Якась в Україні безпрецедентна бідність критичного духу. Натомість повне панування одноразового, фрагментарного та сингулярного мислення. Замість того, аби зрозуміти глобальні тенденції ХХІ ст., зайнятися справжньою інтелектуальною працею, почати обговорювати сучасні ідеї – в суспільстві постійно обсмоктуються застарілі проблеми та перетравлюються думки, навіяні засобами масової інформації.
Перед нами стоять загрози та виклики глобалізованого світу. По-перше, це лібералізм в усіх його формах панування логіки прибутку. По-друге, перехід до нових форм спонтанного та спорадичного буття. По-третє, знищення суверенної ідентичності, культур, етносів, націй, релігій, держав. По-четверте, руйнування родин, а також поява постлюдини, яка може довільно обирати свою зовнішність, стать, індивідуальну раціональність на абиякий проміжок часу.
У відповідь від наявних "політичних еліт" українці ж чують лише рекламні слогани та результати соціологічних опитувань. І це не дивує! Бо на політично-інтелектуальному ландшафті України політична партія чи політична фігура вже давно дорівнюється до товару, який має свою "ринкову вартість" і логістику його масового розповсюдження.
Відповідно політичні процеси є довільними, героєм цього сюжету може бути будь-хто, а сценарії не є пов’язаними з жодними реаліями. Все що завгодно – лише крім сенсу. Політичний суб’єкт давно вже не такий, яким він декому уявляється – його внутрішній зміст настільки другорядний, що практично немає вже жодного значення.
Це можна зробити вже – розпочавши великий дискурс з історії, філософії, політології, соціології, геополітики, мистецтва, літератури тощо. Головне, аби порядок денний був розрахований на завдання завтрашнього дня – якою ми хочемо бачити свою країну і світ навколо себе. А думки, як відомо, мають властивість матеріалізуватися...
Автор — Сергій Чаплигін
