Американська ретроспектива: московська аґресія проти України, Зимова і Корейська війни

Якщо Захід хоче покінчити з війною в Україні, то слід пригадати події 85-річної давнини. На цьому наполягає адмірал Військово-морських сил Армії США у відставці та колишній Верховний головнокомандувач Об'єднаними збройними силами НАТО в Європі Джеймс Ставридіс. Він чомусь переконаний, що у будь-яких перемовинах про припинення бойових дій історія може стати потужним інструментом створення шляху до миру.

   Зараз, дивлячись на жорстокий конфлікт на українській землі та намагаючись уявити, чим може закінчитися московитська агресія, пригадуються дві війни XX століття. Перша – це Зимова війна (1939-1940) між СССР і Суомі, друга – Корейська війна. Адмірал Ставриді запитує: чого ми можемо навчитися у цих двох конфліктів і що може бути основою для врегулювання ситуації в Україні?

   Почнемо із Суомі, де паралелі дуже сильні, що аж в очах постають ледь не ідентичні картини: Буча наче Суомуссалмі, а зруйнований дронами й ракетами Київ нагадує розбомблений Гельсинкі. Зимова війна почалася із раптового нападу у листопаді 1939 р., коли Червона армія (номінально) під керівництвом Іосіфа Сталіна здійснила неспровокований напад на набагато дрібнішого сусіда. Попри колосальну перевагу у чисельности й озброєнні, фінляндці орґанізували енерґійну і творчу оборону.

   Використовуючи на свою користь зимову погоду, ландшафт, а також імпровізовану зброю, таку як знаменитий "коктейль для Молотова", захисники Суомі до останнього боролися з совєцькими військами та по праву цим пишаються до нині. Але погані новини у тому, що зрештою вони були змушені віддати Москві майже 11% своєї території, яким би запеклим не був усенародний опір. Величезна нерівність у живій силі та бойовій техніці зробила це неминучим.

   Фінляндці також мали пообіцяти Кремлю, що залишаться нейтральними (позаблоковими) та не приєднаються до жодних західних коаліцій. Це був неприємний вибір, але він зберіг Суомі як суверенну державу. Урок тут очевидний: зіткнувшись із потужнішим противником, ви повинні зберігати гнучкість і бути готовими обміняти землю на світ; можливо, вам також доведеться відмовитися від вступу до оборонних союзів на свій вибір.

   «Живіть, щоби боротися далі, як це зробила Суомі, і, можливо, одного разу ви опинитеся в НАТО. Це моя особиста порада нейтральним країнам Європи», – зауважує адмірал Ставридіс. Далі він згадує події Корейської війни, яка залишила не лише шрами, а власні два потужні уроки майбутнім поколінням.

   Підтримувані СССР і КНР комуністичні загони корейці вдерлися з півночі на південь півострова у червні 1950 р., і бойові дії тривали протягом трьох наступних років. Знадобилися важкі перемовини, щоби привести конфлікт до "замороженого" стану шляхом перемир'я. Перший урок із Кореї, який можна застосувати до України, полягає у необхідності створення значної фізичної демілітаризованої зони між супротивними сторонами (хоча всім відомо, що Кремль на це не погодиться).

   Лінії поділу між Північною та Південною Кореєю довжиною понад 240 км існують 70 років, за цей час вона пережила безліч суперечок і вторгнень з обох боків, але наявність демілітаризованої зони допомогла зберегти непросту стабільність і відносний мир на півострові. Розмір, структура, комплектування та фундаментальна орґанізація корейської демілітаризованої зони є непоганим набором прецедентів та питань для України. Але звісно, вибір за Києвом:

1. Чи має будь-яка зона після масштабного конфлікту укомплектована виключно українцями та московитами по обидві сторони фронту?
2. Або, можливо, війська ЄС стануть з одного боку, а китайці з іншого?
3. Як щодо сил НАТО та Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ)?
4. Чи цілком нейтральні миротворчі сили ООН, набрані, можливо, з Південної Америки та країн Африки на південь від Сахари, та як вони мають бути влаштовані?

   Корейська демілітаризована зона – це глибина у 5 км, де не повинна розміщуватись армія (хоч обидві сторони побудували військові позиції трохи далі). І хоча здебільшого її охороняють війська двох Корей, там також наявні сили ООН, у тому числі американські солдати. Коли йдеться про Україну, можна розглянути безліч комбінацій, але історія демілітаризованої зони дуже повчальна та навряд згодиться, враховуючи екзистенційність цього 11-річного конфлікту.

   Другий урок Корейської війни зовсім неприємний – війна може продовжуватися навіть після припинення вогню: дві Кореї технічно досі перебувають у стані війни й часто трапляються випадки, які майже завжди спровоковані КНДР, коли військові обстрілюють один одного артилерійськими снарядами, торпедами та іншими боєприпасами. Проте хитке перемир'я зберігається. Аналогічно, РФ і Україна навряд чи зможуть повністю примиритися найближчим часом.

   Корейська війна (1950-1953) показує, що не обов'язково розв'язувати всі проблеми відразу, країни можуть принаймні домовитися про розумне припинення вогню, що веде до перемовин, а потім перемир'я (але з Москвою у такі ігри краще не бавитися). «Не дозволяйте прагненню ідеального результату стати ворогом хорошого – особливо якщо це дозволить гарматам замовкнути», – закликає адмірал Ставридіс.

За матеріялами "Bloomberg"

Що робить нас чесними?

Вичерпна і частково парадоксальна відповідь на це питання можна знайти у величного британського економіста (шотландського походження) Адама Сміта. У своїй фундаментальній праці "Розгляд природи та причин багатства народів" він розмірковує над тим, як щоразу, коли в країні з'являється торгівля, її супроводжують чесність і педантичність. (На жаль, цей підхід можна застосувати переважно до західних держав).

   Зі всіх європейських народів голландці (тепер ми їх знаємо як нідерландці), найбільш схильні до торгівлі, найбільш вірні своєму слову. Анґлійці вірніші йому, ніж шотландці, але значно поступаються голландцям. Зі слів Сміта, у віддалених частинах Туманного Альбіону вірних йому набагато менше, ніж у прибережних, поблизу великих міст (скажімо, Лондон, Бристоль чи Ліверпуль).

   «Це аж ніяк можна пояснити своєрідним національним характером, як стверджують деякі. Немає жодної природної причини, через яку анґлієць чи шотландець має бути менш педантичний у виконанні договорів, ніж той таки голландець. Що вже говорити про валлійців чи ірландців, яким чужа або й зовсім не притаманна така поведінка», – переконує загальновизнаний у світі економіст.

   Посередник боїться втратити обличчя (радше імідж та престиж, зароблені роками праці), а відтак скрупульозно виконує всі зобов'язання. Коли ж торговці становлять більшість населення у межах конкретного суспільства – етносу чи нації, – чесність і педантичність входять у моду, стають загальною вартістю. Отже, стверджує Адам Сміт, вони є провідними чеснотами здорового народу, котрий прагне величі:

   «Парадоксальність полягає в тому, що більшість критиків капіталізму та ненависників "торгашів" кричать з усіх куточків про їхню брехливість і схильність до обману. Однак саме торгівля дає людям імпульс до співпраці, взаємодії та мотивацію бути чесними. Понад те, торгівля (особливо за умов інтенсивної конкуренції) не лише сприяє розвитку чесності й репутації, але й підвищує рівень довіри серед населення».

Автор – Ревуч Січовий

З вулиць у кабінети, або як деґрадувала лівиця

Італійський історик-марксист Енцо Траверзо заявив, що сучасні ліві втратили інтелектуальну геґемонію, віддавши світ до рук нових правих із табору так званих "технофашистів". Науковець вдало підмітив вкрай важливу проблему лівого руху у XXI ст.: втрату колективного почуття. Як каже італієць, сучасні західні інтелектуали позбавлені впливу на теперішні революційні рухи.

   «На мій погляд, адептів лівих ідеологій почали турбувати не проблеми колективної дії (революцій та боротьби), а питання ідентичности та особистості. Тобто вони концентруються не на масах, як було ще 100 років тому, але на окремих індивідах. У зв'язку із цими ліві ще більше марґіналізуються», – заявив Енцо Траверзо.

   Відверто кажучи, зараз ідейним лівим особам стали цікавішими питання так званих "трансґендерів", "небінарности" та права меншин. Вони наголошують на дослідженні самоідентифікації людей як особистости, а не питання боротьби за справедливість у світовому масштабі або хоча б національному. Яскравий тому приклад, Арабська весна (2011-2014), які ліві на Заході проґавили та не були зацікавлені в її підтримці.

   Зі слів Енцо Траверзо, ті революції від Марокко до Ірану та Оману згасли багато в чому через те, що ніхто не зміг дати осмисленого тлумачення боротьбі людей, а самі ліві інтелектуали тепер вважають за краще спостерігати за революціями здалеку, а не брати участь у них. Навіть позірна підтримка Палестини після теракту 7.X.2023 покликана радше згуртувати ліву молодь, але аж ніяк не допомогти палестинцям. Цілком аналогічна ситуація спостерігається у протилежному ідейному таборі серед правих.

   Тут якраз характерний приклад іншого італійського науковця-марксиста Антоніо Неґрі, який нещодавно помер. Він виступав повною протилежністю кабінетного дослідника та інтелектуала: учасник революційної боротьби у складі "Червоних Бригад" на Апеннінському півострові у 1960-1970-х рр. та справжній політв'язень. Мало хто із сучасних лівих може похизуватися подібним послужним списком (західних правих це також стосується).

   Естафету боротьби за справедливість зараз підхоплюють реакційні сили у вигляді політичних та реліґійних екстремістів. Вони заповнюють той вакуум та дають людям альтернативу не лише на словах чи гаслах. За минулі 10 років ми добре побачили, куди це може привести: угруповання ХАМАС витіснило палестинський націоналізм і замінило його на ще більш непримиренний релігійний фундаменталізм; подібна ситуація із талібами в Афґаністані та юдео-єванґелістами (трампістами) у США.

   Людей хвилюють реальні проблеми, а не обмеження прав меншин (вони не повинні займати першочергового значення й підміняти права привілеями для обмеженої ґрупи осіб). Тому доки західні ліві будуть зайняті марґінальним порядком денним (як достоту і праві), їхню нішу займуть реакціонери та екстремісти, які працюють із реальними проблемами, а не ефемерними (особливо для країн "другого" та "третього світу"). Московитська воєнна аґресія проти України це вкотре підтвердила.

За матеріялами "Jacobin"

Путінізація американської геополітики

Купа порад і закликів запобігати перед американською адміністрацією. Лестити, йти на поступки тощо; я розумію маневри, вразливість і все інше... Проте, не можу позбутися відчуття déjà vu: ми ж це вже проходили багато років з москалями та узурпатором Путіним особисто.

   Після своєї програмної промови у Мюнхені 2007 р. кремлівське хуйло взялося системно тиснути на Україну, врахувавши невдалі попередні проєкти. Тузлу чи розпалювання сепаратизму під час і після виборів 2004-2005. Підрив міжнародної репутації, виконування рук із газом, тиск щодо флоту у Криму, активне втручання у внутрішню політику, економічний тиск, інформаційна війна, розпалювання антиукраїнської істерії у власній країні та за кордоном, просування своїх аґентів впливу та підрив обороноздатності.

   Все помножене на системну давню ненависть і зневагу до нас у москалів. Тоді ми багато разів проходили всі етапи, йшли на поступки й отримували нові все більш кабальні та абсурдні умови, а тиск ставав усе сильнішим та агресивнішим. І не тільки з Москви.

   Усередині країни та за кордоном всі повчали, як треба задобрювати Путіна, "не провокувати", бути смиренним. Хоча провокував його сам факт існування України, яку він завжди хотів знищити, стерти, що минулі 3 роки робить у "кращих" нацистських та більшовицьких традиціях. У 2014 р. на нас тиснули, щоби ми фактично проковтнули окупацію Криму, а потім окупацію інших територій.

   Всі прекрасно знали про те, що це було військове вторгнення, але мов якісь дурні йшли у фарватері російської пропаганди про "зелених чоловічків". Розповідали про якихось "повстанців" та проблеми, значну частину яких вигадали кремлівські пропагандисти. Ні вторгнення у Сакартвело 2008, ні в Україну 2014, ні Сирія нічого не змінили!

   Спроби "не провокувати", поступки та ігнорування активної підривної роботи проти України не змінили нічого. Вимоги ставали всі більш абсурдними та не виконуваними. Московія на чолі з хуйлом просто хоче нас знищити, позбавити власної держави та знищити нашу ідентичність.

   Поступки лише збільшували апетит, а зрозумівши, що українське суспільство не дозволить проковтнути себе, москалі вирішили вдатися до повномасштабної війни. Жодна поступка за 30 років не врятувала нас від цього. Схоже, те саме ми починаємо проходити з Дональдом Трампом і компанією; всі хочуть, щоби поступалися і поводилися сумирно у відповідь на тиск, погрози та шантаж.

   Цього не проходили такою мірою наші сусіди у Європі, тож можливо їм це буде складніше зрозуміти та прийняти, що ми мусили приймати багато років. Я не вірю, чесно кажучи, що будь-які поступки приведуть до відновлення допомоги (дуже хочу помилятися). Проти нас уже зараз ведуть повноцінну смислову війну і роблять нас винними в тому, що на нас напала РФ.

   Це вже зараз завдало величезної шкоди, ба більше: процес системний. Блокування постачання зброї та обладнання, блокування передачі розвіданих, шантаж блокуванням супутникового інтернету тощо; ці рішення прийняли явно не через дрескод на відомій зустрічі. Сподіваюся, ми зробимо правильні висновки зі свого досвіду.

Автор – Олександр Солонько

Лівонське звірство Москви в Україні

На гравюрі 1561 р., яку бачите ліворуч, зображений звірячий розстріл московитами вже повішених голих лівонських жінок. (Нині це терен південної Естонії). Під ногами жінок – їхні розстріляні діти, включно з немовлятами.

   Ця гравюра наробила галасу в Європі тих часів. Зважаючи на те, що Лівонська війна почалася в 1558 р. і, що канали поширення інформації були відповідними, то це майже оперативне інформаційне повідомлення. Війну, звісно, почали московити, яким захотілося мати вихід до Балтійського моря.

   З рештою, окупант і аґресор програв ту безславну, доволі жорстоку та криваву різанину (війною назвати її важко), але мова про інше. Мова про Бучу, Маріуполь, Ізюм... Зруйновані вщент населені пункти, концтабори, масові вбивства, викрадення дітей, зґвалтування всіх сенсів і жах від того.

   Проте, це вже ж було: з Ічкерією, із Сакартвело, із Молдовою, із Сирією та Афґаністаном, Польщею та Суомі. Друга світова війна, – як промовистий приклад і застереження, яким знехтували нащадки. Просто світ не бажав цього бачити, навмисне спрощував...

  Світ і людство після 1945 р. легковажно забували, давав шанс на цивілізований розвиток. Кепкував над аборигенами Африки чи басейну Амазонки, а зло тим часом росло і міцніло, щоб у XXI ст. посеред Європи знову влаштувати найхимернішу подобу Середньовіччя із застосуванням сучасних методів знищення... Огидні картини Лівонської війни стали можливі в Україні!

   Вже зрозуміло, що Господь чи то махнув на них рукою, чи то залишив для балансу, але якось пєрєбор виходить з тим балансом. Добре, що міжнародна спільнота поступово приходить до усвідомлення: якщо Московії зараз не дати боляче в їбало, наступного разу знадобиться шукати всім світом ядерну зброю (і то не факт). Погано лиш те, що за прозріння вже сплачено величезну ціну – життями українців.

За матеріялами "Xenia"

Сперечаюся, отже існую

Коли країна різко розриває зі своїм нещодавнім минулим, завжди виникають розбіжності щодо того, що з цього минулого зберегти, а що відкинути. Так сталося, зокрема, в СССР у 1920-1940-х рр. Наприклад, такі постаті минулого, як Пьотр I чи Міхал Кутузов – це ненависні експлуататори трударів чи надихаючі взірці для наслідування, а Пушкін – це "великий російський поет" чи "виразник інтересів панівного дворянського класу"?

   Аналогічні питання постають і в сьогоднішній Україні. Як, скажімо, ставитися до Олександра Довженка, Павла Тичини, Максима Рильського, Кіри Муратової чи Лариси Кадочнікової? Наша (маю на увазі сучасну Україну) відмінність від СССР у тому, що там "правильну відповідь" не одразу, але проголошував або ЦК КПСС, або особисто "вождь", або партійний орган ("Правда").

   У XXI ст. українці ж такого авторитетного ідеологічного проводиря, слава Богу, не мають – і, не приведи Господь, аби був. А це означає, що ми всі приречені на постійне "різнодумство" та перманентний "демократичний срач". Якщо в Україні збережеться демократія, змінитися і проґресувати може хіба тональність дискусії – у плані більшої аргументованості та поваги до незгодних, – але не спектр і не гострота розбіжностей.

   Але сьогодні й цього очікувати важко, бо поза межами демократичної дискусії неминуче залишаються – і мають залишатися! – такі погляди, толерування яких загрожує самознищенням самої демократичної спільноти. Проте хто і як має визначити, які погляди в сьогоднішній Україні загрожують самознищенням її загроженої спільноти, а які ні? І тут демократична дискусія заходить на нове коло.

   Бо те, що на думку щирих прибічників новоявленого політика Геннадія Друзенка чи вправного політичного технолога Сергія Гайдая Україну має врятувати, на погляд їхніх опонентів (зокрема, й на мою власну) може її лише занапастити. І нема на то ради, крім хіба Верховної Ради, – маючи на увазі тимчасове підсумування таких суперечок у формі демократичних виборів. Словом, закликаємо ставитися до цих перманентних срачів по-філософськи: «Arguo ergo sum. Arguimus ergo sumus».

Автор – Олексій Панич

Розправа над українським вояцтвом – дуже погана ідея

Нинішній керівний склад Генерального штабу Збройних Сил України далекий від непомильності, ба більше – таврá відвертих саботажників нема де й ставити. Прикро, що пересічним українцям (як у шанцях, так і у далекому запіллі) невідомо, ці відверто шкідницькі дії вчиняються цілеспрямовано чи є наслідком совєцького гарту. Головнокомандувачу ЗСУ генералу Олександру Сирському не варто повторювати помилок своїх попередників 100-річної давнини.

   Про що, власне, мовиться? Одним із найвеличніших офіцерів у нашій історії був Петро Болбочан. З військового училища, насиченого російськими імперіялістами та московитськими шовіністами, цей майбутній воїн-державник випустився свідомим патріотом усього українського; тому не дивно, що саме під його командуванням у 1918 р. звільнено Донбас і Крим від комуняцьких зайд.

   Без жодного перебільшення, дуже щиро поважало його все військо тогочасного II-го Гетьманату, а згодом і Української Народньої Республіки. Любило Болбочана і суспільство, а найголовніше – боялися й лютували кляті вороги (причому, не лише зовнішні, але й внутрішні). Проте, як це бувало не раз у нашій історії, злочинна влада в особі лівака Володимира Винниченко дуже сильно боялася, що Болбочан, користуючись своїм авторитетом та підтримкою населення, прийде до влади на багнетах.

   На жаль, не прийшов... Його розстріляли 28 червня 1919 р. за наказом Симона Петлюри, звинувативши у захопленні влади корпусом, бо не було зареєстровано відповідного наказу на призначення. Армія УНР після того втратила будь-який бойовий дух як і патріотичні частки населення: уже за рік почали зникати будь-які ознаки державності, за 13 років – українці їли своїх дітей, а за 19 років – українці вже почали брати участь у чужих загарбницьких війнах, до якого не мали жодного відношення і мерли мільйонами.

   Окремо пригадаймо, що ж писав В'ячеслав Липинський, «такими фактами, як розстріл отамана – Болбочана, правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». Власне, а чого очікувати від ідейних ліваків, які не далеко пішли від своїх більшовицьких товаришів із Москви? Тому теперішньому командуванню ЗСУ, а особливо Генштабу, варто пам'ятати помилки й трагедії минувшини, щоби за жодних обставин їх не повторювати.

За матеріялами "Юнкера"

Шляхи до Господа

Всі шляхи світу ведуть думку до Бога, бо Він – загадка загадок, тайна тайн. Ніщо не змінилося з того часу, коли старозавітний автор писав "реліґійний епос" про страдального Йова, і ніколи не зміниться, хоч як зросте людська наука. Той старозавітний автор писав: «Ось Бог є великий, та пізнати його не можемо, ані число його літ не може бути збагнене», – а про сотворений світ писав він: «Дивніші ті речі, ніж щоб я їх міг збагнути й зрозуміти».

   Не є це ніяка суперечність, що ми пізнаємо, що Бог є, а збагнути його не можемо, бо й світ є, а збагнути його не можемо... Світ свідчить про Господа, – як твориво про свого Творця. Хоч Бог і скрився перед нами, то в сотвореному світі залишив свої сліди, щоби ми могли до нього дійти, а нашій душі дав таку природу, щоб вона інстинктивно попадала на божі сліди у світі та, щоби Бога шукала.

   Цілий наш гін до науки, до ширшого й глибшого пізнання світу, до розкривання загадки буття-життя – це в суті речі шукання Бога. Якби не той інстинкт нашої душі, то ми ніколи не спромоглися б ані на думку про Господа – от як звірята. Тільки своєрідне чуття відводить нашу свідомість від Бога, перегороджує доступ до нього.

   Це всім людям добре відоме "чуття буденности" ("чуття нічогости"), що не терпить ніякої "тайни" – вороже всякій метафізиці. Само собою це чуття зовсім природне (інстинктове), конче потрібне для нашого практичного життя; воно в нашому житті виконує аналогічну функцію, як "охоронне забарвлення" (мімікрія) в деяких звірят. Це достосування до свого оточення, щоб стати непомітним для ворогів.

   Тільки що звірята тим способом рятуються перед зовнішніми ворогами, щоби вони їх не побачили, а ми, люди, маскуємо свою власну свідомість, щоб вона не бачила глибшої, жахливо дивної дійсности світу. "Чуття буденности" охороняє нашу свідомість перед залежністю від надлюдських сил буття, дає нам певність у наших виступах, побільшує свободу наших рухів. Новітні природничі науки, поширюючи матеріяльний світ до безконечности, розбудували й утвердили це "чуття буденности" – тому в наших часах так багато атеїстів і кандидатів на атеїстів?

   Але новітні науки, саме в найновішій своїй фазі, розбудували й утвердили також ті шляхи, що ведуть до Бога. Найновіша фізика відреклася навіть механізму – детермінізму, того "божища" всіх атеїстів. Звичайна людська хиба: уявляти собі всяку природничу проблему простою й плиткою – надто дешево "купувати" її розв'язку, але історія виказує, що всі природничі науки ведуть до щораз більшої й глибшої загадки.

   Старозавітний мудрець, "Проповідник", глядячи тільки на поверхню життя, каже: «Бо де багато мудрости, там багато й гніву; а хто прибільшує знання, прибільшує також гризоти». А модерний фізик Вільям Еддінґтон, маючи перед очима тайни атома, пише: «За збільшення знання платимо збільшенням несвідомости». Тому то в минулих віках, коли наука була плитка й мала, легко було бути й вірянином, і безбожником.

   Як хтось уявляв собі світ і його першу причину, так і було добре – в його власній уяві. Тріюмфувати могла всяка віра, яка вона не була б, але сьогодні не легко зберігати свою віру (форму своєї віри), а ще тяжче невіру – очевидно, коли не вдоволяємося чим-небудь, але вглибляємося в те все, що наука видвигнула. Для ясности в говоренні треба ствердити, що "невіра" тут також є вірою – вірою в те, що Бога нема.

   Не є людям дано цілу загадку життя-буття розв'язати у формі вичерпувального, наочного знання. Можемо розв'язати цю загадку тільки в формі віри, де приходиться із "проблисків", із "фраґментів" відгадувати цілість предмета – і навіть совістю та чуттям заручатися за правдивість нашої розв'язки. Сказали ми на початку, що у нашому розумовому відношенні до Бога ніщо не змінилося від часів біблійного Йова і там ми хотіли сказати, що тайна Бога, крім розвитку науки, якого в давнині ані прочувати не могли, і для нас залишилася тайною.

   Тут мусимо це ще доповнити, отож саме завдяки розвиткові науки загадка життя-буття стала для нас далеко більшою, ніж була для попередніх поколінь. Її стиль став більший, а світ безмірно більший і дивніший, ніж уявляли собі його наші предки. Безмірно більша й дивніша також його причина – Бог!

Автор – Гавриїл Костельник

Наступні тижні стануть вирішальними у війні в Україні

Апокаліптичні сценарії малюють на шпальтах впливової американської газети "The Washington Post". За минулі кілька днів це видання розійшлося не на жарт і приголомшило українців матеріялом про те, що наша Батьківщина... прогрáє війну. Як доказ, наведені "глибоко аналітичні" приклади втрат української армії, що нібито набагато вищі за офіційні 400 000 полеглих і поранених, причому у пропорції 1 до 8 (43 000 полеглих до 370 000 поранених).

Однак, навіщо газеті, яку нещодавно купив олігарх Джеф Безос, такі уточнення, коли достатньо назвати цифру і з усією відповідальністю заявити, що вона занижена, щоправда, не надавши фактажу на підтвердження такої заяви. Відверто кажучи, нагадує характер подачі інформації від кремлівських пропаґандистів, або від американських конспірологів. Наприклад, хабалки Марґо Сімонян, полковника Даґласа МакҐреґора або ж підполковника Деніела Девіса.

Ці наведені великі поціновувачі вигадок завше радо розповідають про те, що «втрати української армії катастрофічні» й «українців полягло вже майже 1 мільйон осіб». Зрозуміло, що подібними брехливими заявами користується ворожа пропаґанда і затягує у свій інформаційний простір цю епістолярщину як "авторитетну" думку. На жаль, але у США вже давно склався прошарок "горе-експертів", з якогось дивного збігу, думка яких в унісон звучить із кремлівськими "балакучими головами".

Видається, що у США наявні серйозні проблеми із контррозвідувальною діяльністю, якщо серед аґентів РФ по той бік Атлантичного океану так багато саме військовиків. Але, схоже, криза не лише у контррозвідувальній діяльності, а й у редакції "The Washington Post", якщо такий непрофесійний матеріял викладений у розділі "Думка: Редакційна колеґія". Невже вони справді вірять у те, що написали?

Крім усього іншого, у згаданій статті звучить дивне твердження про те, що "українські війська можуть бути оточені" у... Курській області народній республіці. Зауважимо, що це принципово неможливо і латентний натяк на необхідність зниження мобілізаційного віку до 18 років, за що у США висловлюються також досить сумнівні за рівнем афіліяції особистості. Наприклад, товаришка Вікторія Спаркс, – етнічна українка і за сумісництвом позірна українофобка.

Тому стаття від літературних рабів Джефа Безоса не виглядає неупередженою, розважливою та глибоко опрацьованим аналітичним матеріалом. Радше це спроба накидати на вентилятор журавлинних наративів, які використовуються роками конспірологічною спільнотою США, що вторить кремлівській пропаґанді. Фактично, відбувається створення відповідного сприйняття та розуміння, у всіх можливих спотворених сенсах, від того, що ж у дійсности відбувається в Україні.

За матеріялами "Злого Одесита"

Нова людина проти лібералізму і марксизму

Час людського розвитку показує, що кожен вік має володіти своїм особливим людським типом. Його неодноразово можна дізнатися вже по властивому йому зовнішньому обличчі, але особливо різко носій нового духу, піонер світогляду виділяється, перш за все, за своїм характером. Нічого тотальнішого, що зачіпає всі сфери людського життя великого світогляду, дотепер не було...

   Перший і єдиний образ цього – націоналістичний принцип життя народу. Так стає абсолютно ясно, що носії боротьби за цю думку, що принесли їхнє життя та їхню борню для особливої мети, представляють новий людський тип. У різкій протилежности до них, ліберальна людина минулого століття: коли французька філософія XVIII ст. надавала ліберальному духові тверді основи у системі, вона одночасно облаштовувала ліберальну людину.

   Відповідно вченню просвітницької філософії виникало поняття індивідуума, котрий хотів незалежности від світу і природи, від народу і країни. Він не знав внутрішніх зв'язків, але був носієм поняття "людство". Його дія брала початок виключно з інтелектуальних очікувань, і, отже, з раціонального мислення, бо розум (власне, ratio) переважував почуття.

   Такі відмовлялися від супутньої думки та дії почуття, висміюючи це як "ідеалізм", під яким вони розуміли щось нереальне, зніжене і романтичне. У людини не стало віри через те, що вона виявилася витіснена розумом. Знання було всім, а характер – нічим, оскільки знання задавали прибутковість твердости характеру.

   Зважаючи на свою матеріалістичну установку, його кінцева мета мала бути спрямована на здобутті земних благ. При успіху ліберально-матеріялістичну людину ніколи не цікавило питання "Як?", тільки "Що?": якщо щось і потрібно, то індивідуум ішов по трупах заради набуття цих матеріяльних благ. Такий дух мусив послідовно привести до анархії.

   Природний інстинкт людини ще стримував суспільний устрій, коли лібералізм безмовно розмірковував чи діяв анархічно, носій марксистської думки хотів прискорити процес розпаду через орґанізацію класової боротьби. Вона мусила привести до того, що суспільство роздере саме себе, а разом з тим і всякий порядок. Людський тип лібералізму і марксизму – це людина маси (особливо виразно ми бачимо це на прикладах сьогоднішніх З'єднаних держав Північної Америки та Московії).

   Маса або ж натовп – це довільне підсумовування людей, яка виникає через неорґанічне скупчення окремих індивідів, тож вона неорґанічна. У неї немає духу, тільки постійно мінливий настрій. Узагальнено, маса означає хаос, її існування спирається на випадок; взаємні зв'язки окремих людей дуже просторі й відбуваються лише зовні – це більша спільність інтересу, але якщо вона закінчується, то кожні взаємні зв'язки між людьми рвуться.

   Отже, маса – це купка людей, але аж ніяк не суспільство людей, натомість протилежність маси – народ, а також нація. Народ виникає орґанічно, він виростає, а зв'язок між людьми даний народу зсередини. Почуття згуртованости створює спільність; мислення, погляд на світ, погляд на життя маси можуть бути протилежними, але у народі все це згладжується.

   У народу є історична мета, життєве завдання, того, чого у маси ніколи не буде. В ім'я досягнення цієї історичної мети думка провідника (лідера нації) сама собою вибудовується в народі. Керівництво маси обумовлено настроєм, ми спостерігали за цим у ліберально-марксистську епоху, коли уряди та парламентські масові ватажки змінювалися одні за іншими, тому у ватажка маси немає власної волі, цілі та стійкости, він ніколи не зможе бути особистістю.

   Справжній поводир народу виходить із народу і природним чином пов'язаний із ним, оскільки він – інстинктивний виконавець свідомої або часто несвідомої народної волі (наприклад, Отто фон Бісмарк був висунутий не якою-небудь партією, а виконавчим зусиллям народної волі німців). Тісний зв'язок зі своїм народом допомагає історичній пам'яті тисячоліть оживати у лідері, бо він – особистість зі словом на устах.

   Націоналістичний рух і світогляд ставлять на чільне місце особистість тоді, як лібералізм і марксизм, де завжди вигравала більшість (маса), обділені нею. Вони віддають перевагу кількости, а не якости. Особистість націоналістичної людини оцінюється відповідно до її вмінь, навичок, здібностей; тобто не знання і не багатство, а добре поставлений характер служить мірилом.

   Наш світогляд має на увазі, що нова людина, і, зокрема, новий лідер нації, буде особистістю, а його відмітними якостями: почуття товариства й осмисленість жертви. Відправна ж точка його етики: минуле! Кожна пропаґанда світогляду безцільна, якщо ведеться лише словами, хоча справи говорять переконливіше, особливо на власному прикладі нової людини нової войовничої доби.

Автор – Отто Ґоддес