Степові кентаври з лав підрозділу "Сармат"

В останні дні грудня безліч людей підбивають підсумки року і згадують те, що не вдалося здійснити з раніше запланованого. Радий, що попри істотні суспільно-політичні зміни в країні, нам вдалося реалізувати свій просвітницький проєкт. А це — 2 місяці фільмування і пошуку додаткових відеороликів; 5 місяців монтажу і корегування звукових ефектів; згаяні тижні, щоб вкластися у власний термін...
   Висловлю нині непопулярну думку про те, що новітній український добровольчий рух став справжнім феноменом. Це визнають як наші вороги на Сході, так і наші партнери на Заході. Радий, що зміг долучитися до цього феномену і стати співучасником нині легендарної української військової формації — "Сармату".
   У цілому видалася нелегка, але потрібна праця з метою увічнити бойовий шлях маловідомого українського добровольчого підрозділу "Сармату". Про бійців, з цього військового формування казали, що вони ніколи не були на передовій московсько-української війни. Їх не визнавали та цурались через їхню жертовність і безмежну любов до України.
   А проте, саме вони були тими добровольцями, які першими стали на захист Батьківщини, коли ворог прийшов загарбати нашу землю весною 2014 р. Вони є ті, для кого війна не була лише словом у підручнику з історії, але щоденним Чином. Без сумніву вони — живе втілення козацького духу, відчайдухи, яких не злякав і не зломив наш одвічний ворог.

Документальна стрічка "Степові Кентаври"

   Степові кентаври підрозділу "Сармат" — воїни, чий героїчний Чин увійде у новітню історію України. І наша документальна стрічка — своєрідна посвята їм, мужнім захисникам. Це також наша подяка за пролиту на Сході кров в ім'я української самостійності та соборності!

Автор — Денис Ковальов

Чечня Кадирова не Чечня Дудаєва

"Веселковий" скандал розгорівся у колись войовничому кавказькому регіоні Чечня. Місцева молодь демонструє неабияку пристрасть до порнографії, особливо до такої категорії як "gay sex". Такі дані наводить "Google Trends", посилаючись на пошукові запити користувачів світової мережі з Чечні.
   На думку аналітиків, таке зростання поціновувачів відео зі статевими зносинами між представниками ЛГБТ-спільноти пов'язано на пряму з політикою, яку здійснює в регіоні Рамзан Кадиров. Так званий "президент" Чеченської Республіки відомий своєю затятою "боротьбою з ґеями та ґей-парадами" в РФ. Він, навіть, погрожував примусово пересилити їх до Канади, якщо особисто знайде хоч одного з них.
   І це при тому, що за інформацією правозахисних організацій, чеченські силові органи упродовж останнього десятиріччя провели низку рейдів. Під час цих заходів кадировці викрадали та здійснювали тортури щодо співгромадян, яких змушували називатися представниками ЛГБТ-спільноти. Вірогідно, що залякані "антиґеївською" пропагандою мешканці Чечні з цікавості (а може і цілеспрямовано!) шукають в мережі причину ненависті свого лідера до содомітів, а знаходять задоволення своїх потаємних бажань (чи бажань самого Рамзана Кадирова).
   П'ятиразовий намаз і надмірний тиск з боку спецслужб, можливо, не допомагають приборкати у гірського народу потяг до забороненого плоду. Тому ґей-порно стає популярним у Чечні, а також в Якутії, Дагестані, Тиві та Інгушетії. А може, це такий новий спосіб приборкання непокірних чеченців, щоб вони більше не сміли чинити спротив кремлівському окупанту, час покаже...

За матеріалами "Google Trends"

Останній бунтівник Заходу

Для українського читача постать, а тим паче творчий доробок, француза Домініка Веннера — це справжнє відкриття. Скажімо, як і німець Ернст Юнґер, чи італієць Юліус Евола. Не дивно, що цьогорічне видання одразу двох монографій колишнього бойовика Організація таємної армії (франц. Organisation de l'armée secrète) і представника ідейної течії "нових правих" викликало певний розголос, хоч він був помітний лише у соціальних мережах.

   А між тим, нам усім слід уважно приглянутися до цього непересічного уродженця Франції, що покінчив життя самогубством на вівтарі Соборі Паризької Богоматері у травні 2013 р. То був його особистий виклик надто мінливій сучасності, яка занедбавши надбання попередніх поколінь, взялася до саморуйнації (тобто деконструкції цивілізації) під мультикультурними гаслами. Всупереч вказаній трагедії, Домінік Веннер лишається справжнім останнім бунтівником Заходу, що кличе у новий похід, зокрема через власні книги — "Бунтівне серце" і "Самурай Заходу" (українському перекладу цих творів завдячуємо київському видавництву "Пломінь"), — білих європейців за збереження своєї ідентичності та традицій.

   Отже, про творчу спадщину Домініка Веннера! Перша книга є своєрідною авторською саморефлексією на події 50 річної давнини: програна французами ганебна війна в Алжирі, студентські бунти 1968 р. й невдала спроба державного заколоту бійцями Організація таємної армії, — в яких нечисельні "бунтівні серця" (франц. le cœur rebelle) з берегів Сени, Рони та Луари не знайшли підтримки широкого загалу, так і лишившися vox clamantis in deserto (причому у буквальному сенсі — в пісках Сахари!), бо все ще марили застарілими, не своєчасними прикладами успіхів правих, а отже національних сил в Європі (як от режими А. Салазара у Португалії чи Ф. Франко в Іспанії), котрі йшли до свого логічного занепаду під шаленим тиском ліволіберальної глобалізації. Друга книга — так званий настільний "бревіарій непокірних", зміст якого насичений неостоїчними роздумами про зародження і поступ метафізики Заходу й філософії Сходу, руйнування пам'яті європейської цивілізації та її відновлення шляхом "революції/реставрації" (сказати б, бунту!) традиції, самобутності, історії, через повернення європейців (до нас-бо звернено заклик автора) до духовних джерел цивілізації Старого Світу, після переосмислення безсмертних давньогрецьких поем: "Іліади" й "Одіссеї".

     Як представник ідейно-політичної течії "нові праві", колишній бойовик Організація таємної армії демонструє на сторінках вище наведених праць силу своїх протидемократичних, протиєвроінтеграційних, протиліберальних, протимультикультуралістських, ба навіть ніцшеансько-ґрамшістських переконань. Усупереч тому, що особисто Домінік Веннер, після низки поразок французьких патріотів здобути владу силою, відмовляється займатися практичною політикою, все ж спонукає своїх читачів не стояти осторонь суспільного, а отже і державного життя власної батьківщини, що опинилися у щільних лабетах чужинецьких ідеологій. «Сучасні європейці є, передовсім, жертвами душевних хвороб, і лише потім цілком реальних небезпек й антиєвропейських інтересів та настроїв, що постійно посилюються — це, безперечно, основна причина їх слабкості», — відзначає автор на початку книги "Самурай Заходу".

   Безліч корінних мешканців Європи, зокрема й України, давно позбавлені міфологічного мислення, на зміну якого по стількох роках ідеологічного втовкмачування ліваками своєї "правди" пришли вульгарність і банальщина, проти яких виступив Домінік Веннер. На цьому він наголошує у своїх книгах, закликаючи нас із вами повернути свіжість живого сприйняття через вищість, традицію, символ та дію осягнути безперервний перебіг теперішньої повсякденності. «Кожна людина несе в собі традицію, що й робить із неї те ким вона є; варто лишень відкрити, бо традиція — це вибір, це шепіт геройської минувшини та того, що буде, розповідаючи про те, ким ми є насправді й звідки ми родом», — підсумовує автор наприкінці "Бунтівного Серця", ніби ставить три крапки своїх незавершених справ, котрі мусять продовжити наступні покоління захисників європейської цивілізації.

Автор — Денис Ковальов

Громадян Грузії ділять на ворожі табори

Політична кухня Грузії майже нічим не відрізняється від Української. Там також є свої патріоти та націоналісти, які доводитимуть, що лиш відвоювання окупованих РФ територій можна повернути собі гідність і повагу. Але є там і прихильники мирних домовленостей та відверті агенти Кремля, яким чхати на територіальну цілісність і державну самостійність своєї Батьківщини-Сакартвело.
   До останніх, крім найвпливовішої особи в країні — акціонера "Газпрому" і олігарха Бідзіни Іванішвілі, — відносимо колишню соратницю Міхеїла Саакашвілі з часів Революції троянд у 2003 р. Ніно Бурджанадзе так часто відвідує з дружніми візитами Москву та перепрошує тамтешніх можновладців за дії своїх співгромадян, що не можливо зрозуміти вона, або навмисно демонструє свою прокремлівську позицію; або, таким чином, просто плазує перед Кремлем, щоб отримати відповідні кошти для подальшого існування на політичній арені Грузії. Та якби там не було, але саме Б. Іванішвілі та Н. Бурджанадзе найбільше відстоюють путінські інтереси в Тбілісі, тим самим гальмуючи завершення розпочатих ще М. Саакашвілі реформ.
   А ось у лавах перших згаданих несподівано опинився колишній президент Ґеорґі Марґвелашвілі, якого в Грузії називали "покірною маріонеткою головного олігарха країни". На тлі цьогорічних антиурядових протестів колишній очільник держави відверто став на бік громадян і опозиції, що, на його думку, змогли згуртуватися для досягнення важливої ​​політичної мети. Сам Ґеорґі Марґвелашвілі пішов з політики після завершення свого президентського терміну у 2018 році, але активно підтримує акції громадської непокори та засуджує агресивні дії чинної влади Грузії, котра намагається придушити протести силою.
   Крім того, колишній грузинський президент дав оцінку теперішньому політичному становищу в країні. Він вважає, що безпорадний уряд, з метою навести лад і ухвалити незаконну зміну виборчої системи зі змішаної на пропорційну, грає на руку Кремля, якому вигідно мати в Грузії не об'єднане громадянське суспільство, а розсварені дрібні політичні табори. Ґеорґі Марґвелашвілі підсумовує, що така ситуація є дуже небезпечною для країни, оскільки ослаблена всередині Грузії постає ласим подарунком для агресивно налаштованого Кремля, котрий не відмовився від загарбання свого південнокавказького сусіда.

За матеріалами "Грузія On-line"

Хотіли як краще, а отримали деградацію

Країни Європи охопила нова пошесть — молоде покоління віком від 10 до 20 років щороку стає тупішим. Такі невтішні висновки роблять експерти посилаючись на результати нещодавно оприлюдненого дослідження рівня освіти "PISA 2018". Цікавим видається і те, що окрім вкрай низьких показників України, свої лідерські позиції втратила й Фінляндія, влада якої пишається своєю реформою в галузі шкільного навчання.
   Як виявилося, організатори дослідження оцінювали грамотність і математичну компетенцію, а також знання у сфері природничих наук. Так от, з 1000 необхідних балів 15-річні учні українських шкіл набрали в середньому 466, а їхні колеги з Фінляндії мають результати на рівні 520. Крім того, результати "PISA 2018" виявили, що найслабшим місцем будь-якого українського школяра є математика, тому не дивно що кожного літа тисячі абітурієнтів стають в чергу на гуманітарні факультети, а не на технічні.
   Тривожним моментом дослідження стало і виявлення так званої сегрегації за місцем проживанням і соціальною приналежністю. Спільним для України та Фінляндії стало те, що міські школярі показують кращі результати у читанні, математиці та природничих науках, ніж учні з сільської місцевості. А погіршення грамотності дітей із малозабезпечених сімей також відбивається на загальних результатах, адже середня різниця у порівнянні з підлітками з благополучного оточення становить 75-85 балів.
   Які ж висновки маємо зробити з оприлюднених результатів? — По-перше, головною причиною падіння рівня грамотності слід вбачати у надмірній прив'язаності школярів до новітніх технологій і світової мережі, оскільки увага дитини концентрується не на необхідних їй знаннях, а на короткочасному задоволенні. По-друге, що стосується України, то це існування недореформованої системи шкільної освіти, коли вчителі з диплом насправді фахово не придатні до педагогічної діяльності, а дехто з них продовжує сповідувати відверто антиукраїнську ідеологію, засмічуючи мізки учнів інформаційним непотребом замість знань; у Фінляндії, на щастя, з цим проблем поки немає. Ну і по-третє, це відсутність самодисципліни у школярів, які нерідко спізнюються, а то і прогулюють уроки, проводячи важливий для навчання час невідомо за якими справами.
   Щоб не бути голослівним і просто навести тут всім відомі факти про кризу в шкільництві, пропоную взяти до уваги актуальну засаду про реформування системи освіти згідно з сьогочасними потребами України. Адже навчання, знання все ж мають гарантувати кар'єру і готувати кожного представника молодого покоління бути компетентним спеціалістом у його сфері, потрібній для розвитку держави. Бо, на жаль, дебілів із дипломами в Україні вистачає, і це доволі прикра ситуація яку маємо вирішувати довго і спільно.

Автор — Ревуч Січовий

Законотворці РФ прирівняли російськомовних українців до росіян

Кремль повертається до колоніальної практики щодо перетворення етнічних білорусів і українців на етнічних росіян. Причиною тому є глибока демографічна криза, що охопила територію РФ. Відповідний законопроєкт вже винесено на розгляд Державної Думи та Ради Федерації.
   Як вдалося з'ясувати, московські законотворці планують змінити кілька пунктів у наявному федеральному законі про громадянство РФ, прирівнявши до росіян осіб, що розмовляють у побуті російською мовою, але є громадянами сусідніх держав, у першу чергу України та Білорусі. Цих іноземців (тобто — українців і білорусів) пропонується визнати носіями російської мови, у разі якщо вони або їхні родичі по прямій лінії постійно проживали на території РФ, СССР чи Російської імперії. Визначати "російськість" українців і білорусів буде спеціальна комісія, створена при Державній Думі.
   Ця так би мовити законодавча ініціатива передбачає можливість визнання носіями російської мови громадян Республіки Білорусь і громадян України без проходження особистої співбесіди з представниками спецкомісії. Головна умова — у письмовій заяві вказати як свою рідну мову російську, етнічна складова чи якісь інші фактори враховуватися не будуть! Таким чином, кілька мільйонів російськомовних українців і білорусів (ті, що є заробітчанами на території РФ на заробітках, чи ті, які там перебувають тимчасово з особистих причин) будуть іменуватися росіянами.
   На разі невідомо, чи буде поширена ця норма після її ухвалення народними обранцями й на тих українських і білоруських громадян, що опинилися в РФ не з власної волі, скажімо — біженці з окупованого Криму і Донбасу. Але цілком зрозумілий хід думок всієї владної вертикалі: по-перше, Кремль має закрити "демографічну дірку" наявними людським ресурсом "братніх народів"; а по-друге, законопроєкт має більш стратегічну мету — перетворити усіх російськомовних громадян сусідніх держав на росіян, щоб згодом регулярною армією захищати права без їхньої ж згоди, чи в Білорусі, чи як вже 6-й рік це робиться в Україні. Тому ті, хто продовжує іменувати себе "російськомовним патріотом" має нарешті визнати свою хибність, оскільки його "російськомовність" стала зручним інструментом у руках нашого ворога, який засів у московському Кремлі.

За матеріалами "Правих новин"

Вовки фінського націоналізму

Будь-які ініціативи, покликані зміцнити мультикультурну асиміляцію приховують в собі загрозу знищення національної ідентичності, що згодом обов’язково породжують радикальні явища. Україна, яка ще має шанс уникнути таких "принад" як етнічна злочинність, повинна брати до уваги приклади інших країн Єдиної Європи, де активні представники громадськості борються з викликами сучасності. Скажімо доволі показовим є ситуація у Фінляндії, де попри існування лівацького уряду, щодня зростає популярність націоналістів!

   Сьогодні мова піде про одну з найзагадковіших позапартійних і антисистемних організацій праворадикальної спрямованості — "Suomen Sisu". Вона з'явилась у листопаді 1998 р. в одній з книгарень Гельсінкі як ініціатива молодих націоналістів, натхненних діяльністю героїчних предків у 1917-1944 рр. Головна мета, яку проголосили тоді, і яка досі є незмінною — сприяння патріотичному виховання молоді на достойних приладах, викриття інформаційної брехні глобалістів і ліваків, а також антиміграційна й антиісламська пропаганда.

   Ось вже понад 20 років активісти організації "Suomen Sisu" поширюють серед співгромадян радикальні націоналістичні ідеї, за які їхні критики з різних політичних таборів вже встигли охрестити молодих патріотів євроскептиками-неофашистами. Водночас від прихильників, за свою безапеляційність і безкомпромісність у боротьбі з ліваками та нелегалами, вони отримали цілком справедливе назвисько — "вовки фінського націоналізму". Станом на сьогодні понад 1500 активістів "Suomen Sisu" не тільки в теорії (у статтях, дописах і публічних виступах) обґрунтовують потребу повстання фінської національної ідентичності, але й доводять її на практиці (у містах Оулу, Лагті, Тампере, Турку та Вааса організовано територіальні добровольчі загони з охорони громадського правопорядку, де компактно проживають мігранти-мусульмани).

   Варто зауважити, що свою політичну діяльність у лавах зазначеної організації розпочинали сьогоднішні народні депутати з лав "Справжніх фінів" — лідер Юссі Галла-аго та ідеолог партії Оллі Іммонен. Цим народні обранці неабияк демонструють авторитет "Suomen Sisu" як провідної націоналістичної організації. Її головним друкованим органом на сьогодні є мережевий журнал "Sarastus", де також публікуються сучасні українські публіцисти правого спрямування.

   Крім того, для нас діяльність "Suomen Sisu" цікава ще й тим, що саме її активісти ось вже 6 років як стоять на відверто проукраїнських позиціях. Маючи вплив на вже згаданих депутатів-націоналістів, вони агітують продовжувати санкції проти РФ, не визнавати законною кремлівську анексію Криму, прирівняти до терористів бандугруповання "ДНР-ЛНР" і всіляко допомагати Україні в її боротьбі з агресором. А цього року вони пішли ще далі — висунули територіальні претензії Кремлю, який має повернути колишні фінляндські землі на Карельському перешийку разом з Вііпурі (Виборгом), хоча це радше демонстрація того, що фіни не забули про окупацію своїх земель московитами й не більше.

Автор — Денис Ковальов

Українські націоналісти – страшний сон Кремля

Нещодавно очільник Кремля новоявленому Президенту України, що останній не може приборкати націоналістів, які блокують розведення військ в Золотому. Тим самим В. Путін мимоволі розкрив свої основні страхи. Єдина сила, яку він по-справжньому боїться – це українські радикали з-поміж патріотів, націоналістів і добровольців.
   Не випадково перший командир добровольчого полку "Азов", а нині лідера партії "Національний Корпус" згадав про Іловайськ. Тоді, наприкінці серпня 2014-го Кремль дав гарантії так званого "зеленого коридору" для виходу з оточення українських бійців, що насправді виявилося банальною кривавою пасткою. А от якби мова йшла про регулярні частини ЗСУ, можливо оточення натиснуло б на В. Путіна і не був настільки прямолінійним.
   Однак, коли мова заходить про безумовну вітальну силу, про пасіонаріїв, то тут вчорашній чекіст і за сумісництвом президент країни-агресора завжди безжалісний. З бійцями Чеченської Республіки Ічкерія та грузинами в Південній Осетії була подібна ситуація. До слова, усі в оточенні В. Путіна знають, що він боїться субкультури та людей, з якими не можна (ну або важко) домовитися, оскільки вони нерідко готові йти до кінця — за Вітчизну до загину чи просто, заради переконань.
   Хто такі, здавалося б, члени "Національного Корпусу" для керівника найбільшої та найагресивнішої держави світу? — Дрібнота, зовсім не його рівень коментування. Однак його аж затрясло, коли сотня бійців з усієї України почала з'їжджатися у прифронтове містечко задля захисту населення від окупантів. Володимир Зеленський ж-бо, бачте, не справляється, у той час як агресивні радикали-націоналісти йдуть у наступ.
   Ось він головний путінський страх! Українські націоналісти, добровольці, патріоти та навіть волонтери є тим ключовим фактором, який зупиняє московську орду від повномасштабного вторгнення. Адже сам В. Путін сподівається, що влада в Україні здатна вгамувати та приручити радикалів, як очільник Кремля зробив у себе вдома, але ж ми цього їм не подаруємо, правда?!

За матеріалами "Русской Фабули"

Опанування нового декадансу

Наприкінці XIX ст. стало очевидним, що проґрес (індустріалізація, глобалізація торгівлі, урбанізація) не зупинити, бо навіть найнеприємніші події трапляються лише для того, щоб змінити світ на краще. Тоді, на перетині двох сторіч вважалося, що наука ось-ось піднесе людство на такі вершини, з яких колишній кривавий сумбур людської історії здасться прикрим непорозумінням. Проте, не все було таким райдужним і однозначним у час повстання ідентичностей...
   Людство ще пересувалося в основному на конях, але в небі вже чорніли перші дирижаблі. Неграмотна доросла людина мало кого дивувала навіть у світових столицях, як Париж, Берлін чи Лондон. А проте публіку дивували великі наклади романів Еміля Золя і Артура Конан-Дойл.
   Про права жінок тільки починали говорити найгарячіші голови у той самий час, коли вже навіть у "варварській" Східній Європі звільнили кріпаків (останніх рабів вільного світу) і більше ніхто не торгував ними як худобою. Теренами незвіданих континентів крокували засмаглі бородані, щоб встигнути встановити прапор своєї імперії над безіменною горою. Імперії, котрі вирішували долю завтрашньої політичної мапи світу. Їхні нащадки й досі казяться від втрачених територій, що стали суверенними державами.
   Здавалося, що світ стає неймовірно чарівним і зручним для кожного. Але то була омана доби занепаду, яку ми знаємо як декаданс! "Прекрасна епоха" (франц. Belle Époque) підвела риску під справжньою красою та природністю, давши людям можливість роботизувати дійсність, перетворити щось у ніщо.
   Схожий явища ми спостерігаємо й нині — технологічний прорив повертає проґресивне людство до первинних інстинктів, а нові види озброєння готові вже назавжди змінити вигляд воєн натиском однієї лиш кнопки. Старі ідеології у новому одязі знову підкорюють отупілі народні маси по всій земній кулі, щоб також як і нові види зброї назавжди змінити світ. Таким є наш світ, що робить крок у найстрашнішу невідомість — це новий декаданс постає на руїнах нового Середньовіччя, не лишаючи нам вибору гідного Фрідріха Ніцше чи Миколи Міхновського.

Автор — Данило Катраник

Південна Африка небезпечна не тільки для європейців

Старі суспільно-політичні еліти Африки не в змозі зупинити бажання молоді йти власно обраним шляхом. А тому, невдовзі чорний континент можуть сколихнути потужні міжнаціональні конфлікти, які зачеплять не тільки відсталі країни як Сомалі чи Південний Судан, але й відносно стабільні й заможні як Сенегал чи Екваторіальна Гвінея. Нещодавно Нігерія оголосила про термінову евакуацію своїх громадян із Південно-Африканської Республіки через... прояви ксенофобії та расизму!
   Як виявилося, упродовж вересня нігерійський уряд терміново висилав літаки, аби безкоштовно повернути на батьківщину нігерійців. Головна причина такого кроку — бунти, які спалахнули у більшості південноафриканських містах, спрямовані проти нігерійської громади. За повідомленням місцевої преси, громадяни ПАР невдоволені станом речей на ринку праці, оскільки нігерійці готові братися за ту саму роботу, що й південноафриканці, але не вимагаючи при цьому високої зарплатні.
   Крім того, на рівні з цим в околицях Кейптауна, Преторії, Дурбана, Блумфонтейна збільшився рівень злочинності завдяки поширенню нігерійськими бандами наркотиків. Зазначається, що нинішні протести загострилися після вбивства у Йоганнесбурзі південноафриканського таксиста нігерійським наркоторговцем. Після цього обурена юрба почала грабувати нігерійські крамниці та вбивати власників, водночас поліція не в змозі зупинити ґвалт вже кілька тижнів, тому уряд ПАР залучив армію до наведення правопорядку.
   Цікаво, що відповідь нігерійців не забарилася — у містах Лаґос, Бенін-Сіті та Ібадан громади південноафриканців зазнали нападів зі сторони місцевих мешканців. Тим часом погроми у ПАР викликали побоювання сусідів: Замбія відклала товариський футбольний матч на знак протесту проти "чорної" ксенофобії; Ботсвана рекомендувала своїм громадянам бути обережними, перебуваючи у південноафриканських містах; Мозамбік перекрив кордон на невизначений термін до нормалізації ситуації.
   Як бачимо, чорний расизм, котрий плекають південноафриканські урядовці понад 20 років, дає свої невтішні плоди. Тепер не тільки білі (європейці, американці та бури) є об'єктами нападів і жорсткого поводження, але й такі ж самі чорні африканці. Ксенофобські атаки в ПАР набувають небачених масштабів і можуть призвести до міжнаціональних конфліктів на континенті, що призведе до нової міграційної хвилі, яку світ може не витримати.

За матеріалами "Daily Post"

Вогняна помста природи за зміну клімату

Наш дім — планета Земля зазнає незворотних змін. Наслідки промислової революції не вдалося подолати, а тому природа починає мститися людям за нанесені ними збитки. Середньодобова температура вже досягла критичної позначки, чим сприяла зміні традиційного розташування природних зон, зокрема в Європі та Україні.
   Днями територією Полтавської області пройшов справжній вогняний смерч. Атмосферне явище, утворене розрізненими осередками пожеж на відкритій території, що можна бачити раз на рік у посушливому американському штаті Оклагома вже не є аномалією для українського степу. Як виявилося, причиною природної стихії стала людська недбалість — фермери запалили землю з метою знищення сухостою, який до того був оброблений хімікатами.
   Ймовірно саме так humanum elementum, а не якесь танення льодовиків і рух літосферних плит, невдовзі прискорить природну катастрофу планетарного масштабу! Варто наголосити, що для степової України — від Білгорода-Дністровського до Ізюма і Старобільська спостерігати мандрівні вихори з диму, пилу, а іноді ще й вогню невдовзі стане нормою. Так само, як для мешканців Оклагоми чи Канзасу.
   Варто наголосити, що попри війну і останні політичні баталії в Україні тема зміни клімату є доволі актуальною як і для решти землян. Так, захист довкілля не чужий тим, кого хвилює майбутнє завтрашніх поколінь. Але природа, яку пихаті та зажерливі люди прагнули підкорити, вирубуючи ліси, переорюючи степи, висушуючи болота, розпочала власну війну з видом homo sapiens.
   Не слід сподіватись, що подібні вогняні чи просто смерчі кудись зникнуть самі по собі — аж ніяк. Для України зміни клімату невідворотні! Існує ймовірність, що Південь поступово зі степової зони перетворюватиметься на напівпустелю, подібно терен Сходу і Центру ставатиме посушливим степом, а Північ і Захід у разі продовження нищення лісів втратять будь-яку привабливість для проживання, що тягне за собою відповідні катастрофічні природні наслідки.

Автор — Денис Ковальов

Природна народжуваність — пріоритет мадярського уряду

Уряд Мадярщини заявив про неприйняття міграційної політики Євросоюзу і пропонує власний рецепт подолання демографічної кризи. Як заявив прем'єр-міністр країни Віктор Орбан, урядові заходи мають підвищити кількість населення природним шляхом без залучення нелегалів з країн Азії та Африки. Основна мета програми, пункти якої минулого тижня озвучив Віктор Орбан, полягає у підтримці традиційної моделі родини та сприяння народженню в ім'я християнських цінностей.
   На думку мадярського прем'єр-міністра, під Європу закладена демографічна бомба уповільненої дії, яка вибухне через кілька десятиліть. Він наголосив, що нелегальна міграція, а тим паче її заохочення лідерами Франції та Німеччини руйнують традиційний порядок речей у Старому Світі. Адже такі політики як Ангела Меркель і Франсуа Макрон вперто продовжують тягнути свої країни та Євросоюз до занепаду через добровільно-примусову відмову від національної ідентичності й фактичної капітуляції перед чужинцями.
   Як відомо, офіційна міграційна політика ЄС спрямована на зміну нинішніх негативних демографічних тенденцій на позитивні. Однак розв'язання проблеми західні ("старі") європейці бачать в екстенсивному, а не інтенсивному методі збільшення чисельності населення. На Заході урядовці та суспільство не прагнуть стимулювати зростання народжуваності в сім'ях корінних народів, тому свіжа кров з Африки й Азії може невдовзі змінити цю ситуації, прирікши нащадків Фрідріх І Барбаросса і Наполеона І Бонапарта на зникнення.
   У цьому плані є доволі цікава аргументація Віктора Орбана, який наголосив, що прийняття нелегальних мігрантів не тільки не розв'яже демографічну кризу, але й ускладнить і без того складну ситуацію. Урядовець наголосив, що кращим рецептом проти низької народжуваності корінного населення, зокрема у Мадярщині, має бути економічне стимулювання, чим він сам і займається з 2010 р. Політика фінансового підживлення прагнення сімей заводити більше дітей наразі проголошена основним пріоритетом мадярської влади й вона дійсно працює — за останні 8 років коефіцієнт народжуваності збільшився з 1,25 дитини на жінку дітородного віку до 1,40, що не може не радувати Віктора Орбана і його прибічників з-поміж консервативних кіл Мадярщини.

За матеріалами "Eurasia Daily"

Народжені у полум'ї Великої Війни

Юнґер і Ремарк — дві постаті. Вони доволі різні та схожі водночас. Критики та шанувальники прираховують обох цих німців до так званого "втраченого покоління" — молоді, яка не могла знайти себе і своє покликання після м'ясорубки Першої світової війни.
   Порівнювати Ернста Юнґера з Еріхом-Паулем Ремарком немає ніякого сенсу, оскільки вони маніфестували своїм одноліткам і нащадкам зовсім різні ідеали, прописані на сотнях сторінках авторських фоліантів. Варто лише згадати 3 так звані Magum Opus кожного з ветеранів Великої Війни. "У сталевих грозах", "Вогонь і кров" й "Лейтенант Штурм" написані рукою добровольця, ідеолога Консервативної Революції та бойового офіцера Імперської Армії Німеччини є відповіддю автору "На західному фронті без змін", "Повернення" й "Трьох товаришів", якого було призвано до війська Німецької імперії, що не хотів йти на війну.
   Юнґер і Ремарк — як вогонь і вода, а їхні твори подібні до них самих. І це зрозуміло, адже написана праця завжди лишає на собі відбиток душі того чи іншого автора. Чому саме таке порівняння, бо творець військового щоденника "У сталевих грозах" був безпосередньо на лінії фронту (як нині кажуть — "на передку"), а отже для нього побачене і відчуте було буденним (гниття тисяч трупів ворожих і своїх солдатів на нічийній землі, відірвані кінцівки побратимів під час штурму шанців і відступу з них, переживання під час газових атак і перших танкових боїв тощо), але для автора "На західному фронті без змін" воєнні жахи — це жахи, оскільки він не ходив в атаки, а перебував у санітарній частині за кілька кілометрів від передової.
   Формувалися погляди письменників в залежності від пережитого фронтового досвіду. Ернст Юнґер, аби не втратити здоровий глузд, читав книги Фрідріха Ніцше й Артура Шопенгавера, нотував найдрібніші враження від прожитого дня на війні, описував репродукції картин відомих художників, які йому надсилали батьки. Еріх-Пауль Ремарк же лише споглядав трагізм братовбивчої війни європейських нації, подумки перебуваючи в якомусь кафе чи міському саду у мирній Німеччині, де конфлікт між світовими монархіями відчувався лише на цінниках і наявності певних товарів.
   Діти "втраченого покоління", народжені у вогнях Великої Війни, повернувшись з фронту були нікому не потрібні, про це, хоч і по-різному, але дещо схоже говорять Юнґер і Ремарк словами своїх героїв. В їхніх книгах одночасно постають зовсім не банальні явища, які вчили молоду німецьку націю вгризатися в континентальний ґрунт заради виживання — батьківщина (ІІ Райх), військовий борг (прусський дух) і сімейна традиція. Якщо в Ернста Юнґера сюжет просякнутий патріотизмом і волею до життя через прийняття суворої буденності війни, то в Еріха-Пауля Ремарка знаходимо бажання втечи від дійсності, яка розривами артилерійських снарядів змушує прийняти дух побратимства, а також самозречення вчорашніх фронтовиків від всіх своїх бойових заслуг.
   Юнґер — феномен і антипод посередності Ремарка, це видно не тільки з їхньої творчої спадщини, але й з біографій. Перший оспівує героїзм, бувши стоїчним до всіх життєвих перепитій на війні та після неї, готовий гідно прийняти як смерть, так і життя у буремні часи перебудови світу. Другий прагне відмежуватися і забути про все пережите й побачене, його життєвий вогонь поволі згасає з кожним днем через байдужість до завтрашнього дня, якого він не бачить більше поза шанцями, де лишилась його молодість і юнацькі спогади, а мир для нього — підведена риска, за якою страшна та небезпечна невідомість.
   P.S. Особиста порада! Якщо наважитеся прочитати твори цих двох класиків німецької літератури з грифом "втрачене покоління", спершу візьміть до рук звитяжного Юнґера, і лиш після беріться за "сповненого власними муками" Ремарка. Так у вас не зникне відчуття прекрасного, навіть під час прочитання книг про трагізм у глобальній бійні на межі двох світів.

Автор — Денис Ковальов

Таллінн не уникнув долі Мальмьо і Берліну

Міграційні ґетто в Європі — наслідок недолугої політики мультикультурної асиміляції чужинців. Явище, на яке хворіють переважно заможні західні демократії: Німеччина, Франція, Швеція, Нідерланди. Однак віднедавна ця хвороба стала відчуватися й в Естонії, котра тривалий час сторонилась загальноєвропейського шляху стосовно соціалізації у власному суспільстві нелегалів.
   Житловий масив "Чорна гора" (ест. Mustamäe) або "Мустамяе" на заході естонської столиці став прихистком для багатьох темношкірих іноземців. Саме тут, неподалік Талліннського технічного університету, в останні 5 років почали селитися вихідці з Африки та з Близького Сходу. Патріотично налаштовані естонці вже охрестили цей район не інакше як "no-go-zone" для європейських жінок.
   Нещодавно тут зафіксували перші напади нелегалів на перехожих. Місцеві мешканці скаржаться на бездіяльність правоохоронних органів, звинувачуючи у толеруванні приїжджим бандитам, яких не шукають і не притягають до відповідальності через наявний статус біженця. На думку естонських патріотів, у приїжджих з країн Азії та Африки немає жодних бар'єрів (етичних, моральних, етнічних тощо), які б забороняли йти на жорстоке насильство або навіть вбивство, а тому Естонії, й Таллінну зокрема, загрожують серйозні злочини проти жіноцтва, котрі вже давно відбуваються у Швеції, Фінляндії, Німеччини та Великій Британії.
   Тут всім нам потрібно зрозуміти одну єдину суть — чим довше європейці закриватимуть очі на реальність, тим більше мігрантів селиться навколо й чинитимуть безкиснева як у себе вдома! Ймовірно, що закони джунглів будуть діяти не тільки на вулицях не тільки Таллінна, Мальмьо чи Берліна, але вже й Полтави, Тернополя, Одеси, де так багато студентів-вихідців з мусульманських країн, які на правду становлять неабияку небезпеку для корінного населення, у першу чергу жінок. Наша щаслива, безтурботна епоха добігає кінця і скоро у нас більше не буде прекрасних, безпечних міст, де ми могли б спокійно гуляти одні після заходу сонця не думаючи про завтрашній день.

За матеріалами "Uued Uudised"

Старі гріхи нової влади

Ні дня не проходить без скандалу та інтриг довкола так званої "Зе-команди" новообраного Президента України. Перші законодавчі ініціативи викликають не тільки жваве обговорення, але й певний острах у суспільстві. Скажімо, якщо узаконення зняття недоторканності з народних обранців підтримують переважна більшість українців, то продаж SIM-карток тільки за паспортом і реєстрацією IMEI-кодів телефонів така ж кількість громадян відверто засуджують.
   "Слуги народу" посилаються на існування подібних законодавчих "ініціатив" у понад 90 країнах світу, зокрема й в ЄС, задля посилення боротьби з телефонними зловмисниками та вимагачами. Адже не є таємницею, що SIM-кaртa слугує своєрідним аналогом ID-посвідчення, за яким вираховують особу громадянина. Варто наголосити, що в Україні спроба прив'язати власника мобільного телефону до паспорта не нова, до цього вже вдавалися попередники Володимира Зеленського з-поміж прибічників Віктора Януковича і Петра Порошенка.
   Вперше про запровадження реєстрації SIM-кaрт заговорили напередодні футбольного чемпіонату 2012 р. Тодішня депутатська більшість прикривалась спробою вираховування хуліганів, які мали б вчиняти безчинства з приїжджими вболівальниками. Але спроба провалилась, щоб повернутись за 2 роки під час Майдану в пакеті "диктаторських законів".
   Однак революційне Вогнехреща сплутало плани українофобів, і "закони" було скасовано. Проте в серпні 2017 р. коаліційна більшість вирішила, що під час війни з РФ варто завадити окупаційним військам анонімно отримувати інформацію про дислокацію та перебазування ЗСУ, коректуючи вогонь телефоном. Тож паспортизація власників мобільних телефонів вважалась єдиноможливим і превентивним засобом кібербезпеки.
   Та у народних обранців щось знов не склалося і закон відклали до нових віників. І ось тепер виявляється, що нова влада з-поміж "Зе-команди", не вивчивши помилки попередників, готується стати на ті самі граблі, розпочавши довготривалий процес ідентифікації абонентів. Ніхто з новобраних депутатів Верховної Ради, що пропонують ухвалити вказану норму, не замислився над тим, чи є ця ініціатива конституційною, але її всіляко намагаються представити як "прогресивну", котра зближує Україну з "цивілізованим світом".
   Подібні "ініціативи" від тих, хто не розуміється в українському законодавстві, є нічим іншим як спробами відвертання основної уваги українців від нагальних питань. Під виглядом убезпечити громадян від уявних загроз, як у романі-антиутопії Джорджа Орвелла "1984", новоявлені законодавці йдуть на порушення чинних наших із вами конституційних свобод, не розуміючи свою помилку. Наразі ж законопроєкт відкликано через збурення суспільства, але чи на довго?

Автор — Денис Ковальов

Героїчний сенс військової служби

Військова служба – це не чиясь примха, не наслідування, не дитяча гра в солдатики і не спортивний прояв суто гімнастичної переваги. Військова служба – це вимога життя. А іноді це і необхідність для людей і народів, які хочуть врятуватися.
   Що й казати, військова служба – це категоричний імператив для тих, хто відчуває, що його Батьківщина і безперервність її історичної долі вимагають – криками висохлих джерел, хвилями наказових голосів безпосереднього включення в ієрархічну і дисципліновану силу, під командою вождя, і покори військовій науці, героїчної тактики в дії. Військова служба розставила своїх вербувальників у всі куточках національної свідомості для тих, хто ще зберіг гідність людини та патріота. Саме військова служба об'єднала тих, чиї серця все ще відчувають биття народної крові.
   Вона покликала тих, хто чує в душі голос своїх предків, похованих у рідній землі, і в чиїх серцях віддається знайоме відлуння слави людей його нації й раси, які хочуть, щоб вони продовжували існувати. Це Батьківщині потрібні наші сили та руки, це вона наказує нам надягати уніформу, бути всім як один. Це Батьківщина вишиває рукою дружини, матері, нареченої на грудях, прямо над серцем, що б’ється, яке готове до боротьби і самопожертви, нашу емблему – ярмо і пучок стріл.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Ніцшеанська "остання людина" і занепад Заходу

Понад 100 років тому німецький філософ Фрідріх Ніцше говорив про "останню людину". Тоді йому здавалося: ну, куди вже гірше!? Людина — це те, що має перетворитися!
   Але нам сьогодні так само здається, що від явищ, які ми спостерігаємо навколо, і гірше вже бути не може. Так, дійсно, останні події в Україні та світі говорять про чергове повстання мас, про диктатуру посередності над особистістю, про пріоритет анально-орального wow-імпульсу, як писав Віктор Пєлєвін, і виставлення його як основного рушія сучасного політичного та історичного процесу. Але так само зараз вимальовуються й альтернативи.
   Втім світовий капіталістичний порядок з лівацьким душком тяжіє до тоталітарності у найгіршому розумінні (де там сталіністам і маоїстам!). Він намагається не просто знищити альтернативи, зовсім ні. Він намагається утворити такий порядок, аби ці альтернативи ніколи не були усвідомлені!
   Сучасна цивілізація Заходу (так званий West World) сьогодні заслабка. Ба більше, вона повторює шлях давнього Риму, коли його корінні мешканці — римляни, латиняни — замість того, аби воювати, віддавалися гедонізму і збоченням, а до війська набирали "варварів" із підкорених провінцій: скіфів, германців, слов'ян. Ці варвари були віддані Риму рівно настільки, наскільки сам Рим вчасно виплачував грошове утримання і забезпечував продовольством.
   Сьогодні Захід як цивілізацію захищають так само варвари. Точніше — це чужинці: мігранти, нелегали, біженці. Називайте їх як хочете, однак їм усім чужа західна культура.
   Служба у війську для уродженця турецького Курдистану чи Сенегалу — це можливість соціального ліфта. А отже задоволення насамперед матеріальних потреб, але аж ніяк не служіння якійсь вищій ідеї. Саме тому рано чи пізно ці варвари з Півдня та Сходу зруйнують Західні Імперії!

Автор — Володимир Долгіх

Пам'ятники московським окупантам на скривавлених землях фіно-угрів

Кремль мітить територію сусідніх держав своїми пам'ятними знаками, нагадуючи, що колись ці землі входили до її сфери впливу. Останнім часом московська агентура заворушилась у країнах Балтії, зокрема в Естонії, та у Фінляндії. Влада ж цих країн стурбована намаганням Кремля увічнити наступного року русифікатора Ніколая Бобрікова і патріарха Російської православної Церкви Алєксія Рідіґера.
   Вже пів року на Московщині збирають кошти для спорудження погруддя генерал-губернатору Великого Князівства Фінляндського, курує проєкт особисто міністр закордонних справ країни-агресора — Сєргєй Лавров. Пам'ятник русифікатору Фінляндії Ніколаю Бобрікову передбачається встановити в його колишньому маєтку поблизу Великого Новгорода. За повідомленням місцевих ЗМІ, у Кремлі знають про ставлення фінляндців до фігури колишнього царського намісника, але це становить якоїсь перешкоди для встановлення погруддя (просто московити чхати хотіли на чиїсь бажання і потреби, окрім своїх власних!).
   Тим часом в естонському місті Йигві готують місце для статуї московському православному патріарху Алєксію II (Рідіґеру). Її планують спорудити на території місцевої Богоявленської церкви, де свого часу служив чекіст-ієрарх. Цікаво, що у даному випадку ініціаторами виступила не Москва чи РПЦ, а саме місцеві мешканці Йигві, здебільшого російськомовні, які оголосили збір коштів на пам'ятник (орієнтовна вартість — 50 тис. євро).
   Слід зауважити, що активні представники російськомовної громади Йигві вважають за потрібне увічнювати саме своїх одноплемінників, натомість всіляко зневажають наявні у місті пам'ятники видатним естонцям. Зокрема героя Визвольної війни 1918-1920 рр. Александра Тиннісона люди називають опудалом, який плюндрує середмістя одним своїм виглядом і все тому, що він допоміг своїй Батьківщині здобути хоч нетривалу, але ж таки справжню державну самостійність від Москви, до якої тягне російськомовну громаду. Що й казати, це просто неповноцінні особи, які не поважають історію, якою б вона не була.

За матеріалами "DELFI"

Електронні петиції та після окупаційний патерналізм

Без кардинальних змін у суспільстві ми, а отже і наша держава, приречені завжди лишатися на місці, допоки інші прямують у майбутнє. Революція не можлива без єдності її рушійних сил (скажімо націоналістичного чи інтернаціоналістичного авангарду) з народними масами, які, навіть пасивно, але підтримують поступ. Інакший шлях еволюції — він менш радикальний і більш тривалий, однак так сам потребує великих зусиль для перетворення у "суспільства позавчора" у "суспільство завтра".
   Яскравий приклад змін — так званий процес "оцифрування державного і суспільного життя" (англ. digitalization). Нова влада в Україні так захопилася цим процесом, що хоч греблю гати від її ініціатив, які поки окрім суворого подиву і сміху викликають трохи огиди та жалю, адже за демагогією та популізмом реальних справ аж 0. А між тим, попередники Зе-команди теж не пасли задніх, наблизивши пересічних громадян до чиновників завдяки запровадженню інструменту електронних петицій.
   Ми не будемо деталізувати весь процес, годі буде сказати про те, що саме турбує українців, які ініціюють та підписують ці е-петиції. Ось до прикладу сайт Полтавської міської ради, де активні городяни пропонують владі розібратися з тими чи іншими нагальними проблемами. Умовно авторів петицій і їх підписантів можна поділити на 2 табори — тих, кого турбує інфраструктура і благоустрій міста (таких, звісно, більшість); і тих, хто заповзявся цементувати окупаційні символи в історичній пам'яті містян (цих меншість, але вони доволі активні).
   Саме останні, на нашу думку, є залишками старої системи (нащадками номенклатури), яка за будь-яких обставин намагається зберегти хоч щось від уже мертвого організму ім'я якого "колонія Україна", або УРСР. Ті, хто створюють і підписують е-петиції з закликами зняти українські прапори з символів московського царату чи зберегти монументи бійцям совєцької армії різних часів, навіть якщо останні були окупанти в сусідніх країнах (Мадярщина у 1956 р., Чехословаччина у 1968 р., Афганістан у 1979 р.) на правду свідомо підігрують нашим ворогам-україножерам. І це пояснюється доволі просто — наше суспільство досі не позбулося патерналістської моделі поведінки, яке зводить нанівець всі спроби його справжнього реформування!
   Цілком зрозуміло, що така абсурдна система управління не може якісно функціонувати в країні, де вже роками триває затяжна війна. Люди, які нібито від неї втомилися, насправді хочуть привести її (війну) у свій дім — у даному випадку в Полтаву. Адже плекання чужих цінностей, як от збереження недоторканим монумента слави царської зброї чи Пєтру І, маркує цю землю під плацдарм, на який невдовзі можуть прийти танки Кремля з кривавими триколорами.
   Виклик котрий зла доля кинула Україні вимагає тотального напруження всієї сили та рішучості нашого незламного народу. Якщо українці прагнуть зберегти, а найголовніше, відродити свої цінності, велич та славу, нам варто готуватись до радикальної війни проти внутрішнього й зовнішнього ворога. А що ж до е-петицій, то варто, звісно, починати з малого — вимагати та ініціювати ремонт вулиць і покращення стану громадського транспорту, концентрувати увагу місцевої влади на нагальних потребах, які в її компетенції, але аж ніяк не розпорошуватися на те, чим управляють і що контролюють високі міністерські чини в Києві.

Автор — Денис Ковальов

Туристи правих поглядів приносять гроші, а не екстремізм

Мальовниче італійське селище Предаппіо — типовий провінційний населений пункт, який живе своїм власним життям. Все змінюється два рази на рік, коли сюди наче паломники з'їжджаються тисячі правих активістів з усієї країни. Але це закономірно, бо Предаппіо — мала батьківщина родоначальника фашизму Беніто Муссоліні, тіло якого спочиває у тутешньому родинному меморіалі.
   Одягнені в чорні футболки туристи правих поглядів із татуюваннями на руках і ногах навідують селище 28 квітня і 29 липня — річниця народження і загибелі Вождя італійської нації (італ. Duce). Неофашисти, націоналісти, консерватори, традиціоналісти, неонацисти, нові праві — ось вичерпний перелік тих, хто приїжджає до Предаппіо вшанувати пам'ять на могилі Беніто Муссоліні. Саме вони щороку поповнюють місцевий бюджет тисячами євро, у той час як сусідні міста і селища тихо заздрять.
   Економіка Італії останнім часом не в найкращому стані, а для маленького гірського селища з населенням 6000 мешканців гроші, навіть від прибічників батька-засновника фашизму, неабияка фінансова допомога. На них — з квітня по липень і з липня по квітень — у Предаппіо розбудовують інфраструктуру, поповнюють необхідними крамом місцеві медичні та освітні заклади. Бізнес в останні роки у селищі зміг оклигати від кризи 2008-2009 рр. і стати впевнено на ноги.
   Родинний склеп Муссоліні, розташований на цвинтарі Сан-Кассіано, відкритий для публіки з 2017 р. До того, там проводилися реставраційні роботи. Влада Предаппіо зазначає, що безперервний потік людей пов'язаний саме з постаттю Duce, тож якщо його прибрати чи знищити, як це зробили в Австрії з могилою батьків Адольфа Гітлера, то селище знов перетвориться на економічно відсталу діру, і молодь, котра нарешті почала працювати вдома, почне залишати Предаппіо у пошуках кращої долі.
   Місцеві мешканці, які ставляться з підозрою до туристів з правими поглядами, визнають важливість існування могили Беніто Муссоліні. Дехто з них заявляє, що головною помилкою Вождя італійської нації був союз із Вождем німецької нації (нім. Führer), але вони обидва заплатили за це своїм життям у 1945 р., а тому їхні справи краще залишити знавцям історії. Беніто Муссоліні може бути мертвим, однак створена ним ідея продовжує жити, і не тільки в Італії.

За матеріалами "The Guardian"

Війни не буде, розходьтеся по домівках!..

Важко змиритися з тим, що більшість співгромадян воліють наповнити шлунок і безперестану споглядати у блакитний екран, замість того, щоб розвиватися. Коли ми виходили на Майдан (взимку 2013-2014 рр.), вірили, що нарешті настає час переконливих змін на краще життя в Україні. Однак московська агресія у вигляді щоденних обстрілів Донеччини та Луганщини спільно з викривленням дійсності через пропаганду продемонструвало нашу хибність.
   Українство не змогло довго бути єдиним, стояти на варті власної гідності, самостійності та свободи. Ворожі маніпуляції та постійні загравання української еліти з прислужниками Кремля даються взнаки всьому суспільству. Щомісячні лякалки попереднього Президента України та його уряду про напад В. Путіна не справдилися і не справдяться, бо володарю московського Мордору легше (радше дешевше) підкупити продажних чиновників і політиків з Печерських пагорбів, ніж кількасоттисячною ордою і ракетними залпами прасувати нашу Неньку від Луганська до Ужгорода.
   Можливо, як вказував на початку ХХ ст. Микола Міхновський, «причина наших нещасть через брак націоналізму серед широкого загалу українців». Так, ми самі винні у тому, що вкотре підставили шию московському кату, хоч тепер у наших руках вже не шабля, а новітнє стрілецьке озброєння. «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди», — наголошував Симон Петлюра і мав рацію на 100%, бо ж саме гниди з українським паспортом знову втягують нас в окупаційне ярмо, бо дешева ковбаса і бовван маршала Георгія Жукова їм рідніший за вишиванку і Володимирів Тризуб.
   Те, що чекає нас вже цієї осені — це передбачена ще 5 років тому реакція українофобів, котрі сплять і бачать, як палає Україна, перевертається у труні Великий Кобзар, а панцерна техніка ворога під своїм триколором паплюжить святу землю Козаччини. Цього не мало статися, але станеться, бо весною-влітку 2014 р. ми замість того, щоб "не робити картинку Москві", пішли з нею на замирення, яким нас приспали. Війна, що триває на Сході, нині з шанців перейде виключно у медіапростір, і ми більше не почуємо про загиблих захисників України, добровольців і заробітчан, котрих ніхто вже не рахуватиме.
   Українці можуть опинитися у ситуації, яку отримали їх пращури 100 років тому. Тоді відмова від оборони власної державності та умовна втома від постійної війни спричинила небачену зраду — мільйони українців повірили московській пропаганді про мир, що невдовзі приніс їм Голодомор і ГУЛАГ. Так, війни, яку ми знали та бачили, але не розуміли й не усвідомлювали 5 років тому вже не буде, бо замість масштабного наступу московитів верхи на танках путінський режим підготував нам "привабливіше майбутнє" — вгодовану непотребом напівколонію Україну, якою керуватимуть підконтрольні йому олігархи за мовчазної згоди більшості з нас українців.
   Таки нетлінним є заповіт Тарас Шевченко, що «доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають!..». Ми так хотіли влізти у ту занапащену лібералами та культурмарксистами Європу, що забули про головне — розбудову власної держави на наших природних, традиційних і національних засадах. Розходьтеся по домівках, блудні діти Неньки, ви тепер гідні обраного собою ярма та хіба нам простять цю зраду Батьківщині нащадки, ой ні, але ж то біда, яку ми виправлятимемо кров'ю, залізом і життям вже дуже скоро!

Автор — Ревуч Січовий

Пропаганді наркотиків не місце на наших вулицях

Доки в Україні триває війна за власну державну самостійність, деякі підприємливі ділки вирішили збагатитися, отруюючи українців. Наркомафія почуває себе безкарною, оскільки очевидним є те, що злочинців покривають зі сторони керівництва так званої поліції. Адже не секрет, що за спиною у тих, хто поширює наркотичні речовини стоять впливові особи з правоохоронної системи, котрі отримують відсотки від продажу отрути.
   Крім того, не варто забувати, що на свободі наркоділки, котрих співробітники МВС затримували "на гарячому" під час того, як вони заробляли гроші цим чорним бізнесом. Однак продавці та розповсюджувачі наркотиків не потрапили за ґрати. Доказом тому слугують сотні написів на стінах будинків, на вулицях нагих міст, котрі оголошують, де можна отруйні речовини купити.
   Мова навіть не йде про масове поширення в навчальних закладах! Адже всі знають, що наркомафія активно працює з молоддю саме поблизу вишів і шкіл. У зв'язку з цим, свідома патріотизму українська молодь оголошує війну розповсюджувачам отрути й першочергово звертаємося до простих громадян, допомогти побороти наркомафію.
   Пропаганді наркотиків не місце на вулицях наших міст! І нехай підтвердженням наших слів слугує теза славетного Олега Ольжича: «Не знаю нічого гидшого, як юнак в лакерах, молода здорова людина, син народу, що корчиться в лютих муках, людина, яка думає тільки, що ввечері танці; ану, трохи аскетизму, трохи пориву і уміння відмовити собі в ласощах життя в ім'я вищої цілі!». Бо ж не слова, ми завжди дію несемо в народ!

За матеріалами "Карпатської Січі"

Споживацька цивілізація приречена на ісламізацію

Радикальний іслам, який сьогодні шириться планетою, є ніщо іншим як прямим наслідком загальносвітової бідності та відсутності доступу народних мас до освіти, а відповідно і до відносно прийнятного рівня життя. А всі ці обіцянки імамів про гурій (наложниць) і райські сади — не більше, ніж психологічна гіперкомпенсація повної відсутності матеріальних потреб мінливої повсякденності для сотень мільйонів людей з ісламського світу. Однак не варто забувати, що головною проблемою такої ситуації є небажання самих мусульман (у першу чергу чоловіків віком від 13 до 30 років) отримати знання чи фах для подальшого практичного застосування у роботі.
   Саме так, молоді втовкмачують з настановами пророка Магомета ще й тези про дармове отримання благ цивілізації від невірних (християн Європи та Америки). На ці терени спрямовуються основні потоки нелегальної міграції з мусульманської Азії та Африки. Також варто зазначити, що на іншому полюсі життя — у країнах так званого Заходу — присутні надприбутки, передові технології та інша запаморочлива розкіш, яка інвестує надлишки ресурсів аж ніяк не в підвищення глобального рівня життя й освіти, а перш за все в збереження власного status quo, чим лише підтверджує усі сказані імамами слова про невірних-невігласів.
   При цьому не варто забувати, що загальносвітовий розвиток гальмується не тільки й не стільки на штучно відкинутому фактично в кам'яний вік Сході, скільки й на Заході. Адже, якщо скажімо відсталих мусульман напоумлюють духовні лідери з медресе, то цілком освічених європейців і американців, загнаних в інформаційне ґетто, обмежено парканами горезвісної політкоректності, толерантності та вибіркового історичного безпам'ятства. Цивілізація бездумного щохвилинного споживання невдовзі може саме себе зруйнувати, бо її мешканці через свою заклопотаність не зможуть вчасно і гідно дати відсіч вороже налаштованому чужинцю, який вже на порозі вчиняє злодіяння.
   Якби не намагалися консерватори й націоналісти по обох берегах Атлантичного океану убезпечити свій край різного роду силовою інфраструктурою (високі стіни, залізні кордони, могутні армії) від зовнішньої напасті, їм спершу доведеться побороти внутрішню. Численні лівацькі організації, громади мусульман-мігрантів, власники транснаціональних корпорацій — вони мають стати першочерговою ціллю. Ілюзія того, що вдома щось не так через загрозу зовні становить небезпеку, бо зміщує увагу мешканців колективного Заходу зі справді важливих, першочергових проблем на другорядні, а це може стати для них вироком.

Автор — Данило Катраник