Окупований московськими військами грузинський регіон Абкхазеті (Абхазія) став небезпечним для туристів. Правозахисники констатують, що у самопроголошеній сепаратистській республіці відсутня правоохоронна система, а іноземці, які її відвідують (громадяни РФ і Білорусі), стають жертвами нерозкритих злочинів. Розбої, зґвалтування, викрадення, грабежі та ряд інших правопорушень здійснює молодь непідконтрольного Тбілісі регіону, що майже 30 років знаходиться під протекцією Кремля.
Основна причина — безкарність, пріоритет родинно-кланових зв'язків, корумпованість правоохоронної системи, представники якої мають бізнес на території РФ. Варто наголосити, що за відсутності будь-якого контролю в регіоні Абкхазеті, як і колись у Косово, наявна катастрофічна ситуація з наркоманією — отруйні речовини (героїн, кокаїн тощо) не тільки поширюють серед місцевих і приїжджих, але й транспортують до сусідніх країн. Окупаційна влада, як і сепаратисти, ставляться до цього питання як мінімум толерантно, не караючи та не забороняючи обіг наркотиків.
У таких прибережних містах, як Сокхумі, Ґаґра, Піцунда, Ґудаута туристи знаходяться в стані постійної небезпеки, стаючи жертвами крадіжок і нападів бандугруповань поблизу приватних готелів. Нещодавно невідомими було вбито московського бізнесмена Андрєя Кабанова, який відпочивав у селі Цкуара Ґудаутський район). Ймовірно, що такими діями місцеві мешканці, які через своє унезалежнення від Грузії, розплачуються за власні помилки з кремлівськими "визволителями".
Чи варто згадувати, що після двох війн абхазьких сепаратистів (у 1992-1993 і 2008 рр.) проти грузинів більш ніж половина населення регіону має доступ до вогнепальної зброї. Цей фактор також сприяє тому, що молодь прагне авантюрних пригод, наслідуючи батьків, однак за відсутності справжніх бойових дій влаштовують вуличні кримінальні розбірки мішенню яких стають приїжджі. Подібні злочини можна спостерігати й на нині окупованих Москвою українських територіях (Крим, частина Донеччини та Луганщини), де зброя — засіб вирішення бізнесових і побутових проблем.
Ми часто обманюємо дорогих нам людей. Вони хвилюються за нас, а ми не говоримо їм правди, щоб не робити боляче. Адже не можна сказати дівчині, що відпочиваєш після бою, в якому поранили твого друга, коли сам ти — дивом залишився цілим.
Не можна говорити матері, що знаходишся за сто метрів від московських виродків. І розказуєш про перебування на полігоні чи на другій лінії оборони. Проте, мовчати теж не хочеться, адже поряд з твоїми близькими, живуть ватні особи, яким начхати на Україну і все що в них є українського — це запис в паспорті.
А проте, війна — це жертви! Вона приносить біль усім: тим, хто воює і тим, хто чекає. Не забуваймо про це!
Автор — Михайло Ухман
Суспільно-політична система, запроваджена комуністами у 1949 р. на території континентального Китаю, може похизуватись тим, що майже на 100% утілила у життя найгірший кошмар Джорджа Орвелла. Звісно, на Заході (у США та ЄС) також існує держнагляд за власними громадянами, але це не іде у порівняння з тим, що робить влада КНР. Там мільйони мусульман уйґурів, лише через свої релігійну і етнічну приналежність, перебувають у концтаборах нового зразка, де замість живих охоронців нагляд здійснюють сотні дронів, замаскованих під птахів.
Проте, це лише одна сторона китайської монети, яку платять уряду рядові мешканці Піднебесної. Інша — це нав'язування державним апаратом рейтингу довіри (радше — покірності) всім громадянам КНР, що означає на практиці доступ до певних пільг на його підставі. Все відбувається за сценарієм, описаним у романі-антиутопії "1984", який ніби став для влади КНР свого робу методичкою, бо також став доступний широкому загалу у 1949 р.
І найцікавіше починається тоді, коли лідери КНР приїжджають з дружнім візитом до якоїсь європейської країни, скажімо — Фінляндії. Тут місцеві урядовці (президент і прем'єр-міністр) радо тиснуть руку головному комуністу планети та посміхаються, ніби й немає тих концтаборів для уйґурів, немає репресій щодо корінних мешканців Тибету, немає згортання демократії у Гонконґу... Сучасний континентальний Китай явно являє собою все те, що ми звикли розуміти під словами фашизм і нацизм, але лідер цієї країни ходить не в піджаку зі свастикою, а в строгому темному костюмі, зшитому кравцями з країн Заходу, бо ж він — дорогий і важливий партнер.
Зовсім інша ситуація, коли на теренах Європі кілька молодиків одягаються в символіку давно зниклої держави (Третій Райх), чиєю тінню лякають усіх кого не ліньки. Тоді влада обурюється, преса зчиняє моментальний ґвалт, а деякі громадські активісти прагнуть стерти на порох кількох молодиків лиш за носіння певного одягу, яким лякають дітей і дорослих! А проте, не так давно цілі покоління були нацистами й фашистами — від Лісабона та Дубліна до Гельсінкі й Бухареста, і нічого, ніхто не робив з цього трагедії, бо велика кількість людей (від студентів та робітників до власників підприємств і міністрів) добровільно несли цей прапор заради здобуття кращого майбутнього.
Ідеологія минулого перетворилася зі світогляду людей з плоті й крові на чудовисько, прецедент, який можна використовувати в зручних для себе випадках, попри думку інших. Тому, коли десь хтось кричить про повернення нацизму/фашизму, запитайте, а чи не підтримує цей хтось партнерські зносини з досі існуючими диктатурами, як КНР, Куба, КНДР чи Венесуела. І головне не забувати — у майбутньому всі антифашисти будуть з табору колишніх фашистів, що вчасно встигли залишити корабель, який пішов на дно і перефарбуватися у сприятливі для них кольори нової епохи.
Буденні справи та післявиборчий вир нової дійсності для України все більше відгороджують нас від війни. Хтось прагне не думати про бойові дії на Сході, комусь окупація та московська агресія видаються чимось далеким, а хтось взагалі закриває очі на війну і прагне свою умовну втому від неї потішити подорожами закордоном. Однак навіть попри ці там на Донбасі гинуть люди, а наш з вами спокій вже 6-й рік оберігають мужні воїни — добровольці!
Нещодавно саме про доблесних бійців з передової вийшла книга-сповідь "Герої сучасності". Її автор — Сергій Адаменко (на псевдо "Патрік") нині живе та працює в Ірландії, однак влітку 2014-го він був одним із тих, хто поповнив лави добровольців, що йшли визволяти Схід від московської окупації. Йому довелося повоювати у складі 1-ї Окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" і саме імена побратимів — полеглих смертю героїв та ще живих — ірландський козак "Патрік" закарбував на сторінках власної книги.
Серед великого загалу тих, кого автор називає Героями сучасності, можна виділити тендітну і в той сами час вольову дівчину, чиїй хоробрості може повчитися не один чоловік. Аліна Михайлова — волонтер і боєць, яка залишила мирне життя не заради авантюрних пригод чи особистої вигоди, а свідомо обравши шлях добровольця. Вона одна з тих, кому ми з вами зобов'язані мирним небом над головою й розголосом про війну на Сході далеко за межами України.
Усміхнене дівоче обличчя у пилу та поросі, на голові — шолом, на тілі — важкий бронежилет із підсумками, у руках — приладдя для надання невідкладної допомоги бійцям. Її ноги пройшли не один кілометр нашого проклятого Донецького степу і сльози від втрат серед побратимів не зупинили її. Вона не здалась і продовжує захищати свою Батьківщину як вміє, як може, як їй велить серце, бо вона — вірна донька України!
Автор — Денис Ковальов
Сучасне місто — простір кіберпанку й основний форпост західної цивілізації. Її відмінність — сміття. Культури минулого виробляли цінності вищого порядку: античне мистецтво і поезія, римське право і державний лад, середньовічна теологія і куртуазна любов.
Цивілізації минулого являли собою апофеоз культури. Вони передрікали подальше в'янення колишніх цінностей. Апокаліпсис настане саме через відхід людства від них як таких, а сенсом другого пришестя стане усвідомлення руїни.
Сучасне місто знищує окремо взятої людини, перетворюючи на придаток до техніки. Людина перестає бути самоцінністю, перестає бути маніфестацією сакрального і стає гвинтиком механічного монстра. Само по собі місто є брудним місцем, його задоволення — часто порочні, його професії — під корінь збиткові, його спосіб життя — неприязний...
Настав час останньої людини та її похмурого царства — мегаполісу. Класичний noir описує місто, як дощове, похмуре і брудне місце скотів і виродків. Міський пейзаж переповненого людьми мегаполісу має естетичні обриси, але етично він приречений, адже немає тих соціальних інститутів, які давали б людям категоричний імператив і стежили за його виконанням.
Час, прожитий у місті, залишає особливий відбиток на тілі окремо взятої людини у вигляді постійного поспіху. Їжа, сон, любов і навіть праця — все відбувається в божевільному темпі, який вибиває людину з природного сприйняття часу в особливий сомнамбулічний стан. Саме тому єдине надбання міста — порок, задоволення базових потреб і примноження додаткових.
Сучасне місто вгамує будь-яку необхідність, але залишає за собою право розпоряджатися вашою душею, як Мефістофель, що полонить Фауста. Остання ж людина намагається вхопитися за шлейф норм моралі, і весь час провалюється в порожнечу. Коли Ніцше говорив що "Бог мертвий", він мав на увазі смерть, перш за все соціальних аспектів релігійності, її інститутів, а це — найгірший прояв того, що уособлю собою сучасне міське життя, особливо — у мегаполісі.
