Суфлер Кекконена – залаштунковий диригент Війни-продовження

На початку совєцько-фінляндської війни 1941-1944 рр. (відома, як Війна-продовження) президент Ристо Рюті хотів, щоби Суомі та СССР не мали спільного кордону, терени довкруж Лєнінграда стали б фінляндськими, а саме місто – "вільним від червоної чуми" під контролем фінів і німців. Ці плани виявлено у записах маловідомого дипломата, які раніше не публікувалися. Мова про Ааро Пакаслагті.

   Сучасний історик і багаторічний співробітник міністерства закордонних справ Суомі пан Маркку Реймаа дослідив біографію так званого "суфлера" (радше, нашіптувача) Урго Калеви Кекконена. Дипломат Ааро Пакаслагті виявився "сірим кардиналом" у надскладні для фінської нації та фінляндської державности часи. Зокрема, у фокусі уваги події літа-осені 1941 р. і літа 1944 р., коли Третій Райх чинив тиск на свого північноєвропейського союзника.

   Виявилося, що президент Рюті у розмові із послом нацистів у Гельсинкі паном Віпертом фон Блюхером запропонував варіянт розмежування державних кордонів, після поразки СССР у війні. Головна лінія пролягала б від гирла річки Нева, річищем Сювярі й далі дрібними водоймами до Білого моря. Уряд Суомі за допомогу Німеччині в агресії мав намір здобути чималу територіяльну винагороду – приєднати цілковито Кольський півострів і тогочасну совєцьку Карелію; найкращим варіянтом для фінляндців стала б відсутність спільного кордону із залишками СССР чи іншою Московією.

   Натомість Третій Райх міг би розпоряджатися теренами Інґрії й сусідніми із нею південними та східними областями. Війна-продовження тривала вже кілька місяців на момент згаданої вище розмови Рюті із Блюхером, який доповів викладене телеграмою своєму начальству у Берлін. Своєю чергою, пан Пакаслагті згадує, що міністр закордонних справ Суомі пан Рольф Віттинґ координував майбутню демаркацію та делімітацію, що мала відбутися відразу із завершенням війни.

   Але, як тоді з'ясувалося, райхсканцлер Адольф Гітлер ще не був готовий займатися цими питаннями, оскільки був зосереджений на захопленні Москви. Плани про переділ земель і креслення кордонів у воєнний час розроблялися на нижчому рівні чиновники й дипломати у Гельсинкі. Доктор технічних наук Рейно Кастрен, який служив у розвідці Головного штабу та у військовій адміністрації Східної Карелії, пропонував зібрати у межах Великої Суомі всі спорідненні фінам у мовно-культурному вимірі народи: мокшан, ерзян, марійців, удмуртів, комі, ба навіть хантів і мансі.

   Вважалося, що на територіях, прилеглих до Суомі, проживало приблизно 850 тисяч фіно-угрів, а на інших впритул до Уральських гір – приблизно 2,5 мільйона. Попри всі труднощі воєнного часу, цю ґрупу потрібно було зібрати разом на фінляндській державній території, з якої водночас депортувався б "сторонній матеріял" (слов'яни та ґерманці, а також євреї й татари). Лєнінград, у планах Кастрена і Віттинґа названо "відверто штучним витвором і тягарем, який необхідно демонтувати за непотрібністю", на його місці мало б постати спільне німецько-фінляндське поселення, вільне від московських впливів.

   Як згадує пан Пакаслагті, знаменита "Клятва меча" Карла Ґустафа Еміля Маннергейма, виголошена 11 липня 1941 р. викликала роздратування у чиновників і деяких депутатів, зокрема Кекконена. Він зателефонував до інформаційного відділу Ставки Головнокомандувача у місті Міккелі та відчитав його співробітників за втручання у зовнішню політику. Пакаслагті та Кекконена у своїх відомствах вели запеклу боротьбу проти поширення військового впливу на цивільну сферу.

   Лише після завершення Другої світової війни з'ясувалося, що автором оригінального тексту "Клятви меча" був бойовий генерал Вільо Туомпо, який зробив це відповідно до вказівок маршала. Самому Маннергейму плани приєднати себе сусідню Карелію згадували  не лише критики та опоненти, а й ветерани із правими поглядами, котрі не пробачили невідповідність гучних слів зі справами. Фінляндські дипломати змушені були заспокоювати світову громадськість, особливо країни-переможці, які перекроювали Європу на власний розсуд, але то вже інша історія.

За матеріялами "Ilta-Sanomat"

Гетьманська модель Української держави

1978 р. у Нью-Йорку був викладений проєкт "Конституційних основ Української Держави у світлі програмових засад Гетьманського Руху". Ним українські консерватори-монархісти оприлюднили своє бачення державної моделі майбутньої незалежної України – проєкт, що гетьманці прагнули запропонувати Українському Народові опісля розпаду СССР. Вироблення документа обговорювалося й готувалося фахівцями-правниками на четвертих, п'ятих і шостих сесіях Ради Гетьманського Руху.

   Оголошуючи проєкт, президія зазначала, що таким чином «дає до рук, не тільки, членів і прихильників гетьманської ідеології, але також українського суспільства – проєкт ідеологічно-політичного документа, що являється актом боротьби за конституційні права Української Держави». Принципи побудови державности: традиціоналізм; трудова монархія; класократія. Основні засади Гетьманського Руху, перш за все, визначали, що Українська Nація не може існувати без своєї власної, незалежної та суверенної держави, а без існування Української Nації не може бути влаштованого громадського життя, ладу і спокою на Українській Землі.

   Виходячи з цього, ставилося завданням «орґанізувати ті сили, що хочуть збудувати незалежну і суверенну Українську Державу на всіх землях, заселених українською етнографічною масою». А отже, сповідувалася модель формування держави за етнографічно-національним принципом на основі соборности української історичної та національної території: «...утворити таку форму Держави, яка була б вища від дотеперішніх форм державности в Україні, більше відповідала потребам Української Nації й тому могла б забезпечити Українській Державі не ефемерне, а тривке існування на цілий ряд поколінь».

   Така держава мала спиратися на сталі класи всередині нації – на матеріяльно продуктивні, трудові й аристократичні, із забезпеченням кожному класу максимум її культурного та економічного розвитку. А відтак, гарантувати кожній верстві участь у правлінні державою, і головне, надати право місцевого самоврядування земель якнайширше. Власне, Земля – планована адміністративно-територіяльна одиниця в Україні після відновлення незалежности за історико-етнографічним принципом (до прикладу: Галицька, Київська, Одеська тощо).

   Всі класи та землі у гармонії між собою із правом самоврядування та особистої свободи формуються навколо одної, єдиної, шляхетної персони Національного Лідера в особі Гетьмана. Принцип трудової монархії стоятиме понад усіма класами й виключатиме домінування однієї партії чи касти. Така модель управління – персоніфікована в особі дідичного й незмінного монарха, уособлюватиме принцип національної та державної єдности, сталости національної традиції та зв'язуватиме таким чином цей принцип із поняттям непорушного, єдиного для всіх і поважаного всіма "Маєстату Нації та Держави"; монархом має стати "Гетьман всієї України", а національно-державний розвиток мав би тісно пов'язуватися із Церквою.

   Повнота влади у державі мала належати народові, персоніфікованому в особі монарха, і здійснювалася б через Гетьмана, через вищі законодавчі й судові органи. Українська монархічна ідея повністю відкидає диктатуру парламенту або Гетьмана і ставить вище них та народу лише Конституцію. Таким чином, Гетьман піти проти народу не може, це означає піти проти самого себе. Гетьманові мала належати обмежена Конституцією законодавча і судова влада; йому віддавалася ініціятива в усіх галузях законодавства.

   Гетьман мав санкціонувати закони, попередньо схвалені обома законодавчими палатами, після чого ці закони набирали б чинности. У випадках непогодження Гетьмана з ухвалами законодавчих палат, проєкт закону повертався б на повторний розгляд палат парламенту й набирав би чинності закону за умов схвалення його 2/3 персонального складу обох законодавчих палат. Гетьман мав призначати голову уряду та на подання голови затверджував би склад уряду, мав затверджувати та звільняти кожного міністра, а також приймати відставку уряду.

   Гетьман мав визначати зовнішніх взаємин Української Держави з іншими державами, а також приймати та акредитувати дипломатичних представників іноземних держав. Влада Гетьмана мала бути опертою на співпраці та співучасти в законодавстві й управлінні державою громадянства, орґанізованого на підставі Конституції; поширювалася б на всю територію держави. Титул Гетьмана мав бути таким: Його світлість Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України.

   Найвищим законодавчим орґаном українського народу мав стати Державний Сойм (Перша Палата), який складався б з обраних представників терміном на 4 роки; кандидатів до Сойму мали висувати за списками Управління станів і класів та Козацькі Ради. Вибори передбачалися як: загальні, рівні, таємні та безпосередні з розподілом мандатів між класами та станами за пропорційним принципом відповідно до кількості поданих голосів. Право голосу мав кожен громадянин незалежно від статі, походження й віровизнання, що на момент виборів досяг повноліття (активне виборче право), а обраними, яким на момент волевиявлення виповнилося 24 роки (пасивне виборче право); ті, хто перебував би на військовій службі, могли б брати участь у виборах на загальних підставах.

   Один делеґат до Державного Сойму мав обиратися на кожних 100 000 населення, будь-то міського чи сільського, а порядок виборів до парламенту, функції та обов'язки обраних мали бути передбаченими окремим законом. До компетенції Державного Сойму мали б належати розгляд і схвалення державних законів, ратифікація договорів, вступ до міжнародних організацій, прийняття змін, правок, та доповнень до Конституції й так далі. Загальні збори Сойму мали обирати президію (керувала б засіданнями під час сесій і мала виконувати поточну роботу між сесіями), голову, двох заступників голови, секретаря і членів президії по одному від кожної землі.

   Другою законодавчою Палатою мала стати Гетьманська Рада. Вона б творилася із представників центральних орґанів і обраних шляхом загальних виборів у землях, при цьому представниками центральних орґанів вважалися б: склад Президії Державного Сойму, склад Президії Великої Козацької Ради, голова Генерального суду, старости земель, склад Президії Вищої Військової Ради, склад уряду (голова, його заступники та міністри, комендант Гетьманської Резиденції). Кожна Земля до Гетьманської Ради могла б обрати трьох членів терміном на 4 роки.

   Президія Гетьманської Ради мала складатися з голови Гетьманської Ради, обраних двох заступників, секретаря і трьох членів. У Гетьманській Раді рішення приймалося б звичайною більшістю голосів, за винятком: «Ухвалення, внесення змін і доповнень до Конституції», – та повторного розгляду законопроєктів на протест Гетьмана, де потрібна кваліфікована більшість голосів для подолання вето. Найвищим виконавчим органом в державі мав бути уряд – Кабінет Міністрів, що ніс би відповідальність за свою діяльність перед гетьманом: «Уряд Його Світлости Гетьмана Всієї України складався б із прем'єра, інших міністрів і державного секретаря – управителя справами Кабінету, і який призначався б Гетьманом».

   На чолі кожного міністерства мусив стояти міністр, що був відповідальний перед головою уряду і перед Гетьманом. Періодично голова уряду (за діяльність всього уряду), міністр (за діяльність у своїй галузі) зобов'язані були б звітуватися у Державному Соймі. Ухвали Сойму по звітах повинні були б надсилатися гетьманом. Місцеві орґани державної влади мали становити Ради представників від виробничих класів і станів усього населення – цією конституційною засадою передбачалося гарантувати найактивнішу та ділову, безпосередню і справді демократичну участь Українського Народу в законодавстві й Управлінню Державою.

   У цілому ж, державний устрій пропонованого наприкінці 1970-х рр. Гетьманату визначався принципом: свобода, авторитет, влада і відповідальність. Але, на превеликий жаль, Україна не постала у вигляді Союзу Гетьманців-державників, а постала, як "братня республіка" до Москви, яка визволиться лише шляхом кривавої борні. Рік 2014-й мав це виправити, і багато чого сталося хорошого попри аґресію РФ, але лютий 2022-го радикально все змінив.

Автор – Друг "Regius"

Асадівські садисти просять захисту від справедливої кари

Сирія після падіння диктатури алавітів під проводом родини аль-Асад опинилася в замкнутому колі помсти, де надії на нове життя щоразу розбиваються об хвилю жорстокости та безкарности. Біднякам не буде куди йти, а хто зможе – поїде, як уже тікали після поразки революційних подій Арабської весни 2011-2013 рр. У зовсім новому для себе становищі опинилися вчорашні небожителі, яким на рівних опікувалися Московія та Іран.

   Нова Сирія для алавітів – членів релігійної громади на північному заході арабської країни, з якої походить і скинутий диктатор Башар аль-Асад – гірша за в'язницю, адже їх убивають цілими сім'ями. Затримки у розслідуваннях, які здійснюють правоохоронці-суніти, свідчать про загравання влади перед численними сирійцями, які вважають алавітів винними у кривавих злочинах колишнього режиму. Алавіти ж вимагають міжнародного захисту, побоюючись репресій за те, що вони були пов'язані, за своєю волею чи примусом, із кланом аль-Асад і його терором державного рівня.

   Після завершення громадянської війни торік у грудні часу почастішали викрадення та вбивства алавітів. Внаслідок спалаху насильства цьогоріч у березні загинули 1 334 особи, а перехідний президент країни Ахмед аш-Шараа пообіцяв переслідувати винних незалежно від їхнього походження та віросповідання. Для розслідування масових вбивств було створено незалежну комісію, яка діятиме до початку липня.

   Новостворені (чи пак реформовані) правоохоронні та судові органи пояснюють затримку великою кількістю свідків, яких необхідно допитати, та величезною кількістю відеозаписів, які необхідно проаналізувати. Ролики зафільмували самі злочинці та розмістили їх задля залякування сирійців у соціяльних мережах. Тепер учасників (орґанізаторів і виконавців) державного терору чекає або законний суд, або ж справедливе спонтанне судилище.

   Іноземні дипломати також бачать у цьому деяке замішання сирійської влади, оскільки головними підозрюваними виступають люди та уґруповання, з якими теперішня офіційна влада у Дамаску іноді не хоче, а іноді не може впоратися. Наприклад, протурецькі збройні загони сирійських туркменів (туркоманів), іноземні джихадисти, які входять до складу Міністерства оборони, або співробітники служби спільної безпеки. Президент аш-Шара і його посадовці, вихідці з угрупування "Hāy'āt Tāhrir al-Shām", не мають ні чисельної переваги, ні військових засобів, щоби контролювати ці радикальні угруповання, які суперечать його політиці поміркованости.

   Чи зможе новий уряд Сирії, який прагне зробити країну пристойним членом міжнародної спільноти, домогтися зняття санкцій і відбудуватися від колишніх жахів асадівського режиму, зупинити вбивства цілих сімей без суду та слідства і чи захоче? На узбережжі, де більшість алавітських сіл зазнали нападів, ситуація, як і раніше, нестабільна. Алавітів сприймають як внутрішнього ворога, що у душі тужать за колишнім порядком, тому без системи перехідного правосуддя під наглядом хоча б Туреччини, всі ці розправи продовжуватимуться і посилюватимуться.

За матеріялами "Le Monde"

Українці Надволжя – відроджений нарід

Ця тематика мала бути висвітлена у проєкті "Мультифронтир", але потім там обмежилися іншим періодом. Скажемо кілька слів, як нині в Україні поширений погляд на совєцький період як на суто окупацію й асиміляцію, а Україну – як колонію Москви. Проте це не так; принаймні, не зовсім так.

   Інтернаціоналізм, який більшовики  спробували використовувати не лише для зовнішнього вжитку, а й для внутрішнього, претендував на універсальність для всього світу. Лєнін і його найближчі однодумці знали, що із колоніальним підходом світ не опануєш. Тому взяли на озброєння коренізацію – метод зміцнення влади та залучення місцевого населення до комуністичного будівництва.

   Ця політика Москви передбачала масову освіту рідною мовою і створення національних адміністративних  одиниць у тих місцевостях,  де відповідна  рідна мова корінного народу (українців, карелів, татар тощо) буде основною чи добре поширюваною. Лише питання було у територіяльному масштабуванні таких одиниць. Потребу цього на рівні республік Кремлю втовкмачив досвід боротьби за Україну і насамперед війни проти УНР.

   Так, опісля спроби нехтування українською мовою у 1919 р.,  уже від початку 1920-го почалася більшовицька українізація. У самій УСРР, у тому числі й унаслідок творчого опрацювання практики УНР у творенні національно-культурної автономії, від середини 1920-х коренізація пішла на рівень районів, а також сільських рад із відповідною більшістю населення тих чи інших національних меншин. Українізували більшовики навіть етнічних московитів!

   Мало того, ті райони та села офіційно називалися "національними", тобто були закріплені законодавчо за українцями. І лише після того, як цей досвід на "союзному" рівні  було визнано успішним та вартим наслідування (цьому найдужче чинили спротив у РСФРР), його почали втілювати й на теренах усього СССР. Тому найширше більшовицька українізація здійснювалася у заселених переважно українцями районах і селах РСФРР саме у 1929-1932 рр., зокрема у Надволжі (так званий Жовтий Клин).

   Подекуди, як на Далекому Сході (так званий Зелений Клин), це взагалі по суті були 1931-1932 рр., особливо після приїзду харків'янина Панаса Буценка. Десь рух почався раніше, як от на Кубані (так званий Малиновий Клин), але скрізь то було використано Кремлем ще і як важіль для здійснення свого другого комуністичного штурму. Така коренізація допомагала усувати чи принаймні зменшувати національний складник спротиву.

   Українці по суті ініціювали таку глибоку коренізацію – із них і почалися заборони та, відповідно, відмова від районного та сільського рівня коренізації. 14 та 15 грудня 1932 р. українізація була згорнута – спочатку на Кубані, а наступного дня і на інших теренах РСФРР. В УСРР згортання коренізації серед етнічних меншин, як і ліквідація нацрайонів та сільрад,  почалися трішки пізніше (у 1933 р. тут боролися саме з "українським буржуазним націоналізмом"), але теж незабаром була здійснена.

   Але попри те, що засади внутрішньої політики були змінені, на рівні союзних та навіть автономних республік рідна мова лишилася. Мабуть, свою роль зіграв і міжнародний чинник, а от про українців Надволжя, як "відроджений нарід" вже у СССР не говорили. Про них публічно згадали вже після розвалу совдепії, і тоді ж була витворена назва цього масиву – "Жовтий Клин".

Автор – Геннадій Єфіменко

Американська ретроспектива: московська аґресія проти України, Зимова і Корейська війни

Якщо Захід хоче покінчити з війною в Україні, то слід пригадати події 85-річної давнини. На цьому наполягає адмірал Військово-морських сил Армії США у відставці та колишній Верховний головнокомандувач Об'єднаними збройними силами НАТО в Європі Джеймс Ставридіс. Він чомусь переконаний, що у будь-яких перемовинах про припинення бойових дій історія може стати потужним інструментом створення шляху до миру.

   Зараз, дивлячись на жорстокий конфлікт на українській землі та намагаючись уявити, чим може закінчитися московитська агресія, пригадуються дві війни XX століття. Перша – це Зимова війна (1939-1940) між СССР і Суомі, друга – Корейська війна. Адмірал Ставриді запитує: чого ми можемо навчитися у цих двох конфліктів і що може бути основою для врегулювання ситуації в Україні?

   Почнемо із Суомі, де паралелі дуже сильні, що аж в очах постають ледь не ідентичні картини: Буча наче Суомуссалмі, а зруйнований дронами й ракетами Київ нагадує розбомблений Гельсинкі. Зимова війна почалася із раптового нападу у листопаді 1939 р., коли Червона армія (номінально) під керівництвом Іосіфа Сталіна здійснила неспровокований напад на набагато дрібнішого сусіда. Попри колосальну перевагу у чисельности й озброєнні, фінляндці орґанізували енерґійну і творчу оборону.

   Використовуючи на свою користь зимову погоду, ландшафт, а також імпровізовану зброю, таку як знаменитий "коктейль для Молотова", захисники Суомі до останнього боролися з совєцькими військами та по праву цим пишаються до нині. Але погані новини у тому, що зрештою вони були змушені віддати Москві майже 11% своєї території, яким би запеклим не був усенародний опір. Величезна нерівність у живій силі та бойовій техніці зробила це неминучим.

   Фінляндці також мали пообіцяти Кремлю, що залишаться нейтральними (позаблоковими) та не приєднаються до жодних західних коаліцій. Це був неприємний вибір, але він зберіг Суомі як суверенну державу. Урок тут очевидний: зіткнувшись із потужнішим противником, ви повинні зберігати гнучкість і бути готовими обміняти землю на світ; можливо, вам також доведеться відмовитися від вступу до оборонних союзів на свій вибір.

   «Живіть, щоби боротися далі, як це зробила Суомі, і, можливо, одного разу ви опинитеся в НАТО. Це моя особиста порада нейтральним країнам Європи», – зауважує адмірал Ставридіс. Далі він згадує події Корейської війни, яка залишила не лише шрами, а власні два потужні уроки майбутнім поколінням.

   Підтримувані СССР і КНР комуністичні загони корейці вдерлися з півночі на південь півострова у червні 1950 р., і бойові дії тривали протягом трьох наступних років. Знадобилися важкі перемовини, щоби привести конфлікт до "замороженого" стану шляхом перемир'я. Перший урок із Кореї, який можна застосувати до України, полягає у необхідності створення значної фізичної демілітаризованої зони між супротивними сторонами (хоча всім відомо, що Кремль на це не погодиться).

   Лінії поділу між Північною та Південною Кореєю довжиною понад 240 км існують 70 років, за цей час вона пережила безліч суперечок і вторгнень з обох боків, але наявність демілітаризованої зони допомогла зберегти непросту стабільність і відносний мир на півострові. Розмір, структура, комплектування та фундаментальна орґанізація корейської демілітаризованої зони є непоганим набором прецедентів та питань для України. Але звісно, вибір за Києвом:

1. Чи має будь-яка зона після масштабного конфлікту укомплектована виключно українцями та московитами по обидві сторони фронту?
2. Або, можливо, війська ЄС стануть з одного боку, а китайці з іншого?
3. Як щодо сил НАТО та Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ)?
4. Чи цілком нейтральні миротворчі сили ООН, набрані, можливо, з Південної Америки та країн Африки на південь від Сахари, та як вони мають бути влаштовані?

   Корейська демілітаризована зона – це глибина у 5 км, де не повинна розміщуватись армія (хоч обидві сторони побудували військові позиції трохи далі). І хоча здебільшого її охороняють війська двох Корей, там також наявні сили ООН, у тому числі американські солдати. Коли йдеться про Україну, можна розглянути безліч комбінацій, але історія демілітаризованої зони дуже повчальна та навряд згодиться, враховуючи екзистенційність цього 11-річного конфлікту.

   Другий урок Корейської війни зовсім неприємний – війна може продовжуватися навіть після припинення вогню: дві Кореї технічно досі перебувають у стані війни й часто трапляються випадки, які майже завжди спровоковані КНДР, коли військові обстрілюють один одного артилерійськими снарядами, торпедами та іншими боєприпасами. Проте хитке перемир'я зберігається. Аналогічно, РФ і Україна навряд чи зможуть повністю примиритися найближчим часом.

   Корейська війна (1950-1953) показує, що не обов'язково розв'язувати всі проблеми відразу, країни можуть принаймні домовитися про розумне припинення вогню, що веде до перемовин, а потім перемир'я (але з Москвою у такі ігри краще не бавитися). «Не дозволяйте прагненню ідеального результату стати ворогом хорошого – особливо якщо це дозволить гарматам замовкнути», – закликає адмірал Ставридіс.

За матеріялами "Bloomberg"