Вождь. А отже українці вже на історичному шляху. Тепер тільки вперед!

Автор – Осип Павлович

(світлині взяті з сайту sna.in.ua)

Українські праворадикальні рухи та "кримське питання" у 1990-х рр.

   Однією зі значних внутрішніх проблем України 1990-х рр. стала проблема Криму. Ще з кінця 1980-х рр. місцева партійна номенклатура, розуміючи наближення кардинальних змін у державі, всіма силами намагалася втримати владу, вирішивши, що найкращим шляхом для цього буде відокремлення півострова від України.

Мапа поширення українських націоналістичних організацій

   Незабаром Кримська область отримала автономний статус, в республіці сформувалися власні органи влади. Паралельно виникла ціла низка організацій (найпотужнішою з них було "Республиканское движение Крыма" – РДК), що агітували за повний вихід зі складу України (який у більшості випадків передбачав приєднання до Російської Федерації). Проросійські активісти лякали місцеве (переважно російськомовне) населення "тотальною українізацією та бандеризацією", яка неодмінно чекатиме у складі незалежної України, і з певного моменту сепаратистські ідеї стають дійсно популярними на півострові.

   Характерними для цього періоду були, з одного боку, активна участь у даних процесах Росії (політики та державні посадовці з сусідньої держави доволі часто відвідували кримські міста, агітуючи за відокремлення від України), з іншого – майже повне ігнорування проблеми з боку офіційного Києва. Зрозуміло, що подібні тенденції на території півострова не могли не привернути увагу українських праворадикальних організацій, які спробували вирішити проблему зазіхання на територіальну цілісність України власними методами.

Візит членів ДСУ до Верховної Ради АРК у Сімферополі

   Першою організацією, що радикально відреагувала на відцентрові процеси у Криму, стала партія Українська національна асамблея (УНА), а точніше – її бойове крило, що отримало назву Українська народна самооборона (УНСО). Наміри УНА-УНСО щодо неспокійного регіону визначала відома фраза Дмитра Корчинського: «Крим буде українським або безлюдним». Наприкінці лютого 1992 р. керівництво УНА-УНСО збирає членів організації з метою організувати "похід на Крим". Велика кількість бійців УНСО (за різними даними, від 300 до 900) спеціальним потягом вирушає з Києва на південь. До "походу" долучилися представники духівництва Української автокефальної православної церкви, фольклорний хор "Гомін" та народний депутат Степан Хмара. Офіційно делегація прямувала на молебень по розстріляних більшовиками українських моряках до м. Севастополь.

   Спочатку потяг зупинився в Одесі та Херсоні, де були проведені масові акції. Коли потяг наближався до Криму, стало відомо, що керівництво півострову та командування Чорноморського Флоту має намір зробити все, аби не пропустити потяг до Севастополя. 1 березня його було зупинено на станції Верхньосадовій, неподалік від Севастополя. Міліція заявила, що не пропустить потяг до закритого міста. У відповідь члени УНСО блокували залізничну колію, і через декілька годин потяг пропустили до станції Інкерман, звідки морським транспортом вся делегація дісталася Севастополя.

Бійці УНА-УНСО в Криму

   Колони УНСО пройшлися маршем по місту, священики відслужили молебень. Зустрічала процесію невелика кількість місцевих мешканців з українськими прапорами. Були присутні також і декілька десятків проросійських активістів, але завдяки присутності великої кількості правоохоронців сутичок вдалося уникнути. Ця акція спричинила неабиякий резонанс не тільки у Криму, а й по всій Україні. 1-2 травня того ж року у місті Сімферополь було проведено з’їзд Конгресу українців Криму. Для захисту від можливих провокацій організатори запросили членів УНСО, і близько 50 представників організації охороняли цей захід. Хоч "похід на Крим" УНСО і став найгучнішою та наймасштабнішою з подібних акцій, але інші організації також приділяли увагу "кримському питанню".

   Всеукраїнське політичне об’єднання "Державна самостійність України" (ДСУ) намагалося не тільки проводити масові акції на території Криму, але й виробити певну стратегію боротьби. В програмі організації чітко зазначалося, що союзником українців у боротьбі з "російськими шовіністами" мають стати кримські татари. Представники ДСУ неодноразово зустрічалися з провідниками кримськотатарського народу та відвідували засідання меджлісу. Крім того, за участі ДСУ у Криму у 1994 р. було організовано вишкільний табір для української та кримськотатарської молоді. ДСУ також проводила політичні акції у Криму, але вони були набагато менш масштабними, ніж акції УНА-УНСО: восени 1992 р. приїхали до Сімферополя та провели мітинг 12 членів організації. Осередки ДСУ існували у декількох кримських містах, але через невелику кількість людей (всього близько десяти) помітного місця у житті півострова організація не займала.

Бійці УНА-УНСО здійснюють "похід на Крим"

   Схожими були погляди на вирішення "кримського питання" ще однієї праворадикальної організації – Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери. У програмі "Тризуба" окремий розділ також присвячений Криму та відносинам з іншими народами півострову. "Тризуб" бачив майбутнє регіону як "татаро-української автономії". В момент найбільшої активізації проросійських рухів Криму, влітку 1995 р., "Тризуб" також організував "похід на Крим". Близько сотні членів організації, переважно зі східних та південних областей України, прибуло до Джанкою, звідти пройшло пішим маршем крізь міста півострова. За словами учасників подій, місцеве населення доволі спокійно сприймало цю акцію. Таким чином, даний захід мав на меті пропаганду ідей українського націоналізму серед жителів Криму, а також спеціальну підготовку членів "Тризуба", в тому числі і на випадок конфлікту на півострові. Осередок "Тризуба" також існував у Криму і був дещо більшим (близько 30 чоловік) та активнішим за місцеве відділення ДСУ.

   Отже, бачимо, що майже всі активні українські праворадикальні організації 1990-х рр. не лишалися осторонь від такої проблеми, як зростання кримського сепаратизму. Як характер проблеми, так і характер самих організацій передбачали радикальні рішення та дії щодо Криму. Всі українські націоналісти одностайно були проти будь-яких кроків назустріч прибічникам відокремлення півострову від України.

Бійці ВО "Тризуб" імені Степана Бандери в Криму

   Однак тактика дій в різних організацій була різною: якщо УНА-УНСО надавала перевагу простій та стихійній "демонстрації м’язів", то політика ДСУ та "Тризуба" була більш виваженою та передбачала тісний союз з кримськими татарами у боротьбі за український Крим. Ще однією характерною рисою діяльності українських праворадикальних організацій у Криму була незначна кількість їхніх прибічників власне серед населення півострову, що передбачало "походи на Крим" з інших регіонів.

   Досі немає одностайної думки щодо наслідків цих "походів". Наприклад, якщо члени УНА-УНСО підкреслювали, що їхня акція 1992 р. мала позитивні для України наслідки, послабивши сепаратистські настрої, то ціла низка дослідників проблеми стверджувала, що радикали тільки "лили воду на млин" проросійським рухам автономії (до речі, такої ж самої думки дотримувалися і представники цих проросійських рухів). Ще довго, пропагуючи свої ідеї, кримські сепаратистські організації (та й звичайна преса) лякали місцеве населення "галицькими бойовиками" та "терористами з УНА-УНСО".

Активісти ДСУ біля агітаційного автобуса РДК

   У середині 1990-х рр. ситуація з сепаратистськими рухами на півострові зайшла занадто далеко, і цілком можливим був сценарій насильницької розв’язки за участі не тільки української армії, а й добровольців з праворадикальних організацій. Однак проблема незабаром вирішилася сама собою, не в останню чергу завдяки жорсткій політиці Леоніда Кучми. З одного боку, в цей період починається тиск на праворадикалів, що привів до зменшення їхньої активності; з іншого – другий Президент України на певний час вирішив "кримське питання": спочатку ліквідував деякі державні інститути автономії (перш за все, інститут президентства), а потім підписав "Великий договір" з Росією, що на багато років "вибило землю з-під ніг" у проросійських організацій. Вже в наш час проблема Криму знову загострилася, і боротьба українських праворадикальних та кримських проросійських організацій відновилася з новою силою.

Автор – Едуард Андрющенко

(світлини взяті з сайту did-panas23.livejournal.com)

Хрeстиянський націоналізм

   Шановні читачі, сьогодні випала нагода представити всім вам цікаву працю російського філософа Івана Ільїна, яка співставляє ідеї націоналізму та настанови Ісуса Хреста. Цікавого прочитання! Одже, культура твориться не однією людиною. Вона є надбанням багатьох людей, духовно споріднених між собою. Кожні двоє друзів утворюють у своєму спілкуванні певний культурний рівень і започатковують певні культурні значення. Так відбувається і в кожній сім’ї, в кожному суспільстві, в кожній організації, в кожному товаристві і в кожному народі.

Сучасні символи українського християнського націоналізму

   Люди не випадково об’єднуються один з одним, їх притягає один до одного схожість матеріальних та духовних інтересів; із цієї схожості виникає спілкування; тривале спілкування збільшує взаємну подібність і, якщо спілкування має творчий характер, то зростає і взаємне тяжіння, міцніє взаємний зв’язок. Цей зв’язок скріплюється традицією, яка передається із покоління в покоління. Так поступово виникає єдина і спільна для всіх культура.

   Найтісніше єднання людей виникає із їхньої духовної однорідності, зі схожого душевно-духовного укладу, зі схожої любові до єдиного і спільного, з єдиної долі, яка єднає людей у житті і смерті, з однакового бачення, з єдиної мови, із єдиної віри і спільної молитви. Саме таким є національне єднання людей.

   Національне почуття не тільки не суперечить християнству, але отримує від нього свій вищий смисл і підґрунтя; бо воно спричиняє єднання людей в дусі любові, і прикріпляє серця до вищого на землі – до дарів Святого Духа, які даруються кожному народу і своєрідно перетворюються кожним із них в історії і культурній творчості. Ось чому християнська культура здійснюється на землі саме як національна культура і націоналізм потрібно не засуджувати, а радісно і творчо сприймати.

Російський філософ Іван Ільїн

   Кожний народ має інстинкт, даний йому від природи (а, значить – і від Бога) і дари Духа, які виливаються на нього від Творця усіх. У кожного народу інстинкт і дух живуть по-своєму і утворюють дорогоцінну своєрідність. Так, кожний народ по-своєму єднається у шлюбі, народжує, хворіє і помирає; по-своєму лінується, працює, хазяйнує і відпочиває; по-своєму сумує, плаче і нудьгує; по-своєму посміхається, сміється і радіє; по-своєму ходить і танцює; по-своєму співає і створює музику; по-своєму говорить, декламує, жартує і красномовствує; по-своєму спостерігає, споглядає і створює живопис; по-своєму досліджує, пізнає, міркує і доводить; по-своєму бідує, чинить благодійність і виявляє гостинність; по-своєму будує домівки і храми; по-своєму молиться і геройствує; по-своєму воює…

   Він по-своєму підноситься і падає духом; по-своєму організовується. У кожного народу інакше, своє почуття права і справедливості; інакший характер, інакша дисципліна; інакше уявлення про моральний ідеал; інакша політична мрія; інакший державний інстинкт. Словом, у кожного народу інакший і особливий душевний уклад і духовно-творчий акт. І в кожного народу – особлива, національно-зароджена, національно-виношена і національно-вистраждана культура.

   Таке становище – від природи і від історії. Таке становище в інстинкті і в дусі, і в усій культурній творчості. Так усім нам дано від Бога. І це добре. Це прекрасно. І це ніколи не було засуджене у Євангелії. Різноманітні трави і квіти на полі. Різноманітні дерева, води і хмари. Багатий і прекрасний сад Божий, щедрий різновидами, виблискує формами, сяє і радує різноманітністю. І кожному народові належить і бути, і красуватись, і Бога славити – по-своєму. І в самій цій розмаїтості – вже співається і підноситься хвала Творцю. І треба бути духовно сліпим і глухим, щоб не розуміти цього.

Арійський хрест

   Думка погасити цю різноманітність хвалінь, скасувати це багатство історичного саду Божого, звести все до одноманітного штампу, до "уніформи”, до рівності піску, до однаковості після того, як у світі вже засяяли духовні відмінності, змогла б зародитись лише у хворобливій душі, від злісної, заздрісної судоми, або ж у мертвому і сліпому розумі. Така плоска і вульгарна, антикультурна і всеруйнівна ідея була б дійсним виявом безбожництва. Знайти її у християнстві, в Євангелії, в католицизмі та православ’ї – цілком неможливо. Бо ж християнство подарувало світові ідею особистісної, безсмертної душі, індивідуальної за своїм даром і за своєю відповідальністю, особливо у гріхах, самодіяльної у покаянні і любові, тобто ідею метафізичної своєрідності людини. Згідно з цим, ідея метафізичної своєрідності народу є лише правильним і послідовним розвитком християнського розуміння.

   "Бог піклується про кожну людину так, ніби вона у Нього – єдина", – це сказано про особистісну людину. А про індивідуальний народ? Що ж, хіба про нього Господь не піклується зовсім? Відкидає його, осуджує і прирікає? Кожну лілею зодягає в особливі і прекрасні ризи; про кожну пташку небесну пам’ятає і годує її; і все волосся на голові людини перераховує, а своєрідність народного життя проклинає, як початок зла, і відкидає, як гріх і мерзоту? Чи може християнин дотримуватися такого погляду?

   Кожний народ служить Богу так, як уміє – всією своєю історією, всією культурою, всією працею і співом своїм. Один народ служить творчо і процвітає духовно, а інший – не творчо, і духовно хворіє. Є такі народи, що перестають служити і стають шлаком історії; є й такі, що у своєму малому і убого-безпорадному служінні згасають, не досягнувши розквіту. А є й такі, що можуть здійснювати своє служіння під проводом іншого, духовно сильнішого народу…

Агітація ВО "Тризуб" імені Степана Бандери

   І ось націоналізм є впевненим і палким почуттям, правильним по суті і цінним у творчому відношенні, що мій народ удостоївся дарів Святого Духа; що він прийняв їх своїм інстинктивним почуттям і творчо перетворив їх по-своєму; що внаслідок цього сила його велика і покликана у майбутньому до великих культурно-творчих звершень; що через це народові моєму належить культурна самостійність, як запорука величі  і незалежність національно-державного буття. І в цьому почутті, правильному і глибокому, християнин правий і осудженню не підлягає. Це почуття обіймає всю його душу і плодотворно впливає на його культуру. Національне почуття є любов до історично-духовного образу і до творчого акту свого народу. Отже:

♦ Націоналізм – це віра в богоблагодатну силу свого народу, а тому – в його покликання.

♦ Націоналізм – це воля до його творчого розквіту в дарах Святого Духа.

♦ Націоналізм бачить свій народ перед лицем Божим, бачить його душу, його таланти, його недоліки, його історичну проблематику, його небезпеки і його спокуси.

♦ Націоналізм – це система вчинків, які є наслідком цієї любові, цієї віри, цієї волі, цього бачення.

   Ось чому істинний націоналізм не є темною антихристиянською пристрастю, він є духовним вогнем, який підносить людину до жертовного служіння, а народ – до духовного розквіту. Християнський націоналізм – це захоплення від бачення свого народу в плані Божому, в дарах Його Благодаті, на шляхах Його Царства. Це – подяка Богу за ці дари, але це – і скорбота за свій народ, якщо народ – не на висоті цих дарів. У національному почутті – джерело духовної гідності: національної, а через неї – і своєї, особистої. У ньому джерело єднання, бо немає тіснішого і міцнішого єднання, як у дусі перед лицем Божим. У ньому джерело правосвідомості – цього почуття своєї правоти у глибокому і останньому вимірі, почуття своєї безумовної прив’язаності і зв’язаності, свого дому і свого правильного дерзновення.

Карикатура на Хосе Прімо де Ріверу лідера "Іспанської фаланги"

   Націоналізм навчає і смиренню – у спогляданні недоліків і поразок свого народу. Націоналізм відкриває людині очі і на національну своєрідність інших народів; він вчить не зневажати інші народи, а шанувати їхні духовні досягнення і їхнє національне почуття: бо ж і вони причетні до дарів Божих, і вони перетворили їх по-своєму.

   Так осмислений націоналізм вчить людину, що безнаціональність є духовною безґрунтовністю і безплідністю; що інтернаціоналізм є духовною хворобою і джерелом спокус; і що наднаціоналізм досяжний лише справжньому націоналісту. Бо ж створити щось прекрасне для всіх народів може лише той, хто ствердився у творчому акті свого народу. "Світовий геній" є завжди і перш за все національним генієм; а спроба стати "великим" з інтернаціоналізму і перебуваючи в його атмосфері, давала і буде давати лише удаваних, екранних "знаменитостей", або ж планетарних пройдисвітів. Істинна велич є ґрунтовною. Справжній геній є національним.

   Даремно говорити, начебто націоналіст "ненавидить і зневажає інші народи". Ненависть і зневага зовсім не становлять суті націоналізму; вони можуть приєднатися до будь-чого, коли душа людини зла і заздрісна. Щоправда, є націоналісти, віддані цим почуттям. Але спотворити можна все і зловживати можна всім. Зловживати можна гімнастикою, отрутою, свободою, владою, знанням, словом; спотворити можна любов, мистецтво, суд, політику і навіть молитву; однак ніхто не думає заборонити і викорінити все це лише тому, що деякі люди приймають спотворені форми за єдино можливі, а здорових форм зовсім не помічають…

Два українські прапори на Святому хресті розп'яття

   Чи можна любити свою церкву і не зневажати інші сповідання? Звичайно, можна. І ось, цей християнський благородний дух можливий і в націоналізмі. Чи можна любити свою сім'ю і не мати внаслідок цього ненависно-зневажливих почуттів до інших сімей? І ось, цей християнсько-братній дух можливий у людей з національним мисленням. Саме цей дух лежить в основі християнського націоналізму.

   При правильному розумінні націоналізму релігійне почуття і національне почуття не відриваються одне від одного і не протистоять одне одному, але зливаються і утворюють певну життєву творчу єдність, із якої і в лоні якої виростає національна культура.Це не означає, що народ стає предметом релігійного обожнення, а ідея Бога зводиться до рівня земної нації. Народ не Бог і його обожнення є кощунством та гріхом. І Бог вищий за земні розділення: расові, мовні, душевні та історичні. Але народ мусить бути поставленим перед лицем Божим, і його сили повинні бути облагодатнені звище. І якщо це звершилось, якщо це визнане, то життя його отримує релігійний смисл, а релігія знаходить собі достойне місце в національному дусі.

   Усе буття і вся історія народу осмислюються як самостійне і своєрідне служіння Богові: прийняття дарів Святого Духа і введення їх у національну культуру. Отже, народ не Бог, але сили його духу – від Бога. Шлях його історичної боротьби і його страждань – це шлях сходження до Бога. І цей шлях є дорогим і священним для націоналіста. І відчуваючи це, він визнає, що батьківщина священна, що нею потрібно жити, що за неї варто боротися перед лицем Божим і, якщо потрібно, то й померти.

ВО "Свобода" – борець за Українську помісну православну церкву

   Християнський націоналізм вимірює життя свого народу і гідність свого народу релігійним мірилом: ідеєю Бога і Христа, Сина Божого. Саме цей вимір навчає християнського націоналіста безумовній відданості і безумовній вірності; і він також навчає його наднаціональному баченню людського всесвіту і вселенського братства людей. Істинна вселенськість не лише не заперечує націоналізм. Але виростає з нього і утверджує його, так що істинний націоналіст може вступити до вселенського братства лише як живий представник свого народу і його національного духу.

   Той духовний акт, яким народ творить свою культуру, є актом національним: він виникає в національній історії, він має особливу національну будову, він залишає свій відбиток на всіх творах національної культури. Людина може не помічати цього; народ може цього не усвідомлювати. Але це залишається та існує. І є у кожного народу певний ступінь духовної зрілості, на якому він усвідомлює особливості свого національного духу і власної національної культури, та розуміє, що йому дані від Бога Дари і що він сприйняв їх, засвоїв і своєрідно їх утілює. Тоді нація осягає свій релігійний смисл, а національна культура стверджується на обох (таких, що досі не усвідомлювалися) релігійних коренях. Релігійна віра осмислює націоналізм, а націоналізм відносить себе до Бога.

Автор – Іван Ільїн

(світлині взяті з сайту ukrnationalism.org.ua)