Незручне українство?

Днями змусили прочитати статтю Сергія Дацюка "Що таке Україна?"; у принципі враження від творчости цього філософа геть паскудні. До того його колеґа Андрій Баумейстер "зашкварився" з одним відеороликом, також згадали за Віктора Малахова, який побачив загрозу своїй ідентичности імперця ще у 2014 році та виїхав до Ізраїлю. Ці та інші їм подібні мислителі активно вбивали нам у голови російську "етичну дичину", але ж ми цілком можемо мати своє. Навіть, якщо цього совго немає, тоді його варто створити.

   Не зрозуміло, навіщо читати тисячі сторінок Бєрдяєва, Шестова, Достоєвського і Ко?! Загалом ці (Дацюк, Малахов, Баумейстер) "українські" філософи – цікава коґорта людей, які намагаються втулити у нашу свідомість, що в Україні існує місце малоросам, які люблять усе російське і вважають його надзвичайним і дуже особливим (типу філософії, літератури, культури тощо). Без того всього Україна ж просто не виживе, бо вона надто сконцентрована на собі, а не цивілізаційно налаштована (це сарказм!).

   Дацюк, для наочного прикладу, робить ось такий висновок: «Україна в перспективі – це цивілізація, що означає різні соціалізовані і легітимні групи, які поєднанні спільно-угодово, разом (а не в єдності) задля цікавості Інакшого», – і продовжує тим, що намагається змусити нас думати, що ми без російського якісь неповноцінні покручі. От тут саме у нагоді стануть малороси для того, щоби реалізувати наступне: «Україна – це екзистенційне і транзистенційне. Україна – це трансцендентне, космічне, роботичне, штучно-інтелектуальне, віртуальне і так далі. У такій Україні мова, культура, традиції, ритуали, dress-code і тому подібне не має того домінуючого ресентиментального значення, як це собі вважали націоналісти».

   Пан Дацюк певен, що без них не буде того орґанічного поєднання "русской души" та української свободи, щоби створити цивілізацію: «Російський імперіалізм та український націоналізм – це ідеальна пара, бо не дивлячись на те, що вони хочуть знищити один одного, вони – смисл існування один одного. От чому вони обоє не мають перспективи. Як закінчиться один, має закінчитися і інший». Також в його статті аналізується багато поезії, розповідається, що у нас тут прагнення нездорового героїзму і багато чого засновано на некротичному. Як от пропаще у Шевченка чи Сизіфове лупання скали Франка.

   Загалом українці у Дацюка такі собі дурники, які вічно борсаютсья у війнах та революціях, бо це – "красівоє". А варто всього лише от прийняти потенціал малоросійства і ми ото заживем як цивілізація, будемо читати Булгакова і "восхіщатися", який ж він "класний українець", бо його полюбили росіяни й завдяки цьому він став відомим на весь світ. У цілом ж закрадається думка, що цей філософ намагається якось активізувати голос людей, які відчувають ресентимент щодо ситуації, в якій опинилися. Дуже легко перекласти відповідальність на те, що тут українці якісь не такі чи коментатори неправильні та просто не розуміють глибину причастя Росією.

   Внутрішня Росія людей, які не можуть відмовитися від своєї причетности до людожерської культури кричить від тих страждань, що посипалися на голови любителів Толстоєвського. Дуже часто забувається, що бути інтелектуалом і писати такі от статті про те, яке ж українство "ущєрбне" та імпотентне – це нести відповідальність за свою позицію. Якщо комусь комфортно бути малоросом – будь ласка, однак тут варто окреслювати подібну ідентичність дуже чітко і без всіляких різноманітних постмодерних підмін на розрізнені угнітьоні групи. Достатньо просто взяти відповідальність за приналежність до малоросійства.

   У статті Дацюк виокремлює 3 лінії політики українства і приправляє їх визначиними рисами такими як от: «У засновку творення національної України лежали мислительно помилкові засади: опора на волю національного еґоїзму, інтелектофобія та ресентимент, здебільшого антиросійський, але також антипольський, антиугорський, антиєврейський». А самі 3 лінії наступні: «Лінія національного спрощення; Лінія соціалістичного спрощення; Лінія ускладнення, інтелектуалізму, стратегування». Всі ці 3 лінії не такі, як треба. Не забуваємо, що українець – неповноцінний селюк; звісно автор про це прямо не говорить, але імперський шовінізм в інтерпретації малороса зчитується у статті досить легко.

   За останній рік спостережень щодо рефлексій українських інтелектуалів зчитується якась образа, що вони не змогли стати Кантами, Ніцше чи Гайдеґґерами навіть локального маштабу. Типу от таке: у нас народ бидло не понімає глубокую філософію і тягу к "вєлікому", але от росіяни ж розуміють. Тому умовному Баумейстеру завжди було комфортно продавати свій інтелектуальний продукт нашому недоброму сусідові чи "причащьоним Росією малоросам".

   Можливо, як би ці інтелектуали більше цікавилися дійсною історією української філософії, вони звернули б увагу на спадщину Івана Мірчука. Зокрема він підводить до розуміння чим є українство; його стаття "Світогляд українського народу. Спроба характеристики" дуже чітко все пояснює. Насправді, – це недооцінена фіґура серед наших інтелектуалів. У нас можуть 2 чи 3 раз перекладати твори Канта або Ніцше, але спадщину цього мислителя ми іґноруємо. У своєму есе він дав відповідь на питання: «Чому із нами відбувається те, що відбувається?». Більшість його праць були видані німецькою, він вважався одним із найавторитетніших дослідників Совдепії в Німеччині у свій час і редагував журнал "Sovetietstudien", який видавав Інститут із вивчення СССР. (Можливо таки якесь видавництво наважиться опублікувати його спадщину і це було б прекрасно!).

   Щодо пана Дацюка і йому подібних – все у свій час прояснив Євген Маланюк у своєму есе "Малоросійство", а закріпити цей дискурс пропонуємо есе Уласа Самчука "Нарід чи чернь?", аби врешті зрозуміти чому імперська спадщина має бути лише історією, а не матеріалом для розбудови України. Бо вона завжди про другорядність, із приставкою "мало-". Тому так і погано живеться нашим малофілософам, які розсипають ресентимент у своїх публікаціях, а наша чернь любо смакує цим інтелектуалізмом.

   Загалом ці три есе, як і загалом творчість цих людей і їм подібних (які, певна річ, не потрапляють у три лінії Дацюка) сформували мій особистий погляд на ситуацію із імперською російською спадщино в Україні. Якщо комусь зручно нести це в собі – нехай. Просто варто взяти на себе відповідальність і водночас прийняти, що ця культура століттями чинила геноцид українства – і жити з цим.

За матеріалами "Обранців Духів"

Малороссія чи Україна?

Панове, а ви вважали, що всі ті, хто вічно нам в Україні антиукраїнську владу обирав, вивітрилися? Ні, не вивітрилися вони! Ви справді вважали, що всі ті, хто розбудував чи сприяв розбудові в Україні антиукраїнської, корупційної, бандитської, кримінальної системи державної влади, в якій кожен чиновник є, за замовчуванням, злочинцем, зникли? Ні, не зникли вони!

   Чи Ви вважали, що всі ті, хто нещадно грабував і винищував український народ, українську культуру, мову, економіку, екологію пропали? Ні, не пропали вони! Всі вони є поміж нас. Лем типерка вони тимчасово принишкли, замаскувалися під ліберастів, феміністів, ґлобалістів, противсіхів, євроінтеґраторів та інший шмельц, але у потрібний час усі вони знову голосно заявлять про свої права на нашу Україну. І, цілком ймовірно, що саме вони оберуть нам в Україні наступну, чергову антиукраїнську владу!

   Проте українців в Україні є більшість, і тому саме українці є винними у тому, що дозволяють оцій аґресивній україноненависній меншости не лише вільно жити у нашій прекрасній Україні, але й панувати нами, українцями. А ще, публічно, нахабно й безсоромно писки свої відкривати проти українського народу, проти української мови, проти української культури. Панове, українці, не забуваймо, що теперішній плачевний стан української мови та культури є не природним станом. Однак є результатом цілеспрямованого 300-літнього лінґвоциду, етноциду і ґеноциду українського народу, здійсненого россіянськими окупантами (чи пак московитами).

   То ж змінімося, станьмо кращими, українізуймося, станьмо правдивими українцями, станьмо россіянофобами (москвоненависниками)! Не соромимося відстоювати, захищати й утверджувати права українського народу на нашій святій українській землі, всіма доступними способами й засобами юридичної відповідальности, психольогічного впливу і фізичної дії. Адже лем тоді вороги українського народу втихомиряться або й еміґрують, коли побачать в Україні силу і волю українського народу, об'єднаного спільним баченням теперішнього та майбутнього.

   І лем тоді ми здобудемо й розбудуємо величну державу для нашого народу – українську Україну у межах від Берестя по Мозир, Стародуб, Вороніж, Волгу, Каспій та Кавказ і на Зеленому Клині. Слава Україні! Слава українському народові!

Автор – Василь Коружак

Час дезінтеґрації РФ-Московії настав

Ще у 2000-х про розвал ресурсної федерації Московії (ну тá, що Росією незаконно зветься) й пересотворення простору до Уралу і за Урал  говорили одиниці українських політиків. Ні, не так! Не політики, але майстри політичного фентезі...

   У народі їх кликали взагалі "фанатиками" гасел ОУН часів Другої світової війни. Однак ті часи, на біду для московитів, – безповоротно минули. Тепер про розвал РФ не говорить лише дурень і колаборант, ну, або ж китайський комуніст, якому вигідне тимчасове існування Московського улусу у надмірних кордонах від прусського Кьоніґзберґу до японського Карафуто.

Хто там ще пропаґував подібне буквально 10-20 років тому, відразу ж піддавалися остракізму та звинувачувався у (гео)політичній неграмотности. Бо завсідникам на Печерських пагорбах Києва кортіло вислужитися перед паном у Москві, який щедро одарював й одурював валютою "дурних малоросів і хохлів". Але то вже у минулому, на щастя для нас і для корінних, уярмлених народів (поки що) РФ.

  Зараз за одним столом, на якому лежить умовна "тушка Московії", збираються представники поневолених країн Кавказу, наші військовики, зважені економісти й взагалі люди різноманітних шляхетних прикладних професій. Отже, епоха фентезі закінчилася. Там, де нині конає у корчах Московія, – невдовзі буде нова реальність.

   РФ, яка успадкувала незагоєні, а ще більше роз'ятрені ракові пухлини СССР і Російської імперії, перетворилася на "хвору людину" цілого світу. І той, хто має зробити всі мислимі помилки "хворої людини", очолює цю субстанцію – довершуючи своє історичне призначення. Україна суб'єктизувалася на мапі світу й відтак має посприяти, якщо не допомогти, визволитися з-під осоружного московського ярма іншим країнам від морів Балтійського та Балтійського до океану Тихого, бо це наше призначення.

За матеріалами Ожомасоня Кірді

Визволитель або "південноамериканський Вашинґтон"

«Твоє ім'я – діямант – непідвладне хвилях часу, вимивають із пам'яті імена всіх королів!», – ці рядки кубинський поет-романтик Хосе-Маріа Ередіа присвятив своєму старшому сучаснику, визволителю іспанської Південної Америки – Симону Болівару. Поетичне пророцтво, як це часто буває, збулося! Хвилі часу не тільки не забрали у вічність ім'я великого, справжнього Визволителя (ісп. El Libertador), але додали йому ще більше сяйва, відкривши для нащадків нові, невідомі досі грані його таланту.

   Симон Болівар... Це людина – не просто національний герой багатьох країн Південної Америки (Венесуели, Колумбії. Панами, Еквадору, Перу та Болівії). Він усього за кілька коротких років зумів зробити весь континент вільним і за життя переконатися в людської невдячності. Визволитель – цей почесний титул для багатьох перекладався як "майбутній диктатор". Він народився 24 липня 1783 р. у столиці сучасної Венесуели – Каракасі (туристам і до нині партійні соратники соціалістів Уґо Чавеса та Ніколаса Мадуро показують це місце!) у знатній креольській родині баскського походження.

   Батьки Болівара дуже рано померли і його вихованням займався наставник – Симон Родріґес, який і "прищепив" своєму учневі любов до свободи. Невисокий на зріст, Болівар із дитинства тренував своє підтягнуте і жилаве тіло – був чудовим плавцем і наїзником, не боявся труднощів похідного життя і поневірянь. Він отримав прекрасну домашню освіту, яку доповнив академічними знаннями, відправившися юнацтвіком до Європи: побував у Іспанії, італійських державах, Франції, де рано одружився, але потім несодівано овдовів. Але Симон Болівар ніколи не забував про мету свого життя і цьому була присвячена його легендарна клятва – 15 серпня 1805 р. на пагорбі Монте-Сакро у Римі за присутності наставника Родріґеса, заприсягся до кінця своїх днів боротися за визволення своєї батьківщини (Венесуели) й усієї Південної Америки від колоніяльного ярма іспанського абсолютизму.

   Незабаром після свого повернення з Європи до Каракасу молодий Болівар, якому тоді було всього 23 роки, орґанізовує своє перше повстання проти іспанців в провінційному місті Анґостура у капітанстві Нова Ґранада віце-королівства Перу і навіть створює тимчасовий уряд вільної 1-ї Республіки Венесуела. Але іспанська королівська армія, чудово навчена й добре озброєна, до того ж багато разів чисельно перевершуючи повстанців під проводом Болівара, зуміла придушити заколот, тож Симон змушений був міґрувати на британський острів Ямайка, де і провів кілька виснажливих років в очікуванні слушної нагоди почати все спочатку – визвольний шлях із Каракасу у глиб Південної Америки.

   Після захоплення Іспанії військами Наполеона І Бонапарта у 1808 р. (проти яких тоді, за іронією долі бився визволитель Перу – Хосе де Сан-Мартін) у Латинській Америці спалахнули визвольні повстання, вогнищами якої стали великі міста: Мехіко, Буенос-Айрес, Асунсьйон, Ліма і Каракас. Два великих вожді стояли на чолі визволення Південної Америки – Сан-Мартін та Болівар. Саме тоді Симон здобув свої найяскравіші перемоги над іспанською армією, у боях поблизу Вараса і Бояке...

   У серпні 1813 р. війська Визволителя зайняли Каракас, була відновлена Венесуельська Республіка на чолі із Боліваром. Однак вона проіснувала недовго – іспанські війська за підтримки місцевих креолів, пов'язаних із ними економічними та родинними зв'язками, знову розгромили повстанців, і Симону знову довелося шукати притулок на Ямайці. У грудні 1816 р. визволитель Болівар переконав владу Ямайки та сусіднього Гаїті допомогти у боротьбі проти іспанських імперіялістів і знову висадився на березі Венесуели поблизу міста Маракаїбо. На цей раз, не сподіваючися на підтримку корумпованої місцевої знаті, Визволитель вирішив звернутися до бідняків і рабів, а для цього слід було провести необхідні соціяльні реформи: щоб отримати довгоочікувану свободу потрібна була армія, яка б захищати цю незалежність і надалі.

   Так був прийнятий закон про скасування рабства. А вже навесні 1817 р. був опублікований декрет Болівара про надання волі всім тим особам, які перебували у невільництві, тож хвиля звільнених людей відразу поповнила невелику армію Визволителя тисячами добровольцями. Крім того, цей декрет також надавав солдатам "боліваріянської армії", які ризикували своїм життям за свободу країни, земельними ділянками, тому охочі отримати власне земельне угіддя йшли в рекрути до Симона. Його військо почало набирати силу і незабаром звільнило всю сучасну Венесуелу та сусідню Колумбію. У грудні 1819 р. Болівар був обраний президентом проголошеної Національним Конґресом Республіки Велика Колумбія, до якої увійшли, крім Венесуели та Колумбії, сучасні Панама та Еквадор. На початку 1820 р. визвольна армія Болівара увішла у північні провінції Перу, диктатором якого він став уже у 1824 р.; упродовж 1823-1826 рр. звільнено сучасну Болівію (тоді Горішнє Перу), 1-м президентом якої він став щойно влітку 1825 р.

Болівар: політичний портрет історичної постаті на тлі доби

   Визволитель мріяв створити єдину південноамериканську державу, Республіку Велику Колумбію за зразком Північноамериканських Сполучених Штатів із сильною виконавчою владою президента-диктатора і федеральним паралментом як законодавчим органом. Саме для цього він скликав у Панамі у 1830 р. представників різних верств населення звільнених його армією земель, сподіваючись їх умовити створити єдину сильну державу, але більшість із делегатів, зокрема вихідці з Перу та Венесуели, жадали лише особистої влади та боялися, що Болівар стане кривавим диктатором і забире у них майбутню владу. У Венесуелі розпочалася громадянська війна, а Перу і Болівія незабаром вийшли з цієї коаліції, розв'язавши безуспішну війну за територію майбутнього незалежного Еквадору та амазонської каучукової провінції Акрі.

   Всюди в андських провінціях спалахували змови і заколоти – звільнення від іспанського колоніалізму обернулася бійнею із небаченими жертвами! Романтик у душі, визволитель на практиці Симон Болівар поклав усе своє життя заради однієї мети, яка знову виявилася недосяжною... Він не міг пережити кружляння всіх своїх надій – йому довелося бачити війну південних американців проти один одного і смерть тих воїнів, які вціліли у боротьбі проти іспанців. А багато з них, хто раніше благословляли та дякували Болівару за надану ним свободу від Мадриду, тепер звинувачували його у всьому, що трапилося: у кривавій громадянській війні між Лімою та Ла-Пасом; у суперчці між Каракасом і Боґотою за володіння Панамою, тощо.

   Розчарований, він, подібно до Хосе де Сан-Мартіна, віддалився від політичних і військових справ, оселився у колумбійському селищі в Андах, де незабаром важко захворів і помер, встигнувши прожити всього 47 років і навічно увійшовши у золотий зал слави людської історії. На теренах Латинської Америки немає, певно, такої видатної постати, яка б не чула про нього. Адже визволителя Симона Болівара іноді називають справжнім "Наполеоном Південної Америки", порівнюючи його заслуги із діяльністю Джорджа Вашинґтона, Джузеппе Ґарібальді та Отто фон Бісмарка.

Автор – Денис Ковальов

Рівняння на європейську Північ

Важко знайти якийсь міжнародний рейтинґ, в якому країни Північної Європи або інакше Фенноскандії не займали б провідних позицій. Норвеґія, Швеція, Данія, Фінляндія найчастіше входять до top-країни за різними показниками: економічний розвиток, якість інфраструктури, стан довкілля, соціяльна підтримка тощо. В умовах стрімкого розвитку постіндустріяльного проґресу підвищується роль і значення науки та технологій, які визначають ефективність держав у XXI ст.

   Але й тут країни Північної Європи перебувають в аванґарді. Так, наприклад, у галузі розробок близько 70% науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт на теренах Фенноскандії фінансується приватним сектором. Малий і середній бізнес активно підтримують стартапи, а зацікавлені у збільшенні власних прибутків транснаціональні корпорації вкладають кошти у дослідні й освітні центри, як от фінська "Nokia" чи данська "Vestas".

   На сьогодні шведська столиця Стокгольм є другим після Кремнієвої Долини місцем  за кількістю стартапів з оборотом $1 мільярд на душу населення. Сусідня ж Суомі лідирує серед країн Європи (власне, Євроспілки) у галузі цифровізації громадського сектора (електронний уряд, доступність цифрових державних послуг) та є першою у світі країною за рівнем розвитку людського капіталу. Норвеґія – перша у списку найбільш безнапасних країн світу, а Данія – лідирує за світовим індексом щастя.

   При цьому, жодна із цих країн за геополітичними мірками не є "великою державою". Їхні збройні сили не йдуть у жодне порівняння з арміями США, КНР чи РФ, а розмір їхніх територій можна порівняти із площею окремих американських штатів, китайських провінцій або суб'єктів московської ресурсної федерації... Та це не головно, головне – інтелектуальна спроможність і невпинний поступ кожної із північноєвропейських країн, які показують решті світу приклад для наслідування.

За матеріалами Центру Дослідження Фінляндії