Прощавай, Вестфаль!

24 жовтня 1648 р. був підписаний Вестфальський мир (нім. Der Westfälische Friedensschluss), який закінчив Тридцятилітню війну (нім. Der Dreißigjährige Krieg) між союзом католицьких і коаліцією протестантських держав в Європі. Людські втрати перевершили всі війни минулого. Основні втрати припали на мирне населення; економіці було завдано колосальних збитків.

   Аби не допустити подібної катастрофи, учасники мирного конґресу відмовилися:

• від принципу історичного обґрунтування права, ствердження своєї правоти у минулому, як неспростовного доказу своєї правоти у сьогоденні;
• від свого виняткового права на знання "єдиного та вірного шляху" у майбутнє.

   Замість цього було ухвалено принцип плюралізму доказів. Так заснували Вестфальську систему, яка визнавала суверенітет держав, незалежно від їхньої реліґійної, ідеолоґічної чи етнічної специфіки. Ніхто вже не міг наказати державі ззовні, яку реліґію прийняти, який політичний режим встановити, та які цінності вважати за норму.

   Усі проблеми вирішувалися тільки на рівні держав – тільки вони були визнані леґітимними та леґальними суб'єктами міжнародних відносин. Віднині тільки держави вирішували між собою свої проблеми та конфлікти. Ця подія заклала основи сучасного світового порядку – поділу світу на національні держави й появу, пов'язаних із цим, принципів міжнародного права.

   Весь сенс Вестфальської системи полягає у двох наступних основних принципах:

1. Суверенній державі ніхто нічого наказати не може.
2. Держава – останнє слово у міжнародній політиці.

   Вважалося, що ця система є непохитною, а національний суверенітет єдиною леґальною інстанцією при ухваленні рішень у міжнародній політиці, єдиним суб'єктом цієї політики. Сьогодні ґлобалізація поступово ліквідовує Вестфальську систему, позбавляє національні держави їх суверенітету та підпорядковує новій наднаціональній інстанції. Так що, прощавай, Вестфаль!

За матеріялами "Чаплигіна"

Протистояння світоглядів

Від початку війни РФ проти України минуло понад 10 років. За цей час багато чого змінилося та сталося: ми стали дорослішими та мудрішими; набралися досвіду і зрозуміли багато речей, про які навіть і не здогадувалися, поки на голови одеситів і киян, дніпрян і тернополян не полетіли ворожі дрони із ракетами. Однак попри здобуту "мудрість" ми так і не змогли до кінця зрозуміти, що ж відбувається зараз на тимчасово (Ого! Хтось і досі у це вірить?) окупованих теренах нашого Сходу й Півдня.

   Які будуть наслідки від цих процесів для нас чи вже наших дітей у майбутньому? Свідомо оминаючи аналіз й оцінку вчинків нашого політичного та військового керівництва (різними експертами та псевдоекспертами із цього приводу сказано вже достатньо) хотілося б розібратися у речах значно складніших, сакральніших... А саме, – у першопричинах та метафізиці цього протистояння.

   Почати варто з того, що українське суспільство якось занадто емоційно та еґоїстично сприймає ті події, які відбуваються зараз із нашою країною. Звісно ми частково маємо на це право, бо це наша Батьківщина і відбувається це все саме із нами. Та вимкнімо, на хвилинку, особисте й погляньмо на ситуацію повністю неупереджено, так, як бачить ці події її величність Історія – панянка Кліо: для неї не існує ні добра, ні зла, ні правих, ні неправих, ні сильних, ні слабких, адже вона знає лише сухі факти.

   І факти ці не мають жодних симпатій та упереджень, вони не ділять світ на чорне та біле, на своїх і чужих, вони просто існують... З погляду Історії, все те, що зараз відбувається в Україні та світі, це зовсім не аґресія злого Володьки Путіна (ширше – РФ) на добру, слабку, беззахисну і "братську" Україну. Це звичайна активна фаза протистояння діаметрально різних світоглядів, от і все!

   Власне, Історію не цікавить, що "Путін промиває мізки московитам фальшивими ідеалами та брехнею", її цікавить лише той факт, що московити готові йти, і йдуть, вбивати українців за ці власні "ідеали" і власну "правду". Їй не важливо, що керує людьми, їй важливо лише те, що вони роблять. Гадаєте в 1917-1924, 1932-1933, 1939-1947 рр. наші предки не вважали все те, що відбувалося із ними, вселенською несправедливістю? Звісно вважали... Але це зовсім ніяк не вплинуло на хід подальших подій.

   Досить ілюзій та вбогого ниття! Позиція жертви – це найгірше, що зараз може бути для нас, адже це справжня війна. Війна не просто людей з людьми, а насамперед війна світоглядів, війна за майбутнє і ми, або переможемо у ній, або програємо; нічиєї не буде!

   І тут не важливі ні методи, ні загальносвітова думка, ні кордони, ні площа втрачених чи завойованих територій, ні кількість людських втрат чи кількість витраченого часу. Важливий лише кінцевий результат, а зрозумівши цю просту істину, ви зрозумієте, що робити далі. Багато кому це може не подобатись, та ментально, Крим із Донбасом ми вже втратили, і повернути їх буде не легше ніж скажімо приєднати до України Кубань (хоч це зовсім не значить, що це зробити нереально, чи цього робити не потрібно).

   А якщо бути відвертими до кінця, то той-таки Донбас ніколи й не був частиною тієї України, якою вона є зараз. Здебільшого місцеве москвороте населення, яке вважалося a priori частиною політичної української нації, у своїй більшості, ніколи не вважало себе частиною нації культурно-етнічної. Зрозуміло, що не можна говорити так про абсолютно всіх жителів цього реґіону, але якщо говорити про більшість, то, на жаль, так воно і є.

   Прірва існувала завжди, бо ми хоч і жили в одній країні, але завжди мали різне бачення майбутнього, теперішнього і минулого. Війна ж лише поглибила цю прірву до вже просто неймовірних розмірів. Відштовхуючись від цих реалій можна спробувати спрогнозувати подальший можливий розвиток подій, а тут є лише 3 варіянти: поразка, нічия і перемога.

   Звісно, що поразку розглядати не будемо, занадто багато існує різних її варіантів, та жоден з них для нас не є прийнятним. Для другого варіянту (нічиєї) значна часина громадян України готова вже зараз, її достатньо прогріли за минулий рік після поразки контрнаступу. Мова про горезвісне (чергове) замороження конфлікту, на яке і влада, і суспільство погодяться (принаймні тимчасово) в обмін на припинення кривавого бойовища; пацифізм, тотальна дріб'язковість, меншовартість, і безамбітність вітчизняних "еліт" та населення роблять свою справу.

   Якщо ж оберемо третій варіянт (перемогу), то матимемо шанс на непогане місце під сонцем не лише для себе, але й для наших дітей, онуків і правнуків... Та що стоїть за цим солодким словом "перемога"? За ним стоять тяжка праця, шалена самовіддача, холодний розум і тут також є два варіянти – воєнна перемога і цивілізаційна.

   Воєнна перемога, як розумієте, можлива лише у тому варіянті, коли московити відмовляться від свого теперішнього курсу. Тоді у нас буде шанс знищити ворога у відкритому бою, зачистити раніше окуповані території від чужинського сміття і відновити повний контроль над тереном материкової України. Опісля будуть довгі роки функціонування військово-цивільних адміністрацій, боротьби зі злочинністю та робіт із відновлення реґіоні.

   Якщо ж росіяни від свого курсу не відступлять, то воєнна перемога може бути реалізована, або після дуже суттєвого підвищення ціни (кошти, людські життя, техніка) для московитів, або ж лише після взяття нашою армією Москви, а можливо навіть і Владивостоку, що за теперішніх реалій є не просто фантастикою, – якимось казковим фентезі! Тож цей варіянт потребує і чіткої політичної волі, досить великих фінансових та людських жертв. Відтак поки є вкрай малоймовірний.

   Перемога цивілізаційна – це перш за все перемога в боротьбі за душі людей; це довгий шлях на якому нам доведеться тимчасово відмовитися від окупованих територій і стати не лише вільною, успішною та багатою країною, а ще й джерелом світоглядних ідей та першопочинань. У певному сенсі ми повинні будемо почати розбудову власної української імперії (економічної, культурної та військово-політичної наддержави, котра має відновити власний ядерний потенціял). Ми переможемо лише тоді, коли наша реальність витіснить реальність їхню, а до того постійно житимемо у стані перманентної війни, борони Боже, щоби наступного разу українці були значно краще підготовленими до захисту своєї держави, а ніж ми тепер...

Автори – Юрко Кривенко і Данило Катраник

Народи обирають королів

Постійність держав із монархічною формою урядування дивує людей XXI ст. Сукупна кількість цих країн у світі зараз обмежена 20 (мова як про абсолютистські, так і напівабсолютистські режими). Дослідників соціології та політології турбує одне питання: як цим королівствам удається зберегти свою систему у постмодерний період, коли монархії стали начебто реліктом попри технологічні прориви людства?

   На це питання вже існує відповідь, яку дав відомий філософ Семюел Гентінґтон у своїй книзі "Політичний порядок у мінливих суспільствах", сформулювавши так звану "дилему короля": «Перед цими політичними системами постала фундаментальна проблема. З одного боку, централізація влади у руках монарха була необхідною для здійснення соціальних, культурних та економічних реформ, а з іншого, – ця ж централізація ускладнювала чи унеможливлювала розосередження влади та включення до системи влади традиційного суспільства нових груп, породжених модернізацією. Здавалося, що участь цих ґруп у політиці можна досягти лише ціною скасування монархії. Перед монархом це ставило серйозну проблему: чи слід йому ставати жертвою власних досягнень? Тобто монарх мав або гальмувати процес модернізації або очолити його, ризикуючи згодом втратити владу».

   Ризикнемо оскаржити твердження пана Гентінґтона, звернувши увагу на один важливий момент: розмір монархічної держави (населення + територія). У таких (зовсім невеликих) державах стійкість забезпечується двома чинниками: інституційний консерватизм (анґл. institutional fidelity) та уособлення (анґл. personalization), – які дозволяють монархіям на сучасному етапі утримуватися на плаву. Красномовним доказом слугують Королівство Тонґа, Королівство Бутан і Князівство Ліхтенштайн.

   Вивчивши все політичну еволюцію всіх трьох країн, доходимо висновку, що монархічний устрій влади там не втрачає своєї сили навіть попри ухвалення de jure демократичної форми правління (конституція, парламент тощо). У цих трьох монархіях, всупереч появі інститутів демократії, монархічна влада продовжує відігравати важливу роль внаслідок згаданих вище 2 факторів. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   По-перше, інституційний консерватизм визначає відсутність внутрішньої динаміки до значних змін: населення вищезгаданих країн (навіть еліти) не хочуть відмовлятися від монархії. У Тонґа та Бутані наявність монархії врятувала ці країни від колонізації Заходом (перш за все, навали британців), а тому багато хто пов'язує незалежність і виживання держави із монархічним устроєм влади. Скажімо, у Бутані королю довелося змусити підданих ухвалити демократичні атрибути влади й підтримати його реформи, а у Ліхтенштайні виборці підтримали князя Ганса Адама II у боротьбі із політичними елітами на референдумі у 2002 р., який дарував монарху розширені повноваження та уповноваження; лише у Тонґа еліти зуміли вчинити щось схоже на опір, але король з усім тим зберіг вплив і владу. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   Ну, а по-друге, невеликий обшир держави та кількість населення сприяє близькості державця до народу, і народу – до державця. Монарх у маленькій країні більшою мірою користується прихильністю населення, ніж у великих (хоча велика Швеція може бути виключенням на відміну від такої ж громіздкої Саудівської Арабії, де влада тримає населення дуже міцно). Таким робом, маленькі монархії зуміли зберегтися за допомогою вищезгаданих чинників, а демократичні атрибути не сильно похитнули їх вплив і владу.

За метеріялами "Taylor & Francis"

Українські козаки у тіні середньовічних лицарів Європи

Досліджуючи різноманітні елементи культурного комплексу українського козацтва, неможливо залишити поза увагою західноєвропейські впливи на культуру запорожців. Як відомо, на XI ст. європейське лицарство повністю й цілковито християнізувалося. Отже, розпочався новий етап його розвитку, а саме – формування і становлення духовно-лицарських чернечих орденів.

   Своїм існуванням та успішною боротьбою проти ворогів ці чернечі ордени справляли велике враження не тільки на західноєвропейське неорденське лицарство, але й на своїх близьких і віддалених сусідів. У тому числі, й на східноєвропейські військові верстви, зокрема козацтво. Цей вплив знайшов своє відображення у найвищому прояві українського козацтва – Запорозькій Січі – славнозвісній "козацькій християнській республіці".

   З лицарсько-чернечими орденами Західної Європи ХII-ХІV ст. Запорозьку Січ єднають такі елементи, як реліґійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культ Діви Марії та святих Георгія і Михаїла. Ці елементи формувалися й розвивалися в західноєвропейському лицарстві, а пізніше відтворились і продовжили свій успішний розвиток на теренах Січі (Війська Низового). У процесі християнізації Європи у VIII-ХІ ст. заповідь "не убий" увійшла в суперечність із войовничими принципами лицарства.

   Новим піднесенням релігійної активності західноєвропейського лицарства вирізнився період так званих хрестових походів, що тривав майже 200 років, з кінця XI ст. і до останньої третини XIII ст. Унікальним продуктом хрестових походів було створення духовних лицарсько-чернечих орденів – станових організацій європейського лицарства, членів яких ще іменували "лицарями Церкви". Наймогутнішими з них були 3 ордени: йоанніти, тамплієри, тевтонці.

   Отже, на відміну від християнських ченців, вони брали на себе ще четверту обітницю – військову – воювати проти невірних до повного очищення від них Святої Землі – Палестини. У середньовічній Європі надзвичайно посилився культ, архангела Михаїла, котрого за правом можна вважати головним небесним воїном. Йоган Гьойзінґа зазначав, що не тільки реліґія панувала у тогочасному суспільстві, але й самі релігійні уявлення підпали під привабливі ідеї лицарства.

   Своєю чергою, Франко Кардіні стверджує, що тотальна популярність архангела Михаїла поміж народів, які ставали на шлях християнізації, виявлялася наслідком збереження в нових шатах колишніх стародавніх військових культів. Як для західноєвропейського лицарства, так і для українського козацтва і, зокрема, для запорожців, одне з найкардинальніших завдань полягало в захисті християнської віри та церкви. На території Січі існувала церква Богородиці (Діви Марії) Покрови, на гроші ж запорожців були споруджені Трахтемирівський та Межигірськпй монастирі, де козаки заліковували свої рани та хвороби та доживали віку.

   Належність до православної християнської конфесії була найголовнішою умовою прийняття до братства козаків-запорожців. Якщо ж вступаючий виявлявся нехристиянином (іновірцем), Запорозька громада вимагала хрещення чи навернення його до православної грецької віри. Особливо варто відзначити невибагливість запорозьких козаків у повсякденному житті, яку можна порівняти з аскетизмом західноєвропейських лицарів-ченців.

  Аскетичність козацького життя, зокрема під час походів (а в них вони провадили більшу частину свого життя), була добре відома сучасникам – вітчизняним та іноземним. Колективне землеволодіння – ще одна з паралелей між архетипами культури козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи. Таким чином, безсумнівно, Запорозька Січ не тільки мала аналогії з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи ХІІ-ХІV ст.

   Власне із ними Січ поєднують також реліґійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія Побідоносця (святий Юра). Ймовірно, ці західноєвропейські пізньолицарські впливи не були прямими, а швидше всього, опосередкованими як у просторі, так і в часі. Духовні лицарсько-чернечі ордени були не тільки зразком і об'єктом для наслідування запорозькими козаками, зокрема, січове лицарство розвивало старі лицарські й творило нові власні традиції на плідному українському ґрунті.

Автор – Христина Корж

На Заході не готові до розпаду РФ

Існує кілька поглядів на те, чим є перемога України. Один із них розкрив кандидат наук і за сумісництвом співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського Університету Артем Петрик. Як учасник підпільного руху опору в окупованому у 2022 р. Херсоні він із власного досвіду знає ціну української волі.

   Зі слів пана Петрика, зараз відбувається пошук виходу із тієї ситуації, яка склалася навколо війни РФ проти України. Адже не є секретом ті складнощі, з якими наші захисники стикаються на полі бою через надзвичайну перевагу у технічному плані та у живій силі окупаційно-терористичного континґенту. ЄС, США і НАТО синхронно обіцяють надавати допомогу Києву, але de facto грають на руку Кремля.

   «Ми бачимо, що, на жаль, немає такої єдности держав, які є великими гравцями на Заході. Існує різний погляд на те, чим є перемога України, що вкладається в це поняття. Я так розумію, що для багатьох сил, представників потужних політичних ґруп на Заході перемогою може вважатися навіть сам факт збереження Української Держави», – зауважив досвідчений підпільник і науковець.

   Головне питання, на думку вітчизняного історика-літуаніста, полягає у тому, що у держав Заходу відсутнє стратеґічна воля довести боротьбу України до перемоги на полі бою. Себто із повним звільненням окупованих територій. Для РФ це може загрожувати розпадом (це проблема нагальна й давно перезріла), але до цього на Заході не готові.

   «Україна ніколи не відмовиться від окупованих територій. Якщо вони будуть продовжувати перебувати під контролем Москви, їх будуть відвойовувати наступні покоління нашої нації. Так чи інакше, або військовим шляхом, або військово-дипломатичним ми їх повернемо. Я думаю, що режим, який зараз на Московії, він все одно не вічний. Так, РФ має імперську природу, незалежно від того, хто при владі. Але, знаючи російську історію, можемо сказати, що там також циклічно все і навіжений імперіаліст завойовник на троні може змінитися слабким правителем і тоді можуть початися внутрішні негаразди», – зазначив Артем Петрик.

   Варто згадати, що Московія двічі розпадалася: у 1917-1922 і 1989-1993 рр. Може настати такий момент, і він, скоріше за все, наступить, коли Українська Держава, наші найближчі друзі у реґіоні Міжмор'я, отримують можливість взяти сатисфакцію за ті тимчасові втрати, які ми можемо понести. Наше основне завдання, за словами Артема Петрика, – це збереження і de facto, і de jure самостійної української держави як такої, її суб’єктности, вибудовуючи надалі курс на обов'язкове відновлення суверенітету над усіма теренами історичної України (тобто не лише у кордонах 1991 р.).

За матеріялами "Радіо Свобода"

Вигадане протистояння Просвітництва і Романтизму

Часто доводиться читати й чути, що, мовляв, Просвітництво і Романтизм – антиподи. Нібито Просвітництво – це "доба розуму", натомість Романтизм – це буяння почуттів. На жаль, цей поширений опис (штучна дихотомія) абсолютно хибний.

   Слід наголосити, що вся доба Просвітництва культивувала чуттєвість і опікувалася почуттями не менше за будь-якого романтика. У релігійній площині вже на початку XVIII ст. (тобто за століття до Романтизму) це вилилося у пієтизм; у театральній – у "слізну комедію" (франц. comédie larmoyante). Загалом же у літературі – у мистецтво сентименталізму.

   Тому насправді пропорція уваги до ratio та чуттів із переходом від Просвітництва до Романтизму практично не змінилася. Змінилося інше, і цю зміну найкраще можна описати метафорою: «Романтизм почався тоді, коли типові персонажі літератури Просвітництва самі стали авторами». Розумієте сутність штучної проблеми, якою згодом жонглюватимуть мислителі Декадансу?

   Щоби отримати типову романтичну прозу, достатньо уявити собі, що "Історію Тома Джонса, знайди" написав сам Том Джонс, а "Черницю" Денí Дідрó справді написала ця черниця (а не Дідро, який пише цей твір від її імені). Наприкінці XVIII ст. ця грань між автором та персонажем починає стиратися аж настільки, що Йóґанн Вóльфґанґ фон Ґьоте пише свого "Вертера" як "альтернативну автобіографію" (опис того, що з ним не сталося, але могло статися). А натомість читачі "Вертера" починають вкорочувати собі віку за його прикладом, намагаючись вже суто практично стати "авторами власного життя" (хай навіть за готовим взірцем) і самотужки поставити у цьому житті "фінальну крапку".

   Тому, якщо Романтизм для Просвітництва і є чимось "іншим", то це, безумовно, "своє інше" – у діалектичному розумінні Ґеóрґ Вільгéльм Фрíдрих Гéґеля, який мав не менше раціоналізму, ніж будь-хто з мислителів Просвітництва, і водночас описав розвиток свого Абсолютного Духа у цілком романтичному ключі. А оманлива казочка про "раціоналізм Просвітництва" найчастіше зумовлена тим, що інформацію про суть Просвітництва багато хто отримує із других рук Іммануїла Канта, який насправді проспав у своєму "доґматичному сні" чи не всю цю добу. Тож, мітичний "раціоналізм Просвітництва" – це зазвичай всього лише раціоналізм Канта, неправомірно екстрапольований на цілу епоху культурного розвитку.

Автор – Олексій Панич

Західна преса свідомо критикує Україну

Якби 24 лютого 2022 р. окупаційно-терористичний континґент Московії здобув "блискавичну перемогу", без жодного пострілу загарбавши другу за розмірами країну Європи, західні суспільства не змигнули б оком. Вони не помітили б щезнення із мапи світу України, про яку стали дізнаватися тільки під час ґеноцидального бойовища. Торгувати на крови та смертях із Кремлем для них – business as usual.

   Сьогодні, коли Українська Nація спростувала безліч мітів про себе і про ворога із РФ, західні масової (дез)інформації надто багато часу приділяють критиці саме України. То не такий літній контрнаступ на Південному фронті, то не так боронять Бахмут з Авдіївкою, то передрікають поразку ному напрямку... При цьому європейська, а головне американська преса ніби цілеспрямовано забувають про наявний букет проблем, які накопичили на Московії.

   Прикметно, що найзатятішим оборонцем правди та свободи слова на Заході став заступник головного редактора "Bild" Пауль Ронцгаймер. Це так зване німецьке "жовте видання" із накладом 1 000 000 примірників лишається одним із тверезих голосів, доносячи з поля бою пропаґанди. За його словами, Україна потребує підтримки не лише у грошах і зброї, а й у висвітленні адекватного сприйняття війни.

   «Ці бої на Курщині показують те саме, що ми вже бачили на початку конфлікту. Я пам'ятаю це, бо був тоді у Києві, який московити намагалися взяти з наскоку. І всі ці колони танків у напрямку Києва були досить легко знищені українцями. Я думаю, за минулий рік ми надто багато говорили про Україну у критичному тоні, що несправедливо. Але водночас ми надто мало говорили про те, наскільки й досі великі проблеми російської армії. У них все ще величезні проблеми з озброєнням, хай вони перебудувалися на військову економіку, це їх не рятує», – зауважив Пауль Ронцгаймер.

   Події на теренах "Курської народної республіки" західним журналістам, кореспондентам, репортерам, експертам, редакторам й аналітикам слід визнати абсолютною ганьбою для Владіміра Путіна, адже саме люди по той бік фронту це відчувають. І це те, чим медіяспільнота ЄС та США завжди нехтує, іґноруючи мінливу дійсність, вигадуючи "інсайдерські прогнози", котрі не збуваються. Насправді не українська, але російська армія – зовсім не та, якою має бути, якою собі уявляли до 24.II.2022 лякливі західні акули пера; мусимо їм втовкмачувати правду способами.

За матеріялами "Bild"

Людина потребує посередника для спілкування із Богом

У наші часи існують мільйони "своїх вір", що не чоловік – то віра. «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу», – часто чуємо від друзів та знайомих. Зрозуміло, що такі люди, які подекуди навіть називають себе християнами, є продуктом попередніх періодів занепаду релігії, у тому числі активної боротьби проти неї; але водночас у них відчувається бич останніх декількох століть світової історії – індивідуалізм, коренем якого є гординя.

   Не варто дивуватися, що адепти тези – «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу» – поміж іншим люблять говорити, що не повинно існувати "посередників" між людиною і Богом. Як і в багатьох інших подібних випадках, тут важливо розуміти, що саме мається на увазі під поняттям посередника. Найперше потрібно сказати, що посередником між людиною і Богом є Христос.

   Щоби примирити з Собою людей, Бог сам стає людиною. Ми примирені з Богом завдяки Відкупителю-Христові, Втіленому Божому Слову. У цьому сенсі Христос є єдиним посередником між, з одного боку, людьми в цілому та кожним із нас зокрема та, з іншого боку, Богом, але в інших сенсах ми також маємо посередниками один одного.

   Посередником між певною людиною і Богом є той, хто навертає цю людину своєю молитвою, словом та прикладом. Василь не вірить у Бога, живе аморальним життям, вживає наркотики й уже стоїть на межі втрати людської подоби, проте його брат Петро регулярно за нього молиться. І ось, у критичний момент, з огляду на Петрові молитви, Бог вливає у серце Василя каяття, і той стає на шлях благочестивого життя.

   Зрозуміло, що у певному сенсі Петро є для Василя посередником отримання Божої благодаті; можна сказати, що "посередництво" є тим, що творить Церкву. «Завжди дбайте про добро один для одного й для всіх!», – звертався у 1-му Посланні до Солунян апостол Павло (5:15). Церкву творить, у тому числі постійна молитва християн один за одного і за всю Церкву, причому молитися можуть не лише живі, але й померлі.

   У певних скрутних чи особливо відповідальних ситуаціях ми можемо просити про молитву наших друзів та знайомих. Так само ми можемо просити про молитву тих наших братів і сестер у вірі, які вже померли та яких Церква шанує як святих. Діва Марія, апостоли, мученики, мільйони святих... Всі вони є такими ж членами Церкви як ті люди, яких ми бачимо на землі – лиш вони уже зараз споглядають світло Божої Слави, і їхні молитви за нас особливо цінні.

   Тому ми не повинні соромитися прохати святих про молитву, розглядаючи їх як особливих посередників між собою та Богом. Нарешті, особливими посередниками є священники та ієрархи. На їхніх плечах лежать особливі функції у житті земної Церкви – збереження чистоти віри та обдаровування вірних Божою благодаттю через Таїнства і обряди (видимі знаки невидимої благодаті). Апостол Павло навчає нас із цього приводу: «Благаємо ж, браття, ми вас: шануйте тих, що працюють між вами, і в вас старшинують у Господі, і навчають вас вони; у великій любові їх майте за їхню працю» (1-ше Послання до Солунян 5:12-13).

   Господь установив священство задля нашої користі, і ми маємо цінувати цей дар – навіть якщо хтось зі священників та єпископів не поводиться так, як має поводитися. Існує дуже гарна фраза: «Якщо Бог буде на першому місце, все буде на своїх місцях». На своєму місці має бути й наше "ego", інакше, воно заступатиме нам не лише Бога, але й досить очевидні для нашого розуміння речі.

Автор – Ігор Плохой

Що спільного між війною в Україні, Палестині й до чого тут Карелія?

Основною частиною цінностей неоднорідних західних суспільств є міжнародна система, заснована на правилах. Рівночасно, це важливий інтерес для нас у галузі безпеки та оборони. Громадяни Суомі, як затяті поборники букви й сенсу закону, помиляються, коли вважають, що здичавілий сусід гратиме (а тим паче воюватиме) за правилами.

   Отже, Карелія (Karjala) або ж Карельський перешийк, чи варто фінам повертати ці землі до лона своєї держави? Питання складне й одночасно ні, бо після десятиліть московитської присутности там замість розвинених поселень і незайманої природи – буквально ледь заселена випалена пустка. Але у медійному просторі на тлі війни в Україні та у Палестині знову обговорюють фінляндці долю відданих після Другої світової війни теренів.

   Нові речі відбиваються через знайомі, давно забуті теми, хоч у пошкоджений часом і загарбниками карельський сосняк лізуть не тією частиною тіла. Відтак, найчастіше втрата перешийка разом із другим за кількістю населення Суомі (до 1940/1944 р.) міста Війпурі та маршрут евакуації тамтешніх жителів згадувався як приклад тяжкої долі, до якої фіни просто пристосувалися. Знання не полягало у тому, що подібна несправедливість не повинна повторитись, скоріше, говорилося, що такі речі трапляються у жорстокому світі, й іншим було б розумніше зализувати рани та не дутися.

   «Бути як фіни!», – цей заклик після 20.II.2014 (а особливо після 24.II.2022) західні чиновники, політики, депутати, аналітики й журналісти один поперед одного радили українцям. Мовляв, не противтеся злу насиллям і зайвою боротьбою, бо східний сусід усе одно переможе через свої ресурсні переваги (у людях, техніці, грошах тощо). Така помилкова сьогодні думка пов'язана із довгою історичною перспективою, котру як досвід для інших просували фінляндські дипломати та їхні колеґи у Німеччині.

   Війни були завжди, принаймні від появи згуртованих людських спільнот; кордони зрушувалися, землі завойовувалися. Тому, vae victis і вся слава переможцям. Звичайно, людина людині, як і раніше, вовк, але існує можливість змінитися, бо нинішня міжнародна система, заснована на правилах, створена після Другої світової війни, попри всі її недоліки, – найамбіційніша спроба в історії людства спробувати вирішити конфлікти мирним шляхом.

   Передовими частинами цього порядку є Орґанізація Об'єднаних Націй, Міжнародний карний суд (у Гаазі), Декларація прав людини ООН, резолюції Ґенеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН та  інші численні міжнародні угоди. Результати було отримано відразу після 1945 р. – шлейф кривавих конфліктів у тіні Холодної війни розтягнувся аж до нині. На позір локальні війни між державами, зокрема, стали ніби досить рідкісними, хоча широкий загал на планеті вдавав, що не помічав їх.

   Одна з найпоширеніших помилок стосується права завойовника. У давнину було широко визнано негласною доґмою, що будь-яка держава може розширяти свої землі (відсувати кордони) шляхом бойових дій, як от нині в Україні робить РФ. Це сталося не просто так, і ніхто нічого не міг з цим вдіяти, адже завоювання виправдовувалися з правових, теологічних та моральних підстав (тут пригадаймо багатолітній ізраїльсько-палестинський конфлікт).

   Європейський колоніальний період також ґрунтувався на праві завойовника. Порівняно недавно багато європейців вважали цілком розумним, що вони можуть завойовувати, грабувати та заселяти терени, котрі вони "відкрили" незалежно від бажань тамтешнього корінного населення (так, приміром, шведи підкоряли фінів і карелів, а данці естонців та лівів на схід від Балтійського моря). Однак право завойовника офіційно більше не визнається.

   Ні в наступальній війні, ні в оборонній війні, ні на референдумах, влаштованих після появи "зелених чоловічків". Ні, навіть якщо окупації виправдані історією, священними писаннями, вищим рівнем розвитку чи міркуваннями безпеки – ні в Криму, ні на Західному березі Йордану, ні на Донеччині, ні на Ґоланах, але не у Карелії. Кордони, які були сформовані після створення ООН та об'єднання держав, зазвичай вважаються постійними (хоч би якими штучними вони були спочатку).

   Інша сторона медалі у тому, що старі державні межі не можна викопати, крім як шляхом перемовин і взаємовигідних домовленостей. Згадавши втрачений Суомі переший, зауважимо, що його приналежність до СССР (а тепер РФ) було підтверджено Паризькою мирною угодою від 1947 р. Це в минулому – час, коли такі завоювання були звичайним явищем, фіни не хочуть повертати за жодну ціну, а тому гучне гасло «Karjala takaisin», – не більше, ніж пропаґандивний ресентимент, який більшість мешканців Суомі за жодних обставин не втілюватимуть у життя.

   Основні принципи світового порядку, що базується на правилах, можна побачити й на практиці. Нещодавня заява Міжнародного суду з приводу окупації Ізраїлем палестинських земель, яка розпочалася у 1967 р., також ґрунтувалася на забороні завоювань. Суд у Гаазі вважає єврейську колоніяльну присутність на Західному березі річки Йордан "незаконною та дискримінаційною щодо населення окупованих територій".

   Багатьом ізраїльтянам важко ухвалити це рішення, деякі хотіли б розширення Ізраїлю й контролю над історично та реліґійно важливими місцями. Але йдеться про принцип системи, що ґрунтується на правилах, – і, звичайно, про права палестинців. Відповідно, порядок, що ґрунтується на правилах, означає для палестинців, що держава Ізраїль є визнаною частиною міжнародної спільноти зараз і в майбутньому, як і їхня власна держава, котра досі чітко неоформлена.

   Система, заснована на правилах, іноді виглядає жорсткою, неефективною чи надмірно обмежувальною навіть з погляду Суомі. Однак це явна перевага невеликої країни, котра постійно користується вдалим й не дуже митями історії. Це був один із чотирьох стовпів політики безпеки 12-го президента Саулі Нійністьо, який у дипломатії та геополітиці прагнув наслідувати 9-го президента-угодовника Урго Кекконена.

   Звичайно, не можна покладатися лише на правила, які постійно порушують такі недодержави, як РФ і КНР. Погляньте на те, щó переживає Україна й очікуймо подібної долі для Тайваню. Можливо, нарешті настав час від теоретизування про альтернативу міжнародному порядку після Другої світової війни перейти до його втілення, щоби зупинити неоколонізаційні потуги азійських деспотій?!

За матеріялами "Yle Mielipide"

Націоналізм та індивідуалізм

Націоналізм, що ставить в основу своєї діяльности добро цілої нації, пам'ятає, що стан цілого залежить від стану складників. І саме тому він мусить піклуватися про якнайбільший розвиток індивідуальних прикмет й окремих осіб, і окремих індивідуалізованих ґруп. Індивіди, що складають націю, не можуть ніколи доходити до рівня засобу, вони завжди мають залишатися ціллю, щодо якої держава, суспільство в цілому має свої обов'язки.

   Індивідуалізм, що має за вихідну точку окрему особу, дивиться на речі лише з погляду тієї самої окремої особи. А тому він тим приводить у моралі – до еґоїзму (з усіма його утилітарними, гедоністичними, мак'явелістичними та іншими варіянтами); у політиці – до лібералізму (щоби індивід мав якнайбільшу свободу) і до демократії (щоби ніхто не був більшим за іншого); і нарешті – до анархії. Тобто руйнування всякого державного зв'язку.

   Націоналізм, виходячи із цілости, а не з індивіда, приводить навпаки: у моралі – до жертвенности та самопосвяти; а в політиці до справжньої організації, через поєднання індивідів тою ідеєю цілости. І, якщо соціялізм висуває концепцію, де колективові (не нації) надається виключне значення, а індивідуалізм навпаки – те виключне значення надає індивідам, то націоналізм заперечує крайності одної та другої теорії, і твердить, що без нації не може бути розвитку індивідуальностей, а без розвитку індивідуальностей не може бути розвитку нації. Розвиток національної свідомости, що примушує людину час від часу до жертв на користь нації, не лише не суперечить розвиткові індивідуальної свідомости.

   Але навпаки – ця індивідуальна свідомість є конче потрібною для розвитку національної свідомості. Бо лише свідомі своєї індивідуальної гідности індивіди можуть мати й усвідомлення національної гідності. Не дурно писав московит Владімір Соловйов, що «головне нещастя Росії полягало в нерозвиненості особистості, тобто, у слабкому розвитку колективного, громадського чуття»; адже поміж цими елементами є відносини пропорційности: за придушення особистости твориться з людей не суспільність, а отара...

   Але, з другого боку, цей розвиток особистости не повинен іти на шкоду цілого суспільства, бо інакше постає сваволя й анархія. Отже, висновок: український націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає безконтрольну гру невгамовних еґоїзмів і хижацьких апетитів. Однак має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає гармонійний різноманітний розвиток психічних вартостей людської особистости та спричинюється до збагачення якісної сили цілої нації.

   Націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає намагання індивідів звільнитися від обов'язків щодо суспільства і нації. Націоналізм має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає намагання індивідів дбати про якнайкраще виконання своїх обов'язків стосовно суспільства і нації. А це є можливим лише за постійної праці над зростанням і розвитком індивідуальних вартостей.

Автор – Євген Онацький

Сáмість нації формують дорослі особистості

Ідентичність не виборюють, а створюють й один із випадків – це наново створення єврейського народу у XIX-XX ст. Суть справи така: є духовний лідер, який формує поле смислів, мораль та етику; є обмежена спільнота, яка сприймає духовного лідера як авторитета для себе; є час інсталяції смислів та цінностей від духовного лідера до спільноти; є Книга, яка це фіксує; є довіра людей, вони сповідують смисли та цінності створені духовними лідерами та зафіксовані в Книзі. Потім ідентичність відстоюється у боротьбі.

   На жаль, на сьогодні, українська ідентичність – це розмите поняття, в якому негармонійно поєднуються постсовєцькі лівацькі смисли (рівність у бідності, державний патерналізм, постколоніальний дискурс), лівацько-етнічний націоналізм, який є зворотною калькою "русскаґо міра" (Армія, Мова, Віра = Православіе, Самодѣржавіе, Народность) і намагання створення ідентичности через відношення до мови, служби в армії, українського патріярхату, також витягнуті з контексту лівацько-ліберальні ідеї ("ґендерна рівність", ЄС, НАТО). Як бачимо, вся нова ідентичність побудована на чужих ідеях низького рівня. Українців позбавили їхньої національної самости.

   Існує інший показовий приклад: євреї кажуть – ця земля нам дана Богом. Українці кажуть – ми просто тут історично довго живемо. Потрібно розуміти, що сила цінності залежить від її близькості до трансцендентного: тобто євреї говорять – «ми Богом обраний народ. Ми маємо Книгу, що визначає смисли та об'єднує нашу спільноту, формує етику та мораль», а українці – «ми є українці, ми маємо українську мову. В нас є "правильні українці", що говорять та пишуть українською мовою та москвороті, ми віруємо у Христа, але у правильній" Церкві».

   Зараз наша спільнота стоїть на ціннісному розломі – далі йти із таким набором цінностей неможливо, спільнота розпадається. Потрібно обрати ціннісний код української політичної нації (а не українського етносу), який буде базуватись на таких засадах:

1. Високий духовний рівень – цінності пов'язують націю із трансцендентним.

2. Цінності визначають місце нації у людській цивілізації.

3. Цінності створюють напрямок для розвитку нації в майбутньому.

4. Цінності мають історичне коріння.

   Проте, якщо чужі ідеї працюють, їх варто привласнити й використовувати, а висока духовність не працює. Саме така позиція була по створенню Homo Sovietucus (а також людини грецької, римської, анґлійської, французької та американської). Один біологічний вид – одні моделі поведінки.

За матеріялами "Пéтровича"

Європа як ідеольоґічна цінність

Еуропа! Уявлення, що в'яжуться з цим словом, різнорідні – бо неодностайні окреслення самого цього поняття... Адже вони сягають від географічних стверджень аж до ідеольоґічних поглядів, і багато у чому собі ж суперечать; уже географічно, поняття Європи, спірне, бо ж політичні моменти побільшують непорозуміння.

   Наприклад, чи належить СССР до Європи чи ні? У школі вчили нас, що Урал є границею між Європою та Азією, сьогодні ж на просторі між Збручем і Каспієм точиться боротьба власне за пересунення границь Європи якомога далі на Схід!

   Знищення турецького панування у південно-східній Європі стерло азійські впливи з європейських народів і поставило Туреччину між азійські держави Близького Сходу. Але сучасна Туреччина збудована Мустафою Кемалєм-Пашою сама змагає до духового й цивілізаційного зближення з Європою. Еспанію й Портуґалію донедавна французькі історики називали країнами, яких можна сміло залишити поза увагою при розгляді останніх 50 років історичного розвитку Європи, хоча від 1936-го Еспанія стала її заборолом перед силами руїни, Портуґалія ж залишається при боці Еспанії.

   Дискусія над поняттєвою інтерпретацією Європи триває в усіх площинах і певно не скоро скінчиться. Європа стоїть перед нами як багатогранна (географічна, расова, політична, господарська й культурна) проблема і саме тому, так важко охопити її, як цілість. Що більш розумово підійдемо до цієї проблеми, то складнішою стає її розв'язка.

   Європа – це скорше душевне її визнання... Європа все відкриває нові карти історії людства, як така, вона проломила кордони власного простору через чужі континенти та океани; а все ж вона втілена у самій собі, коли не має вмерти й зректися свого післанництва. Європа неодностайна і її не можна звести до спільного знаменника, бо вона не була й очевидно не буде одним політичним табором.

   Європа, як певне визначення, узмістовлюється у різнорідности історичних націй нашого континенту. Європу переживається найсильніше тільки у власній нації! Це пережиття є одною з наймаркантніших рис українського націоналізму: як існує Європа Хвильового, так і є Європа Донцова!

   Слово "Еуропа/Європа" вимовляється сьогодні з особливим значенням, як післанництво, бо ж Європа – це сьогодні знов чудесна реторта, в якій відбуваються фаустівські процеси народження нового. В історії світу записуються перші розділи доби націоналізму – доби в якій відчувається чисто європейський дух і стиль! Українська національна революція повинна бути європейською не тільки в розумінні духової постави її носіїв і не тільки своєю пов'язаністю з тим усім, що хвилює Європу, тою пов'язаністю, в якій наша творчість має бути сповненою почуттям вкладу власної цеглини в історію розвитку європейського духа, йде насамперед про виразно окреслене місце "Європи" в ієрархії наших ідеольоґічних цінностей.

   Європи існує в різних її виявах: релігії, культури, цивілізації й політичної доктрини. Чи це все сьогодні необхідне й доцільне? Чи не загрожує це нашому рухові втратою внутрішньої правдивости власної ідеї?

   Ми підходимо тут до одної із найважніших проблем доби націоналізму, а відповідь на поставлений запит мусимо шукати в наступних міркуваннях. Існування й свідомість належать до двох різних площин, і не завжди покриваються з собою. "Нація", як дійсність, існує, відколи є історія й у своїй внутрішній суті, є явищем метафізичного порядку.

   Чи вона має виразну окреслену (національну) самосвідомість, чи ця свідомість ще некристалізована – це залежить від різних умовин. При існуванні національної свідомости – можливі знову 2 випадки: у першому – нація своє національне кредо й назовні називає власним ім'ям; в другому — вона може своє завдання й силу бачити в реалізації певного понаднаціонального принципу, а у цьому другому випадку (наприклад, впливи французької революції 1789-го, або московського комунізму від 1917-го) необхідно розрізняти значення цих ідей для націй, які їх висувають, і їхні діяння назовні. Ідеї французької революції піднесли духове й політичне значення самої Франції у світі на ціле століття.

   Для інших же націй, що стикалися із впливами Франції, вони не мали такого значення з багатьох причин. Зокрема тому, що витворювали ту чи іншу залежність від "метрополії" цих ідей (Франції), а також не характеризувалися тою прикметою, що для батьківщини "свободи, рівности й братерства" була найважнішою – зовнішньополітичним післанництвом. Подібно і з московським большевизмом...

   Він конає сьогодні не тільки тому, що опинився у сліпому куті, в якому мусить опинитися кожна розкладова ідея, але й тому, що не виправдав себе як імперіалістичний інструмент московської нації назовні (зокрема, супроти поневолених націй). Необхідно ствердити, що в діянні цих понаднаціональних ідеольоґій, як вияву свідомости даної нації, згадані зовнішньополітичні моменти відбиваються й на внутрішній політиці.

   Сьогоднішня внутрішня криза провідних демоліберальних держав і СССР у значній мірі спричинюється тим, що ідейні впливи обох революцій (1789 і 1917 рр.) втрачають своє зовнішньополітичне значення. Доба націоналізму вносить у світову дійсність новий засадничий момент: сучасна нація не може рости коштом ідейного поневолення свого оточення в тій формі, як це було в століттях понаднаціональних принципів. Поодинокі нації доби, яка вже минає, могли мати ідеольоґії, що не виправдуючи себе внутрішньополітично, а проте забезпечували їм світове панування.

   Засуджена на компромітацію ідея – жила далі, зрівноважуючи зовнішньополітичними осягами свій внутрішній "дефіцит". Натомість доба націоналізму – це самоконцентрація націй, зусилля видобути з себе максимум енерґії – отже примат внутрішньої політики. Але те, що зветься закордонною політикою, не могло зникнути!

   І націоналістичні нації змагаються з оточенням – в обороні, або у наступі. Цей змаг мусів би відбуватися в чисто матеріяльній площині. Бо ж як можна ідеєю націоналізму, названою власним ім'ям, голою національною правдою, обеззброїти чи духово поневолити другу націю в оборонній чи агресивній цілі, коли ця ідея апелює власне до кожної нації бути сильною, змагатися й рости?

   Ця остання обставина матиме, можливо, деякий вплив на форми росту націй коштом окруження. Італійський фашизм розуміє імперію «як духове й моральне поняття. Імперію, себто націю, що кермує другими націями, можна розуміти так, що до цього непотрібне здобуття ні одного квадратного кілометра землі». І в добі націоналізму ніяка нація не може зректися засобів духової боротьби, але, в противенстві до минулого, не діється в парі з тотальною (загальною) мобілізацією націй.

   Отже, коли йде про ідею поступу й удосконалення людського життя на світі, то доба націоналізму, так мовити б, справедливіша. Бо вимагаючи максимум енергії від поодиноких націй, інтенсифікації життя "спецієс", і не визнаючи самого екстенсивного росту назовні – вона посуває людство більше вперед, аніж минула епоха лібералістичних імперіялізмів... Так було, але так уже не буде.

   Ми бачимо в італійському "післанництві Риму", в італійському "латинстві", в нордійському післанництві III-го Райху Німеччини (що пристосоване для неї, як для нації з перш за все континентальними аспіраціями) первні з другої площини, як абсолютна правда про націю. Коли ми говоримо про "Європу" в українській націоналістичній ідеольоґії, то з того погляду, щоб ця ідеольоґія була звернена не тільки навнутр. Але й щоби переходила до ідейного наступу на оточення із більшою й більше реалістичною, ніж досі, свідомістю шляхів цього наступу.

   Московська "Протиеуропа", українська (зовсім нового порядку) місія на чужонаціональних теренах теперішньої московської експансії, і, нарешті, необхідність мати нам, у стику з другими європейськими націоналізмами, світогляд, що не виказував би порожнечі в ніякій сфері, і був би заповнений життєвим бойовим змістом. Ось моменти, які кличуть нас за "Європою", що вже відчута й вимовлена, але ще невловні усвідомлена й розбудована, як органічна ідеольогічна цінність. Слава Nації!

Автор – Ярослав Оршан

Техноцентризм суспільства вимагає умовної політичної рівности

Ідея рівности у сучасному її розумінні напряму зав'язана на модерну техніку, тобто в механістичному її трактуванні. Сучасна рівність – це рівність перед машиною, для якої дійсно не грає жодної ролі стать, вік, походження та інші характеристики окремої людини. Грецьке ж слово "техне" (τέχνη) передусім означало людську рукотворчість і майстерність, однак до нашого часу воно змінило своє значення і стосується засобів, за допомогою яких здійснюється діяльність.

   І чим далі триватиме технологічний проґрес, тим універсальнішими стають вимоги до людини, яка має обслуговувати ці засоби. Зародження модерну та перші індустріяльні революції все ще вимагали від людини певних якостей, передусім сили та витривалості. І з кожним новим витком технологічної модернізації залучалося все більше людей, хоча і диференціація зберігалась – чоловіки, жінки та навіть діти, – всі мали свої особливі стосунки з індустріяльною технікою.

   Але чим складніша машина, тим "простіша" людина, і тим більшою має бути залученість людини до одноманітної роботи з її обслуговування. Такий техноцентризм нашого суспільства вимагає формалізованої політичної рівності для однакового залучення якомога більшої кількості людей. Всіх сколихнула поява нейромереж і люди почали боятися, що втратять свої роботи.

   У відповідь на ці страхи нас заспокоюють, що з'явиться ще більше нових вакансій з... обслуговування штучного інтелекту! Рівність перед Богом, яку принесло християнство, і рівність перед законом, що прийшла із республіками та ідеєю держави, стосується, у першу чергу, однакового покарання за скоєні гріхи/злочини. Вона урівнює людей у відповідальности за себе, не ставлячи під сумнів наявну нерівність у різноманітних проявах людського буття.

   Рівність же перед технікою вимагає перетворення людей на одноманітну масу, здатну до виконання одноманітної діяльности. Не кажемо, що треба відмовитись від технологічних здобутків нашої цивілізації, але проблема завжди у зміщених акцентах. Сьогодні людина служить техніці та має підлаштовуватись під її темпи розвитку, що створює все більше онтологічних складнощів для людини, а чи можливо змінити ситуацію і яким чином можна здійснити?

За матеріялами "Afemina"

Козацький край, а не Terra Incognita

Якось так сталося, що світ найбільше в історії говорив про Україну не коли житомирянин Сергій Корольов виводив першого космонавта Юрія Гагаріна на орбіту, і не коли наш Максим Березовський обганяв свого однокурсника Вольфґанґа Моцарта у майстерности гри на фортепіано, не коли наш Майкл Стренк піднімав зі своїми бійцями прапор США на Іводзімі. Ні, не тоді. А коли ми давали комусь ляща – перш за все у часи Козаччини, коли оповідями про чубатих дядьків лякали пів Європи (деякі герби східноєвропейських міст досі зображують відрубані голови ворогів-козаків)!

   Тодішню Україну так і називали – Terra Cossacorum – земля козаків. Ніхто особливо не думав про те, що на цих землях живуть ще тисячі простих землеробів-українців, яких насправді завжди було незрівнянно більше ніж козацької верстви. Справа не в неосвіченості тодішніх картографів – річ у тому, що ці часи яскраво показували, що обличчям країни виступає не аморфна маса, не "всі", а особлива верства, верства панівна і воююча.

   Існують епохи, які змушують усіх рахуватися з "усіма". Доба усіх може бути названа як доба "Terra Incognita" – невідомої землі, бо безелітна нація – нація без обличчя, а точніше, нація на яку накинули чужу маску (московську та польську маски наш народ носив досить-таки довго). Однак справа основна у тому, що нікому ця шана до простолюду і безелітність не приносить жодного покращення – розбещена маса швидко прозріває й уже за пару літ безвладдя починає стогнати: «Нам лідера! Хоч поганенького аби...», – тут і приходять вороги нації, ті, хто ніколи не взяв би її доки в неї є тверезий провід, доки є еліта.

  Особливою якістю еліти є здатність поставити свої інтереси понад інтереси інших – претендувати на керівні посади й бути готовим брати на себе відповідальність там, де прості люди від відповідальності відмовляються заради спокою. Сучасні адепти гуманізму, людинолюбства, інших видів гуманітарних збочень всіляко намагаються накинути нам думку, що панувати – соромно, що це архаїчно. Мовляв, це зупиняє проґрес, і взагалі руйнує утопію громадянського суспільства, яке насправді так само складається із маленьких ватажків, які тягнуть за собою усю громаду.

   Панування і боротьба – ось робота чільної верстви, найкращих людей, чиї обличчя є обличчями цілого народу. Панування починається з усвідомлення власної волі до влади. Нам пощастило, в нас нація без керівників з купою вакантних місць, усе лише починається...

Автор – Ярослав Божко

КНР, Іран і КНДР воюють в Україні проти Заходу

Російсько-українська війна давно стала світовою в тому сенсі, що вона є опосередкованим зіткненням між західною продемократичною коаліцією, з одного боку, та авторитарними режимами Сходу з іншого. Останні – це горезвісна "вісь зла" за участи РФ, комуністичного Китаю, Ірану та Північної Кореї. Поки незрозуміло, хто із них переможе у протистоянні планетарного масштабу.

   Війна РФ проти України не тільки змусила країни Північноатлантичного альянсу підвищити військові витрати, а й підштовхнула американських союзників в Азії терміново зміцнювати співпрацю проти КНР. Однак авторитарні режими теж згуртувалися довкола Владіміра Путіна, побоюючись, що рішуча перемога України зміцнить Захід. Так і станеться, навіть не думайте інакше!

   Іран поставив тисячі безпілотників "Shahed", надіслав інструкторів для навчання операторів та допоміг Росії налагодити їхнє виробництво. Тим часом КНДР надіслала, за різними даними, від 1 до 3 мільйонів снарядів приблизно стільки ж, скільки США та їхні союзники поставили Україні, а також передала ракети. КНР допомагає не так прямо, але також забезпечує РФ продукцією подвійного призначення.

   Крім цього, автократи (чи все ж таки нові азійські деспоти?) вклалися у торговельні шляхи, захищені від санкцій. Зосередженість США на Європі дозволила Китаю, Північній Кореї та Ірану відчути себе вільніше у своїх регіонах. Перемогти у такій війні можна подвійно – по-перше, на полі бою, а по-друге, ефективніше використовуючи сам конфлікт, тобто вивчаючи уроки із військових дій, зміцнюючи співпрацю із союзниками та готуючи себе до наступного етапу.

За матеріялами "Bloomberg"

Ідеальний шторм Путіна в Україні

У травні 2024 р. Україну очікує найнебезпечніший період історії з часу відновлення Незалежности. Буде тривожно і гаряче! Власне, не Україна очікує, а бункерний дід путін ретельно готує "ідеальний шторм", залучивши всі свої ресурси, а особливо вітчизняну "п'яту колону", яка в його планах відіграватиме ключове значення.

   Операція "нелегітимний Зеленський", хвилями якої за планами ворога після 21 травня має змити українську державність, ретельно готувалася. Будьмо відверті, Путін намагався використати вікно можливостей із затримкою американської допомоги. За його планами, рішення про підтримку України мало бути в ідеалі скасоване або принаймні затримане до президентських виборів в США у листопаді 2024 р.

   І за цей час російські війська без огляду на отримані втрати мали б прорвати фронт. Ну, або принаймні посунути його, виснажуючи українську армію безперервними штурмами. Але ключову роль має виконати "п'ята колона", завдання якої: а) максимально делегітимізувати легітимність влади в очах суспільства; б) посіяти суспільний розкол, хаос; в) підірвати єдність суспільну і єдність між керівництвом держави, військом і народом.

   Пам'ятаючи із досвіду історії "винахідливість" росіян і здатність до фантастичної брехні слід очікувати 21 травня неймовірного шабашу і хаосу. Прямі російські агенти (слідкуйте до речі, за заявами цими днями, думаю в бій кинуть все що було залегендоване, завербоване і куплене) з кожної праски волатимуть, що президент нелегітимний, а відтак його команди, накази нечинні. Вже зараз люди із політичних кіл, яких ще раніше підозрювали у роботі на КГБ (є серед них і відомі дисиденти) роблять заяви метою яких є не розв'язування будь-яких проблем, а максимальна дезорієнтація та демобілізація суспільство.

   Активно працює пропагандивна машина РПЦ-ФСБ, мільярди кинуті на інформаційно-психологічні операції. Прямі агенти (у владі та опозиції) "корисні ідіоти", політичні та інформаційні заробітчани, ображені відсунуті від корита політики – все піде в хід, щоб актуалізувати "війну всіх проти всіх", в якій призом буде не влада, а знищення України. Паралельно РФ веде подібну роботу на Заході, тому наступ на фронті – це лиш відвертальний момент Путіна, головний наступ він планує в тилу, і при тому давно.

   Віримо, що історичний досвід, знання, яке було після чергових "чорних рад" і криків "зрада", безглуздих і бездумних горожанських воєн, громадянських протистоянь під час війни, дозволить зробити правильні висновки. Передусім суспільству. Так само переконані, що потрібні жорсткі превентивні кроки та невідворотна і швидка реакція на будь-який "дриг" із боку російської агентури.

   При чому, каратися мають незалежно від політичних таборів і наближеності до влади. Корупціонер такий же агент путіна як і його відвертий клікуша із проросійського колаборантського табору. До речі, не меншим ворогом є й той, який постійно часто бездоказово волає про гіперкорупцію, підриваючи довіру до України як всередині, так і ззовні.

   Нині (як і завжди) наш головний ворог у Кремлі. Це варто завжди пам'ятати, а будь-які вибори можливі лише після закінчення війни, важливо переможного закінчення. Дуже дорого дається нам Незалежність, щоби дозволити будь-кому знищити її зсередини, тому: будьмо пильні!

Автор – Юрій Сиротюк