Місто на трьох пагорбах Ворскли

   У давнину міста намагались максимально вигідно вписати в навколишнє середовище. Полтава побудована саме за цими законами. Вона лежить у низинній заболоченій заплаві Ворскли та на високому плато її правого корінного берега. Це плато розділене балками на три виступи, які й називаються Інститутською, Івановою та Монастирською горами.

Сучасний герб міста Полтава

   Найпівденніша — Інститутська гора. Ця назва закріпилася вже в XIX ст. завдяки інституту шляхетних дівчат, який відкрили тут у 1818 р. Яка назва була до цього, на жаль, невідомо. Іванова гора найбільше виступає у заплаву, височіє над рівнем моря на 154 метри. Саме тут у 1917-1918 рр. були городище і фортеця, звідси фактично й почалася Полтава. Ця назва також значно давніша, так гору стали називати вже в XIX ст. через садибу Івана Котляревського. У XVIII ст. вона називалась Подільською через Подільську браму, що вела до Подолу. Тоді цей район був ще передмістям. Монастирська гора — найпівнічніша. Тут ще на початку XVII ст. був заснований монастир. Саме тут русло ріки найближче підходить до берега.

Мапа Полтавської фортеці (схема ХVІІІ ст.)

  Територію сучасної Полтави прорізає вісім балок і ярів. Інститутську гору підрізає Кобищанський яр, який з'єднується з Очеретянкою та Чамариним яром. Іванова гора відділяється від Інститутської Мазурівською балкою, яка відгалужується у Миколаївський яр. З північної сторони від Іванової гори розпочинається Панянський яр. На північ від нього — Бойків яр, що впадає у 3дихальний яр, котрий відділяє Монастирську гору від основного масиву.

Монастирська гора

   Кобищанський яр називається так через те, що ще в XVII ст. на схили прийшли вихідці з села Кобижичі. Очеретянкою називалися струмок і балка через густі зарості очерету. Від назви Чорний яр виникли навіть прізвища: Чамаренко, Чамара. Назва балки та прилеглої до неї ділянки фортеці — Мазурівка — має різні тлумачення. Скоріш усього, вона пішла від етнографічної групи поляків (мазури), переселених сюди. Миколаївський — відгалуження Мазурівської балки, названий через Миколаївську церкву, яка була побудована там ще на початку XVII ст. Вона стояла на невеликому виступі, котрий з того часу називався Миколаївською горою.

Біла альтанка на Івановій горі

   Яр Панянка був утворений струмком, який впадав у Тарапуньку. Цей район зветься так з початку XVIII ст. Існує дві легенди, пов’язані з Панянкою. Перша повідає, що у 1710 р., коли лютувала в Полтаві чума, одному сотнику явилася панянка й сказала, що, якщо тут викопають криницю, то хвороба мине. Інша пов'язана з чудодійним джерелом та трагічним коханням заможної шляхетної пані Зосі (Марисі) та козака Івана.

Річка Тарапунька сьогодні

   Бойків яр, скоріш усього, пов'язаний із родиною Бойків, які жили тут чи володіли цією землею у XVIII ст. Федір Бойко був полтавським отаманом. Бойків яр разом із іншими балками і ярами відділяє Іванову та Монастирську гори. З півночі на південь міською територією проходить ще один яр з цієї системи — Здихальний. Вірогідно, його назва з'явилася у 1710-х рр. після Полтавської битви. Саме ця місцевість була ареною війсь­кових дій. Межі ярів у XVII-XVIII ст. розширювалися, видовжувалися, виника­ли нові відгалуження. Так, на планах початку XVIII ст. не показа­ний Панянський яр. Оче­видно, в той час він лише формувався. Початок йо­му поклав розмитий весняними водами фортечний рів, що обмежував фортецю з півночі. Мазурівка та Бойків яр та­кож поступово розширювалися.

 Мапа Полтави

   Найбільш точно системи полтавських водойм відображають плани 1709 р. та план Долгорукова 1772 р. Полтава на них розміщена на право­му березі Ворскли, поряд із місцем впадання в Коломак. У цій ділянці за­плави Ворскла має багато приток, рукавів, стариць, заток. Ріка тут утворює широку заплаву, що пе­ріодично затоплювала­ся весняними паводками. На правому березі була болотиста заплава, тому зв'язок мешканців міс-та із лівим берегом уск­ладнювався. Але одноча­сно це захищало фортецю від нападів зі сторони ріки. Ворскла не була судноплавною через невелику глибину і численні водяні млини.

Центр Кобищанів (нині вул. Карла Лібкнехта)

   Полтавським плато протікали безліч струм­ків та річечок — приток Ворскли. Серед назв, поширених у XVIII столітті: Полтавка, Кобищанка, Очеретянка. Однією із найбільших була річка Рогізна, яка протікала по дну Здихального яру. Мазурівською балкою текла річка Полтавка, яка в давньоруський час нібито носила назву Лтава, а у XIX ст. називалася Старою Полтавкою. Це єдина значна річка в межах Полтавської фортеці та надійне джерело водопостачання під час облоги. Полтавка витіка­ла з джерел на початку балки (сучасна площа Леніна) та підживлювалася джерелами, які виходили на поверхню під Миколаївською горою. Протікала по території колишнього дубового гаю (тепер — парк імені Ленінського комсомолу), далі паралельно сучасній вулиці Леніна, а на Подолі по трасі сучасної Пролетарської та впадала у Ворсклу. У XIX ст. верхня частина цієї річечки (від сучасної вулиці Конституції до Миколаївської гори) зміліла, і живити її стали джерела біля Миколаївського яру.

Автор – Валерій Анікеєнко

(світлині взяті з сайту orenda.pl.ua)

Націоналістична офензива по-грецьки

   Не можливе сталося! "Я скажу всім вам одне: Veni, vidi, vici!", – ось так слова великого Гая Юлія Цезаря "Прийшов, побачив, переміг!" нещодавно прозвучали в Греції з вуст лідера ультраправої партії "Золота Зоря" (грець. Χρυσή Αυγή), що увійшла до грецького парламенту за результатами виборів 6 травня 2012 р, набравши рокордні 7% голосів.

Прапор "Золотої Зорі" – чорний меандр на червоному фоні

   На прес-конференції, стоячи на подіумі, лідер грецьких націоналістів Ніколаос Міхалоліакос зухвало вигукнув: "Ви паплюжили мене, ви затикали мені рот, а я виграв". Але ж правда, сьогодні треба бути істинним Гаєм Юлієм Цезарем, щоб всупереч інформаційній блокаді, а частіше – всупереч постійним нападкам і наклепі, будучи відвертим націоналістом, зуміти увійти в законодавчий орган країни. Той день, 6 травня, став по-справжньому історичним днем ​​для країни: грецькі націоналісти не отримували місць в парламенті з 1974 р.

  І, схоже, "Золота Зоря" збирається увійти в парламент не як запрошений гість, а як повноправний господар – господар своєї країни. І цей титул дається не тільки по праву походження, його потрібно завоювати і зуміти нести гідно. Ватажок повинен вести себе відповідним чином у будь-якій ситуації, навіть самої незначної, він повинен невпинно демонструвати свою волю і силу, інакше це зробить хтось інший, оскарживши тим самим його право на лідерство. Це знає і ватажок вовчої зграї, і цар великої імперії, бо для всіх правила єдині.

Булє тон Еллінон – грецький парламент

  Ніколаос Міхалоліакос, знехтувавши всі правила політкоректності і вигоди політики угодовства, шокує ліберальну публіку відвертими заявами. Коли лідера "Золотий Зорі" запитали про те, яким буде його перша дія в парламенті, він відповів: "Прибрати всіх нелегальних іммігрантів! Геть з моєї країни, геть з мого дому!", А на запитання, які саме дії він має намір вжити для цього, Ніколаос Міхалоліакос зухвало обірвав: "Увімкніть свою уяву!".

   "Золота Зоря" вже з першого дня поставила себе так, щоб змусити ворогів і базік поважати себе. Коли Ніколаос Міхалоліакос повинен був почати свій виступ на прес-конференції, один з представників "Золотої Зорі" зажадав репортерів піднятися зі своїх місць: "Всі ви маєте засвідчити свою повагу лідеру партії. Більше того, партія вимагає від журналістів трансляції промови Ніколаоса Міхалоліакоса в прямому ефірі, а інакше вам доведеться покинути захід." На заперечення обурених журналістів була дана проста відповідь: "У нас так прийнято".

Прес-конференція Ніколаоса Міхалоліакоса

   "Ми будемо боротися за вільну Грецію, вільну від іноземних кредиторів, від рабства боргової ями, горду і незалежну... Ми будемо боротися за Грецію, яка не буде більше соціальними джунглями з мільйонами іммігрантів, яких звозять до нас, не питаючи", – сказав Ніколаос Міхалоліакос. Саме тема боргової ями, а точніше угоди з Євросоюзом і Міжнародним валютним фондом про надання Греції фінансової допомоги в обмін на заходи бюджетної економії, і стала центральною на минулих виборах. Партії правлячої коаліції зазнали фіаско, не набравши потрібної кількості мандатів для абсолютної більшості, при цьому радикали, як праві, так і ліві отримали хороші результати.

   В оточенні міцних хлопців у чорних сорочках, лідер "Золотий Зорі" ходить вулицями Афін, викрикуючи "Брехуни!" і "Вам повинно бути соромно за вашу брехню!" на адресу іноземних журналістів. "Греція – це тільки початок!", – прокричав він їм і додав: "Ви знаєте про що я говорю!". Однак заява партійного лідера – це не просто красиві слова. Всією своєю діяльністю, кропіткою і добре поставленою роботою "Золота Зоря" доводить свою здатність взяти відповідальність за долю країни. Не питаючи чийогось дозволу і не чекаючи кращих часів, активісти "Золотий Зорі" патрулюють вулиці, "вгамовуючи" непокірних мігрантів і захищаючи своїх співгромадян, не обмежуються закликами вивести країну з убогості, а самі регулярно розвозять продукти харчування незаможним і знедоленим.

Смолоскипна акція "Золотої Зорі"

   "Ми віримо в нашу расу, ми віримо в велич нашого народу. Іммігрантів навіть не перевіряють на наявність хвороб. Якщо грек відчуває, що йому виходить небезпека від іммігранта, то я виправдовую того, хто захоче відновити справедливість. Ми дали їм цивілізацію, ми дали їм усе, а вони вбивають і ґвалтують нас", – заявив Ніколаос Міхалоліакос в кінці своєї прес-конференції.

   Проблема імміграції в Греції стоїть особливо гостро, зокрема, через те, що багато приїжджих з мусульманських країн (Туреччини, Лівану, Єгипту, Іраку) бачать в цій країні транзитний пункт, зручний для в'їзду в країни ЄС. "Золота Зоря" хоче вирішити проблему з нелегальною імміграцією самим кардинальним чином - замінувати кордон і встановити електричні огорожі. Цей захід, зрозуміло, не буде гарантувати життя нелегальному іммігранту, що бажає дорватися до кращого життя, але, очевидно, дуже ефективна для забезпечення безпеки корінного населення Греції. Але хіба господар не має права захищати свої володіння? – Відповідь однозначна – має!

Марш непокори уряду активістами "Золотої Зорі"

   Українці, як і греки, мають збагнути вже сьогодні, що країною мають керувати лише представники білої раси, українці, які не будуть брати хабарі, популяризувати африканську чи азійську культуру, продавати землю іноземцям. Українці мають повстати як греки, і довести всім, що Європа починається з берегів Дніпра, що Україна, може стати новим економічним тигром, але за умови ліквідації злиднів, олігархії, корупції та нелегальних іммігрантів. Тоді, Україна зацвіте націоналістичним ренесансом!

   Слава нації!

Автор – Денис Ковальов

(світлині взяті з сайту modus-agendi.org)

Україна – незавершений проект

   Очевидність цієї істини ні в кого не викликає сумнівів. Всі політичні течії і партії в Україні та поза її межами в один голос говорять, що Україна як суспільно-політичне явище так і не відбулася. Тема цього есею, його назва певним чином відсилає нас до роботи Ю. Габермаса ʺМодерн – незавершений проектʺ, але зрозуміло, що матеріал, з яким ми працюватимемо, і висновки, які ми робитимемо будуть стосуватися дещо інших явищ.

Символічний герб України (запланований великий герб УНР)

   Незавершеність проекту ʺУкраїнаʺ проявляється не лише в тому, що до сьогодні не всі етнічні українські землі входять до складу Української Держави, а політична еліта по суті намагається реалізувати в Україні антиукраїнський політичний та культурний проект, від якого за сотні верст тхне пронафталінєним брєжнівським застоєм. Тобто ані форма, ані зміст проекту, що реалізується, не є наповненими українськістю, Українською Ідеєю. Сама ідея української державності та боротьба за неї з боку владної верхівки піддається постійній дискредитації та огульному паплюженню. Ще досі героїв, які боролися проти московської окупації, повністю не реабілітовано, а наші вулиці, парки, площі, міста і села носять імена тих, хто пролив море вкраїнської крови на догоду кривавим тиранам.

   Незавершеність проекту ʺУкраїнаʺ стає помітною також і на прикладі кастрованого гімну, з якого Верховна Рада залишили тільки перший куплет та приспів, з незавершеного герба, адже ми знаємо, що до сьогодні Україна має тільки так званий Малий герб – Тризуб, який ще тільки має стати частиною герба Великого, перевернутий, спотворений прапор.

Державний прапор ЦР УНР та малий герб УНР

   Мені би не хотілося вподібнюватися деяким нашим дослідникам і волати про 7-тисячолітню державність на Україні, згадуючи ще трипільські часи. На мою думку, сучасна Україна з її населенням, хоча і є нащадком того Золотого віку, але виводити беззаперечний і прямий зв’язок між Україною і Трипіллям мені би не хотілося. Це приблизно те саме, що казати, що сучасне населення Єгипту є прямими нащадками фараонів. Втім, варто зауважити, що справжні нащадки фараонів – копти – на разі ʺвлачат жалкоє существованієʺ і здебільшого проживають за межами своєї прабатьківщини. Щось приблизно те саме можна спостерігати сьогодні і у випадку з нащадками трипільців.

   Повертаючись до назви нарису, гадаю, варто би було вказати на той час, коли почалася Україна як проект, але як Україна у сучасному розумінні цього слова. На моє глибоке переконання нам не слід занурюватись у такі глибокі часи як Трипілля, Київська Русь, ба й навіть доба козаччини, бо, по-перше, навіть суто номінально ми не маємо справи з власне ʺУкраїноюʺ, а по-друге, маємо перервану тяглість політичного процесу. Те, що ми маємо сьогодні, це, безперечно, той проект України, який зродився в серці й був оспіваний Т. Шевченком. Таким чином, саме з нього ми повинні брати відлік того, що сьогодні ми звично називаємо Україною. Саме Т. Шевченку вдалося створити ідеальний образ того, що таке Україна. Саме цьому генію ми завдячуємо тим, що різні шматки України та українства від Слобожанщини і Кубані до Закарпаття і Волині почали нарешті осмислювати себе українцями. Ми можемо скільки завгодно сперечатися з українофобами про те, ким був Шевченко, і, чим була його творчість, але ані ми, ані вони ні на крок не наблизимося до істини. Втім, у спрощеному вигляді ми можемо сказати, що Україна у Шевченка чи не вперше повсюдно називається саме Україною і має стійкий образ матері знедоленої, скривдженої, беззахисної. Мабуть, найкраще цей образ розкрито у поезії ʺРозрита могилаʺ.

Великий Кобзар – Тарас Григорович Шевченко

   Іншим моментом, який імпліцитно пронизує практичну всю творчість Т. Шевченка – є боротьба за звільнення, свободу, заклик стати в оборону скривдженої матері. Саме з цього заклику і починається проект ʺУкраїнаʺ. Саме цей заклик розбудив українське суспільство від сну, особливо по смерті Великого Кобзаря.

   Першим практичним втіленням Ідеї України стала Українська Народня Республіка (УНР). Головним ідеологічним чинником, який покликав до життя це суспільно-політичне утворення став, як це не дивно, ʺКобзарʺ. Втім, творча інтелігенція, яка взялася до розбудови Української Держави, вочевидь Шевченка не читала і духом козацьким не те, що не жила, але й відверто ним гребувала. Цим, власне, і можна пояснити недолугу політику з розбудови першої Української Держави, коли заперечувалися очевидні речі, насамперед створення міцної боєздатної армії, поліції, державного апарату. Політична незрілість, інфантильність, у найгіршому розумінні цього слова, провідної верстви та інтелігенції поставили цілу націю перед обличчя катастрофи, єдиним рятівником з якої стала саме велика чисельність українців.

Мапа Соборної України

   Можна з великою впевненістю стверджувати, що напередодні Першої Світової окрім М. Міхновського та його партійців ніхто на Наддніпрянщині про розбудову власної держави і не замислювався. Та й ідеї самого М. Міхновського для наддніпрянців були досить чужими, принаймні вони були чужими для громадської думки і тих, хто ту громадську думку формував. В цьому моменті промальовується одна велика різниця із Галичиною, значна частина населення якої покладала на війну можливість створення Великої України і була достатньо змобілізована для цього чину. Але для порівняння: бойові дії на Галичині тривали лише рік, а на Великій Україні до середини 1920-х подекуди до початку 1930-х рр.

   Але з іншого боку саме тривала збройна боротьба партизанів, які залишилися вірними ідеалам УНР зробили можливим таке явище як Холодноярська республіка, що в свою чергу через твір Ю. Горліса-Горського ʺХолодний Ярʺ створило на Галичині достатнє ідеологічне підґрунтя для проведення збройної боротьби з вибухом Другої Світової війни. І якщо вся та отаманщина, як ту партизанську боротьбу часто презирливо називає історіографія, залишалася спадкоємцем ідеї України ідеальним, то її фактичним наступником стала Українська Соціалістична Радянська Республіка. В цьому відношенні мені не хочеться згадувати різні інсинуації, а хочеться йти шляхом доконаних фактів. Саме таким мені вважається те, що без створення квазідержавного утворення Радянська Росія ніколи б не отримала контролю над Україною, таким чином, саме Радянська Україна стає правонаступником УНР. Але з іншого боку, без створення УСРР не було б і сучасної України. І тут ми помічаємо головне: тяглість і певну спадковість політичного процесу.

Вояки Холодного Яру

   У 1922 р. Україну втягнуть у відтворену Російську імперію. Пройде неповних 7 років, як тоталітарна машина кинеться на Україну з усією своєю жахливою міццю щоби перемолоти Українців на совєтскій народ і хоча їй це повною мірою не вдасться, тим не менше, завдані нею втрати виявляться непоправними навіть після 20 років незалежності. Та як би там не було, проект ʺУкраїнаʺ жив. Жив в діаспорі, жив у криївках УПА, жив у діяльності дисидентів, жив у засекречених архівах і досі живе у нашій генетичній пам’яті.

  Доволі часто прихильники циклічности розвитку цивілізацій і державних утворень полюбляють до політичних процесів застосовувати метафору спіралі. Мені би не хотілося заперечувати цього підходу, бо він таки має певний сенс. Втім, у випадку з Україною на сучасному етапі ми можемо говорити про спіраль, що дивним чином віддзеркалюється, після певного зламу розкручується у зворотньому порядку. Ми можемо знайти багато спільного і подібного у політичних процесах початку ХХ і початку ХХІ ст. Через 74 роки після проголошення Центральної Ради та УНР на політичній карті з’являється незалежна Україна, яка в черговий раз намагається відірватися від Росії. Як тоді, так і зараз головним чинником, навіть не повертається язик сказати, провідної верстви є відверта антиукраїнськість. Тільки сьогодні боротьба точиться не стільки зброєю, але й економічними та інформаційними засобами.

Сучасний агітаційний малюнок

   По суті, на сьогодні триває повзуча окупація України москалем через політику (колишню партноменклатуру, що вже 20 років перебуває при владі), економіку (різні газові, сирні, м’ясні та інші промислові війни) та ідеологію (ідеологію в широкому розумінні, як марксистську надбудову, тобто в тому числі сучасну масову культуру – кіно, літературу, поп-музику, друковані та електронні ЗМІ тощо) так само, як у 19 році велась окупація військова. Та тільки цього разу (повертаємось до метафори спіралі), як я вже казав, на спіралі соціального часу виник певний злам. І саме після цього зламу спіраль України розходиться колами, які набувають нових характеристик і певною мірою прямує до завершення проекту ʺУкраїнаʺ.

   Для когось сучасна доба є часом апатії та песимізму. Я ж вам кажу: настав час для радості! Нам всім випала нагода стати свідками і співучасниками перетворення України у світову надпотугу, на перетворення України у інше самої себе.

Мапа розселення українців у 1900-1932 рр.

   Дуже скоро вже буде як 20 років я маю справу з описаним В. Підмогильним русифікованим містом центральної України, але сьогодні це місто перетворюється. Воно стає дедалі більш українським. Мине ще небагато часу і це місто скине з себе облуду ʺсовкаʺ і усвідомить свою українську місію. Рано чи пізно воно назветься Січеславом і засяють над ним жовто-блакитні прапори Великої України. Саме з цього міста, з цього регіону, з цього Січеславського краю візьме початок нова Україна, Україна лицарського штибу. Саме тоді виповниться змістом Ідея України і ми зможемо назвати Україну завершеним проектом. ʺЗавершенимʺ, але не у сенсі ʺтим, що наближається до свого кінцяʺ, а у сенсі – максимально наближеним до ідеальної (завершеної) форми. Саме тоді ми зможемо говорити про Українську Самостійну Соборну Державу не як про суспільно-політичний ідеал, а як про суспільно-політичну данність.

   Для багатьох колег по цеху мої слова можуть видатися непевними і такими, що не базуються на реальному аналізі стану речей. Але, гадаю, що кілька прикладів можуть навести і на інші роздуми. Наприклад, за підсумками 2011 р. в 7 регіонах України почав спостерігатися природний приріст населення і чомусь ці області знаходяться на Правобережжі Дніпра, а населення Донецької області зменшилося практично на 30 тис. чоловік. Дедаді все більше українців із західних регіонів шукають щастя на Сході України, а не за кордоном. Нехай хтось не витримає боротьби і маргіналізується, але хтось утримає свою ідентичність і укріпиться у своїй вірі у праведність боротьби за українську Україну.

Січеслав – українська назва Днєпрапетровска

   Інший приклад, батьки дітей з україномовних шкіл Донецька (одного з найбільш зросійщених міст України) виступили проти закриття цих шкіл і повели активну правову боротьбу проти антиукраїнської влади. За бажання, якщо захотіти, подібних прикладів можна понашукувати ще багато і всі вони говоритимуть про те, що незавершений проект ʺУкраїнаʺ врешті наближається до свого завершення, але не до кінця, як можуть кепкувати деякі кмітливці, а до завершення, як реалізації художнього задуму, думки чи твору.

Автор – Володимир Долгіх

(світлині взяті з сайту duhvoli.com.ua)

Українофаги, погляд Нахтігаля

   Це брешуть, коли кажуть, начебто загрозою для України сьогодні є українофобія. Травмовані комплексом власної звироднілості неукраїнці, котрі брешуть різні небилиці про українців та їх неповноцінність, подібні до свиней, котрі рохкають щось на адресу ісламу. Проте абсурдно виглядають і ті українці, котрі ввічливо слухають свиней та ще намагаються нарохкати їм аргументів у відповідь. Ну які можуть бути розмови зі свиньми? Дебати, дискурси, метанаративи? Традиційний гайдамацький колій, жмуток соломи та паяльна лампа – ось і всі аргументи, яких заслуговують свині.

Діма Табачнік – один з головних україножерів сучасності

   Значно небезпечнішими для нашого буття є українофаги.

  Україножери. Вони не люблять гучних слів, а віддають перевагу діям. Ті, кому ми заважаємо вже тому, що не є такими, як вони. І займаємо життєвий простір, який вони безапеляційно вважають своїм довічним надбанням. Відтак всі ми підлягаємо безжальному економічному, культурному та фізичному геноциду. Як расово-антропологічний і соціально-культурний тип, непридатний для побудови нового світового порядку в інтересах “золотого мільярду”.

   Тут слід нагадати, що сьогодні в Україні мирно й безтурботно живе не один україномовний та українокультурний буржуй, який за Нюрнберзькими расовими законами міг би вважатись стовідсотковим арійцем. Однак для справи української соціал-національної революції він часто є не меншою загрозою за етнічно ворожого чужинця. Колабораціонізм є явищем соціально-психологічного порядку, а не ідеологічного: багатьом українцям сьогодні злам існуючого укладу речей є елементарно невигідним з економічної точки зору. Бо вони зуміли пристосуватися до реалій тоталітарно-ринкової економіки, байдуже, що вона загрожує геноцидом решті 90% нації. Обслуговуючи антиукраїнський політичний, економічний та гуманітарний режим, самозакохані паразити виступають в ролі передового загону невидимої окупації.

Владімір Путін – московський неоімперіаліст та україножер

   Результати їхньої плідної діяльності добре відомі. Зокрема:

1. Підвищення цін на товари першої необхідності та комунальні послуги з метою винищення малозабезпечених українців.

2. Гарантована недоступність житла для простих українців, зокрема – молодих українських подружніх пар.

3. Знищення української промисловості, науки та освіти, розвал системи охорони здоров’я.

4. Вивезення капіталу з України в держави “золотого мільярду”.

5. Знищення українського села та сприяння деградації українського міста.

6. Оточення України ворожими та недружніми державами-сусідами, що проводять активну підривну діяльність проти українців.

7. Розвал українських збройних сил.

8. Руйнація національного суверенітету України.

9. Навмисне виведення за межу бідності основної частини української нації, створення штучного паразитарного прошарку так званих олігархів.

10. Масове завезення в Україну агресивно налаштованих мігрантів чужорідного расового походження та сприяння їх осіданню з наміром колонізації території України та витіснення українських трудівників для заміни їх кольоровими рабами.

Московський патріярх Кіріл Гундяєв – ідеолог "русскава міра"

   Українці мають право захищатися від чужинців на своїй території та застосовувати проти них силу по всьому світу зовсім не тому, що українці хороші, а чужинці погані. Просто в нас із ними різні інтереси: нам йдеться про біологічне виживання, їхнє ж завдання – паразитувати на чужій праці там, де краще на даний момент часу. Ми просто захищатимемо свій інтерес, незалежно від того, чи знаходиться він у селищі міського типу Лисиничі, чи в гирлі Амазонки. Або нас взагалі не буде як таких.

   Все надзвичайно просто й зрозуміло. Набагато складніше боротися проти українофагів, які роз’їдають національний організм із середини та не піддаються сегрегації за критерієм національної приналежності. Адже згідно теоретичних побудов класичного націоналізму, в нас із ними ніби – то однакова шляхетна мета через те, що ми з ними однієї крові.

Наташа Вітренко – боєць з "бандєравскім фашизмам"

   Звідси випливає традиційна ахінея про “розбудову держави”, “створення середнього класу” та “захист національного виробника”. Як це не парадоксально, протягом останніх 18 років вищевказані процеси надзвичайно успішно реалізовувались та впроваджувались у практику – ціною став геноцид 6 мільйонів українців, за якими в чергу вже шикуються нові мільйони.

   Мусимо усвідомити, що єдиний дієвий шлях до порятунку та збереження здорового ядра нації – це виграти насамперед громадянську війну, яку було розв’язано з моменту проголошення незалежності. Далі буде, і буде багато цікавого.

Автор – Юрій Михальчишин

(cвітлини взяті з сайту durdom.in.ua)

Григорій Петровський і "Чечелівська республіка"

  Січеслав (Дніпропетровськ) в радянську добу називали містом з ʺреволюційними і бойовими традиціямиʺ. Епіцентром бунтарського руху сто років тому був великий район на захід від сучасного центру, який об’єднував три робочих поселення – Фабрика, Чечелівка, Шляхівка. Саме в таких селищах і народжувалися майбутні ідоли російських революцій, які вже у радянську добу були піднесені на щабель вождів-напівбогів для пролетаріату.

Герб Катеринослава доби Російської імперії

   Так, у 1794 р. ще в Катеринослав імператорським указом була перенесена казенна суконна мануфактура, яка в той час випускала вироби для російської армії. Багато істориків вважають, що вона стала одним з найзначніших містоутворюючих підприємств Катеринослава. Разом з обладнанням для заводу прибули і робітники – слобожанські закріпачені селяни з сім'ями, які заселили окрему територію на захід від мануфактури. Її так і назвали – Фабрична слобідка, тут виникли три основні вулиці: Виїзна, Покровська, Брянська, але робочі їх називали простіше – 1-а, 2-а і 3-я Фабрики. Зараз це вулиці Ударників, Булигіна, братів Бестужевих.

   Відомий історик Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара кафедри російської історії Максим Кавун зазначає: «У 1884 р. був побудований перший міст через р. Дніпро, і на правий берег прийшла гілка Катерининської залізниці, яка поділила робочий район на дві нерівні частини. Від тепер Фабрика і Чечелівка перетворилися на своєрідні міські анклави. Офіційно царська влада їх іменувала передмістями, хоча вони фактично вже злилися з містом. У 1887 р. на заході Чечелівки почав працювати Брянський завод, який вплинув на швидкий розвиток цього. Забудовувалася Чечелівка хаотично, але рядами вулиць, які також отримували невигадливі імена 1-а, 2-я, 3-я Чечелівка, а на південь від Чечелівки розташовувалися нові міські бойні, а також кладовище. У Чечелівці будуються триповерхові кам'яні будинки за типом ʺприбуткових будинківʺ, власники яких здавали кімнати під найм робітників із сім'ями. На схилах Аптекарської балки розташувався ще одне робоче поселення – район Шляхівка, який заселили робітники Брянського металургійного заводу в кінці XIX ст.»

Амурський залізничний міст через р. Дніпро

   Цікавим видається характеристика, яку дав робочим районам славетний археолог, етнограф, історик та краєзнавець Придніпров’я, Дмитро Яворницький: «На початку ХХ ст. мешканці робочих поселень Катеринослава (Чечелівка, Фабрика і Шляхівка) жили своїм власним окремим життям – різні верстви пролетаріату та люмпенів боролися один з одним за виживання, ряди хат-мазанок нагадували більш село ніж міський квартал, існувала відсутність різного роду зручностей, а також, соціальні проблеми нерівності. Навіть царська жандармерія нечасто відвідувала ці райони, бо вечорами тут нерідко траплялися п'яні бійки, сімейні розбірки. У повній мірі свій норовливий характер поселенці Чечелівки, Фабрики та Шляхівки проявили під час революційних подій 1905-1907 рр.»

   Так, 19 червня 1905 р. на чечелівському пустирі члени підпільного комітету РСДРП скликали збори, де було вирішено розпочати страйк на підтримку повсталих моряків броненосця ʺПотьомкінʺ. Страйк тривав більше тижня, і в ньому взяли участь більше 10 тис. робочих. А в грудні 1905 р. Чечелівка стала епіцентром повстання робочих, де виникла славнозвісна ʺЧечелівська республікаʺ. Отже, 8 грудня 1905 р. після останнього гудка Брянського заводу зупинилися всі підприємства навколишнього району. До кінця дня страйк охопив всі райони міста. Припинили роботу всі урядові установи. При цьому Нові Кайдаки, Фабрика і привокзальний район повністю опинилися в руках страйкарів. Страйкуючих робітників очолила Рада робочих депутатів і Бойовий страйковий комітет, що діяв як автономний орган революційної влади. Власне, сама робоча ʺЧечелівська республікаʺ проіснувала 14 днів і була ліквідована царськими військами.

Брянський завод (нині ДМЗ імені Григорія Петровського)

   Однак, грудневі події 1905 р. у катеринославській Чечелівці поряд з подальшим розвитком місцевого антицарського руху, зростили майбутнього диктатора радянської України, Григорія Петровського. Майбутній творець Голодомору 1932-1933 рр. народився у селі Печеніги Харковської губернії в 1878 р. А вже з 1889 р. працював учнем слюсаря на заводі в Харкові, потім робітником в Миколаєві, пізніше слюсарем і токарем в Катеринославі та Донбасі. В 1897 р. Григорій Птровський увійшов в катеринославський ʺСоюз боротьби за звільнення робочого класуʺ, потім став членом Катеринославського комітету РСДРП. У 1905-1907 рр. Григорій Петровський керував нелегальними робітничими гуртками, брав учась в організації страйків.

   Вже 9 грудня 1905 р. Григорія Петровського було обрано секретарем Катеринославської ради робітничих депутатів і страйкового бойового комітету. Однак, звістка про популярність проголошуючих ним ідей серед робітників Катеринослава дійшла до царських урядників в Санкт-Петербурзі, через що жандармерія почала його переслідувати. Влітку 1906 р. Григорій Петровський емігрував до Німеччини, але вже восени того ж року він повернувся з-за кордону, і почав вести роботу у нелегальних соціал-демократичних організаціях Придніпров’я. Протягом 1907-1911 рр. займався пропагандою ідей більшовизму серед робітників Кривбасу та Донбасу, намагаючи збільшити членство РСДРП(б) в центрі та на сході України. Завдяки цьому, у 1912 р. Григорій Петровський був обраний членом IV-ї Державної Думи від Катеринославської губернії. В листопаді 1914 р. він був заарештований і разом з соратниками засланий на довічне ув'язнення в Туруханський край.

Робочі поселення Чечелівка, Шляхівка і Фабрика (план-схема 1903 р.)

   Слід зазначити, що харизматичність постаті Григорія Петровського під час революційних подій 1905-1906 рр. зіграла на руку, в подальшому, легкому злету ідей більшовизму та радянізації суспільства Катеринослава і Придніпров’я загалом.  Але, попри свою неоднозначність та крайню налаштованість до всього українського, сам того не знаючи, Григорій Петровський у 1917-1921 рр. збурив до революції власне робітників Чечелівки, Шляхівки та Фабрики. Українці цих поселень були проти ідей більшовизму та інтернаціональної налаштованості, через що, спочатку у 1918 р. вони підтримали владу гетьмана Павла Скоропадського, а у 1919 р. анархістський режим батьки Нестора Махна.

   У 1917-1921 р. робітники Брянського та інших заводів міста за зразком 1905 р. збиралися в збройні загони. Влітку 1917 р. з Чечелівки робітники йшли в центральну частину вже Січеслава на боротьбу з гайдамаками Центральної Ради УНР. Але в подальшому загострення міжкласових протиріч і розгортання радянського наступу у 1919 р. зумовили перегляд серед населення Чечелівки, Шляхівки та Фабрики рушійних ідей на користь української самостійності. Саме через це у листопаді 1919 р. Григорій Петровський був направлений ЦК РСДРП(б) в Січеслав для боротьби проти Директорої УНР. За проведену в місті радянську пропаганду і схилення на свій бік більше ніж пів міста Григорій Петровський був удостоєний стати членом Політбюро ЦК КП(б)У.

Григорій Іванович Петровський

   Українські історики ХХІ ст. зазначають, що Григорій Петровський належав до тієї частини партійного і державного апарату УРСР, яке орієнтуючись на Москву, повністю відкидало ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У 1923 р. Григорій Петровський під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції Миколи Скрипника, Олександра Шумського та Xристияна Раковського, спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах.

   Григорій Петровський вважається одним з тих, хто вдало проводив новітню ʺвєлікоросійскую імперскуюʺ ідеологію в Україні завдяки адміністративному апарату та радянським методам репресій і терору. Проведена, під керівництвом Григорія Петровського, Станіслава Косіора, Власа Чубаря, примусова колективізація українського села й вилучення хліба призвели до Голодомору 1932—1933 рр. На відміну від багатьох інших старих більшовиків-революціонерів, Григорій Петровський через свої дружні стосунки з Йосіфом Сталіним уник репресій в 1930-ті рр. та 1950-ті рр.

Привокзальна площа у Січеславі (досі площа Петровського)

   Нажаль, сучасна антиукраїнська влада Січеслава (Дніпроптровська) намагається спотворити історію міста і перекласти на постать Григорія Петровського всі заслуги революційної ʺЧечелівської республікиʺ, зробити з нього ідола, який став би другим після російської імператриці німецького походження Катерини ІІ містобудівником. Січеслав і досі не може позбутись назв пов’язаних з ім’ям ката українського народу, місто іменується Днєпрапєтровск, в місті є площа, провулок, проспект і завод імені Григорія Петровського. Якщо нічого не змінити вже сьогодні, завтра буде пізно. Влада – бездіє, народ – мовчить, працюють лише українські націоналісти. Будемо сподіватись, що скоро все зміниться на краще для української нації, бо лише так українцям буде добре – ми маємо самі збудувати своє майбутнє, власними силами, власною історією.

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту gorod.dp.ua)