Наступні тижні стануть вирішальними у війні в Україні

Апокаліптичні сценарії малюють на шпальтах впливової американської газети "The Washington Post". За минулі кілька днів це видання розійшлося не на жарт і приголомшило українців матеріялом про те, що наша Батьківщина... прогрáє війну. Як доказ, наведені "глибоко аналітичні" приклади втрат української армії, що нібито набагато вищі за офіційні 400 000 полеглих і поранених, причому у пропорції 1 до 8 (43 000 полеглих до 370 000 поранених).

Однак, навіщо газеті, яку нещодавно купив олігарх Джеф Безос, такі уточнення, коли достатньо назвати цифру і з усією відповідальністю заявити, що вона занижена, щоправда, не надавши фактажу на підтвердження такої заяви. Відверто кажучи, нагадує характер подачі інформації від кремлівських пропаґандистів, або від американських конспірологів. Наприклад, хабалки Марґо Сімонян, полковника Даґласа МакҐреґора або ж підполковника Деніела Девіса.

Ці наведені великі поціновувачі вигадок завше радо розповідають про те, що «втрати української армії катастрофічні» й «українців полягло вже майже 1 мільйон осіб». Зрозуміло, що подібними брехливими заявами користується ворожа пропаґанда і затягує у свій інформаційний простір цю епістолярщину як "авторитетну" думку. На жаль, але у США вже давно склався прошарок "горе-експертів", з якогось дивного збігу, думка яких в унісон звучить із кремлівськими "балакучими головами".

Видається, що у США наявні серйозні проблеми із контррозвідувальною діяльністю, якщо серед аґентів РФ по той бік Атлантичного океану так багато саме військовиків. Але, схоже, криза не лише у контррозвідувальній діяльності, а й у редакції "The Washington Post", якщо такий непрофесійний матеріял викладений у розділі "Думка: Редакційна колеґія". Невже вони справді вірять у те, що написали?

Крім усього іншого, у згаданій статті звучить дивне твердження про те, що "українські війська можуть бути оточені" у... Курській області народній республіці. Зауважимо, що це принципово неможливо і латентний натяк на необхідність зниження мобілізаційного віку до 18 років, за що у США висловлюються також досить сумнівні за рівнем афіліяції особистості. Наприклад, товаришка Вікторія Спаркс, – етнічна українка і за сумісництвом позірна українофобка.

Тому стаття від літературних рабів Джефа Безоса не виглядає неупередженою, розважливою та глибоко опрацьованим аналітичним матеріалом. Радше це спроба накидати на вентилятор журавлинних наративів, які використовуються роками конспірологічною спільнотою США, що вторить кремлівській пропаґанді. Фактично, відбувається створення відповідного сприйняття та розуміння, у всіх можливих спотворених сенсах, від того, що ж у дійсности відбувається в Україні.

За матеріялами "Злого Одесита"

Нова людина проти лібералізму і марксизму

Час людського розвитку показує, що кожен вік має володіти своїм особливим людським типом. Його неодноразово можна дізнатися вже по властивому йому зовнішньому обличчі, але особливо різко носій нового духу, піонер світогляду виділяється, перш за все, за своїм характером. Нічого тотальнішого, що зачіпає всі сфери людського життя великого світогляду, дотепер не було...

   Перший і єдиний образ цього – націоналістичний принцип життя народу. Так стає абсолютно ясно, що носії боротьби за цю думку, що принесли їхнє життя та їхню борню для особливої мети, представляють новий людський тип. У різкій протилежности до них, ліберальна людина минулого століття: коли французька філософія XVIII ст. надавала ліберальному духові тверді основи у системі, вона одночасно облаштовувала ліберальну людину.

   Відповідно вченню просвітницької філософії виникало поняття індивідуума, котрий хотів незалежности від світу і природи, від народу і країни. Він не знав внутрішніх зв'язків, але був носієм поняття "людство". Його дія брала початок виключно з інтелектуальних очікувань, і, отже, з раціонального мислення, бо розум (власне, ratio) переважував почуття.

   Такі відмовлялися від супутньої думки та дії почуття, висміюючи це як "ідеалізм", під яким вони розуміли щось нереальне, зніжене і романтичне. У людини не стало віри через те, що вона виявилася витіснена розумом. Знання було всім, а характер – нічим, оскільки знання задавали прибутковість твердости характеру.

   Зважаючи на свою матеріалістичну установку, його кінцева мета мала бути спрямована на здобутті земних благ. При успіху ліберально-матеріялістичну людину ніколи не цікавило питання "Як?", тільки "Що?": якщо щось і потрібно, то індивідуум ішов по трупах заради набуття цих матеріяльних благ. Такий дух мусив послідовно привести до анархії.

   Природний інстинкт людини ще стримував суспільний устрій, коли лібералізм безмовно розмірковував чи діяв анархічно, носій марксистської думки хотів прискорити процес розпаду через орґанізацію класової боротьби. Вона мусила привести до того, що суспільство роздере саме себе, а разом з тим і всякий порядок. Людський тип лібералізму і марксизму – це людина маси (особливо виразно ми бачимо це на прикладах сьогоднішніх З'єднаних держав Північної Америки та Московії).

   Маса або ж натовп – це довільне підсумовування людей, яка виникає через неорґанічне скупчення окремих індивідів, тож вона неорґанічна. У неї немає духу, тільки постійно мінливий настрій. Узагальнено, маса означає хаос, її існування спирається на випадок; взаємні зв'язки окремих людей дуже просторі й відбуваються лише зовні – це більша спільність інтересу, але якщо вона закінчується, то кожні взаємні зв'язки між людьми рвуться.

   Отже, маса – це купка людей, але аж ніяк не суспільство людей, натомість протилежність маси – народ, а також нація. Народ виникає орґанічно, він виростає, а зв'язок між людьми даний народу зсередини. Почуття згуртованости створює спільність; мислення, погляд на світ, погляд на життя маси можуть бути протилежними, але у народі все це згладжується.

   У народу є історична мета, життєве завдання, того, чого у маси ніколи не буде. В ім'я досягнення цієї історичної мети думка провідника (лідера нації) сама собою вибудовується в народі. Керівництво маси обумовлено настроєм, ми спостерігали за цим у ліберально-марксистську епоху, коли уряди та парламентські масові ватажки змінювалися одні за іншими, тому у ватажка маси немає власної волі, цілі та стійкости, він ніколи не зможе бути особистістю.

   Справжній поводир народу виходить із народу і природним чином пов'язаний із ним, оскільки він – інстинктивний виконавець свідомої або часто несвідомої народної волі (наприклад, Отто фон Бісмарк був висунутий не якою-небудь партією, а виконавчим зусиллям народної волі німців). Тісний зв'язок зі своїм народом допомагає історичній пам'яті тисячоліть оживати у лідері, бо він – особистість зі словом на устах.

   Націоналістичний рух і світогляд ставлять на чільне місце особистість тоді, як лібералізм і марксизм, де завжди вигравала більшість (маса), обділені нею. Вони віддають перевагу кількости, а не якости. Особистість націоналістичної людини оцінюється відповідно до її вмінь, навичок, здібностей; тобто не знання і не багатство, а добре поставлений характер служить мірилом.

   Наш світогляд має на увазі, що нова людина, і, зокрема, новий лідер нації, буде особистістю, а його відмітними якостями: почуття товариства й осмисленість жертви. Відправна ж точка його етики: минуле! Кожна пропаґанда світогляду безцільна, якщо ведеться лише словами, хоча справи говорять переконливіше, особливо на власному прикладі нової людини нової войовничої доби.

Автор – Отто Ґоддес

Прощавай, Вестфаль!

24 жовтня 1648 р. був підписаний Вестфальський мир (нім. Der Westfälische Friedensschluss), який закінчив Тридцятилітню війну (нім. Der Dreißigjährige Krieg) між союзом католицьких і коаліцією протестантських держав в Європі. Людські втрати перевершили всі війни минулого. Основні втрати припали на мирне населення; економіці було завдано колосальних збитків.

   Аби не допустити подібної катастрофи, учасники мирного конґресу відмовилися:

• від принципу історичного обґрунтування права, ствердження своєї правоти у минулому, як неспростовного доказу своєї правоти у сьогоденні;
• від свого виняткового права на знання "єдиного та вірного шляху" у майбутнє.

   Замість цього було ухвалено принцип плюралізму доказів. Так заснували Вестфальську систему, яка визнавала суверенітет держав, незалежно від їхньої реліґійної, ідеолоґічної чи етнічної специфіки. Ніхто вже не міг наказати державі ззовні, яку реліґію прийняти, який політичний режим встановити, та які цінності вважати за норму.

   Усі проблеми вирішувалися тільки на рівні держав – тільки вони були визнані леґітимними та леґальними суб'єктами міжнародних відносин. Віднині тільки держави вирішували між собою свої проблеми та конфлікти. Ця подія заклала основи сучасного світового порядку – поділу світу на національні держави й появу, пов'язаних із цим, принципів міжнародного права.

   Весь сенс Вестфальської системи полягає у двох наступних основних принципах:

1. Суверенній державі ніхто нічого наказати не може.
2. Держава – останнє слово у міжнародній політиці.

   Вважалося, що ця система є непохитною, а національний суверенітет єдиною леґальною інстанцією при ухваленні рішень у міжнародній політиці, єдиним суб'єктом цієї політики. Сьогодні ґлобалізація поступово ліквідовує Вестфальську систему, позбавляє національні держави їх суверенітету та підпорядковує новій наднаціональній інстанції. Так що, прощавай, Вестфаль!

За матеріялами "Чаплигіна"

Протистояння світоглядів

Від початку війни РФ проти України минуло понад 10 років. За цей час багато чого змінилося та сталося: ми стали дорослішими та мудрішими; набралися досвіду і зрозуміли багато речей, про які навіть і не здогадувалися, поки на голови одеситів і киян, дніпрян і тернополян не полетіли ворожі дрони із ракетами. Однак попри здобуту "мудрість" ми так і не змогли до кінця зрозуміти, що ж відбувається зараз на тимчасово (Ого! Хтось і досі у це вірить?) окупованих теренах нашого Сходу й Півдня.

   Які будуть наслідки від цих процесів для нас чи вже наших дітей у майбутньому? Свідомо оминаючи аналіз й оцінку вчинків нашого політичного та військового керівництва (різними експертами та псевдоекспертами із цього приводу сказано вже достатньо) хотілося б розібратися у речах значно складніших, сакральніших... А саме, – у першопричинах та метафізиці цього протистояння.

   Почати варто з того, що українське суспільство якось занадто емоційно та еґоїстично сприймає ті події, які відбуваються зараз із нашою країною. Звісно ми частково маємо на це право, бо це наша Батьківщина і відбувається це все саме із нами. Та вимкнімо, на хвилинку, особисте й погляньмо на ситуацію повністю неупереджено, так, як бачить ці події її величність Історія – панянка Кліо: для неї не існує ні добра, ні зла, ні правих, ні неправих, ні сильних, ні слабких, адже вона знає лише сухі факти.

   І факти ці не мають жодних симпатій та упереджень, вони не ділять світ на чорне та біле, на своїх і чужих, вони просто існують... З погляду Історії, все те, що зараз відбувається в Україні та світі, це зовсім не аґресія злого Володьки Путіна (ширше – РФ) на добру, слабку, беззахисну і "братську" Україну. Це звичайна активна фаза протистояння діаметрально різних світоглядів, от і все!

   Власне, Історію не цікавить, що "Путін промиває мізки московитам фальшивими ідеалами та брехнею", її цікавить лише той факт, що московити готові йти, і йдуть, вбивати українців за ці власні "ідеали" і власну "правду". Їй не важливо, що керує людьми, їй важливо лише те, що вони роблять. Гадаєте в 1917-1924, 1932-1933, 1939-1947 рр. наші предки не вважали все те, що відбувалося із ними, вселенською несправедливістю? Звісно вважали... Але це зовсім ніяк не вплинуло на хід подальших подій.

   Досить ілюзій та вбогого ниття! Позиція жертви – це найгірше, що зараз може бути для нас, адже це справжня війна. Війна не просто людей з людьми, а насамперед війна світоглядів, війна за майбутнє і ми, або переможемо у ній, або програємо; нічиєї не буде!

   І тут не важливі ні методи, ні загальносвітова думка, ні кордони, ні площа втрачених чи завойованих територій, ні кількість людських втрат чи кількість витраченого часу. Важливий лише кінцевий результат, а зрозумівши цю просту істину, ви зрозумієте, що робити далі. Багато кому це може не подобатись, та ментально, Крим із Донбасом ми вже втратили, і повернути їх буде не легше ніж скажімо приєднати до України Кубань (хоч це зовсім не значить, що це зробити нереально, чи цього робити не потрібно).

   А якщо бути відвертими до кінця, то той-таки Донбас ніколи й не був частиною тієї України, якою вона є зараз. Здебільшого місцеве москвороте населення, яке вважалося a priori частиною політичної української нації, у своїй більшості, ніколи не вважало себе частиною нації культурно-етнічної. Зрозуміло, що не можна говорити так про абсолютно всіх жителів цього реґіону, але якщо говорити про більшість, то, на жаль, так воно і є.

   Прірва існувала завжди, бо ми хоч і жили в одній країні, але завжди мали різне бачення майбутнього, теперішнього і минулого. Війна ж лише поглибила цю прірву до вже просто неймовірних розмірів. Відштовхуючись від цих реалій можна спробувати спрогнозувати подальший можливий розвиток подій, а тут є лише 3 варіянти: поразка, нічия і перемога.

   Звісно, що поразку розглядати не будемо, занадто багато існує різних її варіантів, та жоден з них для нас не є прийнятним. Для другого варіянту (нічиєї) значна часина громадян України готова вже зараз, її достатньо прогріли за минулий рік після поразки контрнаступу. Мова про горезвісне (чергове) замороження конфлікту, на яке і влада, і суспільство погодяться (принаймні тимчасово) в обмін на припинення кривавого бойовища; пацифізм, тотальна дріб'язковість, меншовартість, і безамбітність вітчизняних "еліт" та населення роблять свою справу.

   Якщо ж оберемо третій варіянт (перемогу), то матимемо шанс на непогане місце під сонцем не лише для себе, але й для наших дітей, онуків і правнуків... Та що стоїть за цим солодким словом "перемога"? За ним стоять тяжка праця, шалена самовіддача, холодний розум і тут також є два варіянти – воєнна перемога і цивілізаційна.

   Воєнна перемога, як розумієте, можлива лише у тому варіянті, коли московити відмовляться від свого теперішнього курсу. Тоді у нас буде шанс знищити ворога у відкритому бою, зачистити раніше окуповані території від чужинського сміття і відновити повний контроль над тереном материкової України. Опісля будуть довгі роки функціонування військово-цивільних адміністрацій, боротьби зі злочинністю та робіт із відновлення реґіоні.

   Якщо ж росіяни від свого курсу не відступлять, то воєнна перемога може бути реалізована, або після дуже суттєвого підвищення ціни (кошти, людські життя, техніка) для московитів, або ж лише після взяття нашою армією Москви, а можливо навіть і Владивостоку, що за теперішніх реалій є не просто фантастикою, – якимось казковим фентезі! Тож цей варіянт потребує і чіткої політичної волі, досить великих фінансових та людських жертв. Відтак поки є вкрай малоймовірний.

   Перемога цивілізаційна – це перш за все перемога в боротьбі за душі людей; це довгий шлях на якому нам доведеться тимчасово відмовитися від окупованих територій і стати не лише вільною, успішною та багатою країною, а ще й джерелом світоглядних ідей та першопочинань. У певному сенсі ми повинні будемо почати розбудову власної української імперії (економічної, культурної та військово-політичної наддержави, котра має відновити власний ядерний потенціял). Ми переможемо лише тоді, коли наша реальність витіснить реальність їхню, а до того постійно житимемо у стані перманентної війни, борони Боже, щоби наступного разу українці були значно краще підготовленими до захисту своєї держави, а ніж ми тепер...

Автори – Юрко Кривенко і Данило Катраник

Народи обирають королів

Постійність держав із монархічною формою урядування дивує людей XXI ст. Сукупна кількість цих країн у світі зараз обмежена 20 (мова як про абсолютистські, так і напівабсолютистські режими). Дослідників соціології та політології турбує одне питання: як цим королівствам удається зберегти свою систему у постмодерний період, коли монархії стали начебто реліктом попри технологічні прориви людства?

   На це питання вже існує відповідь, яку дав відомий філософ Семюел Гентінґтон у своїй книзі "Політичний порядок у мінливих суспільствах", сформулювавши так звану "дилему короля": «Перед цими політичними системами постала фундаментальна проблема. З одного боку, централізація влади у руках монарха була необхідною для здійснення соціальних, культурних та економічних реформ, а з іншого, – ця ж централізація ускладнювала чи унеможливлювала розосередження влади та включення до системи влади традиційного суспільства нових груп, породжених модернізацією. Здавалося, що участь цих ґруп у політиці можна досягти лише ціною скасування монархії. Перед монархом це ставило серйозну проблему: чи слід йому ставати жертвою власних досягнень? Тобто монарх мав або гальмувати процес модернізації або очолити його, ризикуючи згодом втратити владу».

   Ризикнемо оскаржити твердження пана Гентінґтона, звернувши увагу на один важливий момент: розмір монархічної держави (населення + територія). У таких (зовсім невеликих) державах стійкість забезпечується двома чинниками: інституційний консерватизм (анґл. institutional fidelity) та уособлення (анґл. personalization), – які дозволяють монархіям на сучасному етапі утримуватися на плаву. Красномовним доказом слугують Королівство Тонґа, Королівство Бутан і Князівство Ліхтенштайн.

   Вивчивши все політичну еволюцію всіх трьох країн, доходимо висновку, що монархічний устрій влади там не втрачає своєї сили навіть попри ухвалення de jure демократичної форми правління (конституція, парламент тощо). У цих трьох монархіях, всупереч появі інститутів демократії, монархічна влада продовжує відігравати важливу роль внаслідок згаданих вище 2 факторів. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   По-перше, інституційний консерватизм визначає відсутність внутрішньої динаміки до значних змін: населення вищезгаданих країн (навіть еліти) не хочуть відмовлятися від монархії. У Тонґа та Бутані наявність монархії врятувала ці країни від колонізації Заходом (перш за все, навали британців), а тому багато хто пов'язує незалежність і виживання держави із монархічним устроєм влади. Скажімо, у Бутані королю довелося змусити підданих ухвалити демократичні атрибути влади й підтримати його реформи, а у Ліхтенштайні виборці підтримали князя Ганса Адама II у боротьбі із політичними елітами на референдумі у 2002 р., який дарував монарху розширені повноваження та уповноваження; лише у Тонґа еліти зуміли вчинити щось схоже на опір, але король з усім тим зберіг вплив і владу. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   Ну, а по-друге, невеликий обшир держави та кількість населення сприяє близькості державця до народу, і народу – до державця. Монарх у маленькій країні більшою мірою користується прихильністю населення, ніж у великих (хоча велика Швеція може бути виключенням на відміну від такої ж громіздкої Саудівської Арабії, де влада тримає населення дуже міцно). Таким робом, маленькі монархії зуміли зберегтися за допомогою вищезгаданих чинників, а демократичні атрибути не сильно похитнули їх вплив і владу.

За метеріялами "Taylor & Francis"