Ваґнер – передвісник Ніцше

"Помилка" Карла Маркса, успадкована від однієї з ідеолоґій Французької революції (атеїзм і культ "Божества розуму") та від лівого геґельянства, ще не викликала, але більш-менш сприяла зміні руху еволюції фракцій старих кристалізованих фаз мітичного, а також ідеолоґічного вираження еґалітарної тенденції. Це призвело до абсурдних спроб відновити минулі історичні моменти: мрію, що розділяється багатьма романтиками (скажімо, Новаліса), про повернення до "католицького екуменізму" Європи середньовічної або Європи "монархій божественного права". Ця мрія, також відбита в наші дні певними політичними або реліґійними концепціями.

   Але, що більш важливо, викликана таким чином реакція також була наслідком трансформації людських ґруп Європи на доволі чутливіші спільноти. Власне, спочатку до "мітичної форми" нової надлюдської (надгуманістичної) тенденції, а потім, через почуття "формальної споріднености" до змісту "міту надгуманізму" (через порушення процесу мутації несвідомого язичницького залишку, що дозволило цій тенденції проявляти себе сильно і на політичній території упродовж століть). За нинішніх обставин, фактично, аспект "надгуманістичної тенденції" полягає у наступному: перевернути сенс еволюції мітичної та ідеолоґічної кристалізації еґалітарної тенденції, де вони все ще зберігаються, змушуючи відтворювати у свідомости людей історичний момент, в якому сформувалася та сама тенденція.

   Таким робом, приводячи їх до циклічної параісторичної інволюції з утворенням нового відтвореного людського типу, призначеного для збереження (тобто, завжди відтвореного) соціяльного структурування, з'являється славнозвісний "надгуманістичний проєкт". Він містить у собі (поряд з іншими) чітке відбиття сформульованих Фрідрихом Ніцше ідей. Вони найчіткіше змальовані та заманіфестовані в останніх прижиттєвих роботах видатного німецького мислителя.

   Можна навіть сказати, що циклічна інволюція нинішньої кристалізації мітичної фази еґалітарної тенденції (або, точніше, "виробництво" цієї інволюції) являє собою один із найважливіших елементів "надлюдського проєкту". Сам Ніцше загадувався над питанням про можливість "зберегти християнство для мас". Але він у жодному разі не проголошував, що це "збереження" має фактично бути "реґресивною мутацією", і ця проблема залишилася за філософськими лаштунками.

   Замість цього Рихард Ваґнер, проявляючи у цьому відношенні інстинктивну безпеку свого величезного генія, запропонував у роботі "Парсифаль" – на художньому рівні, який був його ідеальною парадиґмою дії, спрямованою на те, щоби християнська реліґія реґресувала за той меморіальний поріг, де вона тоді знаходилася. Ваґнер сам по собі позбавляє змісту подальші нашарування християнства, пропонуючи чисту реліґійність перших апостолів, котра мала порожню форму, доступну для нового змісту. Зауважимо, що останні міркування щодо можливої, а не необхідної, реґресивної мутації кристалізації епохальної тенденції знаходяться за межами фактичного аналізу епохальної ситуації.

   Прикметно, але ці міркування є частиною аналізу "виробництва історії", розділу відкритої теорії історії, що має справу з "метаполітичними" проблемами. Вони також зачіпають іншу конкретну проблематику теорії – зв'язок між історією і параісторією; тобто, між історичним процесом людства і біолоґічною лоґікою еволюції людства. Наш вид (лат. Homo sapiens sapiens) рефлексивно керується людиною як індивідуальністю, що постає історичністю з моменту її першої появи, а тому і відносини з нею більш конкретно стосується аналізу соціяльно-історичної психіки або соціяльно-історичної психолоґії.

   Це стислий виклад відкритої теорії історії та її методу епохального аналізу "міту надгуманізму", який започаткував Ваґнер, а потім, але схематично, розширив у своїх напрацюваннях Ніцше. Вони утворюють два полюси напозір єдиної тенденції. Хоча Ніцше зробив величезний маневр приховування, аби переконати – і, можливо, довести у першу чергу самому собі, – що його робота відрізнялася, ба навіть виступала проти того, що пропонував своїм "завершенням" Ваґнер.

   Цей маневр значною мірою вплинув на судження мислителів подальшої модерної доби, природно, схильних надавати "інтелектуальному" надбанню Ніцше глибшу увагу, ніж "художній" творчости Ваґнера. А надто те, що сучасний інтелектуал може бути конституційно "глухим до міту" і, таким чином, не схопив би його, ані у роботі композитора, ні у напрацюваннях філософа, опинившись у нездатности розрізнити тенденційну ідентичність цих двох велетів думки про надгуманізм. Однак точно відомо те, що досі не розірвана завіса приховування, поширена Ніцше, про дійсне походження "надгуманістичного міту" і саме розуміння цього "міту" (ключ до розуміння якого у тій "ідеї музики", яка підтримує і структурує художню роботу Ваґнера та є чинним символом тривимірної природи історії), його структури, яка не може безповоротно бути скомпрометованою.

Автор – Джорджо Локкі

Як перетворити дійсність на казку?

У дитинстві ми зчаста зачитувалася казками Андерсена, братів Ґримм і безперестанно дивилася совєцькі мультфільми про античних героїв чи історії про принців і принцес від студії "Disney". Але ж як гірко було повертатись у цю раціональну і суху буденність! Комусь усе ж таки пощастило бути обдарованою талантом малюванням, а тому ці хтось ховались у власноруч створених світах.

   Наша раціональна реальність просякнута техніцизмом і прагматичністю, наука позбавила нас чудес. Ні, ми не применшуємо роль науки, але вона не має суватися у наші душі. Міфологія та фольклор, – що ми сьогодні називаємо казками, – є ніщо інше, як магічна реальність наших предків; вона частково дійшла до нас у вигляді свят і обрядів, які ми перетворили на декорації нашого занепаду.

   У давнину шкіл не було – всіх виховували сказаннями, сповнених образами, які символізували реальні життєві події чи перепони. Казки демонструють нам містичну подорож людської душі у цьому світі, як вона росте, зустрічається зі злом і стражданням, перемагає їх і переходить на новий етап. Ми отримали адаптовані й прикрашені версії цих історій, а насправді вони сповнені жорстокості та жахів.

   Спляча красуня це не буквальний образ, а символ процесу дорослішання, як і дракон не є страшною твариною, а нашими страхами, які заважають нам усвідомити свою силу. Однак грецька міфологія взагалі розкриває нам зародження нашої цивілізації, обрамивши психологічні та соціальні зміни в божественні шати. Чарівні створіння лісів і вод тепер пересились у наші бетонні джунглі, що значно ускладнює нам пошук магії в наших реаліях. Але не варто опускати носа!

   Світ не змінився, змінились ми, тому є шанс віднайти ті втрачені знання і переживання. Наповнюйте своє життя сенсами, навіть, якщо вони здаються вашій раціональності абсурдними. Перетворюйте своє життя на безкінечний шлях до істини завдяки ініціаціям та обрядам, поверніть у своє життя магію, не зважаючи на наукові досягнення, адже вічність не пізнати крізь екран телефону!

   Тому продовжуйте поринати в казки. А кожен свій день уявляйте новим випробуванням, який даватиме своїй душі нові сенси. Проте лише тоді, якщо ти щиро повіриш у магічність свого існування...

За матеріалами "Afemina"

Україна не має права уподібнюватися Московії

Оцей дурнуватий міф про наявність у нас якихось одвічно-споконвічних демократичних традицій є живучим ще й тому, що в Україні завжди побутував європейський тип авторитаризму. Що в порівнянні з "азійським" типом (притаманним також Візантії та московській державі) може виглядати для дилетантів у сфері суспільних наук, як "демократія". Бо дає ширший простір для свободи особистости.

   Азійський і європейський авторитаризм співвідносяться між собою десь так, як акула з дельфіном. Обидва організми в очах людей, не знайомих з наукою, виглядають, як риби, плавають, як риби. Але акула є доволі примітивною хрящовою рибою, а дельфін – ссавцем із розвиненим мозком.

   Цю зовнішню подібність активно використовують різні маніпулятори, щоби під вереск про "уподібнення Москві" нав'язати нам таку форму політичного устрою, яка робить національного лідера і постгеноцидний народ беззахисними перед  смертельними загрозами. А коли до влади доривається якась зденаціоналізована істота з замашками деспота, розводять руками. «Ну, хто ж думав, шо так получицця, ми хотіли як луччє...».

   Всі типи авторитаризму жорстко обмежують політичні права всіх суспільних станів. Але на цьому подібність і закінчується. Авторитарна система європейського типу поважає священне право приватної власності і залишає широкий простір для економічних свобод, не втручається в приватне життя і культурні процеси.

   Азійська ж система не визнає святості приватної власности й стоїть на всеохопному контролі над усіма сферами життя. Тому європейська цивілізація після краху римської республіки не тупцяла на місці, а розвивалася, і народила врешті-решт нову демократію, з якої ми так бездарно ліпимо карґо-культ. А азійська деспотія ходить по колу і народжує тільки хаос, з якого виходить тільки нова деспотія.

   Люди, які бояться поступитися своїм священним, даним царьом-батюшкой Міхал Сєргєічєм, правом виборів-перевиборів в умовах інформаційної окупації, ніякої ментальної, культурної, економіко-географічної різниці між Україною й Росією, між українцями й росіянами, між Богданом-Зиновієм і Ляксєй Міхаличєм, між Мазепою й Петром, між Скоропадським і Лєніним не бачать. І європейської природи України не помічають і не розуміють, що Україна ніколи не уподібнитися Москві, поки не дасть їй себе окупувати. Вони абсолютно бездумно й лицемірно лають "рабську Орду", виступаючи її сліпим знаряддям у планомірному процесі геноциду українського народу.

Автор – Софія Дніпровська

Непереможність російської армії – це міф

Непереможність російської армії – це міф, відірваний від реальності. У ХІХ-му та на початку ХХ ст. вона регулярно програвала європейським військам. Нумо, перелічимо їх нижче:

1) російсько-австро-французька війна (1805) – росіян розгромили під Аустерліцем, вони втратили третину армії, їхній імператор втік з поля бою;

2) російсько-пруссько-французька війна (1806-1807) – росіян розгромили в битві під Фрідландом, вони втратили 25% армії та підкорилися вимогам Наполеона I Бонапарта;

3) Кримська війна (1853-1856) – англо-французькі війська завоювали Крим, росіянам довелося знищити Чорноморський флот і повернути Туреччині частину земель;

4) російсько-японська війна (1904-1905) – японці розгромили балтійський флот і завоювали головну військово-морську базу росіян у Китаї (Порт-Артур), також їм дістався південний Сахалін.

   І, от після цього всього влітку 1914-го спалахує "Велика війна" (вона ж – Перша світова війна), внаслідок якої Російська імперія розпалась. На її уламках утворилися десятки держав. Проблемою для них і для всіх інших у світі став "привид комунізму", що оселився у московському Кремлі й захопив 1/6 суходолу планети Земля.

   Нападаючи, росіяни перемагали лише відсталі країни (Туреччина, Персія, держави Середньої Азії) та племінні союзи (кавказці, казахи, індійці). У ХІХ-му та на початку ХХ ст. європейцям лише двічі не вдалося відбити напади росіян. Так, шведи програли у Фінляндській війні (1808-1809) через нестачу солдат, проблеми з економікою та низький моральний дух. Натомість французи зазнали поразки у 1814 р. після того, як їхню головну армію заманили вглиб Росії та майже повністю знищили.

   "Непереможна совєцька армія" та сучасні збройні сили РФ теж зазнавали поразок при нападі. "Непереможність" армії СССР (як і РСФСР) – це вигадка. Лише у 1918-1921 рр. совєцькі війська програли аж 4 кампанії:

1) совєцько-литовська війна (1918-1919) – комуністи спробували захопити Литву, але їх армія зазнала поразки і відступила;

2) совєцько-фінляндська (1918-1920) – Суомі оголосила війну РСФСР, здобула ряд перемог і територіально збільшилася;

3) совєцько-естонська війна (1918-1920) – естонці відбили напад червоних загарбників за підтримки німців, фінів і скандинавських добровольців;

4) совєцько-польська війна (1919-1921) завершилася розгромом окупантів під Варшавою та Німаном, а Польща отримала західні території України та Білорусі, їй виплатили репарації.

   У 1939 р. СССР удруге напав на Фінляндію, розраховуючи на "маленькую победоносную войну", маючи 70-кратну перевагу у танках та 20-кратну перевагу у авіації. Проти 250-тисячної армії Суомі воювали 750 тисяч більшовиків (у тому числі й українці). Фіни 105 днів героїчно тримали оборону та знищили понад 100 тисяч окупантів, ще 250 тисяч солдатів СССР утратили боєздатність через поранення, хвороби, обмороження.

   Формально, совєцька армія перемогла у війні (Московії дісталися 11% території Фінляндії), однак комуністам не вдалося завоювати фінів. Головне досягнення "червоних визволителів" було здобуто в оборонній війні. Після 1945 р. СССР уникав масштабних вторгнень у незалежні країни, тільки у 1979 р. вдереться до Афґаністану – ця війна протриває 10 років, завершиться поразкою та стане однією з причин розпаду тюрми народів.

За матеріалами "Clio"

Ми не заслуговували цієї війни

Українці – нація, яка вийшла зі складної історії та умов. Ми розвивалися абсолютно природно і навіть максимально швидко, якщо враховувати, що йшли ми зі стану Homo Sovieticus, куди нас насильно ввели московитські загарбники. Бувши повністю стерилізовані національно і культурно.

Нагадаю, навіть такі фільми як "Пропала грамота" чи "Козацький марш", були цензуровані. Бо комуністи боялися, як вони самі казали, "прояву націонал-буржуазних почуттів в українцях"; тобто, прояву елементарної свідомості в українцях. Про ще ранішні роки, розстріли й мор голодом – взагалі не згадуємо.

Так, ми у дуже складному геополітичному становищі, а ворогів багато. Проте нині нас рятує те, що атлантизм працює і там, на Заході, є сильні держави, яким вигідна і наша Незалежність. А також нам пощастило, що європейський проєкт попри всі проблеми – працює; це пом'якшує стан, але не робить його простим.

Довкруж нас є ще дикі недоімперії. І їх наявність вимагає відповідного рівня суспільства. Нам доведеться перейти на куди ще більшу мілітаризацію; не прямо як ізраїльську, але схожу на неї, та найголовніше, – приймати реальні умови, не тікати від них будуючи відірвані думки та концепції, можуть зрілі люди й народи.

Ми до такого йдемо і приймемо своє становище у весь ріст із повним розумінням такого. Та на все треба час. І найголовніше: ми дуже розвиваємося, дуже йдемо вперед, адже ми – сильна нація, ми – дуже крута нація.

Тому, всі розумники, котрі розповідають, що "ми самі накликали цю війну", – відверто й прямолінійно йдуть у сраку. Бо без імперій і геноцидів ми – звичайний народ Центрально-Східної Європи з хорошим рівнем життям і суспільного розвитку. На жаль, на цьому етапі, і раніше, нам не подаровано контексту Словаччини чи Чехії, але ми його неодмінно набудемо без всратих скигліїв.

Зростай українська нація! У тебе все вийде. Ми не ідеальні, робили багато помилок, розвивалися повільніше, але ми йшли вперед; ми не дали олігархічному договору статися остаточно у 2004-му, виборовши демократичність.

Так, українці не справилися багато з чим, розчарувалися. Демократично віддали владу "регіоналам", але ніхто не віддавав владу під азійський договір. І як тільки "регіонали" почали порушувати демократичний процес, ми знов знесли їх, бо ми розвивалися і формували стандарти, ми йшли вперед і будемо йти далі.

Нумо рубати саркастичну "правду-матку": хто винний у Грузинських війнах? – Певно, сама Грузія. А у Чеченських війнах? – Звісно, що Ічкерія. А у Придністровській війні? – Та переконливо Молдова. У совєцько-фінській? – Ну, Суомі ж, ясно. Все це коротка методичка людей з обмеженим розумінням навколишньої реальності. Але нам своє робити на благо України.

Автор – Валентин Краснопьоров