Декомунізація наших осель

Сьогодні до уваги читачів пропонуємо думку про те, як українцям позбутися осоружних бетонних коробок-осель, зведених на швидку руку в добу більшовицької окупації. Адже після підняття економіки та розбудови середнього класу, в оновленій Українській Державі необхідно буде розробити план з ліквідації будинків-коробок. Хрущівки та новобудови доби Кучми-Порошенка мають піти на смітник історії!
   Для тих, хто читає нас уперше, наголосимо, що від природи індивідуалістична (у розумних межах) українська душа похована під залізобетоном цих безликих, сірих, брутальних блокових споруд. Вони вганяють у меланхолію і депресію; ця так би мовити естетика виливається у нашу щоденну етику. Необхідно покласти цьому край!
   Як уже було сказано, для початку нам потрібен значний відсоток середнього класу, а не як зараз. Середній клас схильний до самостійності, а отже надає перевагу приватному житлу. Скажімо, білий середній клас у США живе у передмістях, залишаючи міста-гадючники для кольорових і люмпенів. У цьому питанні не обійтись без державного втручання. Потрібні масштабні державні програми, наприклад: якщо ти віддаєш свою квартиру у бетоноблоці державі (а не продаєш комусь), то отримуєш мега-знижку на земельний наділ.
   Занадто вперта державна машина буде переселяти ж примусово. Українці вже проходили аналогічний процес у 1920-1970-х рр. Пусті бетоноблоки будуть зноситись, а згодом земля буде приватизована, і на її місці підприємці збудують щось корисне і красиве (будуть обмеження на архітектурні стилі). Завдання непросте, багато підводних каменів, шляхів вирішення теж можна придумати багато, значні фінансові труднощі вкупі, але ми переконані в одному: воно того варте. І рано чи пізно ми маємо за це взятися.
   Ми не лібертаріанці, не соціалісти! Нас не турбують права власності у таких питаннях, як і кількість витрачених на це коштів і тимчасові незручності. Адже ми вкладаємо у довготривалу перспективу — здоров'я нашої нації. І не знехтуємо заради цього зрівняти із землею 90% деяких міст, зокрема й тих, що досі шрамом "червоної чуми" паплюжать дух вільної Української Держави.

За матеріалами "Правого Гетьманату"

Футуризм поміж фашизмом і більшовизмом

У наш складний буремний час, коли ЗМІ на свої власний розсуд використовують різного роду штампи, так і хочеться залишити все заради краплі чистого мистецтва. Але не сучасного з відвертою деградацією, а того, що буяло 100 років тому і прославляло мілітаризм і культ сили. Однак нині ще існують певні забобони щодо визначення мистецтва початку ХХ ст. як такого. У часи тотального панування марксизму-ленінізму людям вбивали у свідомість лише викристалізовану у лоні КПСС-КГБ ідеологію. Те саме було і з мистецтвом: утопічний конструктивізм, який плекали митці сталінського режиму, був не бажаним дитям італійського футуризму.
   Понад 100 тому, а саме 20 лютого 1909 р. у газеті "Le Figaro" було опубліковано "Перший маніфест футуризму", який проголосив своїми головними елементами відвагу, зухвальство і бунт: «Не існує краси поза боротьбою. Нема шедеврів без агресивності! Ми ж хочемо оспівати наступальний рух, гарячкове безсоння, гімнастичний крок, небезпечний стрибок, ляпас і удар кулака…». Автором цього маніфесту був італійський драматург, письменник-футурист та друг Беніто Муссоліні, а отже, полум’яний прихильник фашизму – Філіппо-Томмазо Марінетті. Центральною засадою естетики та філософії Марінетті був культ сили, тому він палко оспівував тогочасні колоніальні завоювання Італії в Африці та на Балканах.
   То що ж спільного між італійським футуризмом і совєтським конструктивізмом? Ґілберт-Кіт Честертон якось написав у газеті "Illustrated London News", що у фашизмі можна знайти багато рис футуризму, не знаючи про дружні стосунки між Муссоліні та Марінетті. Водночас футуризм в їхньому уявленні щиро відбивав певні сучасні запити та характерний міланський контекст. Культ швидкості, потяг до сильних рішень, презирство до мас й одночасно захопливий заклик до них, схильність до гіпнотичної влади натовпів, екзальтація національних почуттів, антипатія до засилля бюрократії – всі ці емоційні позиції перейшли з футуризму у фашизм майже у готовому вигляді.
   Зближення футуриста Марінетті та майбутнього фашиста Муссоліні відбувалось кілька разів: вони були серед тих, кого ув’язнили за вуличну пропаганду італійського вторгнення в Далмацію під час битви на Марні у 1914 р., за антивоєнні акції в Римі у квітні 1915 р., і нарешті, найголовніше, за організацію збройних загонів – "Fasci d’Azione Rivoluzionaria" в Мілані у 1919 р. і замах на безпеку Італійського королівства. Як згадує сам Марінетті, ще до зустрічі з Муссоліні італійські футуристи у своїх відозвах пропагували створення перших воєнізованих об’єднань – "arditi". Тому не дивно, що після "небезпечного стрибка, ляпасу й удару кулака" по італійській монархії у 1922 р. багато футуристів влились у лави "Fasci di Combattimento", а похід на Рим надав наснаги борцям з буденністю!
   Ось, що говорить про паралельне існування футуризму та фашизму італійський правоцентрист та мистецтвознавець Джузеппе Преццоліні: «Муссоліні володіє дивовижним футуристичним характером. У цьому немає жодного сумніву. Шлях, яким рухається фашизм, є причиною того, що він такий як є, і його поточні програми в цілому ворожі програмі сучасності, однак не реальності футуризму як мистецтва. Фашизм, якщо я не помиляюся, жадає ієрархії, традиції та вшанування влади. Фашизм прагне викликати духів старого Риму і класичного минулого. Фашизм бажає залишатися в категоріях думки, прокреслених великими італійцями та великими італійськими інститутами, включаючи католицизм. Футуризм, навпаки, являє його повну протилежність. Футуризм – це протест проти традиції, боротьба проти музеїв, класицизму і шанування вчителів».

   Як і Марінетті, свою схильність до фашизму визначав і Преццоліні, однак лише до того часу, до поки Італія не стала соратницею нацистської Німеччини – Третього Райху. Водночас Преццоліні спростовує близькість футуризму і фашизму тоді, коли основні ідеї фашизму дозріли у власній доктрині. "Маніфест підстави футуризму", за його словами, відкриває справжню суть, адже «футуризм бажає зруйнувати музеї, бібліотеки, розтрощити моралізм і всіляку опортуністичне й утилітарне боягузтво». Але все це не можливо узгодити з фашизмом, який намагається відновити всі моральні, навіть моралістичні цінності Італії! Це дивує і нас.
   Марінетті визначив, що футуризм – це мистецтво вільного вірша, вільного вираження, слів на свободі, а от фашизм натомість жадає ще більшої суворості у загальному навчанні, повернення до латини. Один надзвичайно суперечливий пункт стосується питання інтернаціоналізму. Фашизм – політичне зусилля, яке є надзвичайно італійським, це не дивина. Сам Муссоліні стверджував, що італійський фашизм не здатний утворювати альянси з фашизмами інших країн або з рухами, які запозичували штам італійського фашизму. Через це, всі інші фашисти – це націоналісти до мозку кісток, які неодмінно налаштовані проти італійської нації. Як приклад Преццоліні наводить зазіхання мадярських фашистів (салашистів) на територію Італії, що своєю єдиною кінцевою метою прагнуть повернути Фіуме до Мадярщини, або хорватських усташів, яким сниться італійський Трієст.
   З огляду на це, не можна не визнати що футуризм, навпаки є рухом міжнародного характеру. Не дивуйтесь! Сам Марінетті визнав, що по всіх частинах земної кулі у 1920-1930-х рр. вже були російські, американські, австралійські або німецькі футуристи. Слід підкреслити, що футуризм знайшов своє ідеологічне призначення тільки в одній державі – у СССР.  Але, слід застерегти читача, що цей слід містить виключно ідеологічний характер, тому про жодне естетичне значення не йдеться взагалі!
   Однак "тісний союз" з більшовизмом був нетривким. Так, після смерті Владіміра Лєніна усі форми індивідуального мислення в мистецтві, в тому числі й футуризм, піддалися жорсткій критиці нової влади. Іосіф Сталін почав наступ не тільки проти опозиції та селян, а й хотів знищити ідеали художників, які діяли в розріз з новою партійною лінією. Так званий "буржуазний вплив" було відкинуто і замінено "пролетарським поглядом" на мистецтво. Вже до початку 1930-х рр. соціалістичний реалізм став єдиною прийнятою тенденцією, який мав класичний і дисциплінарний характер, тож футуризм зазнав поразки в СССР.
   Попри це перші пам’ятники "червоному жовтню", а пізніше монументи червоноармійцям і чекістам, партійні пропагандистські плакати, навіть совєтські книги – усі вони несли слід футуристичного мистецтва і його ідей, які на власний розсуд впроваджували діячі більшовицького режиму. Звісно, що Сталін мав намір здійснити мистецьку революцію на власний розсуд, але зруйнувати вже збудовані монументи братам-комуністам рука не піднялася. Крім того не буде зайвим згадати, що футуризм і більшовизм марили індустріалізацією світового суспільства. Фабрика, як символ пролетаріату і механічного майбутнього, була невичерпним джерелом політичних ідей більшовиків, але вона також була натхненням футуристичного мистецтва...

   І ось, ключове питання: як футуризм може крокувати в ногу з італійським фашизмом бувши добрим матеріалом для більшовицької пропаганди на початку існування СССР? – По-перше, це було непорозуміння, яке народилося тільки з обставин близькості людей – Марінетті та Муссоліні, лише з випадкових зіткнень, з сущого безладу різних сил, які привели Філіппо на сторону Беніто. По-друге, примарна єдність футуризму і більшовизму, відмінно працювала лише в дні революції та воєнного загарбання уряду Лєніна колишніх земель держави Романових, але стала нестерпною за сталінського режиму, нового державного порядку.
   Дисципліна та ієрархія у суспільно-політичному житті – це також дисципліна та ієрархія у літературі, мистецтві. Слова стають порожніми, коли політична структура неефективна. Фашизм вважав засвоєним у футуризмі все, що могло служити йому стимулом, а некласичне і непокірне, з погляду мистецтва і державного порядку та дисципліни було придушено. Що ж до СССР, то тут все було інакшим – руйнація і хаос зробили футуризм плідним ґрунтом, на який ліг дегенеративний соцреалізм. Останній використав на повну люмпенський погляд на оточуючий світ: "прагнення до світлого майбутнього" було замінено "задоволенням сірою буденністю".

Автор — Денис Ковальов

Ватикан став полем бою консерваторів і лібералів

Якщо ви гадаєте, що Папа Франциск – це найгірше, що могло трапитися з Католицькою Церквою, ви глибоко помиляєтеся. Обрання на престол апостола Петра кардинала Берґоліо вочевидь було не найкращим рішенням. Але було б значно гірше, якби на його місці опинився б кардинал Райнгард Маркс.

   Прізвища не визначають долі людини та, зокрема, її поглядів. Але у випадку очільника німецького єпископату Райнгарда Маркса бачимо дивовижний збіг. Маючи прізвище одного з найбільших руйнівників Західної цивілізації, цей ієрарх докладає чимало зусиль, аби зруйнувати саму Католицьку Церкву.

   Допущення протестантів до Причастя без прийняття ними католицького віровчення, відхід від католицького вчення про нерозривність шлюбу, необхідність "благословляти" так звані одностатеві партнерства... Саме просуванням цих богословських новинок активно займається кардинал Маркс.

  Позиції Маркса поділяє значна частина німецького католицького єпископату. Намагання німецьких єпископів відійти від норм католицької віри таке сильне, що вони ледве не шантажують Ватикан можливістю нового розколу. Папа Франциск найбільше намагається балансувати між потуранням німецьким та іншим "прогресистам" та "реформаторам" з одного боку і захистом основ католицької віри, до якого він покликаний самим фактом перебування на апостольському престолі. Та є річ, яка дещо віддалена від принципових аспектів віровчення і в якій Франциск та "прогресисти" на кшталт Маркса одностайні. Мова йде про міграцію і ставлення до політичних сил консервативного і націоналістичного спрямування.

   Так, акомпануючи постійним заявам Франциска, кардинал Маркс нещодавно виступив із різкою критикою тих європейців, які виступають за етнічне і культурне збереження власних народів. Вживаючи звичне маркування сил, що не поділяють ліволіберальної ідеології, як "популістів", Маркс договорився до того, що назвав головним популістом диявола.

   Дуже показово, що ситуація на правому фланзі католицької ієрархії є симетричною до ситуації на лівому. Ті єпископи та архієпископи, які виступають послідовними захисниками католицького віровчення, зазвичай є різкими критиками політики масової міграції та сміливо говорять, що європейські народи мають право захищати власну землю та ідентичність.
   Одним із таких ієрархів є кардинал Роберт Сара. Зокрема, під час візиту до Польщі у жовтні минулого року кардинал Сара різко розкритикував тих людей, які використовують християнство для прикриття політики мультикультуралізму. Цікаво, що сам кардинал Сара – африканець, і його важко запідозрити у щонайменшому "расизмі". Він просто озвучив очевидні речі. З подібною риторикою раніше виступив інший впливовий африканський кардинал – Пітер Тарксон. Він заявив, що європейські уряди мають повне право закривати кордони перед мігрантами, адже мова йде саме про економічних мігрантів, а не біженців.

   Днями з гучним засудженням міграції виступив єпископ Атаназій Шнайдер – один із найпалкіших критиків лібералізації Католицької Церкви. Єпископ Атаназій заявив, що масова міграція – це цілеспрямована політика, розрахована на руйнування християнського характеру Європи та ідентичності її народів. Він зазначив, що підтримує будь-які кроки європейських національних урядів, спрямовані на захист власного суверенітету. Також єпископ провів паралелі між сучасним Євросоюзом та СССР.
   Як бачимо, сучасне життя у Католицькій Церкві диктується не лише ієрархами лівого спрямування. Існує ще й дуже принципова опозиція ортодоксального спрямування. В Католицькій Церкві, як і у світі загалом, триває боротьба між силами розкладу й анархії з одного боку та силами істини, порядку і традиції – з іншого.

За матеріалами "Традиції і Порядку"

Фінська школа: чому замовчують недоліки?

Під очільництвом Лілії Гриневич відбувся перегляд освітньої програми в цілому – від садочків до вишів. Замість поглиблення знань із їхнім практичним застосуванням (біологічні та хімічні досліди, екскурсії у музеї тощо) чиновники Міносвіти продовжують планомірно ґвалтувати дітей поверхневістю "заради галочки" та чергового гранту від західних партнерів. Не варто забувати, що з виділених західними партнерами на реформу освіти 6 млн. євро, за призначенням підуть лише 2 млн. євро, бо решта – це оплата консультаційних послуг тих, хто напоумив здійснити докорінні зміни в  українському шкільному навчанні.

   За останній рік фахівці та експерти у галузі освіти напророкували Україні цілу торбу змін, які профільне міністерство запозичить у Фінляндії для покращення шкільного та університетського навчання. Адже як відомо, ця північноєвропейська країна – флагман сучасної системи освіти за рейтингом "Economist Intelligence Unit". Та чи все так райдужно, як розповідають експерти з  екранів телевізорів українцям?..

   Відповідаючи на це питання, ми виділимо кілька аспектів. По-перше, перехід від традиційної до сучасної освіти відбувся наприкінці 1960-х рр., на хвилі, спричиненої підйомом лівих ідей і поширенням так званого єврокомунізму, запозиченого у сусідній Швеції вже у середині 1970-х рр. По-друге, криза консервативної ідеології на тлі самоліквідації соцтабору та поява ліволіберального Євросоюзу на початку 1990-х рр. дали нове дихання деструктивним теоріям про ґендерне виховання дітей з раннього шкільного віку. Ну, і по-третє, на фоні заміни справжніх дисциплін хворобливими теоріями про рівність і мультикультуралізм, відбулось їхнє істотне розмивання та падіння рівня знань серед дітей старшого шкільного віку.

   У цілому реформа освіти у Фінляндії підмінила акцент у навчанні – необхідність вивчати скажімо математику зникла, поступившись місцем роботизованій техніці. Таким чином, пристосувавшись до нових вимог трудового життя мінливої сучасності. Звісно, що практики стало більше, але теорія все ж основа знань, якою не варто нехтувати.

   Що змінилось за останні півсторіччя у фінляндській системі освіти? – Учні початкової та середньої школи зрідка роблять домашнє завдання, а їхні знання не оцінюються зовсім. Крім того, вчителі проводять з дітьми тільки 4 години на день, решту часу присвячують професійному вдосконаленню, зокрема й в обов’язкових гуртках толерантності та мультикультурної рівності. Засилля різного роду ґендерних дисциплін призвело до зменшення математичного мислення у суспільстві, яке ще до початку 2000-х рр. стояло в авангарді глобального технологічного прориву (міжнародне дослідження "Trends in International Mathematics & Science Study" показує, що математичні навички фінських школярів погіршилися у рази з показниками 10-річної давнини).

   Водночас, у міністерстві освіти Фінляндії вважають, що вже за кілька років загальноосвітні школи все частіше будуть частиною багатофункціональних центрів. А будь-який зв'язок з минулим (тобто традиційною системою освіти) залишиться у підручниках історії та педагогіки. Передбачено, що школи стануть освітніми комплексами для гуманітарного обслуговування не тільки школярів, але й інших мешканців того населеного пункту, в якому вони розташовані.

   Саме ці важливі недоліки фінської школи свідомо ігнорують, або ж навмисно приховують від українців, так звані експерти та чиновники Міносвіти. Цілком зрозуміло, що відхід від традиційного навчання з комплексом усталених дисциплін та заміною їх девіантним вченням про "gender" – це програмоване знищення відсотка освіченості нації. І технологічний прорив, який неминуче впливає на українське суспільство, потребує не вигадок хворих шаленців, а покращення стану шкільної та університетської інфраструктури з гарантованим працевлаштуванням випускників за своїм фахом.

Автор – Данило Катраник

Активісти не мішень!

Всі ми пам'ятаємо 2013-й рік. Тоді  пси режиму Януковича здійснили понад 20 нападів з кастетами на активістів націоналістичної організації "С14". Хто нападав? — Достеменно відомо, що це були перевдягнені у цивільне представники так званої правоохоронної системи.

   Минуло 4 роки. Революція. Війна. Реформи. Багато, що змінилось у країні. Тодішні активісти — стали військовими, вчорашні діти підросли та стали на їх місце, захищаючи від беззаконня вулиці українських міст...

   На дворі — 2018-й рік. І, що ж ми бачимо? А бачимо ті самі методи, які застосовували проти патріотів міліціянти та розформований "Беркут". Напади на активістів з ножами, травматичною зброєю, кислотою. Постійні залякування та справжній мусорський терор, який не цурається використовувати проти народу тітушок. Досить, активісти — не мішень! Час зупинити це поліцейське свавілля, яке перейшло червону лінію.

За матеріалами "C14"