Наближаймо світанок української нації!

Італія – дуже суперечлива країна, внутрішньо роз'єднана, з ослабленим національним почуттям. Тут часом усе відбувається навпаки: спершу постала об'єднана держава, а вже потім – нація. «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців», – хрестоматійна фраза письменника-історика, державного діяча з П'ємонту Массімо д'Адзельйо.

   В Італії традиційно протиставлені Південь і Північ, як в Україні – Захід і Схід, і це не може не впливати на соціяльно-політичну ситуацію в країні... Наголосимо, що попри всі слова та навіть спроби довести зворотне, Україна – держава, яка вже існує, вона – дійсність. Тепер же завдання кожного з нас – створити українця; це стосується не стільки народження дітей, скільки створення óбразу (нім. Ukrainische Nation-gestalt), шляхом пропаґанди та просування основоположних націєтворчих принципів.

   Активна позиція і наполегливість порівняно невеликої кількості українців вже здійснила чималий вплив на розвиток солов'їної. Наша мова вийшла зі стану оборони, перейшовши у потужний наступ, хоч він і не такий шалений як нам би хотілося. Тепер перед українцями постала нова, ще більша загроза – руйнівна ліволіберальна ідеолоґія.

   Жоден із нас поодинці не здатен фізично протистояти насадженню збоченню на вулицях, у школах, міністерствах, культурі... Але кожен може висловити своє ставлення, поширити інформацію, вийти на протест тощо. Наша активність, віра у свою правоту, наполягання на своєму, заперечення і максимальний інформаційний спротив можуть робити дива.

   Якщо зараз здається, що насунулися найтемніші часи, то незабаром неодмінно прийде світанок. Світанок української нації! Без усвідомлення цього не можливо збудувати здорову національну державу так званого європейського типу, щоби там не казали у Москві, Брюсселі чи Вашинґтоні; вони роками переливають із пустого у порожнє, нівелюють новопосталу суб'єктність Києва на міжнародній арені, але ми йдемо своїм шляхом.

За матеріалами часопису "Січовик"

Самодостатні українці: між керованим натовпом і політичною нацією

Погодьтеся, що ми живемо у справді цікаві часи. Власне живемо у таких унікальних обставинах, коли кожен сам яскраво демонструє на широкий загал те, ким він є насправді. Адже нічого вічного немає у цьому світі окрім істини.

   Так, усе в цьому світі змінюється. Особливо швидко змінюються політичні кумири та електоральні смаки. Сьогодні натовп поклоняється і славить їх, а завтра викидає цих кумирів на смітник, щиро дивуючись тому, як вони ще вчора могли їм поклонятися та різати горла за них своїм друзям, рідним і близьким, які не поділяли їх тодішні погляди...

   Сподіваємося, що швидко минуть часи подібного масового безумства. І обдурені всілякими пройдисвітами на кшталт зєльця, пєтьмєна та іншої чужородної аферистичної мразоти люди прозріють. Прозріють і будуть щиро дивуватися — як таке могло статися?!

   Чому ж громадяни однієї країни на мапі Європи стали масово вразливими перед вірусом розбрату і маніпуляцій? Може це наслідок бездуховного і фізичного рабства, принижень і терору окупаційного режиму. Чи все ж власне небажання "йти у ногу з часом", саморозвиватися й ставати кращим.

   Попри все, маю надію на те, що історія сприятиме виробленню масового імунітету нашого суспільства проти популізму, легковірності та розбрату. Маю надію, що ми добре засвоїмо цей урок. Бажаю нащадкам не повторити його у майбутньому: не ставайте на наші граблі!

Автор — Андрій Іванюк

Леся Петлюра — життя на вигнанні

Єдиною дитиною у родині Отамана військ УНР Симона та Ольги Петлюри була донька Леся. Народжена у 1911 р., дівчинка стає сучасницею блискавичних подій на скрижалях історії Першої світової війни. Прізвище "Петлюра", статус її тата, його відповідальність змушує маленьку Лесю поступитися українському народу батьківськими плечима.

   Вона відійшла у тінь і чекала. А коли у варшавській квартирі родині не вистачатиме грошей навіть на їжу, то Леся розділятиме батьківську долю політичних вигнанців. Її життя — це переїзди з міста у місто, з країни до країни — чим старше вона ставала, тим далі була від України.

   Вже у Парижі дівчинці врешті вдається хоч трохи набутися з татком. Там Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра, не маючи великих статків, скромно мешкає із родиною на 5-му поверсі готелю у Латинському кварталі, біля Університету Сорбонни (на вулиці Тенар, 7). Він не припиняє своєї діяльності й на еміґрації.

   14-річна Леся спостерігає за батьком і вбирає його мудрість. Великим потрясінням для родини стає вбивство Симона Петлюри у 1926 р. Душевні переживання, втрата близької людини, брак коштів — викликають у Лeci страшну хворобу легенів, з якою дівчина бореться довгі роки.

   Початок Другої світової війни подарував сім'ї Петлюри надію на повернення до рідної Полтавщини. Леся мріяла поїхати до цілющого повітря Криму. Проте вже у листопаді 1941 р. у Камбо-ле-Бен, де, здавалося б, Лесі ставало вже ліпше, вона помирає на 30-му році свого життя; згодом була похована разом із батьками на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

За матеріалами "Women of freedom"

Теракт Брейвіка: невивчені уроки

10 років тому норвезький патріот Андерс Берінґ Брейвік влаштував криваву бійню місцевим послідовникам так званого культурмарксизму і прибічникам расового змішування, здійснивши масовий розстріл на острові Утьоя та підірвавши фурґон із вибухівкою в урядовому кварталі Осло. Жертвами стали 319 осіб, з яких 8 загинуло під уламками будівель, а ще 69 — померли від прицільних пострілів Брейвіка. За це слуги Феміди цілком справедливо засудили його до 22 років позбавлення волі.

   Мотиви такого злочину зрозумілі — норвезький патріот на правду хотів десятками смертями невинних людей власноруч зупинити процес Великого Заміщення (франц. Grand Remplacement) корінного білого населення своєї країни чужинцями з Азії та Африки, але обрав не ту ціль. Дехто вважає, що Брейвіку нібито вистачило сміливості відкинути ілюзорний імідж правого радикала як добровільного учасника умовно толерантної демократичної системи й завдати нищівного удару владі, котра і по сьогодні сприяє міґрації з країн так званого "третього світу". Однак достоту відомо, і сам терорист це підтвердив на суді, що йому близька соціал-дарвіністська (майже нацистська) расова теорія сполучена із давньоскандинавською реліґійною практикою.

   Брейвіковий ідеал Норвеґії, а відтак і Європи — земля населена виключно білими людьми без жодного кольорового міґранта, де панують одвічні європейські традиції та культура. Зразками ж для наслідування він вважав таких правителів минулого, як Карл Мартелл, Влад Цепеш і Карл ХІІ, котрі уособлювали нетлінну велич Старого світу. Натомість головними ворогами визначив адептів мультикультурної та ґендерної ідеолоґії (просто кажучи, сучасних ліваків), які, на його думку, стали безальтернативно домінувати на Заході після всім відомих подій "червоного травня" 1968 р.

   Власне постає питання: чи вивчили земляки норвезького терориста, а ними й решта європейців криваві уроки 10-річної давнини? На жаль, відповідь неґативна — Старий світ, як до слова і Новий, загруз у хворобливому толерантному ставленні до інородців, повсюдному сприянні ЛҐБТ-пропаґанди та цензуруванні незалежних (незгодних із такою політикою) ЗМІ включно з лідерами суспільної думки (яскравий тому приклад — обмеження доступу 45-го президента США Дональда Трампа до соціальних мереж). До України теж докотилася ця хвиля, хоча поки не у такому масштабі, які хотілося б ініціаторам Великого Заміщення, бо у нас же 8-й рік триває війна із Московією, але нашим іноземним партнерам поки немає на це ради.

   У вакханалії, далебі аґонії ліволіберальної надбудови цивілізації колективного Заходу, що полонила більшість країн, фактично не лишилося й місця для дискусії; жодного обговорення посталої на порядок денний 2020-х рр. проблеми не буде! І тут немає за щó винити Брейвіка, адже його відверто радикальний вчинок був наче vox clamantis in deserto, який мав би спонукати таких як і він патріотів струснути підмурівки застарілої Європи та дати бій клептократичній системі, котра вихолощує традиційне єство з європейців, — не сталося. Тому-то нині ми всі спостерігаємо швидкоплинну зміну доби: ще вчора жили за нібито (постмодерного) Нового Середньовіччя, а завтра вже опиняємося у Новій Кам'яній Добі, де вірогідно пануватимуть найсильніші дикуни з пристосуванцями.

Автор — Данило Катраник

Чи боїться Московія Уральську республіку?

Відповідь на це риторичне питання очевидна — так, боїться, ще і як! Бо для Кремля, що у 2014 р. волав про "самовиявлення народу Криму і народу Донбасу", справжня федералізація і реґіоналізація державного утворення РФ рівноцінна смерті. Ось чому Уральська республіка, яка була проголошена 1 липня 1993 року в Єкатеринбурзі, була знищена у зародку, але на відміну від Ічкерії не силою зброї, а засобами бюрократії, корупції та політичних репресій.

   В Україні про самовизначення уральців майже нічого не відомо, за винятком кількох дописів у дружньому нам часописі "Січовик". А проте, Уральській республіці вдалося проіснувати на мапі світу цілих 4 місяці — до 9 листопада 1993 р. (на думку більшості правників із РФ, вона de facto існує до тепер!). Ідея її створення належить тодішньому голові адміністрації Свердловської області Едуарду Росселю й полягала не у від'єднанні Уралу від Московії, а у підвищенні статусу цього суб'єкта федерації, набутті більшої економічної й законодавчої самостійности.

   Початок юридичного оформлення Уральської республіки було покладено навесні 1993 р. Місцева влада провела опитування щодо розширення повноважень Свердловської області у суспільно-господарчій сфері до рівня республіки РФ — понад 83% респондентів відповіли позитивно. Після цього вже у кінці жовтня 1993 р. була підписана Конституція Уральської республіки, почали друкувати уральські франки на зміну рублям.

   Але "смарагдова вольниця" була не довгою. Вже 9 листопада 1993 р. вийшов Указ президента РФ Боріса Єльцина під №1874 про розпуск Свердловської обласної ради, а наступного дня — відсторонили від посади самопроголошеного очільника Уральської республіки Едуарда Росселя; усі рішення місцевої влади Кремль визнав недійсними (такими, що суперечать новій Конституції РФ). Нечисельні борці за самовизначення Уралу, однак, не припинили домагатися своїх законних прав і свобод, хоча реґіональна еліта під тиском Москви здала без бою всі ініціативи, повністю проіґнорувавши бажання 83% жителів Свердловської області розвивати власний край без урахування забаганок федерального центру.

   Єльцинський наступник із КГБ пішов ще далі — запропонував уральським політикам "вливатися" у нову державно-економічну модель, де багатому на копалини реґіону відводиться роль колонії Москви; за незгодними почали полювати й відправляти до катівень у разі протестних акцій. Приміром, відсторонений Едуард Россель в 1995 р. знову очолив Свердловську область, просидівши у теплому кріслі аж до 2009 р., тоді як сьогоднішній ґубернатор краю Анатолій Гайда (до слова, у 1993 р. він керував ґрупою розробників Конституції Уральської республіки) "проїхався" майже всіма поверхами "соціального ліфта", створеного для таких колаборантів Кремлем, набивши при цьому власні кишені чималими статками. Нині ж ідея уральського самостійництва жевріє на вигнанні — у Гельсинкі, — де її марно намагаються задушити путінські опричники руками фінляндських правоохоронних органів, про що вже тут неодноразово писалося і згадувалося; але її виразники не здаються, продовжуючи свою боротьбу заради вільного майбутнього без хлопа, без пана і без клятого московського каґана!

За матеріалами "Свободного Уралу"