Цьогоріч лютневий номер тематичного додатка найбільшої фінляндської газети "Гельсинґін Саномат" (HS Teema) присвячений Україні. У ньому вміщено і мій есей під назвою "Тихий голос України". Нижче спробую подати читачам його основні тези.
Початок: ілюстрація того, наскільки голос України чутний у Суомі. У жовтні 2022 р. відбувся Гельсинський книжковий ярмарок, на якому було із десяток панельних дискусій та інших заходів про події в Україні, але... без жодного гостя з України. З наших там була аж одна учасниця, яка мешкає у Суомі, і говорила вона не про політику, а про українську поезію, та це було вдалині від двох головних сцен.
Натомість російських учасників ("хороших русскіх") було як мінімум двоє (а може, й троє), і два "політичних" заходи з їх участю відбулися на головних сценах, із трансляцією і викладеним записом. На жаль, така ситуація не дуже мене й здивувала, бо у Суомі звикли дивитися на Україну та багато інших колишніх частин СССР не безпосередньо, а крізь російську призму. Навіть повномасштабне вторгнення не змінило цієї оптики, чи принаймні зміни відбуваються дуже повільно, із великою інерцією.
За рік стався прогрес, і на торішньому книжковому ярмарку було вже три заходи з українськими гостями. Один із них – на головній сцені, за участю Олександра Михеда, але шлейф проблем тягнеться далі: якщо фіни захочуть почитати Михеда фінською мовою, нічого не вийде – таких перекладів просто нема. А взагалі переклади української літератури фінською мовою – велика рідкість, це стосується і класиків, і сучасників.
Далі: приклад того, що інтерес до української літератури існує. У муніципальних бібліотеках фінляндського столичного регіону є два примірники «Зачарованої Десни» Олександра Довженка (фінською мовою), і на них – довжелезна черга, 32 людини. Потім – короткий огляд української літератури, починаючи від Івана Котляревського, зі згадкою про несприятливі умови її розвитку, утиски української мови, "Розстріляне Відродження", але із констатацією того, що попри це в її середовищі регулярно з'являлися видатні письменники.
На шпальтах HS Teema згадую і про відмінності між українцями та росіянами внаслідок різної історії двох народів, а також про те, що російський дисидент чи класик російської літератури – аж ніяк не завжди друг України. Наводжу слова Володимира Винниченка, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання. І як висновок: «Нема чого дивуватися, що в сучасній Україні різні відомі діячі, від Пушкіна до Солженіцина, ідуть услід за російським кораблем» (ну, сформулював я це, може, й не зовсім так...).
Наостанок –
узагальнення. Україна воює за своє існування і водночас робить важливі кроки, щоб інтеґруватися в Європу. Імовірно, фіни й українці дедалі частіше ставатимуть партнерами у різних процесах, а знання культури одне одного завжди допомагає краще порозумітися, тому бажано працювати на популяризацію української культури у Суомі.
Способи можуть бути різні: інтенсифікація викладання української мови, збільшення кількості носіїв фінської мови, які знають українську і завдяки цьому зможуть перекладати нашу літературу. Було б непогано видати фінською бодай кілька класичних українських творів. Є потреба й у традиційних великих фінсько-українському та українсько-фінському словниках, слів так на 50 000 – 80 000, але саме собою це все навряд чи зробиться, треба фінансування.
Найбільше приголомшило існування фонду Cultura-säätiö, який щороку надає ґранти на загальну суму 200 000 євро на «вивчення, викладання і дослідження російської мови та пов'язаної із нею культури». Тож я запитую в кінці: з огляду на те, що знання російської культури у Суомі й так уже набагато більше, ніж знання української, а з другого боку внаслідок відомих подій інтерес до рос. мови дуже впав, то чи не краще буде переорієнтувати бодай частину цих коштів на українську культуру? (До речі, це державні кошти, і таке їх цільове використання базується на ухвалі фінського парламенту від 2013 року).
